Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Отаман Чорного лісу Денис Гупало

Життєва історія Дениса Гупала, уродженця села Нової Осоти Чигиринського повіту, є наочним прикладом того, як українське селянство пробивалося крізь дурман комуністичної пропаганди, пробуджувалося до національної дії…
У 1917-му до рук Дениса вперше потрапили суспільно-політичні брошури, зокрема соціалістичні та комуністичні агітки. Під впливом них він почав висловлюватися проти релігії та Бога. Це призвело до серйозного конфлікту з батьками, яких підтримали й інші члени родини1.
Денис опинився в ізоляції. Але у нього вже був дорадник – колишній царський чиновник Яків Івєркін, що підбурював його і далі боротися проти авторитету батьків, звичаїв і традицій українського народу.
З ним Денис ходив на збори сільських активістів, де Івєркін намагався пропагувати комуну. “Вся ця агітація, – визнавав пізніше Денис, – не мала жодного успіху, оскільки сам агітатор був великорос”2.
Нарешті Івєркін виїхав із села. Позбувшись “великорозумного” наставника, взимку 1919 – 1920 рр. юнак уже читав переважно українські книжки. “Я прочитав, – згадував Денис, – “Історію України”, про яку раніше не мав жодної уяви, прочитав книгу Великого Кобзаря Тараса Григоровича Шевченка. Читаючи її, мені було дуже жаль за бідним поневоленим українським народом”3.
Навесні 1920-го Денис заприятелював із фельдшером Юхимом Семенченком – національно свідомим українцем із Новомиколаївки. Більшовики називали його “ярым украинцем”. Саме він (слідом за Тарасом Шевченком) відіграв вирішальну роль у формуванні національного світогляду двадцятидволітнього юнака4.
Напевно, саме Юхим запросив Дениса до театрального гуртка. І юнак узяв діяльну участь у постановці вистав. Незабаром гурток переріс у культурно-просвітницький. Його очолив учитель української мови Шамівської семінарії, а Гупало взявся допомагати. Просвітяни ставили в навколишніх селах вистави, читали лекції з історії України, влаштовували політичні дискусії. Денис з промовами не виступав, а уважно прислуховувався, що кажуть люди. І побачив, що селяни незадоволені не стільки ідеєю совєтської влади, як її представниками, місцевими порядками і особливо “поганим ставленням частин Красної армії, в якій українців майже не було”5.
І хоча Денис ще продовжував за інерцією вірити у комунізм як “кінцеву мету”, але вже збагнув, що насамперед треба позбутися національного поневолення. Поступово Гупало усвідомив необхідність “досягнення прав українського народу” та боротьби за них. “Я думав, – згадував він, – що, раніше ніж досягти (справедливого) соціального ладу, Україна повинна стати самостійною, а потім вже можна буде вводити соціалістичне правління і увійти у сім’ю загальнонародного правління Інтернаціоналу”6.
Що таке Інтернаціонал в дії, Денис пізнав уже в травні 1920 року, коли через рідну місцевість на т. зв. польський фронт переходила Перша кінна армія.
Юхим Семенченко розповів Денису про бій між ордою Будьонного та “повстанським селом Івангородом”. Цей бій завершився трагічно: переможці засудили на смерть полонених повстанців, яких привселюдно – зігнавши селян – почали рубати шаблями та колоти багнетами. На очах у рідних було зарубано 16 козаків. Потрапив під шаблю і старий революціонер Кучеренко – учасник революції 1905 року7.
Люди збурилися. Беззбройні, вони готові були знову кинутися на ворога. Усвідомивши небезпеку, будьонівці припинили рубку, скочили на коней і зникли у вибалку. “Вся ця картина мене схвилювала, – говорив Денис. – Мені було надзвичайно шкода побитих селян – братів-українців, народних революціонерів”8.
Побачивши, що почуття гніву й помсти переповнюють юнака, Юхим Семенченко розповів йому про існування українських повстанських комітетів, які тримають зв’язок з урядом Української Народної Республіки. Він повідомив, що готується всенародне повстання проти насильників. І Денис Гупало “вирішив активно, зі зброєю в руках” виступити проти влади чужинців9. Уже на початку серпня 1920 року він разом із двома десятками хлопців, яких хотіли проти волі мобілізувати до Красної армії, приєднався до Чорноліського полку Пилипа Хмари.
Не дивно, що Денис вибрав козацьку долю, адже його батько, Мусій Лукич Гупало, походив із прадавнього козацького роду (народився він 10 січня 1869 р. в с. Олександрівка, що на Чигиринщині). З лісом був пов’язаний і дід Дениса, Лука Іванович, – освічена і практична людина, автор статей і наукових праць з лісівництва. Він займався лісовлаштуванням на безмежних просторах імперії. Мав двох синів, один з яких – Мусій – і був батьком майбутнього отамана.
Денис прийшов у світ 10 березня 1898 року в селі Нова Осота Чигиринського повіту Київської губернії. Його мама Катерина народила 12 дітей – шестеро синів і шестеро доньок. Першими були дівчата: Варвара, Настя, Марина. Потім – три хлопці: Денис, Іван і Степан. Згодом народилися Варвара-старша (1902), Секлета (1906) і Наталка (1908) і нарешті ще три хлопці – Олексій, Володимир (1912) і Михайло (1918)10. У Новій Осоті Денис закінчив церковнопарафіяльну школу. Орієнтовно 1907 року хліборобська родина перебралася до Новомиколаївки Дмитрівської волості Олександрійського повіту, де взяла у пана в оренду землю (з правом викупу).
Мусій Лукич разом з дітьми і дружиною перетворив цю землю на райський куточок. Посадили садок, насіяли квітів. На одному дереві росло кілька сортів яблук чи груш. Щеплення Мусій Лукич робив власноручно. Він від батька отримав у спадок цілу скриню книг із садівництва та землеробства. Листувався з Іваном Мічуріним… Жили якийсь час у землянці, а згодом побудували хату. Здавалося, не було працьовитіших за них хліборобів. Щедро ділилися Гупали плодами своєї праці з сиротами, вдовами, убогими людьми11.
А скільки квітів росло в їхньому саду! Особливо багато було сортів троянд. Так і жили вони роками у злагоді з природою і між собою. Секлета розповідала, як вони оберігали диких тварин. У зимові місяці підгодовували диких кіз та кабанів. Звірі не відчували страху перед доброзичливими людьми, підходили до їхньої садиби. Секлета запам’ятала, як цілий виводок лисичок взимку спускався до них з гірки, ніби пустотливі діти12.
Про ставлення Гупалів до природи можна писати поеми!
Про родинні звичаї свідчить і такий епізод. Уже після революції, коли в Україні запанувала анархія, Мусій Лукич поїхав в Одесу шукати пана, щоб віддати йому останній внесок за землю. Пан, який збирався тікати за кордон, був дуже здивований, він сказав, що тепер такі часи настали, що можна було і не повертати13. Та як міг Мусій Гупало не дотримати своїх зобов’язань?
Ось у такій родині виростав Денис.
1 березня 1917 року його побрили у москалі. Служив у 1-му стрілецькому лейб-гвардії полку в Царському Селі, потім – у команді піших розвідників. 15 липня 1917 року перевівся до 4-го артилерійського дивізіону, де й прослужив наводчиком до 15 березня 1918-го. 1919 року його знову мобілізували – цього разу вже до українського війська. Службу проходив рядовим у 4-му Запорозькому полку. Але в Армії УНР пробув лише 2 тижні – захворів на тиф і в гарячці ледь доплентався додому…14
Наприкінці літа 1920 року, одразу після жнив, села причаїлися, очікуючи сигналу “загального повстання проти совєтської влади – під жовто-блакитним прапором”15.
І 29 серпня цей сигнал пролунав.
Повстання було “поголовним”16. Москалі в паніці тікали. Повстанці захопили стратегічно важливу залізничну станцію Знам’янку. Весь вересень минув у безперервних боях із регулярними частинами Красної армії.
У той час Денис воював у складі Першого кінного полку Спепової дивізії Костя Блакитного під безпосереднім командуванням Ялисея Лютого-Черевика. Взяв участь у бійці проти червоних біля села Красносілки. Керував тоді боєм Пилип Хмара. Відділ Гупала бився і під Фундукліївкою проти бронепотяга та червоної піхоти, а також проти курсантів біля Цвітної. На початку жовтня – знову збройна сутичка під Цвітною, під час якої здобуто трофеї – віз патронів та двоє коней17.
У жовтні 1920 року, коли Степова дивізія вирушила на південь рятувати свої села, які палили будьонівці, Гупало перейшов до загону отамана Кібця (Миколи Бондаренка із Цибулевого) і став учасником чи не всіх його відчайдушних нальотів та майстерних засідок, зокрема роззброєння червоного ескадрону в селі Знам’янка. Слід згадати й листопадовий бій під Цибулевим. Кібець відзначив одчайдушного козака, підвищивши його до хорунжого.
У цьому загоні півсотенний Денис Гупало воював до кінця грудня 1920 року. Після загибелі Кібця його хлопці пішли до інших отаманів. Денис перебував у відділі сотника Дмитращенка, помічника Хмари. Загальне керівництво здійснював колишній штабс-капітан царської армії Максим Терещенко.
Разом з холодноярцями Денис здійснив виснажливий рейд на захід, але совєтсько-польський кордон так і не перейшли. Повернули коней назад. Щоб вийти з-під удару червоних частин, розділилися на дрібніші загони.
Далі Денис боровся за свободу Батьківщини під командуванням отаманів Хвилі і Терещенка.
У січні 1921 року з Польщі до Чорного лісу, де зимував Гупало, прибув Микола Іванович Бондарук. Він привіз обнадійливу вістку: “За кордоном Армія УНР у 300000 бійців готова до повернення в Україну”. Емісар стверджував, що уряд УНР підтримують чужоземні держави і незабаром в Україні встановиться влада УНР18. Та все це були оптимістичні брехні.
У березні 1921 року Гупало разом із козаками Загороднього приєднався до отамана Хвилі (Загородній лікувався після чергового поранення). В той час, стверджував Гупало, населення, незважаючи на червоний терор, “у більшості підтримувало партизанку, вірячи у зміну совєтської влади на Українську Народну Республіку”19.
Та ось до лісових хащ докотилася вістка про “амністію”. Микола Бондарук був “сильно проти амністії”20, закликав партизанів не вірити в неї, резонно запитував у тих, хто захитався: де поділися ті отамани, які вже здалися?!.
Перебазувалися до Холодного Яру. Разом із Пилипом Хмарою підпорядкувалися Бондаруку. У травні здійснили рейд під Черкаси. В Черкаському борі, витримавши кількагодинний бій із червоними частинами, змушені були розсіятися. На чолі півтора десятка козаків Денис Гупало пробився в Чорний ліс, де зустрівся із сотником Стодолею, який перед тим перебував у загоні Максима Терещенка. На пропозицію Стодолі об’єднали сили. Відділ збільшився до 30 козаків, серед них були і брати Дениса Іван та Степан. Базувалися в Чуті та Нерубай-лісі до червня 1921 року…
У серпні отаман Гупало здійснив наліт на самоохорону с. Коханівка. У вересні 1921 року витримав бій з червоними під Веселим Кутом та обеззброїв комнезамівців села Макариха, а в жовтні неподалік Знам’янки вступив у бій із загоном “по борьбе с бандитизмом”.
Зиму 1921 – 1922 років перебув у лісі з братами. “В березні 1922 р. почали сходитися козаки, і на травень 1922 р. загін складався з 5 кінних та 12 багнетів”21.
Вдалося з’ясувати прізвища таких партизанів отамана Гупала: крім його рідних братів Івана та Степана, у загоні були Кирило Грищенко з Єлисаветградівки, Мартин Дорошко з Миколаївки, Федір Момса з Єлисаветградівки, Юхим Щербин із Шамівки, Іван Гречаний з Миколаївки, Овдій Трихманенко з Цибулевого, Василь Шерепа з Орлової Балки, Федір Шерепа з Орлової Балки.
У партизанів було лише семеро коней, двоє з них ще нещодавно належали “отряду по борьбе с бандитизмом”, а кінь Гупала – комісарові Знам’янки. Двох роботяг взяли у селян, одного потім повернули. Хотіли віддати і другого, але селянин із Шамівки відмовився забрати назад свого коника – боявся, що запідозрять у зв’язках з лісовиками.
Читаючи газети, Денис переконався, що Армія УНР існує і що готується фронт проти більшовицької Росії. “Я вирішив очікувати, – говорив він, – сидячи конспіративно, обмеживши діяльність лише здобуттям всього, що необхідно для існування загону”22.
А мрією було виїхати з лісу і більше не переховуватися. Денис сподівався на переміну в політичній ситуації. Цю надію підтримували совєтські газети, в яких писалось про Генуезьку конференцію. Російські журналісти бідкалися, що “з нас (з Росії. – Ред.) на цій конференції зідрали сорочку, а на Гаазькій – здеруть шкуру”.
Повідомлення преси про ізоляцію Росії давали надію. Але нещадний терор проти хліборобів таки зробив свою справу: попри негативне ставлення селянства до совєтської влади, і до лісовиків ставлення змінювалось на вороже – навіть “у районах минулих партизанських операцій”23.
У травні 1922 року Денис Гупало визнав загальне командування отамана Ларіона Загороднього. Активність повстанців різко зросла. Тоді більшовики пішли на безпрецедентний – навіть для їхнього нелюдського режиму – крок: оголосили лісовий район між станціями Хирівкою та Змам’янкою, де діяли отамани, поза законом. Більшовицький документ зазначав: “Всех, кого застанут здесь, расстреливают на месте”24.
У липні 1922-го між Загороднім і Гупалом виникло непорозуміння – ніби на підтвердження приказки, що і святі сваряться. Отамани не могли дійти згоди у питанні тактики. “Я, – говорив Гупало, – стояв за конспіративне перебування і був проти проведення терористичних актів… аби масовим терором не привертати уваги червоних частин і не підводити під терор із боку “соввласті” селян”. Денис хотів обмежитися “невеличкими операціями для добування засобів для існування”. Загородній дотримувався протилежного погляду: продовжувати нещадну боротьбу проти червоних і зривати збір “продподатку”25.
Хоча до згоди так і не дійшли, але акції продовжували здійснювати спільно. Між станціями Трепівкою і Хирівкою отамани зупинили потяг, із боєм здобули коней під Знам’янкою та ще чотирьох під Пантаївкою. Тоді, знову на перегоні Хирівка – Трепівка, зупинили товарняк. Вилучили п’ять підвід сухої риби. Оскільки наступав світанок, повстанці почали відходити до лісу. Несподівано побачили пасажирський потяг. Спинили і його. Загородній перевірив документи. Виявивши трьох чекістів, без вагань відправили їх “до небесної канцелярії”.
Рибу привезли в Нерубаївський ліс, заховали її і поїхали пасти коней. Коли повернулися, риби не виявилося: її забрала міліція с. Михайлівка, що стежила за партизанами. “Це нас розсердило, і ми вирішили покарати їх... З цією метою ми сіли на коней і поїхали в Михайлівку”26. Розігнавши міліціонерів, забрали рибу та ще й “прикупили” борошна, крупи, масла. Все це повезли до Чорного лісу...

Влітку 1922 року ЧК провело широкомасштабну таємну операцію, спрямовану на знищення української партизанки. Чекісти планували об’єднати та очолити повстанство лісостепової України, взяти на облік усі загони, отаманів, а згодом, як казали чекісти, “проізвєсті учьот” кожного повстанця. Чекісти планували (нібито для наведення дисципліни) знищувати всіх, хто не захоче їм підлягати. Головну роль у цій операції мав відіграти Петро Трохименко. Цей виродок представлявся командиром Чорноморської повстанської групи Гамалієм. Допомагав йому ще один зрадник – т. зв. начальник штабу сотник Завірюха (Степний, Терещенко, Васильєв).
Трохименко і Завірюха – колишні петлюрівці. Казали, що Трохименко за часів Петлюри був комендантом Єлисаветграда. Знаючи його ще як учасника Визвольної боротьби, партизани сприйняли цього чорта за свого. Хто ж міг допустити, що з квітня 1921 року Петро Трохименко став “сєкрєтним сотрудніком”?!
А Завірюха, в минулому підпоручник царської армії, був свого часу помічником подільського отамана Лиха-Дорошенка (начальником оперативної частини штабу 144-ї Надбужанської повстанської дивізії отамана Хмари-Годзиківського). Справжнє ім’я перевертня – Юхим Степанович Терещенко. Родом він з подільського села Рубань (тепер Немирівського району Вінницької області)27. Ймовірно, саме він був організатором убивства подільського отамана Іполита Хмари-Годзиківського на початку травня 1921 року…
У “Спеціальному зведенні №1” чекістської справи “Заповіт” йдеться про першу зустріч між сексотом Завірюхою-Терещенком (Степним) і Денисом Гупалом. Сталася вона 6 серпня 1922 року. “В 7 час. вечера вышли на просеку и увидели едущих к ним навстречу троих всадников… – писав Терещенко. – Лютый со Степным пошли к ним навстречу. Всадники подъехали ближе и, держа винтовки наизготове, спросили, кто они, и предложили положить оружие. На окрик Степной назвал себя и Лютого, после чего всадники подъехали вплотную, слезли с лошадей, поздоровались.
Степной предложил им немедленно вести себя к отряду, так как он хочет видеться с их атаманом. Тогда один из них, лет 35-ти (насправді йому було 24 роки. – Ред.), видный мужчина с полуаршинным оселедцем, ответил Степному: “Сядемо і поговоримо тут, а до загону не поїдемо, оскільки я вас не знаю і вам не вірю. Я – отаман Гупало-Гарасько… Взагалі не спішіть, оскільки, можливо, я вас з лісу не випущу...”
Беседовали долго и в конце концов договорились до того, что он изъявил желание подчиниться штабу группы. И только благодаря тому, что вспомнил атамана Лютого, у которого был козаком (у Степовій дивізії. – Ред.)”28.
Ялисей Лютий (справжнє прізвище Черевик) – у 1920 році отаман Першого кінного полку Степової дивізії, досвідчений катеринославський підпільник, побратим Костя Блакитного та отамана Іванова – на цей раз прикро помилився, довірившись сексоту Завірюсі. І сам того не відаючи, допоміг чекістам проникнути в українське підпілля Чорного лісу і Холодного Яру. Москалі використали його для прикриття своїх підступних планів. І не прорахувалися. Денис повірив Завірюсі тільки тому, що той прийшов із Лютим – колишнім командиром кінного полку Степової дивізії.
Гупало сказав Завірюсі, що перебуває в лісі з 20 козаками конспіративно. “По его словам, уже 2 года как он не имеет никакой связи с закордоном... Козаки его вооружены великолепно, одеты с иголочки, на хороших конях... Гупало-Гарасько… простой козак, блондин, среднего роста, сын крестьянина, политически грамотен, энергичный, жестокий, одет в защитное, на голове длинный, до плеч, оселедец, лошадь отобрана у начальника Знаменского гарнизона”29.
Гортаючи сторінки справи холодноярських отаманів, я наштовхнувся на “накази” провокаторів Гамалія і Завірюхи. Написані вони надзвичайно добре: емоційно, патріотично, “з болем у серці”. Ці накази, безперечно, піднімали дух козацтва.
Трагічний парадокс: чекісти підбадьорюють повстанців на подальшу боротьбу за Самостійну Україну. Неймовірно, але найсвятіші слова про обов’язок перед Батьківщиною були використані проти неї ж та її оборонців.
Ось так званий наказ №5 “Військам Чорноморської Повстанської Групи”: “П’ять років тягнеться велетенська боротьба за Волю, незалежність Краю, – писали провокатори. – Сотні, тисячі лягло від Дону аж (до) Карпат кращих синів України. Все, що було чесного, в кого тече в жилах кров могутніх лицарів-дідів, повстало до боротьби. Вони залишили сім’ї, вони відмовились від персонального життя, вони йшли не для наживи, а боротися за волю... Страшний і тяжкий тягар взяли на себе ті, що вийшли до активної боротьби. Страшенна відповідальність перед Краєм за попалені села і знищені сім’ї. Через це кожний Отаман, кожний старшина, кожний козак повинен провірити кожний (свій) крок… Панове Отамани, старшини і козаки!.. Пам’ятайте, що Ви є цвіт і гордість нашого лицарства... Ганьба і смерть всім зрадникам Краю і справі”30.
Не хочеться й вірити, що святі слова про необхідність збройної боротьби за національні права написані з метою знищити українських підпільників! Яка зла насмішка долі!
Спершу Гамалія обіцяв лісовикам, які чекали координуючої руки, провести всеукраїнський з’їзд отаманів, який буцімто і вирішить питання про загальне повстання. Але не все клеїлось у чекістів, тому вони вирішили провести “груповий з’їзд”.
У наказі №10 вказано дату і місце проведення цього, організованого чекістами, зібрання: 29 вересня 1922 року, Звенигородка. Сюди мали прибути командири дивізій, полків і керівники підпільних організацій31. Вороги планували одним ударом обезголовити повстанців Холодного Яру, Єлисаветградщини та півдня України.
І ось настав той нещасливий день. Отамани Гупало, Загородній, Голик-Залізняк та їхні ад’ютанти вирушили в дорогу, наприкінці якої їх чекала пастка. Денис відчував небезпеку, закликав Ларіона Загороднього не їхати на той “з’їзд”, але фатальна помилка Загороднього затягнула у пастку і його самого, і його побратимів: Голика-Залізняка, Дениса Гупала, Тимофія Компанійця, Василя Ткаченка і Олексія Добровольського.
У Звенигородці під час арешту у Дениса було вилучено револьвер-наган №44956, австрійський карабін, кавалерійську шашку, гранату “лимонку”, гаманець із документами, 100 мільйонів совєтських карбованців, 15 карбованців золотом, срібний годинник із простим ланцюжком.
Зі Звенигородки арештованих отаманів відправили до Києва – до Лук’янівської в’язниці. Коли на допитах Дениса запитали, чому не піддався на амністію “соввласті”, відповів: “Вважав її (соввласть. – Ред.) чужою і ворожою”32.
У січні слідство було закінчене. Ось уривок із висновку у справі 446/7971 від 16 січня 1923 року на громадян Ларіона Загороднього, Мефодія Голика-Залізняка, Дениса Гупала, обвинувачених “в бандитизме, организации и участии в вооруженном восстании против Советской власти”: “Перед судом Революционного трибунала стоят три наиболее видных рыцаря бандитизма… Атаманы Загородний, Зализняк и Гупало и их отряды, как наиболее живучие, долгое время уходили из под удара красных частей. (Они) свили себе гнезда в упомянутых выше лесах и до последнего времени продолжали свой дикий разгул. 4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины…”33
2 лютого 1923 року Надзвичайна сесія Київського губернського трибуналу ухвалила смертний вирок Денису Гупалу та його побратимам: отаманам Ларіону Загородньому, Мефодію Голику-Залізняку, полковнику Костянтину Здобудь-Волі, козакам Олексію Добровольському, Юрію Дроботковському, Тимофію Компанійцю, Іванові Ляшенку, Василеві Ткаченку та члену Холодноярського повстанського комітету Григорію Яковенку.
Коли “судді” запитали у Дениса, чи має яке клопотання, він попросив не переслідувати рідню. Його запевнили, що родину не чіпатимуть, та слова, звісно, не дотримали. Сім’ю з малолітніми дітьми з хати вигнали-таки…
У родині Гупалів ім’я Дениса завжди вимовляли пошепки. Ніхто не знав про його долю. Не знали, що загинув під час повстання у Лук’янівській в’язниці 9 лютого 1923 року. Думали, що емігрував34.
Більшовицька влада не тільки знищила Дениса Гупала, а й зруйнувала всю його родину. У батька Мусія “власть” тричі відбирала оброблену родючу землю. “Давала натомість пустирі, які він знову перетворював на придатні для вирощування сільськогосподарських культур ґрунти. Тільки завдяки виснажливій праці достаток повертався до родини. Потім Мусія двічі “розкуркулили”. Спершу він сам відвів корови і воли, а другий раз уже не було що... Тоді “доблесні” комсомольці вигнали багатодітну сім’ю з хати, малолітніх дітей посадили на воза, а так як не було взуття, то обмотали ноги ряднами”35. Коли Гупали повернулися, щоб щось взяти із погреба, то “нова власть поставила замок на погріб, а їх вигнала з двору”36.
Івана Гупала “заарештували у Знам’янці, але він зумів вирватися з рук чекістів. Згодом виїхав з рідних місць і влаштувався механізатором в одному з радгоспів Харківщини”. Загинув під час Другої світової війни у боях проти німців за Харків37.
Степан Гупало був дуже здібним підлітком. Закінчив гімназію із золотою медаллю. Вчителі пророкували йому велике майбутнє. Але інакше вирішила совєтська влада: хлопця вбили за те, що був у лісі разом з братами. Злочин скоїв лісник, якого, звісно, не судили, а навпаки – нагородили одягом і пайкою хліба38.
Володимир Гупало виїхав до Астрахані. Працював на консервному заводі, згодом очолив його. Під час Другої світової на фронті отримав кілька поранень. Після війни повернувся в Астрахань, відшукав у дитячому будинку дочку (дружина загинула) та знову пішов на завод.
Олексій Гупало завербувався на Далекий Схід. Був капітаном риболовецького судна, а під час війни – командиром військового корабля, який японці потопили 1945 року.
“Але найбільше поневірянь дісталось тим, хто залишився на Вкраїні милій, – писала племінниця отамана Тамара. – Гупало Секлета (моя мама) 45 років пропрацювала в колгоспі, виконуючи як “куркулька” і сестра “бандита” найтрудніші роботи: орала, скирдувала за палички-трудодні, на які нічого не платили, та й трудодні бригадир Тюпа Єгор приписував своїй жінці та сестрам, так що робила за п’ятьох”39. Померла Секлета 1 травня 1978 року після важких мук, спричинених крововиливом у мозок. “І життя було тяжке, і смерть нелегка”40.
Тамара в дитинстві не раз плакала, коли бачила, як колгоспні посіпаки збиткуються над матір’ю. Та й саму Тамару у школі не раз ображав учитель, водночас секретар партійної організації колгоспу. “Ти чого так не мене дивишся? – не раз обурювався він. – Ану відвернись!” Мабуть, цей “вихователь” бачив у великих очах дівчинки докір за те, що він із дружками кривдить її маму41.
Михайло – наймолодший брат отамана. Коли він народився, Денис таємно прийшов з лісу. Взявши малого на руки, сказав: “Ми здобудемо для тебе вільну Україну, в якій ти будеш жити щасливо”42. Та не так склалося.
Щоб заробити на хліб, дванадцятилітній Михайло цілими днями разом зі старшою сестрою Наталкою пиляв дрова на станції Водяна. Закінчивши згодом Водянську лісну школу, працював у Гутнянському лісництві об’їждчиком. “Декілька разів нападали на нього (дивом залишився живий) – мстили за старшого брата, не дивлячись на те, що Михайлові було чотири роки, коли загинув Денис”43.
У роки війни Михайло врятував життя багатьом червоним партизанам, за що нагороджений орденами і медалями. “А серед тих партизанів могли траплятися і такі, котрі в свій час збиткувалися над Гупалами”, – писала Тамара Демидюк44.
Михайло дожив до проголошення Самостійної України. Помер 1997 року, так і не дочекавшись реабілітації своїх братів-повстанців. Зате до смерті слухав, як комуністи нахабно брехали, що їхня влада була і є найсправедливішою.
“Не гладкими стежками пішла у світ рідня холодноярського отамана Дениса Гупала, – писала його племінниця Тамара. – З лихвою вистачало і кривд, і наруги, і цькувань. Чиновники більшовицької системи добре розуміли, що із працелюбних хліборобів, які сповідують віковічні традиції дідів і прадідів, які живуть у злагоді з людьми і природою, яничарів та перевертнів не виховаєш. Тому нещадно винищували їх, а у тих, хто вцілів, найпідступнішими способами намагалися витруїти почуття шани до свого роду, його добрих звичаїв і заповітів. Так підрубувалося коріння історичної пам’яті, національної свідомості, гордості за подвиги предків, що віддали своє життя за волю матері-України. І треба визнати, що більшовикам це значною мірою вдалося. Нині не кожний з другого покоління Гупалів береже в душі пам’ять про звитягу своїх дядьків”45.
На думку Тамари Гупало, племінниці отамана, “держава, яка належно не вшановує і навіть не реабілітує лицарів Визвольних змагань, не має майбутнього”46.
___________
1 Державний архів СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 125, 125 зв.
2 Там само. – Арк. 125 зв.
3 Там само. – Арк. 125, 125 зв.
4 Там само. – Арк. 126.
5 Там само. – Арк. 127.
6 Там само. – Арк. 126 зв.
7 Там само. – Арк. 126.
8 Там само. – Арк. 126.
9 Там само. – Арк. 127.
10 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 10 травня 2006 року з м. Кременчук Полтавської області.
11 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) та Дмитра Миколайовича Демидюка Романові Ковалю від 27 червня 1999 року з м. Кременчук Полтавської області.
12 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 10 квітня 2006 року з м. Кременчук.
13 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 10 квітня 2006 року з м. Кременчук.
14 Державний архів СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 109.
15 Там само. – Арк. 127.
16 Там само. – Арк. 169 – 170.
17 Там само. – Арк. 97 зв.
18 Там само. – Арк. 127.
19 Там само.
20 Там само.
21 Там само. – Арк. 104.
22 Там само. – Арк. 128.
23 Там само.
24 Там само. – Т. 3, арк. 98 зв.
25 Там само. – Арк. 105 зв.
26 Там само. – Арк. 104 – 104 зв.
27 Завальнюк К. Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки ХХ століття). – Літин, 2005. – С. 173.
28 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 3, арк. 93.
29 Там само.
30 ДА СБУ, арх. 1136, сл. спр. 446/7971, т. 1, арк. 87 зв.
31 Там само. – Арк. 47.
32 Там само. – Арк. 109.
33 Там само. – Арк. 193 – 194 зв.
34 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) та Дмитра Миколайовича Демидюка Романові Ковалю від 30 січня 2002 року з м. Кременчука.
35 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 10 квітня 2006 року з м. Кременчука.
36 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 22 листопада 2001 року з м. Кременчука.
37 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) та Дмитра Миколайовича Демидюка Романові Ковалю від 27 червня 1999 року з м. Кременчука.
38 Там само.
39 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 22 листопада 2001 року з м. Кременчук.
40 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) та Дмитра Миколайовича Демидюка Романові Ковалю від 27 червня 1999 року з м. Кременчука.
41 Там само.
42 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 10 квітня 2006 року з м. Кременчука.
43 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 22 листопада 2001 року з м. Кременчука.
44 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) та Дмитра Миколайовича Демидюка Романові Ковалю від 27 червня 1999 року з м. Кременчука.
45 Лист Тамари Йосипівни Демидюк (Волошан, Гупало) Романові Ковалю від 10 квітня 2006 року з м. Кременчука.
46 Там само.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ