Душею з вами...
Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної,
дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака

Видання Історичного клубу “Холодний Яр”

Київ
Риф
Видання друге, виправлене, розширене
2005

Спогади про родину Петра Чучупака – його батьків Степана та Оксану, дружину Ганну, її рідних і про село Мельники – "столицю Холодноярської держави" – пропонує нашій увазі його дочка Лідія, героїня роману Ю. Горліса-Горського "Холодний Яр".
У книзі також вміщено спогади Дем'яна Чучупака – наймолодшого з братів Чучупаків, його дітей і Катерини Скрипник, племінниці братів Чучупаків, а також уривки із роману Юрія Горліса-Горського “Холодний Яр”.
Книга розрахована на коло читачів, які цікавляться історією свого народу.

Редактор-упорядник Роман Коваль

© Коваль Р. М., редактор-упорядник, автор ідеї та передмови, 2005
© Коваль Є. Р., художнє оформлення, 2005

Використано світлини з приватних архівів

Юрія ГОРЛІСА-ГОРСЬКОГО, Галини ГРИШКО, Романа КОВАЛЯ, Валентини МАРТИНЮК, Григорія МИРОНЕНКА, Олександа НАЙДИ, Володимира ЧУЧУПАКА, Дмитра ЧУЧУПАКА і Лідії ЧУЧУПАК-ЗАВАЛІШИНОЇ, а також Андрія ШАРАФУТДІНОВА.

ДЯКУЮ ЗА СПРИЯННЯ
Олексію РЕДЧЕНКУ, Віктору РОГУ,
Володимиру ЧУЧУПАКУ та Анатолію ЦУРКАНУ

ЗМІСТ

Роман Коваль. Пам'яті шляхетних (передмова)
Від автора
Душею з вами
Прожила я в Мельниках всього два роки
Життя – це довга терниста нива
Пані Аделя Новицька
Ґандзя
Панна Віталія
"А які люди були!"
Дівочі мрії
Ніч у Медведівці
Німці та "визволителі"
"Ще не вмерла Україна"
Дем’ян Чучупак і його родина
Микола Завалішин
"Все згадую і серцем вболіваю"
Дем'ян Чучупак. Мої спогади
Валентина Чучупак. Степан і Оксана Чучупаки та родина їхнього сина Дем'яна
Володимир Чучупак. "А я пішов "защіщать родіну"
Катерина Скрипник. Походження прізвища Чучупак
Роман Коваль. Чучупаків родовід
Юрій Горліс-Горський. “Холодний Яр” (уривки)
Фотододаток

Пам'яті шляхетних

За 70 років совєтська влада, здавалось, все зробила, щоб витруїти пам'ять про українських героїв. Спочатку зображуючи їх грабіжниками та бандитами, а потім замовчуючи сам факт всенародної боротьби за свободу рідного краю. А як приклади, гідні наслідування, підсовувала катів українського народу: лєніних, дзержинських, прімакових, котовських...
Ворог досягнув певного успіху: чимало українців забули тих, хто боровся за нашу національну свободу, а то й гірше – прокляли їх, а ворогів свого народу – возвеличили, оспівали.
Але неминуче приходить прозріння, полуда спадає з очей і українці здивовано озираються на колишніх комуністичних кумирів – чекістів, будьонівців, котовців, бачать як кров стікає з їхніх рук. І взнають, ким насправді були їхні кумири і ким були ті, кого вони вбивали та ще й ганьбили...
Чимало зробив у процесі відновлення історичної справедливості Історичний клуб "Холодний Яр". За вісім років діяльності в різних містах і селах України проведено більше ста вечорів пам'яті українських національних героїв, видано 15 книг про козацько-селянські повстання на Східній і Південній Україні... Проведено сотні радіопередач. Створено два документальні фільми.
У газетах і журналах членами Історичного клубу "Холодний Яр" опубліковано сотні статей, які висвітлюють невідомі й маловідомі сторінки Визвольних змагань українського народу. Ці публікації, книги, радіопередачі та фільми мають стати тією ниткою Аріадни, яка виведе наше покоління з мороку невігластва і безпам'ятства на вершину, з якої ми побачимо Велику Україну та її народ, сповнений національної честі та гідності.
Оця книга – одна з цеглинок у пам'ятник вшанування великої родини, яка зі зброєю в руках – і без неї – стала на захист нашої Батьківщини, нашого національного буття. Адже отаман і начальник штабу полку гайдамаків Холодного Яру (відповідно Василь і Петро), перед тим як закликати односельчан, організували спочатку свою велику родину – дядьків, братів (в тому числі й двоюрідних і троюрідних), небожів, кумів, сватів... За Чучупаками пішли й інші – односельчани з Мельників, сусіди з Головківки, Медведівки, Зам'ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших холодноярських сіл...
Що ми знаємо про братів Чучупаків?
Матір'ю їхньою була Оксана, дочка грушківського дяка Сидора Лівицького, а батьком – селянин із Мельників Степан Григорович Чучупак. Всього Степан та Оксана пустили у світ п'ятеро синів: Петра, Ореста, Василя, Олексу і Дем'яна.
Хоча Степан та Оксана Чучупаки були неписьменними, а все ж подбали про освіту дітей. Старший із братів Петро закінчив чотирирічну церковно-приходську школу, потім Головківську двокласну вчительську школу, після чого вчителював у с. Вербівці. Тут організував хор, драматичний гурток. Навчання продовжив у Київській консерваторії, яку успішно закінчив, набувши фаху вчителя співів. Працював наглядачем 3-го Київського двокласного училища та Київського міського училища № 11. Був знайомий із Миколою Лисенком. Збереглася була навіть вітальна листівка славетного композитора до молодого вчителя.
Петро допоміг своїм братам Василю та Олексі здобути освіту. Василь Чучупак учителював у с. Тимошівці, а Олекса – в с. Рацевому на Чигиринщині.
Коли розпочалася Світова війна, першим, як виглядає, мобілізували Ореста – згідно із законами Російської імперії вчителі Петро, Василь й Олекса Чучупаки мали право на відстрочку. Орест загинув за чужі інтереси 1915 року під Краковом.
Врешті прийшла мобілізаційна повістка й до інших братів Чучупаків... Петро і Василь закінчили військові школи. Петра направили на Румунський фронт, Василя – до Білорусії. Олекса ж служив у Петрограді, де і взяв участь у Лютневій революції. Всі вони лишилися живими.
З Великої війни Петро і Василь повернулися прапорщиками, а Олекса – рядовим. І знову почали вчителювати... Петро в Києві, де в нього 1915 року народилася дочка Ліда, Василь у с. Пляківці, а Олекса в Мельниках. Батькам на господарстві допомагав Дем'ян, наймолодший їхній син, 1902 року народження.
Перший озброєний відділ – для охорони скарбів Мотриного монастиря та рідних Мельників – на прохання ігумені сформував Олекса Чучупак. Нараховував відділ 22 особи. Він, власне, і став першою організаційною клітиною новітньої організації гайдамаків Холодного Яру.
Першою його бойовою акцією була антинімецька: в Зам'ятниці козаки наскочили на економію пана Ярузальського, до якої німці звозили реквізовані у селян зерно, худобу, полотно та інші цінності. Козаки полонили німців і роздали селянам відібрані в них продукти харчування і худобу. А полонених зачинили у підвалах Мотриного монастиря. Але невдовзі зі Старої Осоти підійшла німецька частина з гарматами і кулеметами та змусила капітулювати відділ самооборони. І розформувала його.
Після цієї поразки мельничани звернулися до Василя, щоб він став їхнім отаманом. Той мусив погодитися, бо часи надходили грізні й кликали всіх, хто не хоче нового поневолення, до зброї. Невдовзі відділ самооборони під командуванням Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.
Серед місцевого населення, яке майже все було озброєне, Василь Чучупак мав надзвичайний авторитет. Доброю репутацією міг похвалитися і його старший брат Петро, учитель музики, який, повернувшись із Києва, очолив штаб полку гайдамаків. Разом із ним приїхала до Мельників дружина Ганна з дочкою Лідою. Саме Ганні доручили вишити прапор Холодного Яру. Саме вона переховувала цей прапор у тяжкі для повстанців хвилини...
Між боями козаки працювали вдома на господарстві та прислухалися до монастирських дзвонів: за їхніми звуками довідувалися, з якого боку насувається небезпека і хто наближається – піхота чи кавалерія, з артилерією чи без неї. Довідувались і про приблизну чисельність ворога.
Холодноярські села ділилися на дієву і резервну сотні, які збиралися на дзвін Мотриного монастиря: два удари підряд – на збірку викликалася дієва сотня, три удари – обидві сотні.
Тричі сколихнув округу Мотрин дзвін на початку літа 1919-го, закликаючи підтримати повстання отамана Матвія Григор'єва проти московської комуни і ЧК.
"Брати селяни і козаки! – говорилося у зверненні інформаційного бюро штабу загону Холодного Яру від 4 червня 1919 року. – Настав час всім кращим синам України, синам волі... взятися за зброю... Не на грабунки, не на вбивства мирного населення лунає цей заклик, ні, він закликає до боротьби, до самої рішучої боротьби з насильством і неправдою, з якими прийшли до нас комуністи, які самі робити не хотіли, а прийшли до нас, аби жити нашим трудом...
Вже всі побачили, хто такі комуністи. Це людарі, дармоїди, лидацюги, грабіжники, душогуби-розбійники. Отже, брати-козаки, селяни, робітники, – всі до їднання, до зброї, до тісної організації.
Хай же справдяться слова нашого незабутнього борця за волю, мученика і пророка Тараса Григоровича Шевченка, який сказав, "що ще дихне огнем пикучим всім ворогам Холодний Яр". Отже, хто любить спокій, хто любить волю, хто любить свій рідний край, хай зараз же іде козаком до Холодного Яру... Хто має зброю, забирай її з собою, хто ж такої не має, але почуває себе здатним до козацтва, хай іде до нас. Гуртом скоріше здобудемо зброю... Всі як один до Холодного Яру. Всі за зброю..."1.
Збереглося цікаве свідчення безпосереднього учасника повстання на Холодноярщині весною та влітку 1919 року Сергія Полікши – начальника кулеметної чоти відділу отамана Уварова. "Такого приятного і турботливого відношення населення, як в районі Холодного Яру, я ні до того часу, ні опісля не зустрічав, – писав він. – На Зелені свята школу в с. Головківці, в якій я стояв із кулеметниками, буквально заатакували жінки та дівчата, які понаносили і печеного, і вареного, найкращого, що було в них самих. Козаків, частуючи, три дні перетягали з хати до хати..."2.
Повстання літа 1919 року було грандіозне своїм масштабом: комуна тріщала, горіла і тікала з нашої землі… Але на звільнений від московської комуни край насувалася Добровольча армія генерала Денікіна...
Полк гайдамаків Холодного Яру під командуванням Василя і Петра Чучупаків успішно воював і проти білогвардійців, зокрема на початку січня 1920 р. холодноярці брали участь у вигнанні їх із Черкас...
Цінним є визнання більшовицького історика Кіна, який зазначав, що в районі Холодного Яру, де оперував отаман Чучупак, жодної денікінської влади не було.
У лютому 1920 р. у гайдамаків Холодного Яру сталося велике свято – зустріч з Армією УНР, яка здійснювала Зимовий похід. 12 лютого в Медведівці командувач Армії УНР Михайло Омелянович-Павленко скликав нараду командирів та начальників штабів дивізій, що брали участь у Зимовому поході. На нараді були присутні такі видатні українські воєначальники як Юрко Тютюнник, Олександр Загродський, Андрій Гулий-Гуленко… Запросили і Василя з Петром...
Разом із холодноярцями лицарі Зимового походу відправили в Мотриному монастирі "хвалебний Богові молебень за щасливий похід у центр України" та панахиду за померлими і загиблими і старшинами й козаками.
У своїх спогадах командарм Зимового походу Михайло Омелянович-Павленко дав таку оцінку Холодному Яру і його оборонцям: "...Тут усе сприяло розвиткові в людності вільного національного руху: тут ще добре жили минувшина і спогади про Козаччину, святі пам'ятники – Чигирин і Суботів, монастирі – Онуфріївський та Мотронівський, де колись святилися гайдамацькі ножі, Канівська могила... нарешті сама природа – Дніпро, балки, кручі й великі... ліси – все це сприяло вихованню національної свідомості та вільного козацького духу. Холодноярці... дали не мало правдивих лицарів для українського війська; побачивши розпад-розруху в державному будуванні, вони зуміли створити в себе на диво стійку військову організацію, подібну до часів старої Козаччини"3.
"Зуміли створити... на диво стійку військову організацію..." – це оцінка командувача Армії Української Народної Республіки. І це сказано про повстанську організацію в зимовий період – несприятливий час для розвитку повстанства. І цю організацію створили брати Чучупаки...
Коли частини Армії УНР, виспівуючи про славу Наливайка, Сагайдачного, Дорошенка та Гайдамаччину, рушили з Холодного Яру на південь, Василь Чучупак почав підготовку до повстання проти червоних...
Настрій холодноярців був чудовий: вони зустрілися з українською армією, наочно переконалися, що боротьба за Україну продовжується не тільки в Холодному Яру та його околицях. Настрій підносило й стрімке наближення весни...
На жаль, повстанська весна 1920-го почалася з трагедії: 12 квітня під час бою на хуторі Кресельці, що при дорозі між Мельниками та Мотриним монастирем, потрапивши в оточення, застрелився Василь Чучупак.
Озвірілі більшовики, дико радіючи своєму успіху, били вже мертвого отамана – ногами, кольбами рушниць, лаялися гидкою московською лайкою.
Прив'язавши небіжчика ногами до коня, притягли в Мельники. Вже у дворі здерли одяг і кинули в сіни: "Палучайтє сваєво бандіта!"
Петро Чучупак у цей час лежав на тачанці, обкручений дротом. "Не журіться, – гукнув до батьків, – вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці..."4.
Та де там! Прибігла дружина Ганна з Лідою... А більшовики – нарочито: "Палюбуйтєсь... Сєйчас за сєлом расстрєляєм". Ганна – в крик, а п'ятирічна Ліда, вхопившись за шинелю червоного командира, затупотіла ніжками: "Не дам батька!" Кацап'юга, відіпхнувши її ногою, наказав: "Заґаняйтє всєх в сєрєдіну і зажіґайтє дом"… Ледь не задихнулися від диму, поки люди випустили…
Поховали Василя на цвинтарі, на самій горі. "Ховали ввечері без стрілів, без пісень, без промов. Понуро мовчала озброєна юрба, і в тій мовчанці відчувалася велична, грізна обітниця помсти", – згадував Ю. Горліс-Горський5.
За кілька днів у ЧК розстріляли Петра...
Та попри тяжкі втрати, попри смерть отамана й начальника штабу, холодноярська організація не розсипалася... Більше того, 1920 рік став періодом розквіту повстанського руху на Холодноярщині, а полк гайдамаків Холодного Яру розгорнувся в бригаду.
Все це підкреслює видатні організаторські здібності Василя і Петра, які творили військово-політичну формацію не навколо себе, а довкола національно-визвольної ідеї. Отамани загинули, але не загинула ідея... Навколо неї й об'єднувалися все нові й нові партизани і повстанці Холодного Яру. Продовжували боротьбу рідні брати Василя і Петра – Олекса та Дем'ян, двоюрідний брат Семен Чучупак – член Холодноярського повстанкому.
Зовсім інакше сталося в сусідній Чигиринській республіці. Після вбивства її отамана Свирида Коцура, що пережив Василя Чучупака лише на два дні, коцурівська організація миттєво розпалася, – хоч залишалося ще багато братів Свирида. Національно свідома частина Чигиринської республіки на чолі з Юхимом Ільченком приєдналася до холодноярців...
Завдяки романові Юрія Горліса-Горського "Холодний Яр" слава про братів Чучупаків докотилася – через поле забуття – до наших днів.
28 жовтня 1995 р. на місці останнього бою Василя Чучупака з ініціативи Всеукраїнського політичного об'єднання "Державна самостійність України" та за участю ОУН (м) й Українського козацтва на чолі з гетьманом Володимиром Мулявою було поставлено перший меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. А з квітня 1996-го до Мельників, колишньої "столиці Холодноярської держави", на могилу до Василя Чучупака з'їжджаються українці різних земель.
Щороку отець Василь, священик Української православної церкви Київського патріархату, править панахиду. Править о. Василь і на братській могилі холодноярських козаків-повстанців – Петра Токовенка, Прохора Деркача і Полтавця. Сестра Петра Токовенка Параска Чиж розповідала нам, учасникам вшанувань, як братові перед смертю більшовики відрізали вуха, ніс, губи, викололи очі...
Завершуються вшанування на берегах Гайдамацького ставу, де колись гайдамаки святили ножі. Тут традиційно відбувається поминальна трапеза...
Якщо в перші роки до Василя приїжджали переважно члени та симпатики ДСУ, то невдовзі до вшанувань почали долучатися нові й нові організації. Тож щороку вклонитися холодноярцям приїжджає все більше і більше українських сердець, в яких палахкотить Вогонь Холодного Яру... Коло духовних нащадків гайдамаків Холодного Яру росте і міцніє.
Серед них – члени Молодіжного націоналістичного конгресу, й козацька організація "Тризуб", силами і коштом якої в серпні 2002 р. було поставлено гранітні, мистецько зроблені, хрести на могилі Василя Чучупака та братській могилі холодноярських козаків у Мельниках, а також величезний, 8-тонний, пам'ятник на місці останнього бою Головного отамана Холодного Яру...
Говорячи про відродження холодноярської слави, не можна минути прізвища уродженця Запоріжжя Володимира Сапи, коштом якого 2003 року в центрі Мельників, біля школи було відкрито прекрасний пам'ятник героям Холодного Яру.
Коли говориш про відновлення справедливості до героїв Холодного Яру, не можна не згадати й Богдана Легоняка, який власноруч упорядкував могили Василя Чучупака, його матері, тітки та холодноярців Токовенка, Деркача і Полтавця. Серед козачок, які дбайливо оберігають пам'ять про славні й трагічні дні, – шаблю першості віддаю талановитій журналістці Лідії Титаренко, яка словом і ділом розпалює вогонь Холодного Яру.
Та не тільки вони живуть справою відродження Холодного Яру і вшанування його шляхетних і хоробрих дітей.
Радісно, що коло людей, які відроджують славу Холодного Яру, щороку стає ширшим. Я навмисно не згадую всіх, бо добро, яке робиться без надії на вдячність, найдобріше...
Мені здається, що імена всіх поклонників холодноярського вогню тихо і вдячно прошепочуть вітри Холодного Яру, а яри його повторять їх багаторазово.
Та головне все ж не наші імена, а наші справи.
Важливо й те, що ми відчуваємо піднесення від того, що є друзями Холодного Яру, власне його дітьми. Він нас народжує наново і духовно підтримує впродовж всього життя. І кожна добра справа, яку ми робимо для відродження його слави, ошляхетнює насамперед нас. Цю місію виконує й книга спогадів Лідії Петрівни Чучупак-Завалішиної "Душею з вами..."
Книга ця переповнена любов'ю та вдячністю до своїх рідних – як по батьківській, так і по материнській лініях. Написані спогади з душевним трепетом і ніжністю. Та душевним болем, який все життя супроводжував Лідію Петрівну. Як вона сама охарактеризувала своє життя: "Хвилини щастя, а роки горя..."
Що й казати, тяжке життя влаштувала їй "милостива" совєтська влада: навесні 1920 р. вбила батька та дядька Василя, невдовзі знищила дядьків Олексу, Семена й Автонома, "розкуркулила" й виселила з рідних хат діда Степана та інших дідів, переслідувала матір, вітчима, родину дядька Дем'яна, арештувала хрещеного – Самійла Бондаренка.
1939 року помирає Лідин первісток Валентин. На Другій світовій гине чоловік Володимир, 1943 року помирає брат Юрій... Наприкінці війни напередодні повернення "гуманної" совєтська влади тікає з Медведівки у світ за очі родина дядька Дем'яна. Тікають й інші Чучупаки, змінюючи свої прізвища. До всього цього додається ще особисте горе – невдалий другий шлюб, розрив із сином Юрієм...
А необхідність все життя приховувати своє походження!.. До самої старості навіть найближчі подруги називали її – Лідія Миколаївна, не підозрюючи, що батька її звали Петром і що був він відомим діячем Українського визвольного руху...
Справді, хвилини щастя, а роки горя.
Тож зрозуміло, що вона була неймовірно щаслива, коли нарешті можна було скинути з себе тягар маскування і вголос розповісти про свою родину. Але ця радість прийшла вже тоді, коли життя перетворилося в фізичну муку – адже щоденний жахливий біль, спричинений різними хворобами, перетворює її життя на пекло...
Я глибоко вдячний родині Олега і Олени Горбаченків, які оточили бабусю Ліду на старості турботою і любов'ю. До слова сказати, Олег, чоловік Олени, племінниці бабусі Ліди, власним коштом видав цю книгу. Промовистий факт!
Нехай же ця збірка спогадів стане прикладом для інших, як можна зберегти пам'ять про своїх рідних, а отже додати кілька сторінок до історії нашої Батьківщини.

Роман КОВАЛЬ

Душею з вами...
Спогади Лідії Чучупак-Завалішиної, дочки начальника штабу полку гайдамаків Холодного Яру Петра Чучупака