 |
|
Просвіта
 |
 |
 |
 |
 |
|
|
Володимир Біляїв На сторожі
слова І Григорій Олександрович Костюк! Людина – легенда! Коли я пишу цю статтю, мене пронизує жаль, що він не зможе її прочитати – він , утратив зір, слух, дар мови і часто втрачає свідомість. 25-го жовтня ц. р. йому виповниться 100 років. Останні 15 років він невтомно працював над своїми спогадами "Зустрічі і прощання", 2 тома яких побачили світ 1998 р. у в-ві КІУС, Едмонтон–Торонто. Це неоціненний вклад в українську мемуаристику ХХ сторіччя. Останніми роками Григорію Олександровичу було важко розмовляти водночас з кількома співбесідниками. Усвідомлюючи послаблення сили концентрації та необхідність закінчити спогади, він принагідно казав мені, що це змушує його ухилятися від спілкування з людьми, обмежуючись до короткого листування з друзями. Винятки він робив тільки для відвідувачів з України. В своїй хаті в передмісті Вашингтона, Сільвер Спрінґ, він радо приймав багатьох літераторів. Згадаю лише кількох осіб: Миколу Жулинського, Івана Дзюбу, Івана Драча, Дмитра Павличка, Юрія Покальчука, Абрама Кацнельсона, Сергія Козака (не співака, а журналіста-рухівця, редактора детройтських "Українських вістей"). Я спілкувався з ним телефоном і листами. Кілька разів я відвідував його ще за життя його дружини Раїси Олександрівни – моєї землячки з Донеччини. Вік і стан здоров'я унеможливили йому – дійсному членові НАНУ та лауреатові премії ім. В. Винниченка — відвідати в рідному Кам'янці-Подільському громадське вшанування славного земляка. Відсутнього батька там і в Боришківцях – селі, де народився майбутній літературознавець, достойно представляв його син — Теодор Григорович Костюк — відомий американський вчений-астрофізик. Йому, до речі, присвячений перший том спогадів батька. Другий том спогадів Григорій Олександрович присвятив своїй покійній дружині. Роздумуючи над заголовком цієї статті, я вирішив назвати її "На сторожі слова" з двох причин. По-перше, це з постулату нашого великого Кобзаря: "А на сторожі коло них поставлю Слово", а по-друге, "Слово" – назва Об"єднання Українських Письменників. Діяльність Григорія Олександровича нерозривно пов'язана з одним і другим. Після першого розколу УРДП, генеральним секретарем ЦК якої був Костюк (псевдонім – Залужний), він ще до часу еміграції до США на початку 1952 року брав активну участь в політичному житті діаспори. Відтоді, особливо ж після оселення в Нью-Йорку, він повністю присвятив себе науково-дослідницькій праці та справі рятування архіву В.Винниченка. Як літературний критик він виступав під псевдонімом Борис Подоляк. І в цьому амплуа він мене найбільше цікавив. Хоч після розколу ми й опинилися в різних фракціях УРДП, внутрішньопартійні розходження не змінили мого шанобливого ставлення до Григорія Олександровича. Я переважно погоджувався з його статтями і рецензіями. Згодом вони були опубліковані в книзі "У світі ідей і образів. Вибране, критичні та історико-літературні роздуми 1930-1980" (в-во "Сучасність", 1983). Через рік, коли я переїхав з Філадельфії до Вашингтона, Григорій Олександрович подарував мені її примірник з автографом: "Володимирові Біляїву на спогад про нашу першу зустріч у Вашинґтоні 24.ХІ.1984. Дружньо і сердечно Гр.Костюк". Григорій Олександрович був духовним та організаційним батьком Об'єднання Українських Письменників "Слово", за його словами, "творчого співдружжя авторів різних віком, різних світоглядом, різних творчими стилями, напрямками і розумінням мистецтва, але рівних у взаємопошані, толеранції, співпраці і правах". Це Об'єднання було створене в Нью-Йорку 26 червня 1954 року. ІІ З Григорієм Олександровичем я особисто познайомився 6-го грудня 1958 р. на 1-му з'їзді цієї єдиної в діаспорі письменницької організації, до якої я вже належав. Тоді я також познайомився з поетами Вадимом Лесичем, Борисом Олександровим, Леонідом Полтавою, Леонідом Лиманом, Богданом Бойчуком, прозаїками Людмилою Коваленко, Докією Гуменною, Фотієм Мелешком та іншими з-поза Філадельфії. З Філадельфії на з'їзді були члени Об'єднання Галина Журба, Василь Гайдарівський, Зосим Дончук, Богдан Кравців, Остап Тарнавський, Олег Зуєвський, Віталій Волков та інші, кого я вже не пригадую. Відкриваючи з'їзд, Григорій Олександрович докладніше зупинився на підсумках і перспективах діяльности нашої організації. Він заімпонував мені своїм тактом та діловитістю. "Це людина не з категорії "неуважних професорів", які в справах організаційних часто виявляються безпомічними і наївними балакунами, – подумав я. – Нам справді пощастило, що "Слово" очолює саме Костюк". Від 1954 року він був неофіційним головою, а від 1-го з'їзду — незмінним головою та згодом почесним головою "Слова" аж до дня саморозв'язання організації в 90-х роках. На 1-му з'їзді він був ініціатором і автором проекту звернення українських письменників-емігрантів до українських письменників на Батьківщині. З'їзд схвалив те звернення, в якому, серед іншого, зазначалося: "Так довго, як довго триватиме нищівна політика у відношенні до української літератури, мистецтва й науки, як довго український народ не матиме повної незалежности, так довго наша нація та її культура буде змушена тупцювати на задвірках чужої культури, так довго ми (і Ви, Шановні Колеґи!) будемо приречені на важку, жалюгідну долю. Причім, Ваша доля в стократ гірша – Ви поставлені в позицію тих, хто має поділити історичну відповідальність за політику відсунення українського народу на третій плян – у колоніяльну відсталість і провінційність. Тому нашим і Вашим завданням є – всіма силами добиватися такого становища для України, щоб не повторилося, щоб не продовжувалося страшне лихоліття української культури. Щоб не було знову довгих реєстрів невинно замучених і вбитих, щоб не треба було знову "реабілітувати"знищених літераторів, мистців і вчених". 1962 року появився перший збірник літератури, мистецтва, критики і документації "Слово". В ньому були вміщені і два мої вірші. Переглядаю пожовклі від часу (40 років!) листи Григорія Олександровича до мене в цій справі. В одному з них, датованому 9.3.1961, він писав: "Вельмишановний Пане Біляїв! Чи Ви вже приготували щось для нашого збірника? Прошу мати на увазі, що за Вами кілька поезій (2-3) Ваших власних і кілька (2-3) рецензій на когось з наших колеґ. Сердечно вітаю. Щиро Ваш Гр.Костюк". Зайнятий важкою фізичною працею на будівництві та навчанням на вечірніх курсах Пенсильванського університету, я не спромігся на рецензії, але добірку раніше написаних віршів вислав. За якийсь час одержав від Григорія Олександровича листа з датою 7.8.1961: "Шановний Пане Колеґо! Вибачайте, що з таким запізненням відповідаю на Вашого листа з 8.6. Я так закрутився в різних справах, що не маю сили бути елементарно акуратним в кореспонденції. Не маю сумніву, що надіслані Вами поезії будуть у плянованому збірнику видрукувані. Питання друку збірника розв'язується найближчим часом. Вітаю сердечно. Гр. Костюк". З надісланих поезій редколегія вибрала дві. Але на полях хтось поробив хибні, на мою думку, поправки та понаписував запитання, подібні більше на кпини, ніж на професійну редакторську вимогу. Це мене обурило, і в листі з 28.9.61 я попросив повернути мені добірку моїх поезій, включно з ухваленими до друку. Не минуло і тижня, як надійшла відповідь від Григорія Олександровича, в якій він висловив здивування з приводу мого прохання: "Шановний Пане Біляїв! Я, при всій моїй нелюдській перевантаженості, завжди уважно стежив і стежу за творчістю молодшої фаланги наших поетів. Стежив і за Вашими поетичними виступами. Про Вашу творчість у мене склалась в цілому позитивна оцінка. Я щиро запросив Вас до співробітництва і щиро хотів умістити Ваші поезії до збірника. Чи будуть вони вміщені тепер, від Вас залежить. Уважно подумайте. Якщо вважаєте за потрібне, зробіть належні поправки в пропонованих місцях і пришліть поезії назад. Якщо вважаєте, що вимоги до поправок не слушні, то напишіть чому. І ми до Ваших вимог поставимось з повною увагою. З пошаною Гр.Костюк". Прочитавши цього листа, я, правду кажучи, був присоромлений своїм поспіхом. Проте мене втішили розсудливість і вирозуміння Григорія Олександровича. Його лист засвідчив, що "Слово" очолює людина досвідчена у праці з авторами, які, як відомо, бувають інколи надто чутливими до критичних завваг щодо їхніх творів. Я поробив відповідні, на мій погляд, поправки в схвалених до друку віршах і відіслав їх назад. Свідомий перевантаженості Григорія Олександровича, я не сподівався відповіді від нього. Тому мене невимовно втішив його несподіваний лист з 27.10.61: "Вельмишановний Пане Біляїв! Вірші Ваші одержав, і все буде так, як Ви поправили. Аж тепер, коли я одержав оригінал Ваших поезій, я зрозумів причину Вашої нервової реакції на адресу редакції. На (полях) Ваших поезій пороблено декілька запитів, зауважень, критичних окликів тощо. В більшості неслушних і безпідставних. Мушу Вам сказати, що ніхто з членів редколеґії цих критичних нотаток не робив. Цим виясненням вважаю справу за вичерпану. Пишу це, щоб Вам було все ясно. З привітом Гр.Костюк". ІІІ Читач може слушно запитати: пощо я докладно зупиняюсь на цьому епізоді? Справді, це був лише незначний інцидент з двома віршами тоді ще маловідомого поета. Одначе ці листи віддзеркалювали притаманні Григорію Олександровичу риси: прямолінійність, відвертість, вирозуміння і діловитість. Знаючи його таким упродовж 44-х років, я був, признаюсь, засмучений оцінкою Аркадія Любченка, яку він дав Костюкові. Цитую з Любченкового "Щоденника" за текстом, опублікованим в харківському журналі "Березіль", ч.ч. 7 – 9, 1999: "Нема в ньому твердости, хитливий він якийсь, дрібненько-хитренький. Дивно – адже сам він був ув'язнений, мусів би загартуватись. Але натомість, очевидно, йому хребта зігнули, скрутили, якщо не зламали... 25.5.44". Очевидно, що це не той Костюк, якого я знав (та й хіба тільки я?!) упродовж майже половини сторіччя. До речі, про Любченка він писав завжди з глибокою пошаною, ставлячи творчість свого друга чи не на найвищий щабель української прози. Про це виразно свідчать всі статті Костюка про Любченка, що друкувалися в періодиці діаспори. Те саме можна сказати і про думки та спогади Григорія Олександровича про Любченка. Безсумнівним є, що Григорій Олександрович читав щоденникові нотатки Любченка ще перед тим, як вони вийшли окремою книжкою. Підтвердження цьому є у 2-му томі "Зустрічей і прощань". Зацитую це місце, де автор розповідає про його зустріч в Нью-Йорку з Олександром Підсухою. "Придивляючись до моєї небагатої бібліотеки, він нагледів комплекти "Вапліте", "Літературного ярмарку", "Пролітфронту". — Я цих журналів ніколи в нас не бачив, — озвався трохи задумано Підсуха. — Мабуть, вони заховані в закритих фондах, — кидаю я. — А ви це все з собою привезли? — питає він. — Ні, — кажу, — це заслуга Аркадія Любченка. Якусь мить мовчанка, а тоді я чую: — Не люблю я цього Любченка. Нелюдяні, не гідні письменника нотки звучать в його щоденнику. — Можливо, то в безконтрольний момент розпачу, - кажу, щоб притлумити розмову, бо й сам я мав таке враження від деяких нотаток мого друга". У спогаді про Любченка "Поет юности і сили" (Альманах МУР ч.1, 1946) Григорій Олександрович писав, що друзі називали першого жартома "аристократ". Життя ж довело, що не Любченко, а якраз Костюк виявився справжнім аристократом. Любченкові негативні оцінки людей (до того ж його друзів!) змушують мене погодитися з Олександром Підсухою. Та й не тільки з ним. У Філадельфії я знав Анатоля Гака (Антипенка) — під кожним оглядом людину бездоганно чесну. У своїх спогадах "Від Гуляй-Поля до Нью-Йорка" (в-во "Українські вісті", Ной-Ульм, Філадельфія 1973) він писав, зокрема, про Любченків "Щоденник": "Щоправда, місцями трапляються в ньому міркування, висловлювання і нарікання небіжчика часом на безневинних людей". У мене ж створилося враження, що Любченко свідомо згущував фарби в оцінках навіть тих, що його шанували, щоб виставляти самого себе за Парагона всіх чеснот, яким він, як і жодна інша грішна людина, не був. ІV Ще перед еміграцією Костюків до США у Франції 6 березня 1951 року помер Володимир Винниченко. Вістка про його смерть дуже вразила Григорія Олександровича, бо ж він мав намір написати на підставі джерельних документів та розмов з живим письменником ґрунтовну працю про його життя і творчість. Натомість треба було писати некролог. Проте некролог перетворився в ширшу статтю, опубліковану в "Українських вістях" 1-2.4.51. Як пізніше розповідав Григорій Олександрович, ця дата стала віховою – початком його багаторічної діяльности на полі винниченкознавства. Після еміґрації Костюків до США, де вони поселилися в центрі українського наукового та мистецького життя, не говорячи про американське, — Нью-Йорку, Григорій Олександрович майже повністю присвятив себе справі рятування та збереження архіву В.Винниченка. Про це читач може докладно довідатися в 2-му томі "Зустрічей і прощань". В результаті кількарічної праці Григорія Олександровича та його заходів перед американськими вищими учбовими закладами архів В.Винниченка був перевезений 16 травня 1958 року в надійне місце до Колумбійського університету. У Нью-Йорку, крім заробіткової фізичної праці та зайнятості справою архіву Винниченка, Григорій Олександрович працював з Дослідною програмою вивчення СРСР при Колумбійському університеті, зосереджуючись на темі влади Сталіна на Україні в роки масового терору. На початку 60-х років першопрохідницька праця Костюка побачила світ англійською мовою аж у трьох видавництвах: Frederic A.Prager (Фредерік А. Преґер), Нью-Йорк, Stevenson and Son (Стівенсон & Сон), Лондон та Інститут вивчення СРСР, Мюнхен. Ця книжка відразу стала рекомендованою підручною лектурою у практично всіх університетах Заходу для студентів, які вивчали історію Східної Європи та Радянського Союзу. Українською мовою вона була видана 35 років перегодя видавництвом "Смолоскип" у Києві. Від Григорія Олександровича я одержав її дарчий примірник з автографом: "Володимиру Біляїву – доброму поетові, що в політології орієнтується так же, як і в поетиці, - дарую цей мій рейд у політологію. Дружньо і щиро, Гр. Костюк, 25.2. 96". При цій нагоді варто згадати, що, як дослідник, він був одним з 9-ти осіб, які на початку листопада 1959 р. свідчили про злочини Микити Хрущова на слуханнях Комітету Палати представників у справах неамериканської діяльности. Посилаючись на радянську пресу і виступи самого Хрущова, Костюк зазначив, що 1938 року з 62-х членів та 40-ка кандидатів ЦК КП(б)У лише 3 особи не стали жертвами сталінського терору, а із 17-ти членів Раднаркому УРСР на чолі з Панасом Любченком ні одного не залишилось в живих. "Зараз Хрущов каже, що його не повинні звинувачувати за страту всіх членів ЦК КП(б)У, що він не був причетний до страти, що це був злочин лише Сталіна. Страта таких відомих відповідальних партійних працівників відбулася не без санкцій Хрущова" — підсумував своє свідчення Григорій Олександрович на 1-й сесії Конгресу США 86-го скликання. Здавалося, що, примістивши архів В.Винниченка в надійному місці, Григорій Олександрович нарешті зможе присвятити себе науково-дослідницькій праці та діяльности "Слова" і ПЕН-Клубу. Але на початку березня 1969 року я одержав несподіваного листа від тоді 67-річного Костюка. Він інформував мене про заплановану комісією УВАН та Об'єднанням "Слово" на кінець березня зустріч в Нью-Йорку з метою розбудови на громадській основі "Фундації В.Винниченка". "Події на Україні", ті листи і матеріяли, які я маю звідти, та "Відкритий лист" до мене наших невтомних патріотів з Пряшівщини в особі доктора Михайла Мольнара, змушують мене все відкласти на бік і зайнятися літературною спадщиною В.Винниченка... Звичайно, було б ідеально, якби на цю зустріч Ви приїхали особисто і взяли в ній активну провідну ролю. Але якби Ви не змогли приїхати..., то може б Ви зуміли організувати таку зустріч з філадельфійськими бізнесменами та професіоналістами. Я про це писав до пана Шинкаря. Може, б Ви на спілку щось таки справді там зробили". Не пригадую вже, що саме перешкодило мені поїхати до Нью-Йорка, але з П.М.Шинкарем ми влаштували у Філадельфії багатолюдний винниченківський вечір. Майже всі присутні на ньому склали пожертви на "Фундацію В.Винниченка". Зі словом про класика виступив Григорій Олександрович, а колишній актор курбасівського "Березоля" Йосиф Гірняк та я читали уривки із творів Винниченка. Одне слово, завдяки Костюкові я став, бодай у мінімальному масштабі, співучасником акції видання спадщини В.Винниченка. Листом з 12.6.69 року Григорій Олександрович подякував мені: "Ваше глибоко-вникливе і мистецьке читання Винниченкового оповідання справило сильне враження. Твір, що написаний 65 років тому, прозвучав, як сучасне слово живого письменника. І це заслуга Ваша... Із УВАН повідомили мене, що від Вас надійшли гроші у фонд Винниченка, зібрані за списком зголошених на вечорі. Дуже дякую Вам від Винниченківської комісії за цю оперативну допомогу. Сподіваюся, що Ви й надалі, спільно з П.М.Шинкарем, розгортатимете цю акцію". V 1970 року почалася моя активна діяльність в системі ДЦ УНР, що, самозрозуміло, відвернуло мою увагу від справ, пов'язаних з літературним життям. Скільки часу забирала ця діяльність (поза працею на хліб насущний) – можуть судити лише ті, хто був причетний до неї. Наступних 10 років не залишали вільного часу для творчости. Тому я радів, що мені вдалося 1970 року видати мою першу збірку поезії "Поліття" (в-во "Київ", Філадельфія). У 1948 році Григорій Олександрович був одним з тих політиків, які в Німеччині вели підготовку відновлення ДЦ УНР. Проте в 70-х роках він мав принципові та особисті застереження щодо напрямку діяльности ДЦ УНР та його провідних діячів, зокрема віце-президента Миколи Степаненка, з яким я якнайтісніше співпрацював. Політика і література для мене завжди були і є окремими сферами. Я ніколи не переносив своїх симпатій чи антипатій з однієї в другу. Самозрозуміло, що я вислав дарчий примірник збірки Григорію Олександровичу. Мене глибоко втішила його відповідь з датою 26.7.1971: "Дорогий колеґо Біляїв! Сердечно дякую за "Поліття". Воно безпосереднє, щире, людяне і сердечне. Цементує його добра мова й почуття міри. Тобто збірка має все те, що ставить її на рівень доброї поезії. Ви нарешті зробили те, про що я не раз Вам нагадував. Ви підсумували (правда далеко не повно!) свій творчий доробок і поповнили наш поетичний цех новою доброю збіркою". Вірний своїй вдачі та послідовний щодо пріоритетів, Григорій Олександрович не втримався, щоб не натякнути прозоро на моє нове поле діяльности: "Вітаю Вас з творчим успіхом і сподіваюся, що всякі інші суєтні, часом мало потрібні справи не відтягнуть Вас від дальшої творчої праці (курсив мій – В.Б. ). Бо тільки це надовго позначить наше буття в світі... Зичу найкращого здоров'я й дальшої творчої праці! Щиро Ваш Гр.Костюк". Особисто я стрінувся з Григорієм Олександровичем якраз на полі моєї політичної діяльности. Одним із моїх обов'язків, як голови Представництва ДЦ УНР у США, було проводити в останню путь видатних діячів УНР. Десь у середині вересня 1978 року на кладовищі в Бавнд Бруку ховали доктора Тимоша Олесіюка – колишнього члена Центральної Ради, згодом дипломата та міністра уряду УНР на вигнанні. Над його могилою я виголосив коротке прощальне слово від імені президента УНР та установ ДЦ УНР. На похороні був Григорій Олександрович з дружиною, син покійного – військовий лікар Армії США полковник Андрій Олесіюк, донька покійного — поетеса і перекладачка Марина Приходько та зять Євген Приходько — диктор Української Служби "Голосу Америки". Прощаючись зі мною після похорону, Григорій Олександрович ніби жартома сказав мені: "Затоптала політика поезію, Володимире Івановичу... Шкода!". Я відповів: "Свого часу і у вашому житті політика теж затоптувала літературознавство. Та, як видно, все повернулося "на круги своя". Прийде час, і я також повернуся в лоно поезії". "Будемо надіятися", – сказав Григорій Олександрович, потискаючи мою руку. Прикладом моєї вірности поезії служить факт, що 1979 року, в час чи не найінтесивнішої політичної діяльности, вийшла моя друга збірка віршів "По той бік щастя" (в-во "Київ", Філадельфія), за яку я удостоївся звання поета-лауреата УММАН за 1980 р. Дарчий примірник я, самозрозуміло, надіслав Григорію Олександровичу. Проте тоді я не знав, коли саме відбудеться моє повернення до поетичної творчости. Як і в багатьох випадках, воно було продиктоване обставинами життя і моїм особистим рішенням. VІ У липні 1984 року мене прийняли на працю в Українському відділі "Голосу Америки". Як державний службовець США я не міг, згідно із законом, залишатися активним в американській, а тим більше в українській політиці, зокрема в ДЦ УНР, що розглядалося керівництвом ЮСІА як частини Держдепартаменту, конфліктом інтересів, бо США мали дипломатичні відносини з СРСР. Коли ми з дружиною продали свій дім у Філадельфії і переїхали 1984 року до Вашингтона, я зовсім не знав, що Костюки мешкають поблизу столиці в мерилендському містечку Сільвер Спрінґ. Пригадую, як я зрадів листові від Григорія Олександровича з датою 7.2.87, з якого я вперше довідався, що він одержав і прочитав мою другу збірку віршів: "Дорогий Володимире Івановичу! Давно вже прочитав Вашу останню збірку "По той бік щастя", але за старечою повільністю, хворобою й писанням своїх безкінечних спогадів ніяк не міг вибрати часу, щоб написати Вам подяку та кілька речень про свої враження... Ваша перша збірка нічим не поступається перед другою. Хіба що в другій вже менше юнацького запалу й більше розважливого філософського споглядання. І дивно, і прикро мені, що Ваш вступ і утвердження в нашому еміґраційному поетичному коші нашою критикою й досі належно не оцінено..." Я знаю, кого мав на увазі Григорій Олександрович під "нашою критикою". Нехай вони – корифеї "нашої критики", відомі всій діаспорі, а зараз і Україні, спочивають з Богом. Мушу підкреслити, що у Григорія Олександровича діло ніколи не розходилося зі словом – він єдиний, хто з "нашої критики" написав про мою творчість простору статтю, яка побачила світ у журналі "Сучасність" (ч. 4, квітень 1991) під заголовком "Дещо про поезію як творення світу людини". "Але Ви цим не переймайтесь. Не чиїсь оцінки залишаться в історії, а справжні поетичні факти. А Ваші належать до справжніх... Добірна й багата лексика, свіжа, тільки Вами знайдена багатоманітна рима, звукова прозорість, природня алітерація (відсутність манірности) і при тому все це йде в пляні мужніх філософських роздумів. Так я сприймаю Вашу поезію тепер.... А тепер хочу побажати Вам усякого добра і дальшої творчої праці. Дзвоніть, як матимете час, а буде змога – загляньте. Щиро Ваш Гр.Костюк". Це не означає, що моя творчість не стрінула оцінки критики. Про неї писали літературні критики Лука Луців, Петро Одарченко, Наталія Пазуняк, Яр Славутич, Аріядна Стебельська, Микола Степаненко, колеги-поети і письменники Володимир Гаврилюк, Ігор Качуровський, Оксана Керч, Петро Кізко, Іван Кмета-Ічнянський, Андрій Легіт, Леонід Полтава, Микола Француженко, Микола Щербак. Хоч, як я вже згадував, від 1984 р. ми мешкали неподалік один від одного в мерилендських околицях Вашинґтону, писання "безкінечних", за його словами, "спогадів" та моя праця на "Голосі Америки" не залишали часу на особисті зустрічі. Доводилось обмежуватися до принагідних оказій в церкві св. Андрія Первозванного, а після 1991 р. – у посольстві України. Проте ми регулярно спілкувалися листовно та телефоном. Я постійно інформував Григорія Олександровича про зміни в СРСР та в Україні за часів горбачовської перебудови, пересилав йому ксероксні копії цікавих статей українських та російських радянських авторів. Одне слово, тримав його в курсі подій. Відверто кажучи, ця інформація не викликала у Григорія Олександровича надмірного оптимізму. В одному листі до мене він писав: "Щодо "більшої волі" для нашого народу, то не знаю. Похмурі краєвиди. Наші колеґи із СПУ вже поволі притискають хвости і висловлюються смирненько. Чорносотенний мур проломив тільки трішки М.Жулинський за допомогою Хвильового ( твори видані в США за редакцією Г.Костюка. – В.Б.). Але це тільки трішки. До справжнього ще далеко. Те саме з Винниченком. Кажуть, що дозволили видати том давніх новел. Можливо. Але це тільки для того, щоб сховати справжнього Винниченка. А втім – час покаже. Ще раз найкращі побажання! Гр.Костюк". Як і вся діаспора, Григорій Олександрович з великим ентузіазмом сприйняв відновлення незалежности України. Припускаю, що ця епохальна подія додала йому снаги і віку закінчити 2-й том "Зустрічей і прощань". Втім, слід зазначити, що Григорій Олександрович заздалегідь заявив, що грамоту присудженої йому премії Володимира Винниченка він не прийме з рук голови культурного фонду "Україна", народного депутата – комуніста Бориса Олійника, який тоді, якщо мені не зраджує пам'ять, був у США, а тільки з рук академіка Миколи Жулинського. Останній не міг тоді прибути до США і премію на громадській урочистості у Вашингтоні вручив Григорію Олександровичу тодішній президент УВАН д-р Михайло Борецький. VІІ 1987 р. у в-ві КІУС, Едмонтон, Канада, вийшов 1-й том спогадів Г.Костюка "Зустрічі і прощання". Григорій Олександрович подарував мені його примірник з таким коротким, (але ж яким значущим!) автографом: "Володимиру Івановичу Біляїву на незабудь від автора цієї, може, й сумбурної (доба ж яка?!), але кров'ю серця написаної книги. Сердечно Гр.Костюк. 15 серпня 1988. Сільвер Спрінґ, Мериленд". На початку 90-х років Григорій Олександрович зосередив усю свою увагу на писанні другого тому спогадів. У листі до мене з датою 5.4.94 він писав: "Дорогий Володимире Івановичу! Ви були ласкаві й виявили бажання допомогти мені в опрацюванні моїх спогадів... Я свідомий того, що тавро старечости виразно позначилося на цих писаннях. Коли читатимете, то забудьте про автора, а спробуйте виловити чи виправити бодай найосновніші недоладності... Потрібно звернути увагу на часті повторення фактів, тих самих подій і, щонайгірше, своїх "чеснот"..., уважно поставитися до фахових термінів, слів чи цитат чужими мовами і т. п. Одне слово, читайте й поправляйте так, якби Ви виправляли своє писання. Якби в процесі читання виникли якісь складніші проблеми, то прошу телефонувати. Спільно полагодимо. З дружнім привітом Ваш Гр. Костюк". Через перевантаженість працею мені вдалося "творчо прочитати" тільки два спогади: про Тодося Осьмачку та Юрія Косача. Григорій Олександрович не забув моєї більш ніж скромної редакторської ролі. На закінчення спогадів він, серед іншого, написав: "Щира подяка також моїм добрим друзям Володимирові Івановичу Біляїву та Леонідові Васильовичу Гусаку, що прочитали деякі частини цих нарисів і подали свої зауваження". Останній лист Григорія Олександровича до мене з датою 22.12.95 особливо зворушливий: "Дорогий Володимире Івановичу! Сердечно вітаю Вас і Вашу дружину з Новим 1996 роком і традиційними Різдв'яними святами. Зичу сили і творчої снаги у Вашому особистому житті й міцної витривалости у Вашій трудній, але глибоко корисній праці для людей взагалі, а українських зокрема. Ваш ювілейний рік доходить до кінця. Ви його провели, в основному, і це Ваше щастя, в Україні, тобто там, де вирішується доля нашої Держави. І це теж велике щастя. Думаю, що Ви, крім столичних сфер, побували в рідній Донеччині й зустрілися з рідними, близькими Вам людьми. Тож хай буде це для Вас доброю наснагою для дальшої праці. Хотів вислати Вам картку. Але сам написати вже не можу. А клявіатура машинки дозволяє ще дещо вистукати. Хоч і з великими помилками. А прочитати і виправити – вже не можу. Хіба когось попрошу. Тож не гнівайтесь. Бувайте щасливі і здорові! Щиро Ваш Гр.Костюк". Григорій Олександрович став для мене живим прикладом людини, яка до глибокої старости не припиняє творчої праці, віддаючи їй останні крихітки фізичних сил. Таких на цьому світі дуже мало. І я вдячний долі, що мав нагоду пізнати таку людину. Я назвав спогади Костюка унікальними. Чому? Відповідь ясна. Адже не залишилося в живих жодного з активних сучасників доби, про яку йде мова в спогадах. Як і нікого з активних учасників на літературному полі. Ні тут у діаспорі, ні там в Україні, хто міг би написати подібні до Костюкових спогади. Відомо, що мемуари вводять нас у минулий світ. Проте, долаючи час, вони також зводять міст між минулим, сучасним і прийдешнім, а тим самим стають і нашими зустрічами, і прощаннями. Post Scriptum Два місяці після того, як я закінчив цю статтю, надійшла сумна звістка про смерть Григорія Олександровича Костюка. Він упокоївся 3-го жовтня 2002 року в лікарні вашингтонського передмістя Сільвер Спрінґ, недоживши 22 дні до свого сторіччя. 5-го жовтня його тлінні рештки були поховані на українському православному цвинтарі в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Але дух його, втілений в творах непроминальної вартості, житиме вічно. Зінґер Айленд, Флорида, 2002 Примітки Костюк, Григорій Олександрович
(псевдоніми – Г.Залужний, Б.Подоляк ) нар. 1902 р. на Кам'янець-Подільщині,
п. 2002 р. у Сільвер Спрінґ, шт. Мериленд, пох. на укр. прав.
цв. в Бавнд Бруку, штат Нью-Джерсі. Український політичний діяч,
учений-літературознавець, критик, мемуарист, лауреат премії ім.
В.Винниченка, довголітній голова ОУП "Слово", дійсний
член УВАН та НТШ, член НСПУ. Покажчик акронімів у статті та примітках * НАНУ – Національна Академія Наук України.
До змісту Володимир Біляїв НА НЕОКРАЯНІМ
КРИЛІ… |
 |
|
 |
 |
| Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ |