Микола НІКУЛІН

ЗНОВУ РАЗОМ І… ВОСТАННЄ?

Тут не одно воспоминанье…
Ф. Тютчев

1
Кажуть, що у кожної історії повинне бути або продовження, або логічний кінець. Нам вже багато хто каже, що з нас, таких, буде. Часто нас взагалі вважають "западенцами", мовляв, з Західною Україною побратались. Але саме там я збагнув: місце наше тут, тут ми народились, вибрані долею, щоб просвітити, принести українство в це "ердекашне гніздо"*. Одного разу я з товаришами катався на чортовому колесі у Стрийському парку у Львові. Все місто було видно, не було лиш одного: моря. А я так звик, що воно у мене під боком… І де наша батьківщина мала? Повірте словам Лері Віна:

Ты живёшь на берегу борьбы,
Новых и забытых площадей,
Ты живёшь на краешке судьбы,
Это берег острова дождей.
Отак.
А між тим надійшло Різдво 199* року, що ми знову відмічали на Тернопіллі. Нашу групу з дванадцяти осіб прийняли до себе сім"ї містечка К*, що на півдні від Тернополя. Це було надвечір"я.
Наступного дня в місцевому монастирі була різдвяна служба, стояли її усі наші, блаженними себе відчуваючи.
Ще й дня не пройшло, а ми вже обійшли усе містечко: побували у колишньому приміщенні КГБ, біля руїн замку, на річці - іншими словами, скрізь.
Все поринало у романтику українського Різдва, повну всіляких несподіванок. По вуличках ходили діти у костюмах царів, смерті, чортів, ангелів. Одного вечора до нас завітали шість вертепів. Хлопці і дівчата наші, виїхавши звідси, трохи не сказились: стільки грошей наколядували. Я ж наслухався колядок на касеті, крім того, у моїх хазяїв весь час діти крутили або Ван Гога, або Macaren'у чи ще щось. Я читав уперше Олександра Олеся. Але про найцікавіші події написано нижче.

2

Був похмурий зимовий ранок, стояв десятиградусний мороз. Сьогодні люди, у яких я мешкав, зібрались іти до села за чотили кілометри від містечка. Півроку тому я переніс хворобу, отже йти відмовився, натомість мене провели до хати, де мешкали двоє наших дівчат, Іра та Аня.
Я є "історична" людина. Так і сьогодні відбувся наступний інцидент. Бабуся (хазяйка дівчат) читала нам цілі лекції про хрещення, сповідь та причастя.
- Ви завтра обов"язково підіть до сповіді, - говорила вона.
- Та як Іра піде, як вона нехрещена!
Каша заварилася. Хазяйка таки умовила Іру похреститися. Буквально за весь наступний день все було налагоджене: знайшли кумів та домовилися зі священиком.

* * *

О десятій годині ранку церемонія почалася. Від самих слів священика "Чи ти зрікаєшся диявола?" я стояв, мов заворожений. Службу правив священик, а його син співав замість хору. В цей час я неначе пережив вдруге своє хрещення, і чого тільки не згадалося, давно забутого! Так і стояв я, притулившись до стіни, усю службу.
Іра сяяла, а з нею і ми з Олександрою Олександрівною*. Після служби нас сфотографували, а далі… Ну яке свято без катання на санях?! Нехай капюшон насунути довелось на чоло, нехай вітер віяв, нехай heavy metal ногами відстукувать тре" було, щоб не змерзнути - зате покаталися, та ще як! І справді радісно було:
Нова людина увійшла
В святу нашу храмину…
Де ж той М.Л.-"пророк"? Збулося пророцтво його!

3

Через кілька днів ми поверталися до Севастополя.
Прокинувся я уночі від холоду. Ні простирадла, ні коца я не брав, отже спав на своєму пальті. Була десь третя година ночі, але спати чомусь не хотілось.
"А ну цей сон в баню!" - подумав я і зліз з верхньої полиці. Усівшись на боковому місці, з"ївши півшоколадки, я задумався. Проїжджаємо Новоалексеївку, а через півгодини Сиваш, заметений снігом.
Ми повертались у Севастополь, і, як завжди, було сумно, і думи роїлись у голові. Всілякі бували думи. веcелі й сумні, а найголовнішою була "Що буде далі з недільною школою?" Для Олександри Олександрівни це була остання поїздка, О.О. відходить, а хто її замінить? Організатор нашої школи Богдана Михайлівна Процак* вважала, що недільна школа, роль свою відігравши, перестане існувати. Я подивився на нижні полиці: дівчата солодко спали, в сусідньому купе чувся тихий регіт хлопців, що "травили" анекдоти. І думи знов наповнили голову. Я, "ветеран" недільної школи, бачив, як на моїх очах підростало нове покоління, допомагали йому рости нові знання і враження, діти вивчають мову, що в простих школах робиться так-сяк.
Нехай живе оця недільна школа, -
Писав Денис Колесніченко, мій приятель і знайомий. Мабуть, я один з перших збагнув, що ця школа - школа життя, а життя вчить багатьом речам… І, подивившись знову на дівчат, я мовив пошепки:
- Нехай живе… Будьмо!..

Січень 1997 року, Севастополь.

Примітки

Олександра Олександрівна Гречко - вчителька недільної школи при севастопольській "Просвіті", зараз живе в Севастополі.
Богдана Михайлівна Процак - активний діяч севастопольської "Просвіти", зараз - Союзу українок, організатор "Пласту" в Севастополі. Живе у Севастополі.
Ердекашне гніздо. РДК - кримська партія, що виступала за приєднання Криму до Росії.