Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Брати Блажевські

“Йшли двадцяті роки. Роки відбудови народного господарства, зруйнованого імперіалістичною і громадянською війнами… – писав редактор комуністичної газети І. Піленко. – Але розвитку нового заважали недобитки куркульсько-петлюрівських банд, які ще шугали по лісах і яругах. В (Городищенському) районі діяла вовча зграя Блажевських. Бандити тероризували населення, грабували магазини кооперації, залізничні каси, вбивали активістів Радянської влади. Так, вислідивши, коли голова райвиконкому т. Подвиженко їхав в Орловець, вони схопили його в долині Балки і в лісі по-звірячому закатували. Від рук цієї банди загинули міліціонери – т. Ружин у Хлистунівці, тт. (Андрій) Онищенко і (Віктор) Ніколаєв – у Буді-Орловецькій”1.
Список “невинних жертв” цими прізвищами не обмежувався. Брати Блажевські та їхні товариші не одного ворога спровадили з цього світу. В тому числі й п’ятьох братів-москалів Гамаюнових, російських наймитів Ващенків, Гурка Осовітнього, Федора з Ксаверового, уповноваженого ҐПУ ст. Цвіткове… Понад 10 років наводили страх на окупантів та їхніх лакуз отамани. Далися вони взнаки осоружній совєтській владі. Навіть через півстоліття не забули Блажевських окупанти та їхні поплентачі. І продовжили боротьбу, але вже не з братами, а з пам’яттю про них.
На завдання комуністичної партії совєтський письменник Іван Логвиненко написав 1974 року книгу “Без страху і докору”. В ній був розділ “Вовча зграя”, цілком присвячений діяльності повстанців Блажевських та їхнього батька Теофіла, дяка Покровської церкви села Ксаверового, що неподалік Городища. Героями книги, звісно, стали не вони, а ті, хто намагався знищити народних месників: чекіст Павло Олександрович Орлов, активіст Гурко Освітній та голова Орловецької сільської ради Пантелій Сидорович Одерій.
Брехливу і підлу книгу написав Іван Логвиненко. Ось маленький уривок з неї. “Революція позбавила сім’ю дяка всіх привілеїв – багатства, влади і, головне, права визискувати селян, – писав ні сіло ні впало Іван Логвиненко. – Отож і не дивно, що дяк і його сини стали скаженими ворогами нового ладу. Сини спочатку були в банді петлюрівського отамана Юрка Тютюнника, а потім організували вовчу зграю, яка наводила жах на жителів сіл”2.
Блажевські справді наганяли страх, але на кого? На тих, хто закріплював на українській землі владу російського народу.

У Теофіла Блажевського було п’ятеро синів і дві дочки (Ольга і Катерина). “Троє старших дяченків – Михайло, Микола та Степан – пішли протоптаною батьківською стежкою – вступили до Черкаського духовного училища (бурси)”3. Напевно, тією ж стежкою попрошкували б і молодші сини – Андрій та Сашко. Та 1919 року на Черкащину прийшла червона російська орда. “Цю нову владу Теофіл сприйняв як пришестя сатани, тож і благословив синів на боротьбу з його слугами”, – писав перший український дослідник повстанської родини Блажевських Андрій Тегерешвілі4.
Повоювавши під проводом Юрка Тютюнника, старші брати подалися до Холодного Яру. Діяли у загоні Ларіона Загороднього. 1922 року співпрацювали з городищенським отаманом Антоном Грозним. Після того як Грозного 18 жовтня 1922 року було вбито, Блажевські очолили рештки його козацтва. Відділ знову почав зростати. До Блажевських приєднувалися хлібороби Ксаверового, Орловця, Буди-Орловецької, Хлистунівки, сіл Шполянщини5.
Терористичні групи Блажевських були мобільні та активні. Вони забирали каси совєтських установ, зупиняли поштові та пасажирські потяги, відбирали зброю у червоноармійців, розстрілювали політпрацівників та чекістів. Найбільш впевнено партизани порядкували на ділянках залізниці Носачів – Цвіткове, Цвіткове – Шпола, Володимирівка – Перегонівка, на станціях Завадівці та Городищі.
Не дрімали і більшовики. 1923 року вони вистежили Миколу Блажевського і арештували його, але вже у травні він утік з Черкаського ДОПРу.
Боротьба продовжувалась. Активність загону не спадала і 1924-го, і 1925 року6.
Під час колективізації загін поповнювала молодь “розкуркулених” родин, зокрема ксаверівських сімей Шевченків, Нещадимів, Снігурів. Особливо дошкуляв партизанам секретар орловецького партосередку Пантелеймон Одерій. Він створив загін покидьків, що полювали за партизанами. Вистежували їх і Блажевські.
Якось січневого вечора хтось постукав до хати, де жив Одерій. Його дружина, не відчиняючи дверей, запитала:
– Хто там?
– Свої… Нехай вийде Одерій. Діло є, – долинув знадвору знайомий голос Родіона Сіренка.
Звідки ж було знати Раїсі, дружині запеклого комуніста, що партизани змусили Родіона під дулами пістолетів розмовляти з нею.
Розкривши двері, побачила револьвери.
Лісовики миттєво вскочили до хати, поставили Раїсу та господиню хати у куток, наказавши не сходити з місця. Обшукали будинок, але секретаря партосередку не виявили. Тоді вирішили дочекатись його. Кілька козаків пішло надвір.
Чотири години чекали месники, та Одерій, на своє щастя, затримався на роботі далеко за північ. Тож мусили вертатися ні з чим. “Пішли з погрозою, мовляв, він не мине їхніх рук”7.
За Блажевськими полювало багато різних ударних груп. Хто тільки не переслідував партизанів – чекісти, міліціонери, комсомольці, сільські активісти, навіть військові частини. Червоні буквально наступали на п’яти. Вони вбили Володимира Нещадима, полонили Матвія Коваля, Василя Шаповала, Михайла Карпенка, Василя Нещадима. А 1925 року у перестрілці під Сингаївкою вбили Миколу Блажевського (його поховали на православному цвинтарі у Шполі). Під час нападу на пошту в Городищі було смертельно поранено і Михайла Блажевського. Двічі кулі влучали в Степана Блажевського, але щоразу йому вдавалося відірватися від погоні8.
Щоб зберегти людей, Степан Блажевський розпустив загін, а сам із Лук’яном Середою, Савою Ткаченком, Сергієм Снігуром і Приходьком виїхав на Донбас. Тут хлопці здійснили експропріацію каси Чистяківського шахтоуправління. В перестрілці з охороною рудника було смертельно поранено Сергія Снігура і Саву Ткаченка9. Довелося тікати з Донбасу. Так повернулися додому. Було це 1929 року.
А в Ксаверовому тим часом порядкувала родина росіян Гамаюнових – батько та його п’ятеро синів і дочка. Вони й взялися проводити в селі сталінську колективізацію. Гамаюнови обсадили посади голови колгоспу, голови сільради, секретаря партосередку, завідувачів хати читальні та дитячого садочка.
Допекли селянам Гамаюнови сильно. Тож Степан Блажевський вирішив ліквідувати їх.
13 січня 1930 року партизани увірвалися до хати селянина Гайдана, де святкували старий Новий рік секретар партосередку Гамаюнов і сільські активісти брати Ващенки. Під прицілами пістолетів та обрізів червоні мусили повернутися обличчями до стіни. Їх безжалісно розстріляли. Семеро месників зникли так само несподівано, як і з’явились. У наступні дні вони ліквідували ще кілька Гамаюнових – власне, всіх, крім батька. Старому лисові вдалося сховатися. Не зачепили і його найменшого придуркуватого сина.
Влада одразу провела масові арешти. До в’язниці потрапило близько двох десятків селян, яких звинуватили у підтримці “банди”, серед них і повстанців Микиту Шевченка та Юхима Карпенка10.
5 лютого у сутичці червоні тяжко поранили Андрія Снігура. На прохання товариша хлопці мусили дострелити його.
Міліція та її поплічники взяли партизанів в облогу. В одній із сутичок в урочищі Ламані Гори (між Городищем і Млієвом) проти ночі 12 лютого 1930 року було вбито Павла Шевченка, помічника Степана Блажевського, а самого отамана поранено. Три дні йшли по кривавих слідах запроданці, винюхуючи, де сховався отаман. Вранці 15 лютого на околиці Хлистунівки опричники оточили скирту, в якій ночував Степан. Під час бою отаманові вдалося застрелити одного запроданця.
Коли набої закінчилися, Степан учинив самогубство11. В цьому бою загинув і його помічник Снігур12.
Коли тіло Блажевського привезли на опізнання, батько Гамаюнових у дикій злобі став бити його ногами. Казали люди, що старий виродок аж трусився від ненависті.
15 лютого у перестрілці комнезамівці поранили й Андрія Блажевського, але йому вдалося врятуватися. Та ненадовго – його видав зять, чоловік сестри Катерини. Він хотів урятувати дружину та дитину, яких москалі кинули в тюрму.
Андрій переховувався у с. Терешки Шполянського району. Тут його 8 березня 1930 року і захопили зненацька. Він відстрілювався, а коли скочив із горища у сіни, щоб вишмигнути з хати, його таки підловили на приціл… За кілька секунд після поранення він вмер, але нагана з рук не випустив.
Хоч і загинув Андрій, та образ його зберігся у пам’яті земляків. Був він, як і всі брати Блажевські, “високий, чорнявий, до людей привітний. Мав дужий, гарний голос”13. Любив співати:

Ой піду я лугом, лугом-долиною,
Ой чи не зустрінусь з родом-родиною.
Ой чого ти, сестро, така горда стала,
Сказав тобі “здрастуй” – “здоров” не сказала.

Після вбивства Андрія арешти не припинилися. У справі Блажевських червоні притягнули до відповідальності близько чотирьох десятків мешканців Городищенського, Шполянського, Корсунського та Ротмістрівського районів14. Нібито у цьому допоміг чекістам колишній повстанець Василь Нещадим15.
За свідченням працівника карного розшуку С. Ткаченка, остаточно “націоналістичну банду Блажевських” вдалося знищити у січні 1931 року…
Найменший із братів Блажевських, Сашко, коли батька вислали в Сибір, виїхав із родиною сестри Катерини на Донбас, де працював на шахті. Батькову ж хату відібрали ще 1927 року. В ній відкрили шкільну майстерню і їдальню…
Під час Голодомору не минула смерть і останнього з братів Гамаюнових – Сеньку. Він був сільським дурником, і його партизани не чіпали.
“Якось маленька дочка одного із Шевченків, прийшовши вранці до дитсадка, часто і пожадливо пила воду, – розповідав Андрій Тегерешвілі. – Сестра Гамаюнових, яка там працювала, допитувалася, що ж вона таке смачне снідала. І допиталася. “Татко зарубали Сеньку-кацапа та наварили холодцю”. У льоху в діжці виявили труп злощасного Сеньки без обох рук по лікті…”16
1941 року у Ксаверове прийшли німці. Невдовзі з’явився і Сашко. Працював у поліції. Використовував службове становище, вчасно сповіщаючи земляків про облави. Навіть російські посіпаки мусили визнати, що шкоди односельчанам він не чинив17. Коли німці відступали, зник і Олександр. Більше про нього ніхто нічого не чув. Не повернувся з Сибіру і Теофіл Блажевський.
Так сумно закінчилася історія видатного повстанського роду: Михайло, Микола, Степан та Андрій Блажевські загинули парубками, а вісток про долю Олександра і досі не чути. Їхня сестра Ольга померла молодою. Лише Катерина пустила гілочку роду Блажевських, але додала її до генеалогічного дерева іншої родини.
___________
1 Піленко І. Служіння Батьківщині. – Колгоспні лани (Городище). – 1969. – 19 квітня. – №47 (4772). – С. 2.
2 Дяченко І. Вовча зграя. – Колгоспні лани (Городище). – 1978. – 30 травня. – №64 (6081). – С. 2.
3 Тегерешвілі А. Останні холодноярці брати Блажевські // Героїзм і трагедія Холодного Яру. – Київ: Незборима нація, 1996. – С. 251.
4 Там само. – С. 251.
5 Там само. – С. 251 – 252.
6 Там само. – С. 252 – 253.
7 Піленко І. Вказана праця. – С. 2.
8 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 253.
9 Логвиненко І. Вовча зграя. – Колгоспні лани (Городище). – 1978. – 18 червня. – №59 (6076). – С. 2.
10 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 254.
11 Там само. – С. 255 – 256.
12 Піленко І. Вказана праця. – С. 2.
13 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 258.
14 Там само.
15 Дяченко І. Вказана праця. – С. 2.
16 Тегерешвілі А. Вказана праця. – С. 258 – 259.
17 Дяченко І. Вказана праця. – С. 2.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ