Святослав Караванський
НАГОЛОС - ДУША МОВИ*

Наголоси у словах багато важать у живій мові. Наприклад, насИпати і насипАти. На письмі, де не позначено наголосів ці два слова годі розрізнити. А вони значать не одне й те саме. Засвоюючи мову з тексту, читач не може засвоїти правильного наголошення. Найкраще засвоювати правильний наголос з живої мови, з радіо або ТБ, чи на виставі в театрі. Редактор радіо чи ТБ відповідає за правильне наголошення. У цій царині політика зближен-ня мов наробила чимало шкоди. Мовознавство під зорями Кремля спотворило український наголос у низці слів. Ці спотворення не срияють розвитку мови, а навпаки збивають з пантелику мовців. Псують наголос у мові також і поети, які заради рими міняють наголос. І то не якісь початківці, а й метри. Пише М. Рильський:

 “Як же так убого ви живЕте

  Чом так занепали ви, скажіть,

  Щоб у дні космічної ракЕти

  Солов’я не в силі зрозуміть?”

Якби метри вдавались до редакторів, і редактором був би автор цих рядків, то наведена строфа звучала б так:  Як же живетЕ ви так дрімуче,

  Чом так занепали ви, скажіть,

  Щоб у дні ракет до-зір-ідучих    

  Солов’я не в силі зрозуміть?

Наш наголос у словах несетЕ, беретЕ, живетЕ, даєтеЕ на останньому складі. Інакше – це київське койне.

ГАРАЗДИ  чи ГАРАЗДИ? 

Слова гаразди і негаразди часті гості сьогодні у ЗМІ. Але на радіо й телебаченні вони, очевидно, часом або й завжди звучить неправильно, бо у словниках нема одностайности щодо наголосу в цих словах. Якщо Б. Грінченко та СУМ АН УССР наголошують його на И: гараздИ, то РУС АН УССР нагіолошує на А: гарАзди. І словники незалежної України повторюють цей нонсенс. Так РУС, виданий ”Абрисом”, пише “бажати усяких гарАздів”. Чисте тобі койне, а не українська мова.  Почну з приказки: “Нема  бідИ, щоб не вийшли гараздИ, і нема га-раздУ, щоб не вийшов на бідУ”. Ця приказка свідчить, що й слово гарАзд у непрямих відмінках треба наголошувати на закінченні: у гараздІ, гараздОм тощо. І на це є доказ. Словник Желехівського: “оставайтеся в гараздІ”.

РУКОПИСНИЙ  чи РУКОПИСНИЙ, ПРАВОПИСНИЙ  чи ПРАВОПИСНИЙ?

 У “Букварі южноруському”, укладеному Т. Шевченком, рукою Шевченка у слові рукОписна, посталено наголос на О. І це відповідає нашій традиції наголошення: коли від три-і-більше-складових іменників з жіночим наголосом  (на другому складі від кінця) ми творимо прикметники, то наголошеним у прикметниках лишається той самий звук, хоч тепер цей наголос - дактилічний:

 Ямпіль  - Ямпільський, колОдязь - колОдязний,

 дурИсвіт — дурИсвітський, коштОрис - коштОрисний,

 ненАвисть — ненАвисний, літОпис - літОписний (А. Кримський),

отже  рукОпис — рукописний,  правОпис - правОписний. 

 Так ці слова наголошувано, поки до них не взялися “академіки”. Хоч правильний наголос у слові рукОписний зберігся в РУСах АН УССР до 1962 р. Але Академія УССР поклала край такому відхиленню від братніх мов. А незалежні від мовної логіки сучасні фахівці не можуть, та й правду казавши, не хочуть щось із цим робити.

ТІСНЯВА  чи  ТІСНЯВА, ТРІСКОТНЯВА  чи ТРІСКОТНЯВА?

Українським словесним формам великою мірою властивий дактилічний наголос  — на третьому складі від кінця: кОлесо, пОдруга, зАчіпка, пОдушка, рЕшето, рІшення, серЕедина. Саме такий наголос фігурує й у словах    плІснява,  тупОтнява,

тИскнява, (Грінченко) шамОтнява,

пИскнява, (Грінченко) гуркОтнява.

 Ці приклади відбивають акцентологічну модель, за якою наголошувано слова такої структури. Та, на жаль, логіка не часто гостює у тих, хто записав у совєтських, а потім і в “незалежних” словниках форми тіснЯва, тріскотнЯва, пискотнЯва, стрекотнЯва. Чи ж може мовець, який стало говорить тупОтнява, гуркОтнява, ша-мОтнява, говорити раптом тріскотнЯва, пискотнЯва? Або після плІснява і тИскнява – говорити тіснЯва?

 Десь-таки, моделі, схвалені нашим мовним центром, не так легко ламати відповідно до примх не дуже під-кутих фахівців. Але словники видруковано, розтиражовано і ними керуються вчителі та творці мовних конкурсів. Наш поет-мученик бажав-мріяв: “Орися ж ти, моя ниво, долом і горою...”. Ореться академіками. А що виростає?

ОПІКУВАТИСЯ чи  ОПІКУВАТИСЯ?

Сучасні словники, як і в УССР, наголошують це слово на А: опікувАтися. Цей неправильний наголос має довгу історію. М. Комар у своєму “Словарі російсько-українському” (1893 р.) наводить слово опікувАти і зазначає, що запозичив його із словника Желехівського. Однак у Желехівського слово це наголошено інакше: опІку-вати. Помилку Комаря повторюють усі пізніші словники вже й у слові опікувАтися, яке мовці вимовляють лише опІкуватися. Що саме так треба наголошувати це слово свідчать похідні форми опІкуваний та опІкування, наголошені на І. Якби наголос у слові опікувати був на А, то похідні форми були б опікувАння й опікувАний.

 * * *

Тему цю годі вичерпати на одній сторінці. Хибних наголосів у словниках — не буду гатити гать, — але є й пере-є: дорОбок, тріпАти, нестИ, плестИ (треба нЕстИ, плЕстИ). Доведеться до цієї теми вертатися чи й не раз.