Життя як поле боротьби.

Перед вами, читачу, спогади і твори палкого патріота України, біографія якого як в дзеркалі відображає історію нашого краю XX століття. На жаль, ця збірка є далеко не повною, автор, либонь, і не надіявся, що вони за його життя побачать десь світу. Він писав їх для себе і для майбутнього, добре знаючи, що вони є прямою путівкою в чергове, уже незворотне, виселення і комуністичну каторгу в далеку Сибір не лише його самого а й всіх, хто був поряд з ним. То ж мусів таїтися, не ділився своїми писаннями навіть і з рідними. Перед Вами лише те з його доробку, що він успів переписати в останні роки свого життя.
Я знав Юрія Винничука ще за його життя, яке він, скільки мав сил, присвятив боротьбі за майбутню незалежність України і з його колонізаторами. В селі це була поважна, скромна і інтелігентна людина, університетами якого стало його не просте життя. До нього часто зверталися за порадами, за житейським досвідом.
Відомо було всім, що він з родиною після війни був репресований, що його виселяла радянська влада разом з багатьма нашими односельцями, та що повернувся з заслання до рідного села лише в останні роки 1950-х. Але мало хто знав, що він був вояком, командиром-булавним кавалерії Української Галицької Армії, що пройшов з нею весь її тернистий бойовий шлях національно-визвольної війни, бойові традиції якої передавав Українській Повстанській Армії.
«Записки з денника» Юрія Винничука, так він їх сам називав, мені передав його внук, нинішній сільський голова в селі Княже Ярослав Фербей, з проханням оцінити написане дідом. Я взяв в руки старий затертий учнівський зошит з видертими сторінками, списаний олівцем і учнівською ручкою дрібним почерком. Взявся їх читати і не зміг відірватися – перед очима постала документальна історія і трагедія України і посеред них мої реальні односельці, багатьох з яких пам’ятаю. Спогади прочитав єдиним духом, хоч інколи приходилося читати їх під лупою, так дрібно було написано, і у великій мірі затерті часом були цілі сторінки. „Записки денника” це не лише документальні спогади і записи подій, серед яких автору приходилося брати участь і жити. Разом з спогадами є і оповідання і вірші, які взаємно доповнюють одні одних. В них і тонкі психологічні спостереження, і роздуми, і історичний аналіз. Врешті, всі вони разом а, надто, його «Репортаж з українського гетто», стають документальним свідченням про злочини колоніальної комуністичної влади і її політичної системи, які не вкладаються в рамки здорового глузду. Злочини, котрі ще до цього часу не отримали належного засудження.
Вони є унікальними, бодай тим, що Юрій Винничук один з небагатьох авторів описує комуністичну технологію виселення так званих „куркулів”, утримання українців в спеціально створених для них на Прикарпатті гетто і концлагерів перед депортацією на «спецпоселення». Ці комуністичні гетто в Україні для українців поки що в мемуарній літературі відображення ще не знайшли. Не обозначені і місця їх колишнього функціонування.
Що незвичайного є в спогадаю Ю.Винничука? На мій погляд, це історичний аналіз поразки в українсько-польській війні 1918-1920 років. Історики до сих пір сперечаються стосовно причин здачі і відступу Української галицької Армії з-під Львова. Головною причиною видається наступ на Львів польської армії Галлера, змобілізованої у Франції. Юрій Винничук, в той час булавний, командир кавалерійської сотні УГА, наводить точну причину, що привела до поразки Західно-Української Народної Республіки: дії місцевих радикалів-політиків ЗУНР, які підчас війни, бойових дій на фронті взялися ділити поміщицьку землю! Саме поділ землі в тилу споловинив сили полків УГА і привів до загальної поразки у війні і, як наслідок, до втрати державності. І приводить безперечний приклад: резервний курінь, який у більшості складався з його односельців, яких він добре знав, весь покинув фронт і розбігся ділити землю. Таким чином, за два тижні 200-тисячна УГА без бою втратила більше половини свого бойового складу. Після загарбання Польщею Галичини, прийшлося віддати і розподілену землю, і волю… Цей приклад є надзвичайно повчальним для України і сьогодні, коли обороні держави відводиться далеко не належне їй місце.
Юрію Винничуку прийшлося чимало років свого життя просидіти і в польських, і в радянських тюрмах. І якщо причини виселення комуністами він не приховує, то причини переслідувань польською жандармерією він у своїх спогадах обходить. Справа в тому, що за час служби в УГА він був знайомим з більшістю керівників ЗУНР і УГА і активно їх підтримував після падіння ЗУНР. Виявляється, Юрій Винничук, і цей факт не відомий історикам, особисто на власних конях весною 1920 року переправив переслідуваного польською владою колишнього Командира корпусу Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця через польсько-чеський кордон до свого брата Олексія в Прагу. Полковник Коновалець успішно дістався Праги, яка стала центром українського закордонного національного життя а Коновалець – лідером Української Військової Організації. Зв’язки з лідерами українського національного руху стали відомими польській владі, то ж Юрію Винничуку, щоб уникнути арешту, приходилося постійно переховуватися. З цього приводу він розійшовся в поглядах і з своїм любимим старшим братом Олексієм, штабс-капітаном Російської Добровольчої армії, видавцем і одним із організаторів русофільського руху в Празі. Брат Олексій дорікав у листі молодшому Юрію за те, що він „впутався в політику” з Євгеном Коновальцем. Цей факт своєї біографії Ю.Винничук приховував з однієї причини: за це йому і його родині загрожувало вже не заслання а довічне ув’язнення в колонії особливого режиму.
Тут слід дещо пояснити. Старший брат Юрія, Олексій Винничук, теж був мобілізований поручиком Австрійської армії на 1-шу Світову війну, но через пів року був арештований на фронті за підозрою в русофільстві і пропаганді ідеї приєднання „Австрійської” України до Російської імперії, тобто за пропаганду на користь ворога. Та слідство вагомих підстав не знайшло і він через два роки був звільнений як з під арешту, так і з армії взагалі. Приєднавшись добровольцем до «Русского отряда», сформованого в Чехословакії з російських військовополонених, брав участь в боях проти угорської Червоної армії Бела Куна, яка намагалася окупувати Чехію. Затим тривалий час був заступником старости «Союза Русского Сокольства», став видним діячем російської еміграції в Празі. Так анархія в національному русі України пройшлася і по родині Юрія Винничука: один брат не жалів життя за незалежність свого народу, другий – був ідеологом його колоніального стану.
Юрій Винничук з „політики” не пішов. В часи організації УПА він став духовним лідером організації українських повстанців на Покутті, не голова сільської ради а він був „головним” в селі, за що з родиною і був висланий на заслання. Та ні польські тюрми, ні депортація в Сибір на заслання не вбили в Юрія Винничука віри в конечну незалежність свого народу, у волю і свободу. Цією вірою пронизані всі його спогади і вірші.
Безсумнівно, Юрій Винничук був обдарованою від природи людиною і мав літературний дар. Його спогади читаються легко, в них немає фальші, вони є глибоко патріотичними і написані від щирого серця. В його особі, якби позволили обставини, Прикарпаття могло б мати талановитого літератора, зрідни Марку Черемшині. Жалію, що до нас дійшла лише та їх частина, яку автор взявся переписувати в останні роки свого життя. Основна їх частка була знищена підчас арештів і постійних обшуків яничарів від влади. Врешті, після його нічної депортації до Сибіру, в його будинку розміщався штаб військ НКВС. Тож вимели не лише записи а все, в тому числі і його фронтові бойові нагороди.
Але й те, що зосталося із написаного на засланні і після нього, є безцінним документом епохи боротьби за визволення, епохи тотального знищення українців. Його спогади розкривають героїчну сторінку з історії рідного села, з історії боротьби українців за нашу сьогоднішню Україну. Вони є чи не останніми документами живих свідків про терор і геноцид, що його провадила комуністична влада на Прикарпатті.
В Галичині в кожному селі є символічна могила Січових стрільців. Однак, майже на всіх них відсутні імена цих героїв. Юрій Винничук наводить чимало прізвищ своїх односельців, котрі разом з ним сміливо на початку XX століття стали на захист волі і незалежності свого народу, не скорилися колоніальним зазіханням сусідніх держав. Називає і декого з тих місцевих яничар, що допомагали колонізувати рідне село, рідну країну, за кинутий шмат ковбаси допомагали депортувати до Сибіру не лише родини односельців а й цілі села в рідному краї. І це теж ми повинні пам’ятати!
Мені прийшлося лише літературно опрацювати архів Ю.Винничука, дещо, що не змінювало стиль автора, привести до сучасної мови. Для зручності читання і розуміння описаних подій, я "Записки денника" розділив на окремі спогади та розділи. Із-за втрачених сторінок "денника" для логічної передачі думки автора мені прийшлося перед деякими розділами написати невеличкі вставки, які лише об'єднали но ні в якій мірі не змінили суть спогадів. Інколи, коли цього вимагав текст та для більшої реальності часу описуваних подій, я поставив в спогадах відповідні дати.
Репортаж Юрія Винничука з українського гетто, його спогади і поезії наглядно засвідчують силу національного духу, нашу невмирущість і вічний потяг українців до волі. Читаймо їх і набираймося духу, безстрашного духу, старших поколінь.

Мирослав Мамчак,
Севастополь.

Юрій ВИННИЧУК
РЕПОРТАЖ З УКРАЇНСЬКОГО ГЕТТО
Спогади, поезії