Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

СТАРІ АТАГИ. "ЗАЧИСТКА" № 20

Що таке "зачистка"? Це слово ввела в наш повсякденний словник друга чеченська війна, а точніше, генерали Об'єднаного угруповання військ і сил на Північному Кавказі. З Ханкали - головної військової бази Угруповання під Грозним - транслюються їхні телевізійні звіти про хід так званої "антитерористичної операції". Обивателів запевняють, що "зачистка" - це ніщо інше, як "перевірка паспортного режиму". А насправді?
Кінець 2001-го і початок 2002-го стали найжорстокішим періодом цієї війни. "Зачистки" прокотилися по Чечні, змітаючи все на своєму шляху: людей, корів, одяг, меблі, золото, начиння... Шалі, Курчалой, Цоцан-Юрт, Бачі-Юрт, Урус-Мартан, Грозний, знову Шалі, знову Курчалой, знову і знову Аргун, Чирі-Юрт. Тривалі блокади, ридання жінок, родини, що всіма правдами й неправдами відвозять своїх підростаючих синів куди завгодно, тільки геть із Чечні, генерал Молтенськой, себто наш командувач Угрупованням, в орденах і зірках - і неодмінно на тлі трупів тих, хто чинив опір під час "зачисток" - по телевізору, як головний герой нинішнього етапу підкорення Чечні, і щоразу після "зачистки" рапортує про "значні успіхи" у "відлові бойовиків".
Із 28 січня до 5 лютого 2002 року така "зачистка" пройшла в селі Старі Атаги (двадцять кілометрів від Грозного і десять від так званих "Вовчих воріт", входу в Аргунську ущелину мовою військових). Для Старих Атагів вона стала "зачисткою" № 20: 20-ю від початку другої чеченської війни і 2-ю - від початку цього року. 15 тисяч осіб (Старі Атаги - одне з найбільших сіл Чечні) удвадцяте виявилися заблоковані декількома кільцями бронетехніки не лише всередині села, але й поквартально, по вулицях, по будинках... Що діялося всередині?

Салют по Павликах Морозових

"Я зрадів, коли нас повели на розстріл", - у Магомеда Ідігова, 16-літнього десятикласника 2-ї староатагинської школи, - ясні очі дорослої людини. За підліткової комплекції й вікової незграбної постави це виглядає парадоксально. Як і те, як спокійно Магомед розповідає, що трапилося: під час 20-ї "зачистки" його катували електрострумом у "тимчасовому фільтраційному пункті", організованому на окраїні села, нарівні з дорослими заарештованими чоловіками. 1 лютого, зранку, у найважчий за наслідками день "зачистки", Магомед був заарештований у себе вдома на вулиці Нагірній. Його закинули у військовий КамАЗ, як колоду, і потім катували прямо на очах у генералів-командирів. Десь поблизу начебто був і сам генерал Молтенськой, принаймні, Магомеду так здалося.
- Ти? Зрадів? А як же батьки? Ти подумав про них?
Брови Магомеда по-дитячому повзуть угору "дашком": він усе-таки силкується не заплакати:
- В інших також гинуть.
Висне пауза. Поруч стоїть батько Магомеда, офіцер Радянської армії у відставці. Він щохвилини розводить руками й повторює: "Так що ж це діється... Я ж... сам... в армії... був... За що?"
- Було холодно, - продовжує Магомед. - На кілька годин нас поставили на "стінку" - обличчям до стіни, руки вгору, ноги розставити. Куртку розстебнули, светр підняли, речі ззаду стали різати ножем. До тіла.
- Навіщо?
- Аби холодніше було. Постійно били. Хто мимо йде - той і б'є чим попало. Потім мене відокремили від інших, поклали на землю і за шию волочили по грязюці.
- Навіщо?
- Просто так. Вівчарок привели. Почали нацьковувати на мене.
- Навіщо?
- Аби принизити, гадаю. Потім повели на допит. Троє допитували. Вони не представилися. Список показали і кажуть: "Хто з них бойовики? Знаєш? Де вони лікуються? Хто лікар? У кого сплять?"
- А ти?
- Я відповів: "Не знаю".
- А вони?
- Запитали: "Допомогти тобі?" І почали катувати стру-мом - це й означало "допомогти". Приєднають дроти і крутять ручку приладу, подібного на телефонний апарат. Саморобний прилад із телефонного апарата. Чим дужче крутять, тим більше струму через мене. Катуючи, питалися, де мій старший брат ваххабіт.
- А він ваххабіт?
- Ні. Просто він - старший, йому вісімнадцять, і батько відправив його звідси, щоб не знищили, як багатьох молодих хлопців у селі.
- І що ви їм відповідали?
- Я мовчав.
- А вони?
- Знову струмом.
- Боляче було?
Голова на тонкій шиї пірнає вниз - нижче плечей, у гострі коліна. Магомед не хоче відповідати. Але ця відповідь потрібна мені, і я наполягаю:
- То дуже боляче було?
- Дуже, - Магомед не піднімає голови і говорить так тихо, що це майже шепіт: поруч батько, Магомеду незручно бути слабким при ньому.
- Тому ти й зрадів, що повели на розстріл?
Магомеда пересмикує, ніби це судороги за високої температури. У нього за спиною - батарея медичних склянок із розчинами для крапельниць, шприци, вата, трубки.
- Це чиє?
- Моє. Нирки відбили. І легені.
Вступає Іса, батько Магомеда, худий чоловік із обличчям у глибоких зморшках-каньйонах:
- Під час попередніх "зачисток" забирали старшого сина, побили, відпустили - і я вирішив його відправити подалі звідси, до знайомого. У цю "зачистку" середульшого скалічили. Наймолодшому - одинадцять зараз. Незабаром за нього візьмуться? Жоден із синів не стріляє, не курить, не п'є. Як нам жити далі? Скажіть!
Я не знаю, "як". Я тільки знаю, що це не життя. І ще знаю, чому це сталося: як уся наша країна, а з нею Європа й Америка на початку XXI століття дружно дозволили катування дітей в одному із сучасних європейських ґетто, помилково іменованому "зоною антитерористичної операції". І діти з ґетто ніколи більше цього не забудуть.
- Був радий познайомитися, - каже Магомед. Він прекрасно вихований і, здається, точно клацнув би каблуками на прощання, якби... Якби не Старі Атаги за темними вікнами. І "зачистка", якій на все наплювати.

"Що є цінного, давай все!"

Увечері 28 січня кількома "кільцями" солдати і бронетехніка оточили село. До світанку всі вулиці були перекриті БТРами із заліпленими грязюкою номерами. Під страхом розстрілу на місці людям заборонили залишати хати і двори. Зовсім низько, ніби заходячи на посадку, над селом металися гелікоптери, і шифер, як кленове листя від осіннього вітру, злітав із дахів геть, залишаючи їх непокритими. Можна робити великі очі й продовжувати називати це "зачисткою", але цілком очевидно, що проти Старих Атагів проводилася справжня бойова операція.
- Я був удома. Я знав, що хвіртка мусить бути відчиненою, інакше вони танком чи БТРом виб'ють ворота, - розповідає 70-літній Імран Дагаєв. - О пів на сьому ранку в наш двір увірвалися військові. На мене спрямували автомат. Я одразу показав паспорт, але вони навіть не звернули на нього уваги. В інших членів родини теж не запитали паспортів. Перша вимога військового, ймовірно, старшого, була такою: "Давай гроші й золото!" Він же додав: "Що є цінного, давай все". Я відповів: "У мене немає грошей і золота, я одержую пенсію, і на цю пенсію ми живемо - нас одинадцятеро". Він сказав: "Мене не стосується, як ти живеш. Давай!" Вони розійшлися по кімнатах, почали все перевертати вверх дном. Рухатися нікому не дозволяли. Шифоньєр з одягом скинули на підлогу, і він одразу розколовся. Взялися нишпорити між посуду. В одній із ваз знайшли золоту обручку і ланцюжок моєї старшої невістки. Їх забрав один із військових. Інші вибирали посуд. У них були приготовлені поліетиленові пакети, вони туди склали сервіз. Один узяв мої нові туфлі й по одному засунув їх собі в куртку. Сервант із посудом, що залишився, жбурнули на підлогу, і весь посуд розбився. Перекидали крісла й дивани, розрізали їх ножами в пошуках захованих грошей. Але більше нічого цінного не знайшли. Бігаючи по кімнатах у пошуках цінних речей, вони запитували: "Де твої сини?" Я відповів, що син мій загинув, а більше в мене немає.
Старий Дагаєв справді щойно поховав 30-літнього сина Алхазура, і для повноти картини залишається додати, за яких обставин. За дорученням сільської адміністрації Алхазур разом із іншими поїхав у Ханкалу на головну військову базу за тілом односільчанина, затриманого під час попередньої "зачистки" й убитого там же, у Ханкалі. Посередником під час викупу трупа був військовослужбовець, що представився співробітником ФСБ Сергієм Кошелєвим. Він вимагав за труп: барана, відеокамеру і "Жигулі". Але одержавши все це, труп так і не віддав. А усі, хто привіз викуп у Ханкалу, безвісти зникли. Сталося це 22 грудня 2001 року. На 14-й день тіла всіх зниклих знайшли неподалік від Ханкали у кюветі. В Алхазура Дагаєва було виколоте око, тіло виявилося чорним від побоїв, а вбили його пострілом із пістолета в ліву скроню з близької відстані.
- У тебе більше немає сина? - засміялися військові, вислухавши розповідь Імрана, і швидко пішли - до будинку Тетяни Мациєвої на сусідню вулицю Травневу. Вони теж не цікавилися там нічиїми паспортами, зате вкрали з її будинку: "1) медаль "За трудову доблесть", 2) відеодвійку, 3) м'які подушки і меблі виробництва НДР, 4) трюмо виробництва ВНР, 5) 4 килими зі стін, 6) 35 ігрових касет, 7) мішок картоплі, 8) мішок цукру - 50 кг, 9) чоловіче взуття (2 пари чобіт і 1 пару кросівок), 10)..."
Саме так, пізніше, у заяві на ім'я прокурора Грозненського сільського району перелічила Тетяна все вкрадене в неї під час "зачистки". І додала: "Прошу захистити мене і мою родину від навали узаконених російських бандформувань, шахраїв і мародерів". Про прокурорів - далі, і взагалі все це буде потім, а наразі...
Пристрасті в заблокованих і переблокованих Старих Атагах розпалювалися чим далі, тим дужче. День за днем знущання військових, що розкинули намети по околицях, ставали все ірраціональнішими.
29 січня зранку у Лізи Юшаєвої, вагітної на останньому місяці, почалися пологи - це часто трапляється зненацька і зовсім не залежить від термінів "зачистки", встановлених генералом Володимиром Молтенським. Родичі Лізи кинулися просити військових, що стояли в оточенні, пропустити породіллю в лікарню, але ті довго не дозволяли. Жінки їх голосно соромили, мовляв, у вас є матері, дружини, сестри. А вони відповідали, що "безрідні", з дитбудинку. І що приїхали сюди вбивати живих, а не допомагати народжуватися.
Так і сталося: коли військові змилостивилися, Юшаєва не могла пройти пішки необхідні 300 метрів до лікарні. Родичі почали домовлятися заново - тепер уже про машину. Нарешті Лізу підвезли до лікарні. Але там стояло вже зовсім інше оточення й інші бійці. Не вдаючись у деталі, вони звично поставили і водія, й Лізу до стінки - у позу пійманого бойовика, руки вгору, ноги в сторони. Якийсь час Юшаєва ще витримувала цю "стінку", а потім почала осідати - незабаром дитина з'явилася на світ, але мертвою.
Багато чого можна зрозуміти й змусити себе усвідомити, багато з чим зжитися й пропустити мимо вух, але як уявити собі, про що в той момент думали солдати, бачачи перед собою жінку, що народжує, з величезним, опущеним до колін животом, у напівнепритомному стані, але в необхідній позі - з розставленими ногами?

...1 лютого раптом помер старий Турлуєв. Він був зовсім старенький і вмер тому, що настав його час.
Треба було ховати: зібрати чоловіків, обмити, прочитати молитви, віднести на цвинтар.
Військові заборонили ховати старого на мусульманському цвинтарі. Чому? Тому що "зачистка". І послалися на інструкцію про заборону пересування, похоронної процесії в тому числі. Незважаючи на те, що й сама "зачистка", і всі її "інструкції" абсолютно незаконні.
Зате того ж дня, 1 лютого, федерали самі навідалися на цвинтар. Загальновідомо, що немає місця для чеченців дорожчого, ніж цвинтар. Але це не означає, що на цвинтарі можна чимось "поживитися". Серед могил стоїть лише молитовний будиночок - спеціальна "підсобка", де зберігається похоронний інвентар і читається остання, перед похованням, молитва.
Отож, військові забрали з собою спеціальну дерев'яну ванну для обмивання небіжчиків, спалили похоронні носилки, вкрали лопати для копання могил, а на додачу - ще й віконні рами, двері, килими, Корани. Навіщо? Спалили, щоб обігрітися. І Корани теж.
Наступним пунктом був будинок неподалік од цвинтаря - там живе бабуся Малкан. Солдати загнали її в підвал, попросивши "огірки дістати". Після чого закрили люк і не випускали доти, доки родичі не принесли 500 рублів викупу.
Вранці 1 лютого міліціонер Рамзан Сагіпов, молодший сержант патрульно-постової служби, поранений наприкінці грудня в Грозному під час охорони новорічної ялинки, лежав, доліковуючись, у себе вдома, у Старих Атагах, на вулиці Нагірній. Рука міліціонера була в гіпсі, кукси відірваних пальців кровоточили, рани на ногах нили - був сльотавий похмурий день чеченського зимового бездоріжжя.
Почувши стрілянину на вулиці, Рамзан вискочив з дому: міліціонеру, хоч і пораненому, відсиджуватися соромно - треба людям допомагати. І Сагіпова військові відразу схопили, забрали в нього табельну зброю і взялися бити, цілячись по бинтах.
- А ви кричали, що ви - міліціонер?
- Звичайно.
- А вони?
- Вони: "Ви одна банда! Всіх розстріляємо!" Потім мене закинули в КамАЗ. Коли намагався підняти голову, тут же знову били по голові - ногою або прикладом.
На галас із сільради прибігли голова сільської адміністрації Ваха Гадаєв і вісім із одинадцяти селищних міліціонерів. Військові і їм кричали: "Ви приховуєте бойовиків!" Гадаєва вдарили прикладом, міліціонерів роззброїли, скрутили й кинули в той же КамАЗ, де лежали інші. Таким чином, місцева влада - вся, яка була в селі, - виявилася повністю паралізованою.

"Пташник"

Затриманих звезли на стару напівзакинуту птахоферму на околиці села. У ній військові влаштували свій тимчасовий штаб і фільтропункт. Оскільки "зачистка" була вже 20-ю, у Старих Атагах давно утвердилася своя термінологія. Фільтропункт називали "пташником".
"Пташник" - і це як сигнал. Значить, тебе забрали в кращому випадку на муки. У гіршому, на смерть.
Офіційний статус "пташника" - "тимчасовий фільтраційний пункт" чи ТФП (цей термін зустрічається в офіційних документах Ханкали). Ці прокляті лицемірні ТФП - одна з найбільших проблем сучасної Чечні, що тоне в масштабних "зачистках". Федерали організовують ТФП на окраїнах сіл, які "перевіряють", на фермах чи хуторах, а то й просто серед поля, і ТФП начебто виконують роль ізоляторів тимчасового утримання, "обєз'янніков", але, з юридичної точки зору, ними не є. У результаті ТФП, залишаючись абсолютно позаюридичною, позапроцесуальною структурою, не можуть стати частиною наступного, наприклад, прокурорського розслідування. Якщо справа доходить до прокурорів, ті лише розводять руками: закінчилася "зачистка", а на місці фільтропунктів, де людей катували й допитували, - тільки чисте поле або які-небудь руїни, і обвинувачення в незаконному затриманні або утриманні розвалюються, повітря до справи не пришиєш.
Зате залишаються люди, що пройшли через ці незаконні "пташники". Вони пам'ятають, вони відчувають - і ніколи не простять.
- Спочатку нас прогнали "крізь стрій", - це знову міліціонер Сагіпов. - Військові вишикувалися біля КамАЗа в шеренги один проти одного, і нас викидали з кузова їм під ноги. Кожен міг бити, як хотів. Потім усіх поставили до стінки. Я був перев'язаний, один підійшов, повернув мене до себе і сказав: "Він - хворий". І одразу вдарив кийком по голові. Потім інші зняли пов'язки з моїх рук і почали віддавлювати рани.
- Чим?
- Ногами. Мене на землю жбурнули. Навсібіч кров так і бризкала. Потім потягли в якусь машину. Вкинули, повезли. Гадав, на розстріл. Але повозили й повернули.
- Вас допитували?
- Так. Але допит тривав хвилин п'ять, не більше - і того ж вечора мене відпустили.
- І все?
- Так. Лише тепер операція на руках має бути.
- Вам зрозуміло, навіщо вас заарештовували?
- Зрозуміло - щоб познущатися.
- Але ж ви один із них, атестований співробітник МВС, у погонах. Ви ж із ними в однієї держави на службі.
- Звичайно, в однієї. Але коли починається "зачистка", я стаю просто чеченцем. Я ніякий для них не міліціонер.

Саїд-Амін Апаєв із вулиці Нагірної - високий кріпкий молодий батько сімейства. Якщо Рамзан пригнічений тим, що сталося, то Саїд-Амін не приховує свого глибокого презирства до федералів. На його губах - бридлива напівпосмішка щоразу, коли він починає розповідати про "зачистку".
Саїд-Амін Апаєв - сусід Ідігових. 1 лютого, близько одинадцятої ранку, він заглянув до них подивитися новини по телевізору. І саме в цей час у будинок заскочили "маски" й поклали обличчям вниз і його, і 16-літнього Магомеда. Звідти - у КамАЗ. Із КамАЗа - у "пташник".
- Ми всі просили не чіпати хлопця, - каже Саїд-Амін. - Дуже просили. Але військові відповідали так: із школярів виходять гарні підривники. У "пташнику" нас поставили до стіни з піднятими руками, розсунутими ногами й опущеними головами. Ворушитися й розмовляти не можна було. За порушення одразу зринали удари ззаду. Били ногами, руками, прикладами, хто чим хотів. Так ми простояли шість-вісім годин. На ніч замкнули в "автозак"*. Уранці 2 лютого вивели до стінки знову і протримали так до вечора. У сутінках повели на допит до слідчого, який вимагав назвати час і маршрути пересування бойовиків, їхні явки, адреси. 3 лютого вранці знову стояли біля стінки, потім трьох із нас навіщось возили в Нові Атаги, де теж ішла "зачистка". Ввечері повернули в "пташник", змусили розписатися в якійсь книзі, віддали паспорти й відпустили. Я так і не зрозумів, навіщо "фільтрували"? Який сенс?
У ці дні по всіх телеканалах країна бачила Саїд-Аміна зі Старих Атагів. Це генерал Молтенськой, даючи інтерв'ю і стоячи прямо посеред "пташника", на тлі заарештованих, серед яких був і Саїд-Амін, заявляв, що, мовляв, затримали бандитів зі зброєю, а місцева міліція їх захищала.
- Брехня, - каже Саїд-Амін. - Ніякої зброї в нас не було. Ми вдома. Міліціонерів теж відпустили, адже вони лише намагалися заступитися за нас.
- А ваххабіти? Ваші староатагинські бандити?
- Як завжди, справжні бандити відсиділися по хатах.

Долари й рублі

Ми живемо в темні часи. Наше повітря отруєне неправдою військових "верхів" і пряним запахом купюр - це безкарність "низів", що самокомпенсуються за облудність "верхів". Так і обертається ця чеченська машина.
- У наш дім увірвалося осіб 20, забрали паспорт сина, - розповідає Раїса Арсамерзаєва з вулиці Шкільної, - хотіли відвезти його в "пташник". Я дала сто доларів. Вони змусили мене написати розписку, що в мене до військових ніяких претензій нема. Ідучи, забрали електрогенератор і білизну моїх дочок.
Цього разу в Старих Атагах був дуже популярним комерційний принцип. Забирали на "фільтропункт" в основному тих, хто не міг відкупитися. Заходячи в будинки, військові так прямо й вимагали - грошей за чоловіків. Дав - фільтрації не підлягає, і, значить, не підозрюється у зв'язках із членами воюючих загонів. Не дав - підлягає і підозрюється. Ставки на живий товар коливалися від 500 рублів до 3-4 тисяч. У залежності від віку: чим молодший, тим дорожче, - і від візуальної оцінки будинку військовослужбовцями.
Крім розцінок на чоловіків, була цього разу в Старих Атагах і калькуляція на жінок. Як водиться в цих місцях, "жіночі" ціни виявилися значно нижчими від "чоловічих". Утім, і шкала вимог була іншою: відкуповувалися не з приводу "пташника", а щоб не поглумилися. В однієї родини за "незґвалтування" молодої дівчини федерали взяли 300 рублів. У іншої - 500. Замість сексуального задоволення приймалися також сережки і ланцюжки - з жінок, що відмовляли в хвилинах мародерської любові.
Зрештою люди вийшли на вулиці, розпалили багаття і залишалися так на всі ночі. Гадали, на очах не ризикнуть убивати й ґвалтувати. Але й це допомогло не усім.

Останні деталі

До 4 лютого Старі Атаги являли собою гігантську картину розбою, вчиненого силами членів законних бандформувань, які здійснювали "заходи щодо відлову членів незаконних бандформувань".
Тут і там на вулицях поміж багать сиділи люди. Останнього дня федерали підірвали порожній будинок Махмуда Есамбаєва. Знаменитий радянський танцівник був родом з цих місць і, за чеченською традицією, побудував у Старих Атагах прекрасний особняк для своєї родини. Туди ж, під тротил, пішов і ще один багатий будинок - Кадирових, попередньо вщент розграбований і тільки потім висаджений у повітря. Його господар давно живе в Німеччині, але, за традицією, побудував...
Що ще? Військові й тут виконали обов'язкову програму всіх останніх "зачисток", яка полягає в тому, щоб нагадити в мечеті.
- Вони від'їжджали зі Старих Атагів 5 лютого, - розповідає Імаді Демельханов. - Квапилися. До нас у двір нашвидкуруч заскочили двоє в масках, зажадали 1000 рублів за мій КамАЗ. - Це було вже вчетверте за цю "зачистку" - військові хотіли грошей за те, щоб Імаді залишили його КамАЗ "живим", а не підірвали. Двічі Імаді віддав по 500 рублів, потім грошей більше не було, і він розплатився двома курками. 5 лютого він знову запропонував федералам курей. Або теля... Але вони наполягали: "Давай гроші". - Я відмовився йти до сусідів, просити, тому що мені було соромно. Тоді вони поставили мене обличчям до стінки, прострелили кисть правої руки і сказали: "Тепер будеш просити?" І пішли.
На світанку 5 лютого пустився сильний дощ. То гаркаючи, то схлипуючи, зі Старих Атагів забиралися БТРи, і вода з неба відкрила людям хоч дуже маленький, але все-таки шматочок правди про тих, хто їх так мучив вісім діб поспіль. "БТР № Е 403" - побачили люди напис на тому, що замикав колону. 403-й під'їхав до висадженого будинку Кадирових, військові в масках зіскочили на землю й порадили староатагинцям бути обережними: "Там, усередині, можуть бути міни..."
"От, бувають же й серед них нормальні..." - перемовлялися між собою люди. І побачили, як, трохи від'їхавши, солдати 403-го наостанок заскочили в порожні будинки і витягли ще якісь речі...

Коли й годяться на щось методи, якими провадиться ця війна, то лиш на те, щоби плодити тероризм і нових бійців опору, розпалювати ненависть, волати до крові й помсти.
А як же ваххабіти? У Старих Атагах - вони на місці. І нікуди після "зачисток" не діваються. Мало того, їх вуличне патрулювання дозволяє селу жити без комендантської години, що виглядає майже неправдоподібно, якщо приїжджаєш сюди, наприклад, із Грозного або з гір. А це означає, що порядок, про наведення якого так довго говорили федерали-генерали, у Старих Атагах дійсно існує. Але тільки це той же порядок, що й напередодні війни. І отже, роки м'ясорубки, з тисячними обопільними жертвами, з пораненими, покаліченими й змученими людьми, - всього цього начебто й не було, все знову - як перед війною. Лише руйнувань додалося на порядок, і при владі - інші обличчя. Лише з будинків виметено все. Лише півмільйона озвірілих людей. Лише країна постаріла ще на одну страшну війну.

* * *

Військові в Чечні дуже не люблять прокурорів: переслідують, залякують і нікуди не пускають. У Старих Атагах прокурори тоді були й потім дуже пишалися, що зуміли порушити кілька кримінальних справ, - повідомляли про це по телевізору, багато разів звітували перед публікою.
А ось документ, вартий пера Салтикова-Щедріна: "...факти були предметом прокурорської перевірки безпосередньо в період проведення спецоперації..."
Це означає, що співробітники прокуратури знаходилися безпосередньо на місці здійснення цинічних і жорстоких військових злочинів. У момент їхнього здійснення. Спостерігали за ходом злочинів. Ні в що не втручаючись. І назвали все це "прокурорською перевіркою безпосередньо в період проведення спецоперації".
Я виразно уявила себе на місці староатагинських жертв. Як стою, і б'є мене федерал кийком по голові, а позаду - прокурор, фіксує... Мені від цього легше? Не так боляче?
Буває така правда, що гірша від неправди. "Що коїться в Чечні?" - продовжують запитувати знайомі й журналісти з-за кордону. Ось що коїться: війна, замішана на неправді, де всі, кому "положено", не договорюють усього, що зобов'язані, й у результаті військовій анархії на Північному Кавказі немає ні кінця, ні краю.