Аннa Полiтковськa
Друга чеченська

ЧАСТИНА ПЕРША

ЧЕЧЕНСЬКИЙ ВИБІР: ВІД "КИЛИМА" ДО "КОНВЕЄРА"

Протягом трьох років чеченської війни влада не раз натякала: мовляв, не стане Хаттаба з Басаєвим - це й буде означати кінець війни, іменованої "антитерористичною операцією". І то-ді, нарешті, величезний, ніяким здоровим глуздом не виправданий, майже 100-тисячний військовий континґент, що протистоїть 600-тисячному населенню Чечні й "2000 бойовиків" (офіційно оголошені цифри), зможе залишити республіку, а відтак припиняться вбивства, катування, звірства й викрадення людей, а також неминуче за окупаційного статусу армії масове "військове" мародерство.
Чекали-чекали, й дочекалися... Про загибель "через тривалу хворобу" і Хаттаба, і, ймовірно, Басаєва урочисто повідомлено - війська ж залишаються на місці, та й у методах ведення війни ніяких змін не відбулося: тривають "зачистки", не припинилася работоргівля живим і мертвим товаром, що здійснюється військовослужбовцями як головна "бойова операція" в Чечні, тисячі родин шукають своїх викрадених родичів і, в кращому випадку, викуповують їхні трупи у "захисників Вітчизни від тероризму".

"Выс. рос."

Імран Джанбеков із селища Гойти Урус-Мартанівського району був дуже високого зросту. І йому виповнилося лише двадцять два роки. Це й вирішило його долю. За традицією, що вкоренилася в Чечні, Імрана забрали вночі - і з кінцями. Як і багатьох інших.
- Я тепер щоранку встаю і йду шукати сина, - розповідає колишня красуня Зайнап, мати Імрана. Вона опустила голову, так що видно тільки високе чоло й волосся, і вимальовує задерев'янілими пальцями на скатертині безконечні кола своєї безнадії.
- Куди?
- Світ за очі. До Урус-Мартанівської комендатури, у МВС, у Грозний, у республіканську ФСБ... Показую світлину, прошу, може, хоч хтось... І от нещодавно в одній із цих структур мені показали протокол затримання іншого хлопця... І я прочитала в графі "причина затримки" - просто "выс. рос.". Тобто "високий зріст".
- Не може бути!
- Я теж спочатку так подумала, але... Куди подітися? Своїми очима бачила. Мого Імрана теж не було за що забирати, крім як за цей "выс. рос.".
В останні роки, за вимогою батьків, Імран майже не виходив з дому. Протягом усієї війни.
- Чому? - запитую.
- Ми берегли його, - Зайнап плаче. - Він теж був "выс. рос.": 1 метр 92 сантиметри. І коли стало ясно, що найперше федерали забирають фізично міцних, добре збудованих хлопців, ми навіть в інститут перестали його пускати: надто вже прискіпувалися на блокпостах. А потім подумали і все-таки вирішили: треба вчитися, і по черзі - то я, то батько - їздили з ним на заняття в Грозний, чекали там і супроводжували назад.
Проводжати 22-літнього, як у дитсадок?.. Але таке сучасне багатостраждальне чеченське життя.
- Але не вберегли ми нашого старшого, - Зайнап дивиться наперед себе, як на похороні. - Вдень супроводжували, а вони прийшли вночі. О п'ять хвилин на першу. Всі - у масках. Було два БТРи і військовий УАЗик на вулиці. Сина посадили в БТР. Я бігла за машинами й кричала: "Імран! Імран!" Так добігла до виїзного, на Грозний, блокпоста. Звідти: "Стой! Стрєлять будєм!" А я кричу: "Стріляй! Убивці! Сина мого викрали! У тому БТРі, який ви щойно пропустили без перевірки, його повезли!.."
Солдати, що охороняли блокпост, опустили автомати, не стріляли в матір. Єдине, що вона побачила: "02" на заднику БТРа. У Чечні всі знають, що значить "02" - бронемашина належить внутрішнім військам МВС.
Ніхто тепер не знає, де викрадений хлопець високого зросту, всі силові й військові структури Урус-Мартанівського і всіх інших районів, а також відповідні республіканські відомства, заявили, що не забирали... Джанбекови написали заяви в усі прокуратури і всім главам адміністрацій - від Ясаєва, глави Урус-Мартанівського району, й Ахмата Кадирова, керівника Чечні, до Путіна. Листи, скарги, петиції... Марно.
У всьому світі матері живуть надіями - це їхнє життєве кредо, від якого залежить майбутнє планети. Якщо дитина хвора - надіями, що буде обов'язково здоровою. Якщо оступився - що виправиться. Якщо пропав - що знайдеться. Так і Зайнап.
- Люди кажуть, якщо через 5-7 днів не викинули труп, це добре... - переказує Зайнап один із міфів сучасної Чечні. - Отже, він витримав катування перших днів, і його відправили в Ханкалу. Він - міцний, він витримає. Тільки мені сниться, що він стояти не може, били його дуже...
Серце матері хоче вірити в цей міф. Але є чеченська реальність. Вона полягає у прямо протилежному: якщо за 5-7 днів людину не вирвали з федеральних катівень - шукайте труп...
- Таких, як ми, батьків, сьогодні багато по Чечні, - продовжує Зайнап. - Сотні, тисячі... Ми часто тепер стоїмо до комендантської години на Ханкалинському повороті - там дорога прямо до військової бази.
- Навіщо ви там стоїте? Чого чекаєте?
- Інформацію про своїх. Іноді звідти, від офіцерів, під'їжджають до нас посередники, повідомляють суму викупу тих, хто ще утримується... Або трупів.
Так збігають дні Зайнап і Адлана Джанбекових. А по ночах батьки Імрана гадають, - як і в тисячах інших чеченських безсонних житлах, - намагаючись зрозуміти, що вони самі зробили "не так", у чому не догодили федералам, у чому міг бути винен їхній син?
Джанбекови знаходять лише одне: Імран добре знав турецьку мову, два роки відучився в Стамбульському коледжі. І може, хтось доніс про це.
- Але знати мову - це добре, - кажу я.
- У вас - так. Але не в нас. Федерали могли подумати, що в Туреччині він набрався чогось поганого... - пояснюють батьки специфіку тутешнього життя. - Коли я згадала про турецьку мову Імрана, то скрізь, куди ходжу на його пошуки, пояснюю, що тоді в Туреччину наших хлопців відправляли вчитися за рішенням російського уряду! Сам віце-прем'єр Лобов курував цей обмін. Імранові було років 15-16 тоді, він не може зараз за це відповідати! Але нам нікому це розповісти. Ніхто не слухає. Скільки не згадую життя сина, нічого більше небезпечного не знаходжу. Я така впевнена, бо він увесь час був біля нас.

Які правила гри?

Вечоріє і в іншому гойтинському домі. Їм нещодавно "видали" труп викраденого військовими чоловіка. А розмовляємо ми з 20-літнім Саламбеком, племінником загиблого, - про те, що робити далі, про зміст усього, що відбувається, про те, що думають про це молоді чеченці...
Життя привчило Саламбека мовчати. Завжди й за будь-яких обставин. І він небагатослівний, як багаторічний в'язень концтабору.
- Що сьогодні взагалі робити молоді в Гойтах, крім як ховатися від федералів? Не можуть же, справді, 18-25-літні хлопці три роки поспіль, день за днем, сидіти вдома, щоб тільки всі знали, що вони не воювали? - запитую я.
- Що нам робити? Помирати, - відповідає Саламбек.
Сподіваюся, він так жартує. Іронізує? Нічого подібного. Молоді тут узагалі рідко сміються - відвикли. Он скільки свіжих могил на гойтинському кладовищі. Саламбек цілком серйозний - на його безпристрасному малорухливому обличчі гримаса болісної безвиході, великі очі над широкими застиглими вилицями дивляться вперто і з докором.
Більшість людей, що вижили досі у Чечні, перейняті розпачем, живуть у цьому розпачі - безпросвітному, як похмура беззоряна ніч. Це і є головний результат методів тотального правового "бєспрєдєла", що застосовуються до населення в ході другої чеченської війни. Із села виходити - небезпечно для життя - заберуть, по селу гуляти - небезпечно для життя - заберуть. Молодих федеральна "мітла" вичищає щодоби. Урус-Мартан відвідати тим паче не можна, на шляху повно блокпостів, і кожен може стати останнім у житті - таких прикладів безліч.
До війни в Готах жило близько 40 000 осіб.
Тепер - не більше 15 000.
Усі, хто лише міг, виїхали, рятуючи дітей. А для тих, що залишилися, тут немає нічого, крім традиційного "чеченського набору": набігів федералів, нічних "зачисток", мародерства, вранішніх обговорень, кого "взяли" цього разу і що при цьому прихопили, регулярних похоронів і розповідей, як катували тих, хто вижив, і в якому вигляді повернули трупи...
Ні бібліотеки, ні кінотеатру, хоча будинок і зберігся.
- Коли у вас крутили кіно востаннє?
- Коли я ще був маленьким. До першої війни.
...Змучена мама Імрана Джанбекова - із рештками колишньої рішучості, які ще підтримують ритм її спустошеного горем серця, вихлюпує:
- Росія робить нас бидлом. Росія жене нашу молодь в обійми тих, хто першим прийде і скаже: "Будь з нами". Я на-віть вважаю тепер так: нехай би "бородаті", ваххабіти, палицями били нас за горілку. Палиця - все одно краще, ніж розривна куля. Після палиці виживають. Найбільше ми тепер хочемо знати правила гри. Ми хочемо розуміти, хто із нас вам не подобається? І за якими ознаками? За що нас належиться катувати? За що наказано вбивати? Викрадати? Зараз же - нічого не зрозуміло, і знищують усіх підряд: і того, хто був з ваххабітами, і того, хто був проти них. А найчастіше інших, "серединних", хто не був ні з ким. Як наш Імран.
Відповісти нічого. Тому що країна часів Путіна - це роки мовчання про головне.