Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Богдан Лановик
Микола Лазарович
Роман Матейко

Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям
КНИГА ПАМ`ЯТІ

70-м роковинам страхітливого голодомору 1932-1933 років,
пам'яті невинно убієнних мільйонів українських селян присвячується

Голодомор 1932-1933 років у літературній творчості та фольклорі

Анекдоти

Професор

Поїхав Сталін до своїх земляків у Грузію. Йде по Тбілісі. Чистильники взуття одне знай загукують його — чоботи в нього добрячі, заробити можна. Він і сам глянув на свої чоботи, підійшов до одного.
Грузин задрав голову і впізнав:
— Тебе, батька, без очереді, — каже. І щітками — раз-два, раз-два.
До цього чистильника черга стояла. Якийсь професор — ззаді йому не видно переднього — репетує: як це так без черги. Коли Сталін пішов, професор став лаяти чистильника ще дужче за безлад.
— А ти хто такий? — питає той.
— Я професор!
Чистильник розвів руками:
— Професор? Який з вас професор? Ґрип був, ґрип є! Тиф був — тиф є! Малярія була — малярія є! Ото професор, — показав він у бік Сталіна. — Хліб був — хліба нема! Ковбаси були — ковбас нема! Вино було, тепер вина нема. А ви говорите: про-фе-сор!


Піклування

Захотілося Сталіну побачити свого друга, з яким він колись ще дома по чужих садках лазив. Приїхав той у Москву на ослі. Переодягли його в суконний костюм, дали прості, проте добрі, чоботи і впустили в Кремль.
Сидить він з Сталіном, говорить і поглядає крізь вікно на двір.
— Чого ти все у вікна зазираєш? — запитав Сталін.
— Дивлюсь, чи не знайшов мій осел паші.
— Даремно ти турбуєшся про одного осла, — порадив Сталін, — у мене мільйони людей завжди голодні  і то мені байдуже.

Мудрість

— Доброго ослюка ми купили. Вчений та мудрий. Мати поставила молоко на лаву, а він вискочив на неї, встромив у миску передні ноги і носа, попив усе молоко, а тоді стоїть, облизується... Як би його назвати?
— Якщо він справді мудрий, то назви Йоськом. Ослик підходить по натурі до Йосипа Сталіна. Той теж мудрий лазити в чужі миски. На своєму віці весь час залазить залазить в миску українську, то в білоруську, то ще в якусь іншу.
 

Прохання рятівника

Спіткало на курорті Сталіна нещастя: купався і ледве не втопивсь — рибалка витяг посинілого в човен.
— Чим тебе нагородити: патефон, вельосипед чи може орден Леніна дати?
— Не першого тебе, чоловіче, рятую, віддячували, але не так, — здивувався рибалка. — Хто ж ти є, що можеш орден дати?
— Невже не пізнаєш? Я Сталін!
— Сталін?! — викрикнув, бо аж злякався рятівник.
А потім шепотом, щоб бува хто не почув, хоч нікого поблизу не було:
— Так ви Сталін? Ні патефона, ні ордена мені не треба... Мовчіть, ото й буде найкраща нагорода. Бо як узнають колгоспники, що я врятував від смерті вас, Сталіна, то, їй-же Богу, вб’ють мене за це.


Чому корови з дороги звернули?

Їхав Сталін з Молотовим автомашиною на курорт. Чередники гнали з паші чимало корів — було це на початку колективізації. Курява, як туман, розляглася. Авто догнало череду, дає сигнал, а корови дороги не звільняють.
— Зараз пропустять, — сказав Молотов. Він виліз з автомобіля і заїкаючись:
— Корови, — говорить, — дайте дорогу, бо як не звернете, то запишу до колгоспу.
Злякались корови і повтікали хто — куди. Череди, як не було. Сталін з Молотовим поїхали далі.
 

Вгадав

Їздив Калінін розпитувати, чи добре живеться селянам України — годувальникам Совєтського Союзу.
Їде він одного разу і бачить на станції бірваних, голодом заморених людей, що їдуть у протилежному напрямі.
— Хто ви такі? — запитав.
— Українці, селяни.
Калінін від здивування аж за борідку схопився. На картинах, плякатах, у кіно він завжди бачив українських селян вусатих, у вишитих сорочках, які в руках мали пшеничні колоски. А тут сиділи якісь неголені та обірвані.
— Куди ви їдете? — знову запитав.
— Шукаємо, де краще живеться.
— Добре там, — говорить Калінін приказкою, — де нас нема.
— Вгадав: отож ми й їдемо туди, де вас чортма, — відповіли селяни.


Не жив — мучився

Судили мужика.
— Скільки ви прожили вже років?
— 30.
— Чому ж тут написано більше?
— Родився я сорок років тому, 10 був у колгоспі. Хіба ж то я жив — мучився!


Темпи

Повернувся селянин з Москви, де був делегатом. Розповідає, як добре годували, водили по місту переодягнених у нові костюми, розказували про ріст індустрії, темпи.
— Найголовніше, — з’ясував один, — темпи... Може спитаєте, що це таке? Пам’ятаєте, за селом до розкуркулювання були великі загони для овець. Тепер там гробки, у голод 33-го року вони щоденно, хоч на одну могилу, а збільшувалися...
Оце зростання і зветься темпами.


Рятуйте!

В найстрашніші часи колективізації в одному селі вперше проводили радіо. Коли провели, якийсь селянин зайшов у приміщення, обдивився радіоприймач і несміливо запитав:
— І ото воно без дротів передає?
— Без дротів.
— І всюди чути?
— Всюди.
— І за кордоном?
— І за кордоном.
Тоді дядько швиденько підбіг до радіо й прокричав:
— Рятуйте!


На всі

У часи голоду 1933 року на Україні пухлий селянин підходить на станції до каси і, простягаючи повну жменю паперових грошей, просить квиток.
— Куди? — питає касир.
— На всі...
 

Слухняні виконавці

У часи колективізації хлібозаготівель і інших стягувань з села в район з центру прибуває телеграма: «Негайно заготуйте сорок тисяч воробйов». Район поставив на ноги всіх мисливців, які постріляли горобців де тільки можна було. Згодом з’ясувалося, що в телеграмі мовилося про хліб, а «Воробйов» означало підпис.

Семенко Ю. Народне слово. Збірник сучасного українського фольклору. Львів, 1992. — С. 48-50, 53-54, 58, 60, 71-72.

До змісту книги "Чорна тінь голодомору 1932—1933 років над Тернопіллям"

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ