Згаданий вище репортаж бодай побіжно поставив деякі крапки над «і» щодо участі українців у розбудові Криму, бо полюбляє дехто просторікувати, мовляв, заскочили на «все готовенькое». До речі, за даними, які  навів  директор  Інституту  українознавства  Петро Кононенко [79], «в кінці ХVІІ ст. із 1120 тис. мешканців  Криму 920 тис. складали українці»; аналогічні дані навело в одній із історичних серій і «Радіо «Свобода», посилаючись на результати турецького перепису населення Криму, здійсненого у  1666 році. Чим не переконливий доказ «исконнорусскости» Криму? Варто  додати, що сказане охоплює лише татарську частину Криму. Але ж  на той час у Криму існувала ще й чи не така ж за розміром  турецька частина півострова (центр — нинішня Феодосія), до  складу якої входили міста Балаклава, Ахтіяр (нині — Севастополь), Алупка, Алушта, Судак, Керч, інші міста,  де теж осідала значна частина українського ясиру. Слід зазначити, що, попри широко висвітлені доволі часті військові сутички  українського козацтва із кримською ордою, були й інші стосунки — найперше торговельні —  оскільки Україна й Крим споконвіку були сусідами. Відомо, що навіть такий  славетний войовник Криму, як кошовий отаман Іван Сірко, за певних умов — коли траплявся у них «недород на траву» — дозволяв  кримчакам кочувати на запо-розьких землях, вважаючи, що «когда  мы, живя с татарами по-соседски, помогаем друг другу, то сие умному ни мало не удивительно». Та й султан «по торговому  договору... позволяет казакам и народу малороссийскому  (зрозуміло, що це власна термінологія російського автора, бо і татари, і турки називали українців не малоросами, а русами та козаками — див., наприклад, «Книгу путешествий» Е. Челебі. —  М. Л.) свободное плавание по всем морям своим и рекам для  торговли и мены». А от коли б, скажімо, «кто из  донских казаков начал своевольствовать на море», то за цим  договором «Запорожью и Крыму» належало «взаимно помогать друг  другу, чтобы очистить море» ([80], стор. 8—12). Однак мирне  співіснування двох сусідніх народів ніколи не входило в сферу  інтересів Москви. Як зазначає Володимир Буткевич [81], коли гетьман Іван Самойлович домагався від Москви «включення в  Бахчисарайський мир з Туреччиною 1681 року положення про необхідність з б е р е ж е н н я дружніх стосунків між Україною і Кримським ханством [саме так, оскільки запорожці «вже з ХVІІ століття прагнуть розвивати дружні стосунки з ордою. У  більшості воєн Росії запорожці прагнуть забезпечити мир і можливість союзу з ордою» — відомі навіть морські походи запорожців 1624 та 1629 рр. у союзі з Кримом супроти турків.  Доводилося також захищати самих кримчаків від посягань Московії — так, в 1638 році запорозьке військо здійснило успішний похід  до Бахчисарая на захист Шанги-Гірея від Московського війська  під орудою Кантеміра ([82], стор. 17). До такої політики вдавався й Богдан Хмельницький — і під час воєнних змагань з польськими військами, і при переході під московську протекцію, цього ж дотримувалися і його наступники. — М. Л.]», Москва прямо вимагала: «А миру запорожцам с Крымом никогда не иметь... и остерегаться того накрепко, чтобы из малороссийских городов в Крым с торгами, запасами и всякой живностью не ездили и лошадей в  Крым не продавали». Та запорожці теж свій гонор мають —  відмовилися, ще й пригрозили створити з ордою союз супроти північного утискувача, чим, вочевидь, передали куті меду, а тому Петро І, «зустрівши таку непокору,.. 14 травня 1709 року зруйнував Січ. У відповідь на такі дії запорожці вийшли з-під протекторату Росії і пішли на союз з Кримом, який визначається Прутським мирним договором 1711 року. Майже чверть століття (до  1733 р.) Запорожжя і Кримське ханство мали о д н у державність. У  свою чергу гетьмани України (П. Орлик, І. Скоропадський, П. Полуботок, П. Дорошенко) прагнули добитися автономії, об’єднатися з Січчю і встановити добрі відносини з Кримським  ханством. Але це привело лише до того, що Росія домоглася 1739  року приєднання Запорозької Січі до Росії».

Це ж стосується й оборони Севастополя, котру дехто всіляко силкується обмежити практично однією, хоча й загальновизнаною постаттю  легендарного «матроса Кошки» (українець Петро Кішка народився й помер у селі Ометинці на Вінниччині)16. Але достатньо було п о д и в и т и с я на показані у згаданому телерепортажі  крупним планом пам’ятні плити військовим з’єднанням,  котрі   в і д з н а ч и л и с я під час оборони цієї морської твердині, щоб упевнитись, що і тут українські підрозділи задніх не пасли: зокрема, відзначені Полтавський, Чернігівський, «Украинский» (дивно навіть — чом не «малороссийский»17? — М. Л.), Кременчуцький полки. Та й у інші часи українці складали значну частку у царській армії. Але навіть за важких умов «казенної» служби на чужині вони не забували своєї національної належності. Наприклад, під час гучної маніфестації 12 березня 1917 року в Петрограді на пошанування пам’яті великого Кобзаря  здивовані городяни побачили «українських солдатів і кубанських козаків з охорони  царя, що йшли з синьо-жовтими прапорами», а через тиждень на огляді перед командуючим Петроградським військовим округом  генералом Корніловим на Двірцевій площі юнкери Павловського  училища несли «палево-голубое национальное знамя Украины с  надписью: «Згинуть наші вороги» [88].

Особливо значний прошарок українців був на флоті: за даними доктора історичних наук Ярослава Дашкевича ([89], стор. 109), в  період між 1905 та 1917 роками українці складали до 75 відсотків особового складу Чорноморського флоту; певно, тому  Іван Багряний, як відомо, мріяв повернути Україні славу повстання на «Потьомкіні», яку було у неї брутально забрано. З огляду на це восени 1917 року Верховний головнокомандувач О. Керенський видав наказ про у к р а ї н і з а ц і ю крейсера «Светлана» на Балтиці, а у резолюції Третього Українського військового з’їзду, що відкрився у Києві 20 жовтня 1917 року, зазначалося, зокрема: «Вважаючи на те, що Чорноморський флот має у своєму складі 80% українців і знаходиться у територіальних водах України, з’їзд постановляє, щоби Морська Генеральна Рада негайно приступила до українізації Чорноморського флоту» [88]. Наприкінці квітня 1918 р. ко-мандувач ЧФ адмірал Саблін, знехтувавши директиву Леніна про призначення його російським командувачем збройними силами всього Чорноморського району, наказав провести у військових частинах та на кораблях флоту загальні збори з метою визначення думки особового складу щодо приналежності ЧФ. Ознайомившись із результатами, надіслав на адресу Центральної Ради повідомлення про готовність флоту підпорядкуватися українському урядові. Навіть не отримавши відповіді (у Києві саме на той час відбувалося перебрання влади гетьманом Скоропадським), наказав підняти на кораблях українські прапори.

До речі, й саме заснування російського флоту на Чорному морі — а Московська держава отримала такий жаданий вихід до цього моря саме завдяки «возз’єднанню» 1654 року — не обійшлося без українців. Саме сповідувана запорозькими козаками «любовь к мореходству», наголошував відомий російський історик Аполлон Скальковський  ([90], частина III, стор. 225), «давала [России] возможность немедленного устройства гребной флотилии, созданной в эту кампанию (російсько-турецька війна 1787—1791 рр. — М. Л.) и которой польза была очевидна на водах [Черного моря], где Россия имела еще весьма небольшие морские силы»18. Та й у попередніх російсько-турецьких війнах не обходилася Росія без українського козацтва. Так, у війні 1768—1774 рр., зазначає «УРЕ» ([95], стор. 395), у складі російської армії «билося майже все Запорізьке військо». Але російській владі, як наголошує енциклопедичний словник Брокгауза і Ефрона (том ХII. — СПб., 1894, стор. 279), «Запорожье было еще необходимо до той поры, пока опасным представлялось для России Крымское ханство. После полного разгрома последнего в войну 1769—74 гг. (так у цитованому джерелі. — М. Л.) этой необходимости больше не существовало, и участь Сечи была решена...» Як бачимо, не стояли українці осторонь у військових справах імперії. Однак офіційні історичні джерела імперії, в тому числі й радянської, всіляко замовчували ці історичні факти. Дотримується цієї традиції й багатотомна «Советская военная энциклопедия», видана в 70—80 рр. Так, у обширній статті «Русско-турецкие войны 17—19 вв.» (том 7), де детально описаний перебіг подій у численних і багаторічних  війнах між цими непримиренними ворогами, жодним словом не згадується щонайменша участь у бойових діях ані козацьких  військ, ані козацького флоту, наче їх і не існувало взагалі, хоча в статті «Черноморское казачье войско» ([96], стор. 461)  визнається, що «Ч. к. в. отличилось в Кавказских войнах, Севастопольской обороне 1854—1855 гг., русско-турецких войнах 17—19 вв.»  Отака вона, імперська вдячність та  об’єктивність!

А в економіці? Може, й тоді в Україну, як полюбляли просторікувати у останні дні Союзу, «більше ввозили, ніж забирали»? Ось тільки один невеличкий приклад із промови Г. І. Петровського на засіданні IV Держдуми 20 травня 1913 ([97], стор. 11): «У той же час за дев’ять років з України було зібрано 3 500 тисяч (величезні кошти, як на той час. — М. Л.) прибутків, а повернулося на різні витрати 1 760 тисяч  карбованців»19. Не дивно, що у Петровського «постає питання, на  які ж цілі пішла майже половина коштів, зібраних на Україні?» Аж ніяк не на освіту чи підвищення добробуту українського народу, як бачимо далі з тієї ж промови: «Політика... у Росії досі ще призводить слов’янського селянина до набагато більшого здичавіння, аніж призводять до цього негрів у Америці». І робилося таке перекачування коштів, зважте, не одну сотню літ20! Та й не саму тільки готівку «викачували» з нашого народу — не менш, коли не більш важливим внеском України було те, що, як зазначав московський «Радикал» [99], вихідці з України «были у ч и т е л я м и Московии и помогли ей стать Россией». А видатний російський мовознавець академік Олексій Шахматов,  якого дослідник його життя та творчості В. Виноградов ([100],  стор. 28) називає одним «из немногих русских гуманистов»,  підкреслював ([101], стор. 79—80): «Володимир над Клязьмою, а  так само й инші городи руські, всю свою культуру взяли із Київа... І Новгород, і Полоцьк, і Ростов здобули з Київа не самісіньке християнство, а й тую інтелігентну верству, що була  п р о в і д н и к о м і державної влади, і південно-руської культури... К о ж н и й із городів давнє-руських дістав в уділ частину тієї культури, того духовного багатства, яке встиг витворити у себе К и ї в». Ба більше — часто вони просто копіювали навіть зовнішні форми, узвичаєні в Русі. Ось як,  зокрема, пише про таку діяльність Юрія Долгорукого відомий російський державний діяч та історик Василь Татіщев на підставі  рукописів, що пізніше загинули ([102], стор. 176): «Юрий зачал  строить в области своей... многие града, теми же имени, как в  Руси суть, хотя тем утолить печаль свою, что лишился великого княжения Русского» (між тим, жодних законних прав на таке княжіння він не мав, будучи аж сьомим сином Володимира  Мономаха, до того ж при живих іще старших братах. Та для нього,  як і для його нащадків, московських князів, поняття «право» ніколи надто не важило — на цьому, зокрема, наголошує й В. Ключевський у своїй надзвичайно стислій роз-повіді про те, яким чином Іван Калита здобув «великокняжий стол» для Москви). А ось як про результати такої діяльності суздальських князів пише той же В. Ключевський ([35], стор. 353—354):  «Надобно вслушаться в названия новых суздальских городов: Переяславль, Звенигород, Стародуб, Вышгород, Галич — все это южно-русские названия, которые мелькают чуть ли не на каждой странице старой киевской летописи в рассказе о событиях в южной  Руси... Имена киевских речек Лыбеди и Почайны встречаются в  Рязани, во Владимире на Клязьме, в Нижнем Новгороде...» Та й  «имя самого Киева не забыто в Суздальской земле: село Киево...  в Московском уезде; Киевка — приток Оки в Калужском уезде, село Киевцы близ Алексина в Тульской губ.»

Відомо, що Петро I був надзвичайно нетерпимим до всього  українського, однак незаперечним є те, що в своєму реформуванні Росії він опирався саме на українських учених та духівників. Про це, зокрема, писав і російський дослідник П. Пекарський:  «При Петре русское образование слагалось из двух стихий —  киевской учености... и европейского просвещения», і при цьому «киевская ученость имела перевес, потому что имела за собой право давности; европейское же образование, вследствие причин  исторических, усваивалось с трудом» і «не имело в России замечательных представителей» ([103], стр.5). А за визнанням князя М. Трубецького (К украинской проблеме. — «Евразийский  современник», 1927, кн.5-6), «на границі 17-го і 18-го віків  відбулася українізація великоруської д у х о в н о ї культури» (цит. за згад. кн. П. Голубенка, стор. 135). На цьому ж наголошує і Г. Федотов: «С ХVІІ века начинается сильное и  плодотворное влияние Малороссии на русскую культуру, особенно  церковную (преобладание украинцев в русской Церкви чувствуется  до ХІХ века). Наша школа ХVII—ХVIII вв., наш литературный язык более к и е в с к о г о, чем московского происхождения... Гоголь сделал малорусские степи и южный  фольклор для большинства из нас более родным, чем великорусский забытый Север» ([104], стор. 208).
Відомо, зрештою, що зовсім не кузбаським вугіллям, не тюменською нафтою і навіть не магнітогорськими рудами вдовольняла імперія свої гігантські військово-промислові потреби. Та й українські ліси навряд чи пішли тільки на будівництво власних хат, а, скажімо, деревину для будівництва того ж парусного Чорноморського флоту та  необхідних берегових споруд везли здалеку. А надто це стосується продукції сільського господарства, оскільки, як відомо, Росія завжди була промислово відсталою аграрною державою, переважну частку експорту якої складала саме  сільськогосподарська продукція. «На початку ХХ ст. 90%  основного експортного продукту імперії — пшениці — припадало на Україну. Тут збирали 43% світового врожаю ячменю, 20% пшениці та 10% кукурудзи» ([105], стор. 235). І все це — всього лише о к р е м і фрагменти до внеску України у розбудову російської імперії.

Та й становлення неоросійської, себто радянської імперії не могло відбутися без багатої на природні ресурси України, і це чудово розуміли численні «вожді» більшовицького заколоту — ось  як, зокрема, наголошував на цьому в «Инструкции  агитаторам-коммунистам на Украине» нарком Л. Троцький: «Помните  также, что так или иначе, а нам  н е о б х о д и м о возвратить Украину России, б е з Украины  н е т России, без у к р а и н с к о г о угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря (тоді, як бачимо, Росія визнавала не лише  Чорноморський флот, а й саме Чорне море українським. — М. Л.) Россия существовать не может: она  з а д о х н е т с я, а с ней и советская власть, и мы с вами...» ([106], стор.56—58). Реальна загроза власному існуванню спонукала до цинічної відвертості. Не менш цинічними будуть і дії, спрямовані на досягнення поставленої мети. І вона буде досягнена. «Многие десятилетия, — наголошує відомий московський часопис («Известия», 03.09.1991), — вся страна, вся страна без исключения, жила карпатской нефтью и донецким углем, криворожским металлом, никопольским марганцем, запорожским титаном и ферросплавами. Украина не щадила себя, не считалась с утратами...»
У 60—70-і роки, «маючи 19% населення Радянського Союзу, Україна продукує близько 40% усієї радянської сталі, 34% вугілля, 51% чавуну, понад 23% його сільськогосподарської продукції... Існують виразні докази того, — наголошує Орест Субтельний ([105], стор. 455—457), — що Україна п о с т і й н о вкладає до радянського бюджету б і л ь ш е, ніж отримує з  нього. Американський економіст Холланд Хантер констатує: «В и л у ч е н н я поточного доходу України й використання його в інших регіонах СРСР складає основну рису економічної історії України». А в подяку за це, зазначають ті ж «Известия», «начиная с 1654 года,.. велась п л а н о м е р н а я, последовательная политика  у н и ч т о ж е н и я Украины как национального государства...»

Як бачимо, зовсім не заради надбання зайвого нахлібника усіма засобами тягли (і нині — тягнуть) Україну у союз із Росією, а через те, що добре усвідомлювали: без українських багатств та й без «безгранично доверчивых», як наголошував Л. Троцький, трудяг-українців Росія «существовать не может»...