Iван Боднарук
МIЖ ДВОМА СВIТАМИ
Вибранi статтi про українських письменникiв

МАЙСТЕР ЗАЛІЗНОГО СЛОВА

Один із найвизначніших сучасних поетів і есеїстів Євген Маланюк святкує цього року 70 — літній ювілей. Його ім'я добре відомо не тільки широкому загалові українського громадянства, але теж у літературних колах Європи. З п'ятьох визначних поетів, що їх мав колись львівський "Вісник" Донцова, Маланюк єдиний, якому вдалося вийти живим із виру війни та повоєнної скитальщини. Як відомо, Олена Теліга і О.Ольжич були замордовані гітлерівцями, Ю.Клерн помер на еміграції від недоїдання, а Л.Мосендз у туберкулічній санаторії. Залишився Маланюк, що є однією з найбільших постатей сьогоднішньої української культури.

Провідний колись поет у плеяді "вісниківців", Є.Маланюк народився 1 лютого 1897 року у степовій Україні, на Херсонщині, в сім'ї козацько — чумацького походження. Закінчив у Єлисаветі реальну школу, а потім учився в Петербурзі та на інженерсьому факультеті Господарської Академії в Подєбрадах. Закінчивши політехнічний інститут, був покликаний до війська в час I-ї світової війни й закінчив Київську військову школу. Як старшина армії УНР брав участь у визвольних змаганнях народу й боровся за українську державу. З нашою армією пішов 1920 року на еміграцію. Жив спочатку в польському таборі для інтернованих країнських частин у Каліші, звідки вдалося йому дістатися до Чехії, де закінчив 1923 року Подєбрадську Академію. Потім працював інженером у Польщі, переважно у Варшаві. Під кінець II-ї світової війни поселився в Німеччині, звідки з транспортом скитальців переїхав до ЗСА.
На чужині проживаючи, почав шукати причин нашої поразки в боротьбі проти Москви. Дійшов до висновку, що одною з причин є наші безмежні простори, які своїм спокоєм приспали чуйність народу. Шукаючи засобів рятування народу, сягає Маланюк зором до славних часів княжої Руси й козацької держави. І в цьому треба шукати генези державницької тематики Маланюка. Українському степові він протиставить сталевий кулак, маючи перед очима здисциплінований і бойовий Рим. Він благає в Бога: "Вчини мене бичем твоїм — ударом, вистрілом, набоєм, щоб залишивсь хоч чорний дим над неповторною добою!"
На еміграції поет тужить за Україною, називає її Земною Мадонною і степовою Гелладою, які має за собою гарні традиції, а перед собою — славну могутність. Українці в нього "високі й русяві", що не хочуть бути рабами Москви. Пізніше ми бачимо в поезії Маланюка вияви щирого гуманізму. В постійній боротьбі між Любов'ю і Ненавистю він підносить до вершин Любов.
Проживаючи на чужині, Маланюк пильно слідкує за подіями на покиненій батьківщині, тому його творчість пов'язана духовно з нашим ренесансом 1920 — х років на Україні та його розгромом у 1930-х роках. Большевицька преса його постійно атакує, як "українського фашиста". Свій гнів за наші поразки звертає поет не тільки проти зовнішніх ворогів, але й проти нашої внутрішньої слабости. Як волюнтарист, він бажає нового типу сильної людини. Його поезію характеризує динамізм і патетичний профетизм. Він цікавиться особливо творчістю і постаттю П.Куліша та його ролею в нашій літературі.
Його перша збірка поезій це "Стилет і стилос". В нього виступає переважно регулярна строфа й різноманітна ритміка, з перевагою ямбу. В.Державин сказав, що Маланюк "лише почасти причетний до клясицизму, а в переважній більшости своїх творів хитається між символізмом і барокко, чи романтизмом, з вельми значною перевагою цього останнього". Маланюк увів у нашу поезію державний напрям. Як історіософ, він розробив чітку візію майбутньої України. "Варязька сталь і візантійська мідь" мають, за його поглядом, стати наріжними каменями нашої держави.
Розпочав свою творчість як романтик і новатор. Давав наснажені волюнтаристичні поезії, в яких виступає сильна любов до батьківщини й полум'яний гнів до Москви:

Даремно, вороже, радій,
Не паралітик і не лірник
Народ мій...

Ще засилатимеш,на жаль,
До Києва послів московських,
І по паркету наших заль
Ступати лаптю буде сковзько.

Не знайдемо вже в поезії Маланюка традиційних вишневих садків, зітхань соловейків і подібних ідилій. У його "рвучих і ярких віршах" виступає сила, його образи дуже сміливі й завжди влучні. Сл.п.Микола Фоменко скомпонував музику до слів Маланюка "Гірка весна", яка дуже глибоко проникає і відтворює дух творчости Маланюка. Перша збірка поезій Маланюка появилася 1924 року в Чехії і відразу здобула йому славу великого поета.
Друга збірка, "Гербарій", появилась 1926 року в Гамбурзі, третя, "Земля і залізо", вийшла 1930 року в Парижі, четверта, "Земна Мадонна", найбільша об'ємом з усіх, була надрукована у Львові 1934 року. До неї увійшов і "Перстень Полікрата". В час війни, 1943 року, вийшов один том "Вибраних поезій" Маланюка у Львові в "Українському Видавництві". Потім — вірші, зібрані в кільканадцяти збірках, що виходили у Львові й на чужині. Слід згадати ще збірку поезій "Влада" і 2 книги: "Книга битія" і "Книга спостережень" у 2 частинах. В 1951 році вийшла "Влада", 1954 року "Поезії" в одному томі, 1959 року "Остання весна", 1953 року поема "П'ята симфонія".
Літературну діяльність розпочав поет у Каліші, заснувавши там, разом з Ю.Драганом, журнал "Веселка" (1922 — 1923). Окремі поезії Маланюка перекладено на німецьку, чеську, російську, польську і французьку мови. Найбільша їх збірка в перекладі польського поета Чеслава Ястршембца-Козловського вийшла перед II-ою світовою війною у видавництві Гебетнера — Вольфа у Варшаві під назвою "Hellada Stepowa". "Книга сростережень", якої вже друга частина недавно появилася, це низка історичних і літературних есеїв, які відтворюють духовне обличчя нашого народу. В цікавому есеї "Малоросійство" каже автор, що малоросійство — це наша історична хвороба, хвороба хронічна. Москвофільство ж чи інше фільство було пов'язане з напрямом нашої політики. Мсквофільство бачить автор у політиці Б.Хмельницького та І.Мазепи (протягом кількох десятиліть), туркофільство в П.Дорошенка, польськофільство у иговського й Петлюри. Малоросійство — це повна капітуляція, це параліч політичної думки й волі. Політика Центральної Ради була наснажена малоросійством тому, що людям того покоління бракувало "найелементарнішого національного інстинкту". Малоросійство вирощують "впорскуванням комплексу меншевартости". Це систематичне висміювання наших звичаїв, обрядів, мови, літератури тощо. Пісні й танці вульгаризують. Коли ж появиться український дуже вартісний твір, то москалі його присвоюють собі; давніше називали його "русским", а тепер — "совєтським". Наш славний мистець Довженко став "совєтським", а для англосаксів він "русскій писатель". Те саме з Богомольським, Айвазовським. Геніяльний український графік Юрій Нарбут викреслений з історії. Театр Курбаса перетворено на побутовий.
Крім того, Маланюк є автором праць з ділянки мистецтва й культури, він теж знаний як літературний критик. У 1931 році редактор одної з виданих у Харкові антологій української поезії сказав, що "таких, як Маланюк, ми не розглядаємо критично, а розстрілюємо". На совєтській Україні ім'я Маланюка стало символом усього протибольшевицького в поезії. Для большевиків він "найгірший і найнебезпечніший буржуазний націоналіст, якого колинебуть носила земля". Тому, коли 1939 року прийшли большевики до Львова, вони зразу кинулися нищити твори таких письменників, як Маланюк. Його твори глибоко національні, в них ясний ідейний зміст і незламна бойова снага. Зміст його творів має високомистецьку, часто досконалу поетичну форму. Його поезія — це поезія гніву, що звертається однаково проти ворогів, як і проти наших національних хиб, це апотеоза героїзму боротьби за волю.

Детройт, 1967 р.

До змісту Iван Боднарук МIЖ ДВОМА СВIТАМИ