Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Трохим Голий, отаман Мліївської гайдамацької січі

Трохим був невисокого зросту – “як йшов, шабля черкала об землю”. “Очі мав чорні, як терен, проникливі, (а) на підборідді – ямочка... Дуже гарний на виду, молодцюватий, зграбний парубійко”. Був охайний. Любив одягатися із шиком: “дублений під шнурок кожух (або бурка), на шапці квітка, хромові на закаблуках чоботи з острогами, блискучі, як водою злиті, – це було в замітку людям”. Як сказала одна хрещатицька бабуся, “усе їхнє сродство було красиве, дівки становиті”1.
Трохим Іванович Бабенко народився 1898 року на Черкащині в селі Хрещатик, що розкинулося на правому березі Дніпра на південь від Канева. Про батька майбутнього отамана відомо лише, що він служив матросом на пароплаві і внаслідок нещасного випадку втопився. Мати Трохима вийшла заміж вдруге. Від Івана та Дениса вона народила семеро дітей.
Влаштувався працювати на пароплав і Трохим. Може, батькові друзі допомогли. Взяли його офіціантом. Називався корабель “Рыцарь”. Здавалося, Голому довіку прислужувати чужим людям, радіючи чайовим. Про славу лицаря, мабуть, він і не мріяв. Але влітку 1914 року прогриміли громи бога війни. Перша світова перекреслила скромні життєві плани юнака: Трохима мобілізували до російського війська. На фронті хрещатицький хлопець відзначився – за хоробрість його нагородили двома Георгіївськими хрестами. А 1917-го, а може і 1918-го, юнак зголосився до українського війська…
1919 року разом зі своїми товаришами – Чорним, Самійлом Бугаєм, Лихом, Григорієм Рябоконем та К. Віхтем – Трохим створив повстанський загін. Билися проти “золотопогонної сволочі”. Пускали під укіс денікінські потяги, нападали на обози ворожого війська, розгромили штаб якоїсь білогвардійської частини, що розмістився у Городищенській сільськогосподарській школі… Воювати проти денікінців було легко, адже ненависть українського селянства до “золотопогонників” виявилася такою палкою, що за зброю бралися всі – старі і малі. У листопаді 1919 року у Шепелухівській, Байбузо-Білозерській, Мошнянській і Старосільській волостях Черкаського повіту повстало декілька тисяч селян. “Повстанці називали себе петлюрівцями, – писав більшовицький історик Д. Кін. – Ними була оголошена мобілізація до 45-тилітнього віку. До повстанців під час бою перебігли з білих частин два офіцери-українці, які очолили рух і готували наступ на Черкаси”2.
Під ударами українських хліборобів та Красної армії, що насувалася з холодної півночі, денікінці панічно тікали до моря в надії, що врятуються на кораблях Антанти. Дуже швидко білі москалі забралися геть із Городища.
На якийсь час чимала територія опинилася без будь-якої влади. Денікінці втекли, червоні ще не дійшли, не було давненько й української влади. Та життя продовжувалося.
У базарні дні Трохим приїздив на ярмарок і “воював” словом. “Добродії, борімося за Україну, – казав він на майдані перед селянами, – бо як вступлять більшовички, то заберуть ваші бички-телички і останні сорочки!.. (Якщо) сидітимете склавши руки, то совєти знімуть з вас останнє”. Публічно висміював Голий і більшовицького вождя Леніна. Мабуть, Троцькому діставалося теж. Вибивав комуністичний дурман нагаями. Використовував і “шомполізацію”. Так, вчителю-кацапчуку Купчику, який не тому учив дітей у Тубільцях, за комуністичну пропаганду отаман “виписав” 25 шомполів. Довелося москалеві якийсь час ходити у спідниці, бо штани не міг одягти… Був серед голівців ще один рішучий агітатор – жінка з маузером3.
Коли заявилися більшовики, то Трохима, як організатора боротьби проти білих, поставили воєнкомом Городища. Та Бабенко до виконання обов’язків не встиг приступити, бо призначення скасували. Очевидно, якась запродана душа доповіла москалям, що Бабенко – “колишній петлюрівський офіцер”.
Невдовзі Трохим виступив проти нових окупантів. За повстанське псевдо він взяв собі ім’я гайдамацького ватажка 40-х років XVIII століття Гната Голого, який нещадно різав шляхту та “жидів-орендарів”, а 1741 року убив за зраду Саву Чалого. Невипадково пристало нове ім’я до Трохима Бабенка. Принаймні однією з перших “антисовєтських” акцій Голого стала ліквідація зрадника – комуніста Віхтя, який очолював “робітничо-селянську інспекцію”. Знищив за зраду Трохим і голову сільради с. Шелепухи Підберезного. Та хіба всіх перерахуєш?.. Агітація кулею і шаблею проводилася щодня: кожний козак Голого був добрим “агітатором”.
Базовими для отамана Голого стали Мліїв і довколишні села. Місцевість тут була чудова. Лісові урочища мали поетичні назви – Марусин яр, Середин яр, Ламані гори. На підходах до табору стояла варта, а шлях перекривав шлагбаум із табличкою: “Мліївська республіка”. Голий діяв і в районі Городища, Орловця, Буди-Орловецької, Канева, Богуслава, Корсуня, Великого Старосілля… Переправлявся і на лівий берег: рейдував неподалік сіл Домонтове, Богушкова Слобідка, Хрести, Коробівка. Були у загоні селяни з Млієва, Тубільців, Березняків, Білозір’я, Байбузів… Ядро загону становили Оника і Яків Баклицькі, Харитін Буркут (начальник штабу), Павло Вовк, Гнат Заєць, Платон Краснюк, Павло Панько, Семен Паламар, Олекса Педоренко, Олекса Подупейко, Артем Шевченко, Дмитро Сагач (командир кінноти). Штаб загону перебував в оселях заможних селян Івана Плюща, Марка Бурлаки, Круподері та Шомкала4.
З Городища та його околиць походили повстанці Антін Грозний, Вовгур і Добровольський (пізніше теж отамани), Василь Вовк, Михайло Дячка, Олександр Жук, Артем Качан, Михайло Ковтанець, Олександр Коршак, Петро Лящ, Олекса Пожар, Марченко, Співак, Голуб, Кузьма Ус, Андрій Шаповал, Грицько Герасименко, Василь Орел (із с. Свинарки), заступник отамана Тихін Мусійович Омельченко (більшовики безпідставно приписували йому вбивство помолога Левка Симиренка)5. Повстанці Голого носили сиві шапки з червоними або зеленими шликами.
Селяни так описували отамана: “У походах на грудях мав бінокля, кінь був у нього рудий у яблуках. (Отаман) був швидким в ходу і розмові, сяде на коня – ніби влип. Любив бути на видноті, любив похизуватися, басуючи конем, або, як би тепер сказали, позадаватися. Добре стріляв. Особиста зброя – маузер та козацька шабля зі срібним руків’ям”6. Улюбленою піснею отамана була “Ой наїхали хлопці…”:

Ой наїхали хлопці, еге-гей,
Ой із України.
Та попускали коні, еге-гей,
Ой та по долині...

Цю пісню знали всі повстанці і часто, разом з отаманом, співали – чи то в поході, чи в таборі біля вогнища.
Місцеві дівчата при зустрічах із козаками Голого заплітали у гриви коням кольорові стрічки. А коли лунав сигнал ріжка, яким сурмач оголошував збір, мабуть, не в однієї козачки серце стискалося: чи побачу ще милого? Але не всі очікували наречених у селах, чимало з дівчат активно допомагали. Серед таких відважних були розвідниці Якилина Євменівна Пелюхно, Ярина Андріївна Плигач і Осадча. Одного нещасливого дня їх зарубали москалі біля Недашівської гатки…

Трохим Голий нищив продзагони, волосні та повітові органи окупаційної влади. Спалив городищенський воєнкомат. Любив отаман і “пожартувати”. Часом перевдягався у дівочий одяг і йшов на розвідку. З групою молоді, співаючи під гармошку, входили у Городище. “Одночасно лісовики тихцем просувалися цим же напрямком попід річкою. На підступах до містечка залягали. Голий розвідував становище і давав козакам умовний знак, за яким вони атакували пункт”7.
5 – 7 лютого 1920 року через голівські села Хрещатик, Тубільці, Мошни, Будище, Байбузи, а 8 лютого – через Старосілля, Буду-Орловецьку, Білозір’я пройшли частини Армії УНР Михайла Омеляновича-Павленка, зокрема кінний імені Івана Мазепи полк. Зрозуміло, що поява українського війська підняла дух селянам і віру в перемогу над москалями. Щоправда, в Мошнах виник інцидент: комуністичні агітатори набрехали селянам, що це йдуть білогвардійці. Провокатори пообіцяли дати кожному по півпуда цукру, якщо селяни перепинять ворогові дорогу. Коли ж хлібороби довідались, що це частини української армії, то в бій вступати, звичайно, не схотіли… Щоб остаточно розвіяти неправдиві чутки, командир Київської дивізії Юрко Тютюнник дав наказ “кінним частинам пройти м. Мошни з піснями”...
У червні 1920 року – під час походу Будьонного на Польщу – Голий атакував 518-й полк Першої кінної армії. Зрозуміло, що примітивно озброєному селянству нелегко було змагатися з регулярними частинами. “І в кращі свої часи загін Голого мав понад третину примітивно озброєних повстанців: сокирами, вилами… Натякаючи на таке озброєння, Голий жартував: “У мене зубки гострі, піками”.
Голівці нещадно нищили зрадників. Так, козак Нечай забив на смерть начальника районної міліції Литвина і двох мліївських міліціонерів. 1920 року інший месник застрелив начальника міліції Городища Я. Панька та голову райвиконкому Подвиженка. Прагнув Голий знищити ще одного зрадника – Григорія Рябоконя, з яким разом воював проти денікінців. 13 вересня 1920 року під час постою у с. Велике Старосілля карального загону під командуванням військового комісара Черкаського повіту Рябоконя, який планував знищити Мліївську “республіку”, повстанці раптово атакували ворога. “Голівці несподівано увірвалися до Старосілля з усіх боків. Першими пострілами зняли вартових на церкві... Зав’язався бій”. Очевидець П. Т. Гой розповідав: “Голівці летіли, як чорна хмара, – з вилами, косами, рукав у кожного перев’язаний солом’яним перевеслом (щоб відрізнятися від червоних), – і землі під ними не видно”.
Під час бою забили сімох карателів, двадцять осіб полонили, решта повтікали. Отаман Голий гарцював селом на білому трофейному коні і все виглядав: чи вже спіймали Рябоконя?.. “Полонених пов’язали колодязною вірьовкою і вервечкою погнали мліївським шляхом, шмагаючи: оце вам хліб-сало-масло! Полонені просилися: ми прості робітники, залізничники, нас насильно мобілізували, примусили і т. д., але ненависть виявилась сильнішою – їх постановили стратити, що й зробили вранці у Сиваковому яру. Коли прикидали землею, один недобитий підвівся і просив порятунку. Хтось із селян спустився вниз: “Тобі комунії захотілося? На!” – і добив лопатою”8.
Старосільські міліціонери відбулися легше. Отримали лише шомполів – місцеві все ж, із селян… Один полонений врятувався, його господар Краснюк забрав до себе допомагати по господарству. “Така вже натура хазяїна: воюй не воюй, а гречку сіяти треба. Через два тижні господар відпустив його з миром, але похвалився сусідові Вовкові Павлу Семеновичу. Той наздогнав рябоконівця біля урочища Диччине і вбив”9.
Розголос про розгром карального загону в Старому Старосіллі рознісся округою. І до Голого потяглися нові повстанські струмочки. У вересні 1920 року до нього пристали і повстанці гайдамацького села Медвин...
В Україні йшла уперта міжнаціональна боротьба за право володіти землею. Євреї у своїй більшості, як і раніше, виступали на боці поневолювачів українського народу. Одним із прикладів нечуваної жорстокості з боку “мирного єврейського населення” стала діяльність городищенського загону “Красних мстітєлєй”. Про нього маємо таку офіційну довідку: “В Городище Черкасского уезда имеется отряд численностью в 80 ч(еловек). Оружия отряд имеет 50 в(интовок), из которых 25 приобретены на средства организации, а 25 получены взаимообразно. Имеется по 30 патрон на винтовку. Отряд ежедневно несет охранную службу местечка, выставляет заставы. Отношение местных властей и райпаркома весьма благожелательное и доверчивое. Отряд причислен к Смелянскому ротучастку. Еврейское население местечка после погрома, устроенного бандой Голого, разбежалось и только теперь, при наличии отряда самоохороны, начинает возвращаться. Из сел и местечек, не имеющих отрядов самоохорон или постоянных гарнизонов, евреи перешли в пункты, имеющие охрану... Доступ в отряд свободен для всех желающих без различия национальностей, лишь бы принадлежал к числу трудящихся, но фактически входит в них одна лишь еврейская часть населения, как непосредственно в них заинтересованная...
При наличии петлюровского настроения у населения Черкасского уезда и имеющейся подпольной петлюровской организации, к которой сочувственно относится не только селянская часть населения и полупролетарская, спекулирующая рабочая часть бобринского узла и заводов, но и часть ответственных сотрудников власти, – отряды самоохороны из еврейского населения есть та часть населения Черкащины, на которую в данный момент можно безусловно положиться, так как всякая иная власть равносильна для них гибели, в чем она уже неоднократно убеждалась”10.
Загін “мстітєлєй” складався “з містечкових комуністів та активістів: крамарів, кравців, службовців і налічував 100 – 150 осіб”. Ось прізвища цих борців за право порядкувати на українській землі: Дінерштейн Сань Ісаковіч (командир), Ворона (комісар-міліціонер), Бєґєльфєр Павло, Бєґєльфєр Лазар, Бурячков, Бурячкова Хана, Віткуп, Житомірскій Ізя, Житомірская Хаюся, Кругляк Льова, Каральнік, Камінскій, Котляр Борух, Ляш, Львовскій Ліпа Янкєлєвіч, Майстровий Борух Шаєвіч, Піпка Аба, Пєрчік, Тютюнов, Трєґуб Ілля Аронович (власник млина). На озброєнні мали гвинтівки і кулемети “Максим”11.
Діяли “мстітєлі” переважно так: заходили до молодиць, в яких чоловік був у лісі, “забирали до підвалів своїх лавок – пиши записку чоловікові, щоб з’явився. Не прийде чоловік – дружину розстріляють, прийде – розстріляють обох. Або можуть жінку нібито відпустити, а вб’ють по дорозі додому десь на околиці. Розстріли велися у піщаному кар’єрі – зручне і вигідне місце: далеко від свідків, пісок гарно всмоктує кров, ями приречені самі собі рили, а з урвища легко засипати трупи. Стверджують, що тут страчено до 200 осіб”12.
Серед замордованих була і Марія Самсоненко, молода і вродлива дружина Тихона Мусійовича Омельченка, заступника отамана Голого. Коли чекіст Гоцман вів її, вагітну, зі зв’язаними руками та розпущеними косами, на страту, вона кричала: “Прощай, світе білесенький, прощайте, пташки ріднесенькі!”13

Під час всеукраїнського повстання літа – осені 1920 року отаман Голий був однією з головних осіб: він командував цілим військом, частину якого, шість тисяч повстанців, він 2 жовтня 1920 року привів у Мошни на з’єднання з холодноярцями. Про це писали і більшовики. “Черкасский уезд. 2 октября банды отошли в направлении Мошны... С каждым днем банды крепнут, получая подкрепление из Холодного Яра. Дальнейший рост банд угрожает Черкассам. В данное же время под угрозой находится Городище, где нет вооруженных сил. 3 октября банда в количестве 4000 чел. заняла Свидовку (Свидівок. – Ред.), Русскую Поляну, откуда повела наступление на Черкассы”14.
Серед холодноярців, які прибули на з’єднання з Голим, був і старшина Юрій Городянин-Лісовський (у майбутньому письменник). Ось як він описував городищенського ватажка: “Очікуючи приїзду Голого, я уявляв собі солідного дядька-отамана і трохи розчарувався, коли побачив на коні хлопця в однострої студента Київського університету Святого Володимира. Лише замість студентського кашкета мав на голові кудлату козацьку папаху, а поверх чорного пальта з петлицями і блискучими ґудзиками поблискував цілий арсенал зброї. Смішно виглядали у стременах його ноги в черевиках і штанах навипуск. Та, коли познайомилися, скептичне враження змінилося. Голий був здібний, енергійний ватажок, мав добру голову і вмів захоплювати козацтво. Великим мінусом для нього був брак військових знань, але він мав старшин-помічників”15.
У Руській Поляні повстанці розділилися: Голий із частиною козацтва пішов у обхід Черкас. “Інша частина черкаських повстанців мала наступати понад залізницею разом із Холодноярською бригадою”.
Під час штурму Черкас Юрія Городянина-Лісовського, осавула Першого (основного) куреня Холодного Яру, вразила мужність, витримка і непоступливість черкаських гайдамаків. Коли на околицях повітового центру вони потрапили під обстріл більшовицького бронепотяга, який повним ходом увірвався на одну лінію з повстанською лавою і “почав із флангу кропити з кількох кулеметів і мітральєзи Гочкіса”, а з Дніпра в цей час обізвалися червоні бронеплави і гранати та шрапнелі почали вибухати в селянських лавах, повстанці виявили виняткову витримку і мужність. “Я був переконаний, – згадував Горліс-Горський, – що, потрапивши під гарматний обстріл, селянська лава піде врозтіч. Ні, залягли і, відсунувшись лише від небезпечного сусідства бронепотяга, стріляли, поривалися час до часу вперед і знову залягали під градом куль”16.
Черкаське козацтво з честю вийшло з грізної ситуації: “Раптом позаду ворожих позицій у самому місті розляглася стрілянина і пролунали вибухи ручних гранат. Голий вже у Черкасах!..
“Повітря стряс переможно-радісний рев повстанчих лав... На вулицях попід плотами і стінами – трупи червоноармійців та жидівських ополченців, – описував побачене Юрій Горліс-Горський. – У декого голова відділена від тулуба – то робота “косарів”… У центрі – ярмарок. Повстанці, п’яні перемогою, виспівували й вигукували, не звертаючи увагу на шрапнелі, що почали розриватися над містом... Горіло кілька жидівських хат і совєтських установ, кидаючи червоні відблиски на обличчя і лискучі коси повстанців. Біля державних складів і магазинів ділили в мішки і пазухи воєнну здобич: сіль, цукор, махорку, сірники, мануфактуру, цвяхи – все те, що село колись купувало у місті, продаючи там хліб, і чого не мало тепер, віддаючи хліб задарма большевикам. Біля будинку міліції – стрілянина. Там замкнулося кілька десятків червоних, що не встигли втекти. Роз’юшена юрба атакувала вже двері й вікна, кидаючи досередини намочені в нафті шмати. Оборонці спочатку завзято відбивалися, вбили і поранили кількох селян, але, напевно, були вже приглушені кинутими у вікна бомбами. З будинку долинали крики ранених. По сусідству, за рогом будинку, юрба із задоволеними вигуками й реготом при світлі палаючого будинку спостерігає за якимось видовищем. Під’їжджаю. В колі глядачів кілька селян тримають за руки і ноги розпластаного на землі молодого жидка, що верещав на всі голоси. Старий сивий дядько, збивши на потилицю баранячу шапку і закотивши рукави, з філософським спокоєм урочисто проводить “операцію”: до розпоротого косою живота напихає гречки.
– Вполномочений із вупродкому, – пояснює мені один із глядачів, – черкаські хлопці показали, де живе, а він, бісова кров, до мами під перину сховався! А йому ж треба по довжності – развйорстку виповнити...
– Га! Як він до Млієва приїхав був із червоноармійцями развйорстку дерти, – одізвався інший глядач, – хіба таке вичудачував! І не підступай до нього – чистий тобі цар Миколай Третій... Я вас, каже, навчу, як савєтскую власть слухати! А тут, бач, під перину заліз!.. Два ліворверти, карабінку, документи, гроші – все геть-чисто через вікно на подвір’я повикидав, – знайшли вже, як хату запалили... А збіжжя всякого в хаті! У господаря за добрих часів стільки не бувало...
Зрозуміла дика мстивість мирного й, по суті, доброго українського селянина...” – завершив розповідь Юрій Горліс-Горський17.
Як не згадати тут визнання Лейби Троцького, який уособлював у ті роки єврейську націю: “Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины своей души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы”18.
Троцький “делікатно” не згадав євреїв, хоч і знав, по який бік барикад виступала більшість його одноплемінників. Розумів Троцький і національно-визвольний характер боротьби українців проти “своїх поневолювачів”…
Контролював Голий і судноплавство по Дніпру. Так, у жовтні 1920 року він захопив два пароплави та баржі з цукром. А 8 жовтня Голий повів наступ на Мліїв, де засіли червоні. “Советским отрядом был принят бой, – зазначали чекісти, – но под давлением противника отступил к селу, а затем к ст. Городище”19. За підрахунками чекістів, загальна чисельність повстанців у Городищенському (Голий), Мошнянському (його помічник Товкач) і Ротмистрівському (Яблочко) повітах досягла 2000 чоловік.
У жовтні 1920 року по Черкащині вогненним смерчем пройшлася Кінна армія Будьонного. Вона йшла бити Врангеля, а по дорозі палила “бандитські села” та громила, радше, розсіювала повстанські ватаги. “Рассеянная частями 1-й Конной армии в середине октября в районе Умани, банда Голого к концу октября 1920 г. вновь собралась и перекочевала в Черкасский район. Банда Голого, достигшая своих максимальных размеров в 7000 человек (с дезертирами, стариками, причем были даже женщины), взята на учет Штадивом 11”20.
“...Черкасский уезд... В с. Байбузы (вошло) до 120 чел. бандитов при одном пулемете под командой Товкача и там же до 100 человек пехоты атамана Голого, главные силы которого доходят до 400 пехоты, 60 кавалерии и один пулемет в деревне Мошны. Села Белозерье и Староселье заняты бандами Товкача до 200 человек. В районе Млеева расположены банды до 200 пехоты, 15 кавалерии под руководством Краснюка. 2 ноября банды Голого в количестве до 200 чел., при 60 чел. кавалерии, имея до 1200 винтовок и четыре пулемета, продолжают быть пассивными. Эти банды тщательно скрывают свои намерения и предполагаемые действия, обязав население оставаться на своих местах безвыездно”21.
“...Черкасский уезд. 7 ноября на ст. Байбузы произошел бой между очень многочисленными бандами и советскими частями. Бой продолжался три часа, в результате зарублено большое количество бандитов. Ввиду того что многие бандиты засели в избах и продолжали оборонять селение Байбузы, последнее частью сожжено. В районе Будище банда оказывает упорное сопротивление, селение обстреливается орудийным огнем. В бою под селом Байбузы убит помощник Голого – Товкач. В районе Стеблево (Стеблів. – Ред.), 25 верст северо-западнее Городища, совотрядом преследуется плохо вооруженная банда в 150 человек. В районе Мошногорского монастыря... засела банда в 1300 чел. Банде был дан бой, в результате банда была выбита из селения, потеряв убитыми 150 человек. Затем банда разделилась на две партии, из которых одна отступила в Мошногорский монастырь”22.
“Частями 11 дивизии, бойцами 2-93 кавполка, прибывшими в данный район (Мошны – Городище – Черкассы), банда Голого в три дня (3 – 6 ноября) была разбита 6 ноября... Сам бандит Голый скрылся с 17 бандитами в районе Млеева”23. Наступне повідомлення чекістів спростовує попереднє: широкомасштабний бій продовжувався. Зі звіту Кременчуцької губернської ЧК від 7 листопада 1920 року довідуємося, що на підмогу Голому прийшли загони Кикотя, Марусі та Ярового, які зайняли села Байбузи та Будище: “Банда Кикотя имеет в Будищах и Мошнах около 300 конницы и около 100 пехоты”24. Незабаром над’їхав і загін отамана Левченка.
Про події тих днів розповідав Дмитро Григорович Надточій, 1907 року народження, із с. Тубільці: “Голова Тубільської сільради Мусій Йосипович Шепель (по-вуличному дід Плаха), Федір Соломаха, дід Премьор очолили оборону Тубільців, ходили по хатах: “Давайте борони, чи хочете, щоб і нас тут били та палили?”
Я пас скот (на Покрову було), коли біжить березняківський повстанець, у шинелі, весь мокрий: “Хлопці, біжіть, хто має зброю, бо нас у селі б’ють будьонівці”. Ми всі за зброю – що в кого було. Прорвалися будьонівці з Березняків – і на борони, дуже озлилися: то й тут бандитське село?! Спалили 360 дворів...
Селяни Березняків і Тубільців вийшли з вилами, багатші позносили дерев’яні борони і встелили ними (зубцями догори) підходи до села з боку Гоївки – можливого напрямку наступу кінноти. Будьонівці здійснили прорив між обома селами в районі млинів, була сутичка – тут засіли селяни. За вчинений опір командир будьонівського загону наказав: “Жґітє всьо моєй властью і моєй рукой!” Палило п’ять душ паліїв піками, вмоченими у щось легкозаймисте. Березняки спалили повністю (бо звідти пішла похватка на борони), Тубільці – частково, спалили околичні кутки Байбузівщину, Яремівщину, Безклубівщину, Виселку, Забір’я. Кожен куток мав від 30 до 50 хат. Мусій Йосипович Шепель заховався в плавнях, у мочарах, бо були б убили”25.
“Червоні збирали ужинок: грабували, ґвалтували. Був у Тубільцях божевільний, потрапив під руку розпаленим переможцям – зарубали. Вживане у народі означення щодо денікінського війська “грабармія” можна повністю віднести і до червоної. Потрапило під червоний смолоскип і с. Велике Старосілля...”26
А ось що розповідав Сергій Іванович Торгало, 1901 року народження: “З с. Драбівки прибіг до Старосілля на куток Діжову підліток: “У нас банда Будьонного. Чоловіків забирають, дівок і бабів ґвалтують”. Кілька чоловік згрупувалися за горбом і стрільнули кілька разів із куцопалів по будьонівцях, ранили командира. А тоді побачили дядьки, що буде непереливки, і втекли до лісу. Червоні заскочили до села і давай палити хати, застрелили діда Кундзіра, Ярему, Афоньку... Перестріли діда Сидоренка, питають: “А що то за частина тут проїжджала з рушниками та стрічками?” (про загін отамана Голого). “А хіба ви не знаєте? То Україна заміж за кацапа йде”. Проїхали, призупинилися, поґелґотіли і повернулися, невідомо що задумали, коли – бабах. Вистрелили і кіньми потопталися, дід живучий був, кричав, але люди боялися рятувати”27.
Попри ординську силу 1-ї Кінної, українські селяни не розступилися... Тим більше що на допомогу прийшли холодноярці. Один із них описав ті дні: “Горів Мліїв. Догоряли інші села. Щось це мені нагадує. Горять села, ховаються селяни у ліси, в укріплені монастирі... Навантажують присадкуваті вилицюваті вершники на коні й вози селянське добро, ведуть на арканах бранців... Орда вийшла зі степів жирувати в українських селах.
Ватажок місцевих повстанців оповідає, що в їхній район прийшла червона бригада силою понад тисячу чоловік, з двома гарматами. Червоноармійці – москалі та китайці. З ними загін Черкаської ЧК – самі жидки.
Почали вимагати, щоб села видали збіжжя, зброю і “бандитів”, які брали участь у повстанні. Селяни спробували боронитися. Та організуватися вже не було часу, а кожне село окремо червоні перемагали. Грабували й палили, розстрілювали всіх, хто тільки підвернувся під руку. До Млієва прийшли ввечері, цілу ніч шукали збіжжя, сало, одяг, а оце під ранок запалили…
Задихаючись від смороду паленого, їдемо вулицями села. Деякі хати і будівлі догорали, деякі ще горіли. Попід спаленими плотами і будівлями – тіла застрелених селян, жінок, дітей. “Умиротворювали” москалі Україну завзято! Коло церкви, що курилася, лежало тіло священика, роздягненого догола. У нещасного вирвано пасмо волосся. Живіт розрізано навхрест. Біля священика – дружина і два малі хлопчики.
За кілька хвилин по нашому приїзді зібралося до церкви з десяток селян, що не встигли втекти до лісу, але переховалися хто де зміг. Обпалений одяг, закурені обличчя... Якась баба плачучи здіймає з себе фартушок і прикриває ним священика.
– То ще не всі... Панночку, панотця дочку, забрали до школи з іншими дівчатами...
Ідемо до школи. На площі розкидано мішки зі збіжжям, борошном, різним селянським майном. Біля плотів пов’язані гуртами корови і вівці. То частина “воєнної здобичі”, покинута червоним обозом, щоб легше було втікати.
У дверях школи зустрічаємо немолодого селянина, що виносив на руках тіло дівчини. Поклавши на землю доньку, вертається до будинку. Ми за ним. У просторому класі на застеленій соломою і рядном підлозі – шістнадцять роздягнених і напівроздягнених дівчат і підлітків. “Товаріщі” “потішалися” ними, видно, “на зміну”, а потім покололи багнетами.
Селянин, що виносив сімнадцяте тіло, понуро витирає кулаком сльози.
– Краще вже, що покололи, як мали нам потім китайчат і жиденят наплодити.
З важкою душею вертаємося під ліс.
Василенко, що лишався за Петренка, утішився:
– Хвала Богу, що приїхали. Не можу ради дати із селянами. Ґвалтують, щоб віддали їм полонених китайців. Кажу – і так їх не мине, що належиться, – так ні: дай і дай нам – самі колами повбиваємо. Жінки просять, аж плачуть.
Петренко махнув рукою.
– Скажи пов’язати руки, щоб не вирвався котрий, і віддай. Хай заберуть до лісу і там позакопують.
Пов’язаних червоноармійців повели селяни у ліс. Жінки і діти з плачем кидали в них грудками мерзлої землі, плювали, штуркали патиками”28.
У середині листопада 1920 року Голий у Старосіллі наскочив на комуністичний осередок. У бою були забиті колаборанти – комісар Михайло Накидень і комсорг Борис Захарченко… Про розмах повстанського руху в Черкаському повіті – навіть у листопаді, коли рух повстанський згортався, – свідчить такий документ: “На учете разведчасти Штадива 11 в ноябре месяце имелось 27 тысяч бандитов и до 5 тысяч сочувствующих бандитизму местного населения”29. Фактично все дієздатне населення піднялося на боротьбу з окупантами... За даними червоних окупантів, у отамана Голого на той час було близько 4000 повстанців30.
Але досвідчений партизан розумів, що успішнішою буде не фронтова боротьба з Кінною армією, а партизанська, тому розділив своє військо на дрібніші загони. Ось інформаційне зведення Кременчуцького губернського відділу управління від 23 – 24 листопада 1920 року: “Черкасский уезд. Банда Голого в количестве 40 сабель оперирует в районе Буда-Орловецкая, где произвела нападение на обоз 93-го полка и тотчас же скрылась в лесу. Высланный для преследования бандитов взвод был ими обстрелян. В Мошны и Городище для ареста бандитов посланы 2 экспедиции”31. А 21 листопада повстанці силою в 15 – 20 кінних заскочили в Городище. Москалі писали: “(Был) устроен погром, есть жертвы. После налета бандиты рассеялись по лесу, прилегающему к селу Млеево”32.
Зрозуміло, що успіхів досягали й червоні. Так, неподалік містечка Мошни москалі здобули “дуже цінні документи” – списки старшин отамана Голого. Був арештований і розстріляний Опоренко – “ротный командир банды Голого”33. А наприкінці листопада, стверджували більшовики, здалися “начальник штабу Голого Коломієць” і мошнянський отаман Попудренко з частиною повстанців34.
З інформаційного зведення Кременчуцької губернської ЧК від 29 листопада 1920 року про Черкаський повіт довідуємося, що “под давлением совотрядов банда Голого рассеялась в районе Буда-Орловецкая. При приближении к дому бандита Гаращенко отряды были обстреляны, после чего дом был зажжен и бандит Гаращенко с 4 своими единомышленниками сгорели. В данном районе найден приказ, подписанный Голым, призывающий к петлюровской организации с угрозами сжечь непокорных”35. Останнє речення, напевно, слід читати так: “Знайдено наказ, підписаний Голим, в якому петлюрівська організація погрожує спалити хати тих, хто підтримує окупантів”.
1 грудня штаб 11-ї совєтської дивізії знову взяв на облік “вже ліквідовану банду Голого”. Того дня відділ перебував неподалік Млієва. Москалі нарахували 150 піших, 50 кінних. Бій був короткий – голівці знову “розсіялися”36, щоб зібратися в іншому місці. Та проти Голого стояла не лише червона сила… Зима стала не меншим випробуванням… Під тиском морозів і ударів червоних повстанських рух пішов на спад. Довелося переходити на підпільні методи боротьби.
З інформаційного зведення начальника штабу військ Кременчуцької губернії (за лютий 1921 року) довідуємося, що “21 января 1921 г. бандит Голый вновь собрал шайку в 30 человек...” Далі начальник штабу повідомляє такі агентурні дані про підпільну українську організацію, яку очолював Голий: “Штаб Мошнинско-Городищенской организации Петлюровского самостийного направления, район Черкассы – Городище – Млеев – Белозерье. Штаб банды: начштаба Голого – Попудренко, бывший офицер, уроженец Млеева (раніше більшовики стверджували, що Попудренко здався. – Ред.). Солодкий и Круподеров (правильно: Круподеря. – Ред.) из Млеева… Кочен Штрита (?) – из Городища, пехотной бандой командовал бывший прапорщик Минько по прозвищу Лебедь. Заяц и Проценко – бывшие офицеры... Банда Голого в настоящее время стоит на учете в районе Шелепухи – Мошны... в числе 17 конных... Поимка банды сопровождается большими затруднениями”37.
Воював отаман Голий і словом. Збереглося кілька його відозв. Дві з них датовані лютим 1921 року. “Брати козаки, – звертався отаман. – Огляніться кругом: що зробилось за час цього невірного большевизма? Де те все, що вони вам обіцяють? Ні... не ждіть од них нічого, бо вони і самі не мають, що обіцяють, а пообіщайте ви їм свяченого ножа. Годі терпіть од невірних, настане весна. Поспіють жнива. Гостріть ножі, зубіть серпи, мантачте коси та ідіть вистригайте жидівські голови... Голий”.
“Козаки... Час лютий настає. До зброї, настає весна. Коли ви маєте ще хоч трошки гайдамацької крові – пора до діла. Що робиться навколо вас? Що роблять з вами ваші жидівські наймити. Як над вами знущаються. Брати. Жиди вами правлять. А на що ножі: пора встати, славу-волю добувати. Наша країна – наша воля. 1921 року 17 лютого. Голий”38.
А ось квітнева листівка (1921 року) Голого: “Добродії селяни! Настає час, в котрий ви повинні проснутись, бо вже такого часу не повинно бути ніколи. Це наступила послідня хвилина нашого життя і смерті, в котору ми должни (по)рішити це тяжке кацапське та жидівське ярмо, якого ми вже не в силах носить, та чи повинно так бути, селяни, я не знаю, як на ваш взгляд, як ви все це терпите і даєте все те, що вони требують, та хіба слід це все віддати, хіба вони вам хоть що-небудь допомогли, може, вони дали вам хоч трьохкопійчаний лапоть, не ждіть, не дадуть.
Просимо вас, брати мої, питайте їх, де вони це все дівають. Де поросята та телята, хліб, кожушки, свитки і та сорочка послідня, що вони взяли у нещасних сиріт, а вони кажуть, що все це бідноті. Та ні, біднота теж його не бачить. Так що ваша кацапська гнила кров потече великою річкою. Аж тоді ми будем панувати на своїй Вкраїні, як не буде у нас ні кацапів, ні жидів. Геть, зрадники, з України, нема вам тут міста (місця. – Ред.). Смерть кацапам і жидам. Да здравствует самостійна незалежна Україна. Горе тому, хто станет обижать крестьян. Крестьяне, к оружию. На Черкащині отаман повстанців Голий”39.
Гострим словом воювали і червоні. Так, у Кременчуцькій газеті “Незаможний” 7 травня 1921 року (№87/156) під рубрикою “Наші вороги” було вміщено статтю “Лакеї і запорожзька січ”. Над нею великими літерами написано: “Знищуйте панське сміття – бандитизм!” Стаття повністю присвячена отаманові Голому. “Здається, що між лакеями – слугами ріжних паразітів і запоріжською січчю... нема нічого спільного... – писав автор О. Рудник. – А між иншим, розглядаючи цілу низку ріжних “закликів”, написаних безграмотною рукою лакея з дніпрянського пароплаву Бабенко, я бачу напис: “Гайдамацька січ. Голий”. Ця людина мешкає на Черкащині з десятком бувших офицерів і бандитів, грабує населення, забиває незаможніх, міліцію.
Яке ж відношення се має до запоріжської січі? Хіба тільки те, що запорожці (гайдамаки) теж різали. Але ж вони різали польських, турецьких та татарських панів, магнатів, ханів. Ну ще зрозуміло було б, коли б ця людина назвала буфет Дніпрянського пароплаву січчю: там лакей Голий, прислуговуючи панам, увічливо їм вдаваючись, одержував за свої низькі поклони гроші і почував себе досить гарно, точнісінько як запорожці в січі, але ж у цім разі буфет можливо теж було б назвати не гайдамацькою січчю, а тільки лакейською.
Тепер же Голий після кожного грабунку або вбивства тікає до лісу і на другий день, боячись бути зловленим десятихатниками, зупиняється тільки верств за тридцять, двадцять. А “січ” теж бігає за злодієм?..
Даремно лакеї пишуть своіми кривавими, смердючими руками, рядом з проклятими народом прозвищами, назву колишньоі славноі січі. Нарід се розуміє, і вам не вдасться задурить його назвою великоі Украінськоі фортеці.
Банкруцтво бандитізму.
Восени минулого року бандит Голий вів боротьбу з селянською біднотою під гаслом: “Влада Украінським селянам!” Тут він “захищав” (?!) селян загалом і йшов тільки проти “чужинців”, коли ж незаможне селянство Черкащини повело з Голим рішучу боротьбу і з допомогою червоноармійців цілком знищило його банду, тоді цей злодій змінив гасло: “Влада украінським добродіям! Геть комзлидні!” Тут бандит Голий хоть і не цілком виявляє себе, але вже одверто каже про своє відношення до бідноти, він уже одверто стає на бік тільки куркулів. Він, правда, ще боіться сказати прямо: “Влада куркулям” і замінює “куркулі” “добродіями”, він ще не каже, що йде проти бідноти, а веде цю боротьбу під гаслом “Геть комзлидні”, але тут уже досить видно його бандитське обличчя, обличчя куркульського прислужника. Та дарма. Надія на куркулів зникла. Більш ніж півроку Голий шлявся по всіх лісах Черкащини, закликаючи “добродіів” до боротьби, а “добродіі” не озиваються. Надія на організацію великої банди з “добродіів” сама по собі зникла, зникла ідея украінськоі куркульськоі держави.
Але бандит Голий – живучий... Влада капіталістам – ось мета бандита Голого.
Ось кілько рядків з останніх “закликів до братів”, котрі яскраво малюють суть бандитських думок: “...Схаменіця, що ви робіте, навіщо вам проклята “комуна” здалася... Навіщо ви піддержуєте оцю ганебну владу... Не бійтеся ніякоі другоі влади, хоть буде вона й буржуйська…”
Знищимо панських наймитів!
Рішуча боротьба бідноти, міліціі, десятихатників, на котрих він особливо жаліється в своіх “закликах”, примусили бандита показать своє обличчя, і тепер перед біднотою досить яскрава картина. Називавший себе самостійником, йшовший проти чужинців, тепер одверто виказує своі мріі про панську владу, про владу закордонних панів. В боротьбі бандіт не втерпів і сказав украінській бідноті щиру правду. І хоть сказав один “отаман”, а іх багато, усій бідноті видно, хто і на чию користь “працює” в бандах. Слід тільки приглянутись до любоі банди, до “отамана”, і ви, безумовно, взнаєте, що “батько отаман” або пан, або панський офіцер, лакей.
Безумовно, багацько бандитів ще не скоро виявлять своє обличчя, вони ще довго будуть прозивати себе то прихильниками “селян”, то прихильниками “добродіів”, то захисниками Украіни, іі січі, але рано чи пізно вони теж повинні будуть піти шляхом Голого. Біднота цього не повинна ждать, а зараз, доки ще не пізно, вести рішучу боротьбу з ріжною наволоччю, з ріжними “отаманами”. Сміливо, селяни, рубайте голови бандитів! – там бідноти немає, а одні лише панські прислужники, офіцери, жандарми, лакеі. О. Рудник”.
Коментарі тут зайві: ворог є ворог, він намагається не просто знищити фізично, а й знеславити захисника Вітчизни…
Під впливом непу, військових успіхів Красної армії та шаленої дискредитації оборонців рідної землі повстанський рух почав занепадати. На нашій землі нас перемагали... І все ж 1921 рік ще був роком боротьби.
Племінниця отамана Марія Юхимівна Цап згадувала: “Коли дядька Трохима обложили в канівських горах за с. Хмільною, де він переховувався, його тітка Мотря і сестра Ониська (моя мати) носили йому туди їсти. Чекісти мали серед хмільнянських людей звідунів, які повідомляли про появу жінок у селі. Та й свої, хрещатицькі, стежі доносили, якщо день чи два обох не було дома. Чекісти пробували слідкувати за жінками в бінокль – куди вони йдуть. Якось хмільнянський дядько підвіз їх, заховавши між снопів (знав, хто вони такі), а коли з’явилися карателі, швиденько переховав їх у скирту. Чекісти потім били дядька (жінки все те чули) і допитувалися, кого він віз. Той не зізнавався.
Після повернення молодиць додому обох їх катували. Допитувалися: куди носили передачу? Найбільше мучили тітку Мотрю: її били шомполами та гумовими кишками (шлангами. – Ред.), а матері тільки пальці прищіпали у дверях, бо була вагітною. Іншого разу тітку Мотрю катували, а матері Онисі казали: “Дивись, зараз і тобі це буде!” Обоє вони так і не виказали отамана”40.
Найменша Трохимова сестра (по матері) Соломія Денисівна, 1910 року народження, згадувала: “Всю рідню возили підводами до Черкас на допит: дядьків, тіток, і навіть тих хлопців, що гуляли з Трохимовими сестрами. Усіх нас допитували ще в сільраді і били; навіть мене, малу, оперезав нагаєм хрещатицький комуніст Штурма – на щоці довго шрам не зарубцьовувався... Якось зайшов брат додому в жіночій юбці, я питаю: “Мамо, то Трохим?” – “Ні, дочко”, – боялася, щоб я десь не обмовилася. Коли заходив до сестри Ониськи поїсти, ставив когось із рідні білити хату зокола, щоб чатували на небезпеку”41.
Смерть отамана Голого, як людини легендарної, оповита таємницею. Існує кілька версій – убитий у Таганчанському лісі біля с. Мартинівка, убитий у Кумейському лісі, убитий у Гуті-Межиріцькій (Мроновецька Слобода), загнали на лід р. Росі і, пораненого, дорогою на Корсунь розстріляли... Були поголоски, що вбили його під Будищами: він перевдягнувся на жебрака і ніс торбину з хлібом, але його впізнали... Або така версія: “Трохим ночував у дівчини, хату оточили, він вихопився через вікно і клубком скотився в яр – там і застрелили. На ранок чекісти возили труп селом з радісною звісткою, що Голий убитий. Пішла подивитися і ця дівчина – а то не він! У Трохима на лівій щоці біля рота був круглий шрам, а в цього не було”42.
Згадував Іван Дмитрович Юхименко, 1907 року народження: “У селі Сахнівка (Корсунь-Шевченківського району) стояв загін по боротьбі з бандитизмом. Рештки загону Голого (дехто стверджує, що він уже був один) на Зимового Миколи (19 грудня 1921 р. – Ред.) переховувалися у с. Гута-Межиріцька під Кумейками. Інформатор з цього села доніс карателям про Голого і вказав, як краще оточити село, щоб взяти повстанців у капкан. Голівці кинулися тікати, тут у лузі, на льоду, їх і побили. Отамана для глуму роздягли догола і везли саньми на Таганчу, де був штаб по боротьбі з бандитизмом. Попереду їхав глашатай і оповіщав селами: “Хто хоче бачити Голого – сходьтеся дивитися!”43
Мліївці розповідали, що після смерті Голого бувало таке: “ходить селом чоловік у селянському одязі і паплюжить совєтську владу. “Тут хтось і собі розв’яже язика – іди сюди! А то чекіст був, провокатор. Це так перевіряли, чи ще залишився у селі повстанський дух”44..
Згідно з офіційними повідомленнями совєтської преси, Трохим Голий-Бабенко загинув 15 грудня 1921 року. “А по селах люди гомоніли, що Голий утік за кордон, до Канади, бо, мов, не такий він був, щоб дати себе вбити”.
Спом’янемо добрим словом полум’яного ватажка гайдамаків Трохима Голого, який пробудив дух Гайдамаччини ХХ століття!
___________
1 Тегерешвілі А. Отаман Голий // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 118.
2 Кин Д. Повстанческое движение против деникинщины на Украине // Літопис революції. – 1925. – №4.
3 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 119.
4 Там само. – С. 120 – 121.
5 Тегерешвілі А. Розгром карального загону в с. Велике Старосілля // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996.– С. 109.
6 Тегерешвілі А. Отаман Голий… – С. 119.
7 Там само. – С. 121.
8 Тегерешвілі А. Розгром карального загону в с. Велике Старосілля...– С. 107.
9 Там само.
10 ЦДАВО України, ф. р-3204, оп. 1, спр. 77, арк. 31 – 32.
11 Тегерешвілі А. Розгром карального загону в с. Велике Старосілля…– С. 107 – 108.
12 Там само. – С. 108.
13 Там само.
14 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 7, арк. 132. Правильно: Свидівок.
15 Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Київ – Львів – Дрогобич: Відродження, 2006. – С. 187– 188.
16 Там само. – С. 196.
17 Там само. – С. 196, 198.
18 Троцкий Л. Инструкция агитаторам-коммунистам на Украине // Доценко О. Зимовий похід. – Варшава, 1932. – С. 150.
19 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 7, арк. 97.
20 Там само. – Спр. 1, арк. 38.
21 Там само. – Спр. 6, арк. 59.
22 Там само, арк. 56.
23 ДАПО, ф. р-4008, оп. 1, спр. 1, арк. 38.
24 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 59.
25 Тегерешвілі А. Карателі Будьонного // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996.– С. 128 – 129.
26 Там само. – С. 129.
27 Там само.
28 Горліс-Горський Ю. Вказана праця. – С. 233, 235.
29 ДАПО, ф. р-4008, оп. 1, спр. 1, арк. 38.
30 Советская военная энциклопедия. – Т. 2. – Москва, 1933.
31 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 6, арк. 23.
32 Там само. – Арк. 20.
33 Там само. – Арк. 25.
34 Там само. – Арк. 20.
35 Там само. – Арк. 37.
36 Там само. – Спр. 1, арк. 38.
37 Там само. – Арк. 38.
38 Там само. – Спр. 6, арк. 39.
39 Там само. – Спр. 1, арк. 51.
40 Тегерешвілі А. Загибель отамана Голого // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 211.
41 Там само.
42 Там само. – С. 211, 212.
43 Там само. – С. 212.
44 Там само. – С. 213.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ