Святослав КАРАВАНСЬКИЙ
ПАСЕМО  ЗАДНІХ!^*

Чим пояснити? Українську мову колись наслідували. Приклад: ”Рыльце в пушку” мало би бути у росіян “в пушке”. Аж ні - українське закінчення. Або “Язык до Киева доведёт”. Мало би бути “в Киев приведёт”. Знову таки – українська стилістика. Або до лампочки що кому, тобто до одного місця. Це чисто український зворот. А в “Толковом словаре русского языка“ С. Ожегова наводиться, як російська ідіома. Позичено у нас. Сьогодні ж – навпаки - володарі українського пера копіюють своїх колишніх копіювальників.

НАМАЦАЛЬНО чи  ДОТИКОМ РУКИ?

Пише літератор, а редалтор не заперечує: “...юне ж покоління має нагоду намацально познайомитися із...”. Слово намацально з роду самоперів та мордоляпів. А словники такій творчості сприяють, бо не наводять там, де треба, слова дотиком руки. Редагую: “...юне покоління має нагоду познайомитися із... дотиком руки”. Все одно не дуже дуже. Бо скопіювати чужий стиль не так легко. Треба шукати своїх засобів, а не мавпувати.

НІЧОГО НЕ ПОРОБИШ  чи НЕМА РАДИ? 

Кожна мова має свої усталені звороти, які її характеризують. Українці кажуть: “Нема ради. Так  вимага-ють”. А носії койне мавпують єдину мову, яку знають: “Нічого не поробиш. Такі вимоги...”.

В  ОЧІ КИДАЮТЬСЯ  чи В ОЧІ ВПАДАЮТЬ?

Не думаю, що треба роз'яснювати цей хрестоматійний приклад російсько-українського мовного співжит-тя, який повторювано чи не на всіх кафедрах мови. На жаль, декому ще й досі помилки кидаються в очі.

 КРИХІТКА ЦАХЕС чи  МАЛИЙ ЦАХЕС?

 На назву “Крихітка Цахес” видавництвом застережено всі права. Тобто права на мавпування. Бо в україн-ському побуті малих дітей не звуть крихітками чи крихтами, як ведеться у росіян. У нас на мале дитя можуть сказати манюня, або мацюпуля, або маля, або (про хлопця) малюк, як перекладач і переклав. Аж його перероби-ли. А чому не сказати просто: “Малий Цахес”, як у І. Франка “Малий Мирон”? Це ж ближче до дитячого світо-сприйняття. А крихітки дитина в українській сім'ї не почує. Переклад має бути не буквальний, а дохідливий.

 З'ЇХАТИ З ГЛУЗДУ  чи ЗДУРІТИ?

 Знавці мов – власне одної єдиної мови – у словниках і не тільки, привчили нас до ідіоми з'їхати з глузду, достосувавши її до північного сойти с ума. У знавців бракувало розуміння, що на те, що в одній мові треба кілька слів, інша мова може передати і передає одним словом, хоч може й кількома. Приклад: кровельное железо – бляха. Так само в нашому побуті слово здуріти вживано куди частіше, ніж з'їхати з глузду. Прикладів – вагон!

 “Неначе люди подуріли...” (Т. Шевченко). У знавців було б поз'їжджали з глузду.

 “...здурів парубок, закохався” (Г. Барвінок). Чи ж із'їхав з глузду краще?

 “Хіба я здурів...” (І. Н.-Левицький). По-вченому: “Хіба я з'їхав з глузду...”.

 ПОДИВИМОСЬ чи ПОБАЧИМО?

 Читаю: “...всі заходи планують робити там. Подивимось. Новий рік... недалеко”. То якою мовою це напи-сано? Українці, коли треба сказати “час покаже”, говорять: Побачимо. “Що було – бачили, що буде – побачимо”. Так вимагає ритмомелодика нашого мовлення, дарма, що у Москві при цій нагоді кажуть: подивимось – посмотрим. І цей факт словники таки фіксують. РУС АН УССР у гнізді посмотреть пише: посмотрим! - побачимо!. То чого ж Ви вчите своїх студентів, панове професорове: української мови чи цяп-ляпного койне? Чи не тому такі жнива, що ви не мови (чого) вчите а мові (чому)? І не покликайтесь на невідредагованого Шевченка. Шевчен-ко – людина, – міг помилятись і таки помилявся.

 РОЗПОВСЮДЖЕННЯ чи ПОШИРЕННЯ?

 Ми живемо у ХХІ столітті, коли швидкість, стислість, ощадливість, як у вождя всіх народів – кадри. Вирішують, коли не все, то багато чого. Воно і в мові треба бути стислим, коротким, лаконічним, щоб вивільняти наші мозкові клітини від баласту. І ми це бачимо на факті. Короткі слова й форми витискають довжелених мовних мастодонтів з лексики. Правда, не в модерній українській. Тут, ніби змовилися з Московським Патріярхатом, який під носом у СБУ та РНСБОУ торочить про невгодні Богу мови. Тут що довше слово, то більше йому раді. Наше щоб скорочувати нема куди – один склад. Аж ми його розтягаємо і вживаємо аби. Нераз (не раз) і собі гранично коротке слово, то ми його заміняємо на неодноразово або багаторазово - шість складів, щоб було, як неоднократно чи многократно. І маємо ж освіту куди твоє діло. Тільки ХІІ вік “приволікає” нас, як той каже, невідво-ротно, а ХХІ – “відволікає”. Існує слово розповсюдження – он яке довге – аж п'ять складів, ще й оброслих приголосними. А є й синонім до довгуна: поширення – коротше на один склад і не обросле приголосними. То ми воліємо вживати довше. Чому? Щоб ближче до распространения, яке одне й сидить у вченій голові. Недурно ж регіонали римують: “Украинец и белорус – пожалуйте в русский Союз!”.

 Сміх – сміхом, а довгунів з нашої мови треба виполювати. Бож прикметник від розповсюдження ще довший – розповсюджувальний. Це слово не для ХХІ віку. І тут треба бути і винахідливим і рішучим. Я б і поширення скоротив на ширення. Беру фразу з газети: “...ринок... стає... місцем розповсюдження... книжок.”. А що, як сказати: “...ринок... стає... місцем ширення... книжок”. Чи буде незрозуміло?

 * * *

То скільки мов знають сучасники: дві чи одну? Прикладів на те, що одну, на воловій шкурі не спишеш. Сюди ж треба додати і такі перли, як відслідковувати, отримувати можливість або насолоду (коли і те і те можна просто мати), позаурочний час, (коли простіше вільний час). Чому нас тягне на протокольний стиль? Чи ж ми так і говоримо вдома, серед своїх: “Відслідкуймо в позаурочний час, як нам отримати можливість для розповсюдження книжок”, або “Чи Ви знайомі з нею намацально?”. Говоримо так? Тоді краще нічого не пишім!

*) Зберігаємо правопис автора