Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Іван Лютий-Лютенко, звенигородський отаман

Іван Лютий впродовж свого майже столітнього земного шляху повсюдно творив навколо себе українське життя – життя справедливе, братерське, щедре на чин і офіру. Хоч і доля засудила Лютого-Лютенка на довічне вигнання, що тривало 66 років, – навколо нього завжди була Україна: і в Польщі, і в Німеччині, і в США, ба навіть в Африці.
Народився він 24 червня 1897 року на Звенигородщині в Капустянському лісництві, де працював лісником батько – Макар Минович. Мама, Євгена Цибульська, походила з родини заможних хліборобів звенигородського села Товмач.
Іван закінчив земську школу (чотири класи), згодом курси Паршина в Москві. Окрім диплома за шість гімназійних класів, отримав із Московського навчального округу привітання, оскільки був визнаний найкращим студентом з математики. Опріч математики, Іван дуже любив спорт. Ще навчаючись, він викладав теорію фізичного виховання і вів практичні заняття. Тут виявилося його уміння подавати команди.
Тим часом розпочалася Світова війна. Під впливом російської пропаганди Іван Лютий-Лютенко вирішив іти на фронт. Його приписали до 55-го полку піхоти на Ходинці під Москвою – в команду “вольноопрєдєляющіхся”, а на фронті зарахували до 8-го Московського гренадерського полку.
Якось під обстрілом німців (разом з солдатами) він зняв із колючого дроту трупи російських офіцерів. За це був представлений до нагороди та ще й отримав право продовжувати навчання в Тифліській школі прапорщиків.
На Кавказ поїхав через рідне село. “Це була неймовірна несподіванка. Мене ніхто не чекав і не сподівався зустрічати, – згадував Лютий-Лютенко. – І раптом я до хати!.. Радість, утіха, обійми, цілування і сльози, рясні сльози матері й сестри, що з радості й говорити не могли”1.
Побувши вдома два дні, Іван через Харків та Ростов-над-Доном поїхав до Тифліса. У школі вільних місць не виявилося, і юнака відправили в Омську школу прапорщиків. Через вісім місяців здійснилася мрія сільського хлопця – він став офіцером.
Юрій отримав призначення до Києва. “У Києві, – пише він, – комендантом тоді був німець Медер, а штабс-капітан Олександр Загродський був у нього одним із ад’ютантів. Медер був дуже суворий і вимогливий до солдатів. Мене призначили до складу 2-ї дивізії, що стояла в Ромні на Полтавщині. Прибувши в Ромен, я зголосився у штаб дивізії. В канцелярії були офіцери – генерал і полковник, а збоку сиділи якісь дівчата-панянки. Мене запитали, де я хочу служити – в Умані чи в Черкасах? Слухаючи нашу розмову, дівчата перекидалися стиха між собою словами, сміючись, а потім одна з них і каже до мене:
– А чого то ви цвенькаєте по-чужому?.. Ви ж українець!..
Тут і офіцер, що оформляв мої папери, заговорив до мене по-українському. Це було для мене дуже дивною і дуже милою несподіванкою, якої я і думкою не міг припустити, а не те що почути. Після оформлення паперів ми пішли всі разом на вечерю”2.
Івана призначили помічником командира 12-ї роти 290-го полку, що дислокувався в Черкасах. Прослужив він на цій посаді півроку. А тоді… тоді прогриміла Лютнева революція.

В Армії УНР

Невдовзі 290-й полк очолив Володимир Сікевич, який визнавав Центральну Раду. За її наказом повів свою частину проти більшовиків, що наступали з Харкова. Неподалік Гребінки зустрілися… “Частини їхні складалися переважно з малоросів і свідомих українців, але збаламучених принадною пропагандою большевицьких агітаторів, які обіцяли безтурботне райське життя після остаточної перемоги совєтської влади. Розгорівся завзятий бій, в якому я був поранений у ногу”, – згадував Лютий-Лютенко3.
Одужавши, Лютий-Лютенко повернувся до полку. Невдовзі він вже бився проти більшовиків неподалік станції Бобринської. “Це були переважно червоні матроси з Чорноморської фльоти, – розповідав він. – І хоч вони були регулярні фронтовики, “купані в морі, сушені бурями і гартовані сонцем”, як любили чванькувато підкреслювати, та на суші вони показалися неповороткими, а в деяких ситуаціях зовсім безпорадними. Ми їх розбили вщент!”4
За Директорії сотник Лютий-Лютенко отримав призначення на посаду командира 25-го Черкаського куреня, що дислокувався у Смілі. “За яких два-три місяці, під безперервним вереском большевицької пропаганди, в батальйоні залишилося всього-на-всього 27 козаків, а решта, здеморалізувавшись… порозбігалися “грабувати награбоване”. Одного разу, на вузловій станції Цвіткове, зустрілися ми з дезертирами, що, залишивши фронт, зі зброєю в руках і в повному виряді їхали цілим ешелоном. Просяклі наскрізь большевицькою пропагандою, вони, в основному росіяни, взялися зривати з нас офіцерські погони і жовто-блакитні відзнаки. Мій товариш вихопив шаблю і відтяв нахабі руку, що простяглася до його мундира. Зчинився гармидер з “общєпонятнимі” матюками, здавалось, спалахне бій і кровопролиття. Але зразу, ніби на якусь команду, дезертири притихли. Мабуть, побоялися битися з нами...”
Відступаючи разом із Запорозькою дивізією під командою Олександра Загродського на Христинівку, Лютий занедужав на тиф. Залишивши товариша в уманській лікарні, запорожці помандрували далі. А в Умань вдерлися москалі. “В першу чергу кинулись вони до шпиталю виловлювати хворих старшин, перевіряючи руки всіх хворих... – згадував сотник. – Якщо на руках були мозолі, тверді і порепані долоні, то цей для них був “свой”, “наш”. Коли ж руки були чисті, гладенькі, без мозолів, то власників таких рук большевики вважали за “білоручок”, панів-неробів, експлуататорів “робочого класу” і... починали “кошерувати” на допитах, а непритомних і ослаблих, що не могли встояти на ногах, стріляли просто в ліжках”5.
Лютого врятувала сестра милосердя. Вона забинтувала йому обидві руки по лікті, мовляв, вони знівечені вибухом міни...

Вдома

Лікувався в уманській лікарні Іван цілий місяць. Потім знайомі перевезли його на хутір, що входив до місцевості, де разом із братами Дерещуками партизанила отаман Маруся. За місяць Лютого-Лютенка перевезли до Мокрої Калигірки, біля якої “гуляв” отаман Гризло, “дуже толковий, розумний чоловік, старий революціонер”6.
І ось Іван переступив поріг рідного дому... А “по селах лунала стрілянина. Було чути крики, плач дітей, голосіння-благання жінок і гавкіт собак. Це був розгул большевицьких “карательных отрядов”. І так день-у-день”7.
Лютий-Лютенко зустрівся із Семеном Гризлом, який розповів про своє “лісове мистецтво”, про засади повстанського руху... Отаман наполягав, щоб Іван як сотник перебрав на себе командування повстанцями... Лютий-Лютенко обіцяв, що очолить, але згодом. “А тут що день, то й нові вісті. І всі сумні, страшні, жахливі. То тут, то там десь над селом чи хутором червонять небо заграви пожеж. Чути стрілянину. Виють собаки – довго й різноголосно, що аж лячно стає на душі”8.
Раптом усе стихло. Більшовики десь зникли. Й Іван вирішив одружитися. Але не з дочкою священика, як умовляла мати, а з сільською дівчиною Валентиною Колос.
А до сотника продовжували приїжджати посланці від різних повстанських ватажків із пропозиціями йти до лісу. Влада ж весь час змінювалася. Ніхто довго не засиджувався в селі: день-два, від сили тиждень – і нова “власть” чимчикує далі, уступаючи місце іншій.
Відсутність порядку завжди на руку злочинцям. Знайшлися ласі до чужого і в Товмачі. Колись вони грабували поміщицькі маєтки, потім взялися за заможних селян, а тоді вже й за інших. Одного разу до господи Лютих зайшли місцеві дядьки:
– Іване Макаровичу, ви ж офіцер... Робіть щось! Дивіться, що робиться... Стріляють, грабують серед білого дня, на очах убивають людей... І Бога не бояться... Організуйте нас!
Останнім поштовхом стало вбивство односельчанина Василя – доброго і працьовитого господаря, який часто дорікав бандитам за грабунки, соромив їх.
Нарешті терпець у хліборобів урвався. Одного разу, коли удосвіта розбишаки верталися додому з награбованим, їх чекало близько тисячі озброєних односельчан. Всіх бандитів (35 осіб) переловили і, попри благання священика, на другий день розстріляли за селом, довкола глинища.
За тиждень розстріляли ще сімнадцятьох... У сусідніх селах робилося те ж саме: селяни карали на смерть збільшовичених односельчан-грабіжників. “От до чого привела більшовицька наука “Грабуй награбоване!”, – підбив підсумок Іван Лютий-Лютенко9.
Незабаром село знову зайняли більшовики, почалися масові арешти, і Лютий-Лютенко, щоб уникнути в’язниці, пішов у ліс.

На повстанській стежці

На стрімку повстанську стежку Іван Лютий-Лютенко став 1919 року, взявши собі ім’я легендарного ватажка гайдамаків ХVIII ст. Івана Ґонти. Продовжити збройну боротьбу після тяжкого поранення в лавах Армії УНР спонукали масові розстріли, скоєні більшовиками у селі Товмач, звідки походила його дружина. Того дня каральний відділ червоних розстріляв кожного десятого селянина.
Подібні розправи москалі здійснили і в інших звенигородських селах та містечках. Зокрема, у Мокрій Калигірці більшовики розстріляли сімнадцять українців і п’ятьох євреїв, які шили для повстанців чоботи й одяг. За цей злочин Лютий-Лютенко і Семен Гризло мусили помститися.
Нашвидкуруч зібрали в Сухій Калигірці понад тисячу козаків. Близько третьої ночі, знявши застави, наскочили на заспаних москалів. Мало кому з клятих напасників пощастило врятуватися. Як зійшло сонце, гайдамаки пішли на пошуки тих, що поховалися в ярах. Знаходили і безжалісно добивали.
Вістка про славну перемогу блискавично рознеслася по селах. І до Гризла та Ґонти звідусіль почали сходитися гайдамаки.
Нові бої з червоними не забарилися. “Большевицькі частини складалися з ідейних добровольців, що відбули військову службу, велика більшість із них і на фронтах побувала, отже – фахова, кваліфікована армія забіяк та горлорізів, – писав Лютий-Лютенко. – А наші повстанці-партизани – це в основному “зелепухи”, новачки у воєнному ділі. Навіть не всі уміли орудувати як слід зброєю. Чимало було таких, що, крім обріза, ніколи не тримали в руках іншої зброї. Треба було навчати, як користуватися рушницями та кулеметами різних конструкцій, як кидати бомби, щоб самому себе не зірвати і не покалічити побратимів, як закладати міни і як їх знешкоджувати. Все це забирало багато часу... До того ж ще й амуніції не було в нас достатньо, доводилось щадити. І коли, наприклад, один управлявся у стрілянні чи киданні гранат, то десяток інших приглядалися збоку, як і що коли робиться, чекаючи нетерпеливо на чергу... З харчами клопоту у нас не було. Селяни в усьому нам сприяли. Ніколи ні в чому не відмовляли. Навпаки – самі допитувалися, чого нам бракує, і пропонували все, що мали, бо знали, що ми їх захищаємо... А от щодо зброї та амуніції було скрутно. Рушниці, багнети, шаблі можна було ще роздобути без труду, але кулі до різних рушниць, гранати, кулемети тощо треба було здобувати у большевиків.
Спочатку, як організовувалися повстанці, то кожний, хто йшов до “яру”, приносив із собою зброю... Чимало й селяни привозили, що мали закопане або те, що знаходили випадково, залишене чи загублене військами. Але всі ці запаси скоро зужилися і для нас лишалося єдине “постачання” – відбивати зброю і амуніцію у большевиків. Треба було добре й обережно слідкувати за якоюсь большевицькою частиною і наскочити зненацька, щоб розбити її і захопити в свої руки обоз, де було все те, чого нам дуже дошкульно бракувало”10.
Поблизу Товмача Іван Лютий не оперував. Хоч і називався він отаманом Ґонтою, все ж хтось із селян міг впізнати його і розтарабанити в селі. Тоді й отамановій родині довелося б пізнати, що таке лихо...
Влітку 1920 року, під час наступу білогвардійців під командуванням генерала Андрія Шкуро, розвідники повідомили, що зі Знам’янки тікають більшовики. Їх було там близько трьох тисяч. Вони мали багато зброї, боєприпасів, харчів і різних товарів. Ґонта, не гаючись, зв’язався з отаманами Загороднім і Заболотним, які тоді стояли у Чорному лісі, щоб разом наскочити на червоних.
“Большевики, мабуть, порахували нас за денікінців... У паніці... залишили нам усе своє добро. Але, втікаючи, зорієнтувалися, що ми нерегулярна армія. Невелика частина їх круто повернула назад та вдарила по нас. Ми большевиків перемогли, але в одчайдушному, завзятому бої і з великими втратами в людях: у нас було коло п’ятдесяти вбитих і дещо менше поранених, а большевики залишили на полі бою понад двісті трупів. Розділивши здобуті трофеї натроє, підібравши своїх убитих та поранених, ми рушили на свою постійну базу в Холодний Яр.
Минуло декілька днів, як до нас примчали повстанці від отамана Яблучка... сповіщаючи, що на станції Бобринській якось дуже підозріло переміщуються большевики, мабуть збираються відступити, і що Яблучко просить нашої допомоги... Ми зразу зібралися й вирушили разом із посланцями... Обміркувавши все як слід, розпланували наш наскок на большевиків так, щоб захопити у свої руки їхній ешелон з амуніцією, зброєю і харчами з найменшою втратою бійців. Наша атака була дуже вдала: все йшло за планом, раптово і точно, без ніяких перешкод... Швидкий і несподіваний удар наш розполохав большевиків, і ми без втрат здобули 50 осідланих коней, кулемети, рушниці й багато ящиків патронів та гранат. Гармати, яких ми не могли взяти, понівечили як могли, замки повитягали з них і взяли з собою, щоб десь по дорозі викинути їх. Різних текстильних матеріалів, консервів, тютюну, вина тощо набрали зо два десятки підвід. Тріумфально упоравшись з усім, без жертв у людях і без ранених, ми з багатющими трофеями вернулися до Холодного Яру”11.
Поблизу Лебединського монастиря загін отамана Ґонти наскочив на великий і добре озброєний відділ більшовиків, який, замість утікати, як це часто бувало, коли повстанці нападали на них зненацька, пішов у контрнаступ. “Тільки-що розгорівся бій, як ми помітили, що на нас наступає інший большевицький загін, – згадував Лютий-Лютенко. – Збагнувши дурне наше становище, ми мирно відступили в балку, і два загони большевиків завзято стріляли один на одного. Коли ж зорієнтувалися, припинили стрілянину і почали зближатися… то вияснилося, що їх небагато й залишилося. Тоді ми вдруге наскочили на них із балки і добили до решти. У цій сутичці не залишився живим ні один... Поплатилися й ми кількома вбитими й пораненими”12.

Рейд на Херсонщину

Розвідка доповіла, що наближаються ешелони з рекрутами. В с. Кальниболото, що на Звенигородщині, повстанці зірвали динамітом залізницю, зупинили ешелони і перемогли у завзятому бою. Втрати більшовиків були значні, але й Ґонта недорахувався десяти козаків.
Рекрутам запропонували прилучитися до повстанського загону або йти додому. Багато хто пристав до партизанів, але необізнаних із військовою справою отаман все ж відпустив.
Загін вирушив на Вільшану – Христинівку, а згодом завернув на Ананьїв. Ніде не було ніякої влади: денікінці відступили, більшовики ще тільки наближались. Отамани Ґонта і Гризло разом з іншими ватажками вирушили у рейд на Херсонщину. По дорозі несподівано зіткнулися з кавалерією богунців і таращанців. Бій складався невдало. Врятувало болото. Ставши в каре, повстанці відбивали атаки зрадників.
“Коні червоних грасували в болоті, застрягали по коліна, місили болото на місці...” Бій був довгий. Партизанів визволила з-під шабель червоних богунців і таращанців кіннота Андрія Гулого-Гуленка. Заскочені несподіваною атакою гулівців, червоні розгубилися. Це підбадьорило повстанців Лютого, і вони розвернулися з каре в бойову лінію. Червоні кавалеристи кинулись утікати, бо знали, що з кіннотою Гулого-Гуленка краще не змагатися13.
Звенигородці їхали селами Херсонщини в напрямку Ананьїва не ховаючись. По дорозі зустрілися з частинами української армії під командою Михайла Омеляновича-Павленка. Радості не було меж!
Повстанці хотіли пристати до української армії, але в цьому, як виявилося, не було потреби. Тоді Ґонта запропонував разом звільнити Єлисаветград. Особливо агітував за цю ідею отаман Чорт (Мелешко). Лютий-Лютенко характеризував його як “дуже розумну людину, відданого українського патріота”14. Але Омелянович-Павленко, посилаючись на план, якого він мусить суворо дотримуватися, не погодився.
Відмова командарма негативно вплинула на отаманів. Дехто вголос висловлював невдоволення і нарікав...
Так вони і розминулися: рейдуючі частини Армії УНР пішли своєю дорогою, а козаки Лютого і Чорта подалися до німецьких колоній. Колоністи радо прийняли повстанців, щедро даючи продовольство і фураж.
Після сутички з махновцями, які несподівано наскочили на звенигородських повстанців, Ґонта вирішив послухати поради німців залишити “володіння батька”. І своєчасно: махновці вже більшим відділом кинулися наздоганяти, але пізно.
Північніше Умані Лютий прийняв бій із частинами 45-ї совєтської дивізії. Далі шлях проліг через Вільшану, Звенигородку, Корсунь... По дорозі повстанці розбивали дрібніші й більші більшовицькі загони, але й червоні завдавали їм “чимало болючих несподіванок”. Та на місце забитих повстанців ставали інші, зокрема і полонені червоноармійці-українці, тож загін не меншав. Через Черкаси та Смілу повернулися до Холодного Яру, “щоб хоч трохи відпочити від неймовірної перевтоми”15.

Поразка в битві з будьонівцями

У жовтні 1920 року надійшла звістка, що насувається армія Будьонного. Більшість отаманів хотіли зійти з дороги, пропустити їх – нехай б’ються з Врангелем! А партизанам досить і обозів Кінної армії.
Ґонта обстоював іншу думку. Він стверджував, що будьонівці виснажені в тяжких боях з українсько-польським військом та довгим переходом із заходу України на південь. І якщо несподівано на них наскочити з кількох боків, можна сподіватися на успіх.
Лютий не мав рації: досвідчені партизани ніколи не приймають фронтових боїв з армійськими частинами. У них інша логіка: нападати в найслабшому місці ворога, тоді, коли він не сподівається небезпеки, – вночі, в погану погоду...
Семен Гризло резонно побоювався армади вишколених – нехай і потомлених – бандитів Будьонного, тож відмовляв товариша від небезпечної затії: все ж грізна сила стояла перед ними.
Сподіваючись-таки на підтримку побратимів, отаман Ґонта – на свій страх і ризик – загоном у 800 козаків атакував червоних. “Наскок був успішний. Лава будьонівців захиталась... Наш удар зчинив серед будьонівців замішання, хаотичний безлад”. Та вороги зорієнтувались, впорядкували свої лави, кинулися в атаку. Загін Ґонти потрапив в оточення... Допомога від Гризла не прийшла, – Лютий-Лютенко відчув себе зрадженим16.
Бій був упертий. І хоч повстанці Ґонти билися мужньо, їх таки побили.
Ось як отаман описував останні хвилини поєдинку: “Бій тривав годин три, і прийшов кінець... Я приготувався вмирати. Підповз на якусь крислату й безверху деревину і сів на присторчі, підклавши під себе дві японські бомби. Вирішив умирати, але чекав, щоб довкола мене скупчилося якомога більше будьонівців... Хотілося, щоб моє життя їм дорого обійшлося. І... чудо! Будьонівці на різних віддалях обабіч мене проїхали й поминули, не помітивши... Мені аж соромно стало... Сповзнувши з деревини на землю, перехрестився і подякував Богові за предивне спасіння... Йдучи між трупами, натрапив я на вбитого сотника Петріва зі Шполи. Розривна куля розшматувала його груди так, що серце було видно як на тарілці. Я став на коліна, поцілував його в чоло, перехрестив і пішов далі. По дорозі збирав своїх козаків-недобитків, але, на жаль преболючий, не багато їх живих і здорових назбиралося. Розшукав я і Гризла, полаявся з ним на смерть”17.
Не мав рації Лютий-Лютенко, адже Гризло та Яблучко дотримувалися святих партизанських заповідей – уникати фронтального бою з численнішим ворогом...
Після цієї дошкульної поразки Ґонті вдалося знову зібрати загін – у півтисячі козаків.
У жовтні 1920 року, коли Кость Степовий-Блакитний склав із себе обов’язки Головного отамана Холодного Яру, постало питання щодо нового керівника.
На військовій нараді в Матвіївці, стверджував підхорунжий Чорноліського полку Михайло Дорошенко в книзі спогадів “Стежками Холодноярськими”, Головним отаманом Холодного Яру було обрано Івана Ґонту18.
Іван Лютий зазначав, що всі повстанці “були настроєні войовниче протів ворогів. Цілком захищали українські інтереси і старались провадить їх в життя: мова уживалась рідна каждим. Мета всіх їдна – здобути державу рідну… Партізани з населенням їшли рука об руку, скажу так: щоб населення не підтримувало повстанців, то таких не існувало би. Всі прихильно ставились до повстанців, помагали, в скрутний мент ховали і допомагали військам, а також хлібом (і) зброєю, як такова у них була”. Що ж стосується “населення польського і кацапського”, то до них ставлення було таким же, “як до своїх”, головне, щоб вони не підтримували більшовицьку владу19.
“Організація “Холодного Яру” у населення користується повною допомогою. В зазначеному районі (все) організовано так, що наколи б був фронт, то в ньому вибухнуло б загальне повстання”20.
Холодноярські отамани до кінця залишилися вірними екс-керівництву екс-Директорії, точніше, міфу про національний провід. Лютий-Лютенко стверджував, що станом на другу половину квітня 1922 р. весь район Холодноярської організації стоїть на засадах УНР21.
Хоча офіційно УНР була безвладною на українській території від 21 листопада 1920 року – дня переходу Збруча, – влада її в Україні ще існувала. Останніми представниками влади Української Народної Республіки були отамани. Про них і про повсталу Україну влучно висловився М. Мироненко: “Повстала Україна носія влади вільної, самодержавної нації зве отаманом, часто додаючи до цього слова “батько”, “батьки-отамани”, цим додатком уяскравлюючи єство отаманської влади: повнота влади отамана батьківська, обмежена батьківською розсудливістю і любов’ю”22.
І хай влада УНР існувала переважно в нічний час і в глухих закутинах української землі – лісах, болотах, на дніпровських островах, віддалених хуторах і по селах – вона, нічна влада Директорії, була реальною, караючою і змушувала окупантів зважати на неї до кінця 1920-х років.

Трагедія українських повстанців

На початку 1920-х років совєтська влада завдала підступного удару – і не каральними експедиціями, а новою економічною політикою – так званим непом.
Переконавшись, що українське село перемогти репресіями неможливо, червоні окупанти підійшли до проблеми з протилежного боку: вирішили дати селянину деякий час пожити – і “продразвйорстка”, тобто необмежений грабунок, була замінена “продподатком”. Селянину дозволили торгувати. І український господар, який знудьгувався за мирною працею, надав перевагу не боротьбі за незалежність, а можливості сито жити в рабстві.
Селяни швидко розживалися, багатіли. Паралельно зі зростанням добробуту почало змінюватися їхнє ставлення до повстанців, які “заважали” господарювати, наражали їх на небезпеку. Розмовляючи з лісовиками, дядьки вже не виявляли тієї щирості, що раніше, відвертали голови убік, дивилися в землю, а сміливіші з-поміж них відверто казали:
– Покиньте, хлопці, своє діло, з нього нічого не вийде... Ідіть додому – оріть, сійте, збирайте і будете жити як люди. А жити вже можна, хто не лінується. Послухайте нашої ради. Ми зла вам не хочемо...
“Терпко і прикро було слухати такі й подібні поради селян, за волю і долю яких ми, повстанці, жертвували себе самих – билися, вмирали, каліками ставали на все життя, – признавався Іван Лютий-Лютенко. – Та ж ми впродовж років терпеливо переживали неймовірні небезпеки та природні невигоди – бурі, дощі, осінні сльоти, сніговії й морози зимою без ніякого захисту на лоні природи. І за це нам селяни відплачували тепер згірдливою неприхильністю... Але бійці трималися, не зневірювалися і далі переслідували та розбивали більшовицькі каральні загони і пролетарські банди містечкової голоти, яких ставало більше й більше, бо життя по містах настільки гіршало, наскільки кращало по селах... Ситуація для нас різко гіршала. Колись селянство сприяло повстанцям у всьому, співдіяло з ними, постачало харчами, людьми, зброєю, амуніцією... Було тепле й щире ставлення селян до повстанців як до своїх захисників і раптом, спіймавшись на Ленінів непівський леп, – похолодніло, ставало непривітним, а то й ворожим.
Фізично виснажені неспокійним, небезпечним, завжди напруженим життям у невигідних умовах примітивного кочування, беззахисні від холоду, дощів, снігів і морозу, повстанці щодалі все з більшим трудом роздобували харчі і одежу, а села, понищені, спалені, розграбовані бандами, обдерті “продразвьорстками” большевиків, стероризовані, залякані, що ще недавно були такі принишклі, безгомонні, тихі, як після похорону, тепер клекотали рухливим життям, гомоніли бадьоро, зализуючи свої рани, завдані війною, революцією, повстаннями та партизанщиною. Інколи вечорами вже й пісні лунали, а в дні святкові й музики грали до танців. Ми, повстанці, втрачали єдиного союзника, що мали, – село...
До того ще й чутки день-у-день до нас прилітали про ліквідацію большевиками українських повстанських загонів у різних кінцях України. Ми не мали можливості перевіряти, чи ці вістки були правдиві, чи придумані большевиками, але вони впливали дуже погано на настрій бійців... Безнадійність, зневіра підмінювали козацьку завзятість сумнівами, безстрашні бійці ставали боягузами... Змучені, голодні, брудні, облатані, переночуємо, бувало, покрадьки в стодолах селян, а вставши ранком, просимо, щоб дали поснідати, бо голод – не свій брат. Тут і починалося! Господині, ставлячи на стіл те, що мали, починали нарікати:
– Доки ж воно буде так тягтися? Це ж не тиждень і не місяць, а роками вже тягнеться! Коли ж цьому всьому кінець буде?!
А господарі дорікали нам:
– Ось самі подумайте: хтось донесе владі, що ви ночували в стодолі та ще й снідали в хаті. Прийдуть, заарештують, і зашморг на моїй шиї готовий!.. Ви нам не захисники, а кара Божа на наші голови!
Дядькам вторували баби гостроязикої вдачі, що словами болючої образи і плачем ранили наші серця.
Все оберталося догори ногами й проти нас.
Раніш селяни, йдучи чи їдучи на базар, мали при собі зброю, і як зустрічалися по дорозі з большевиками, то не втікали, а стріляли, нападали на них. Тепер зовсім не ті стали – примирилися, загосподарювались, стали багатіти, і їхня ненависть повернулась на нас.
Та все ж таки хоч бойовий запал бійців притуплювався, ущухав, але в загальному партизанські загони були ще пружинисті й активні. Не раз, об’єднавшись, нападали більшою силою на якусь міцну большевицьку базу і розбивали її, хоч селяни вже нічим не підтримували нас, навпаки, лаяли:
– Ну й чого ви волочитесь, га? На якого чорта лихого ви людей тривожите і собак дражните?! Ішли б додому, працювали і жили як люди... Досить уже! Майте совість... Ви ж, здається, господарські сини, а не міська босота. Доки ж можна?.. Люди!..
Ми змінили тактику. Старалися обминать села, щоб не стягати на селян большевицької помсти”23.

“Амністія”

Якось дійшла чутка, що з’явився “маніфест Троцького та Якіра про амністію”. Кати українського народу “прощали всі провини” повстанцям – якщо ті здадуть зброю, вийдуть із лісів і виявлять свою лояльність до совєтської влади24.
– Що будемо робити? – розгублено запитували деякі лісовики.
– Я большевицькій амністії не вірю і ніколи не повірю. За кордон також не спішуся... Я ще буду воювати! – відповідав отаман Ґонта.
Такої думки були й інші командири – Гризло, Карась, Залізняк, Заболотний, Загородній25.
Незабаром до лісового табору Ґонти прибула делегація на чолі з самим Дибенком. “Делегація ще раз запропонувала перемир’я і показала наказ, підписаний трійкою: тов. Л. Троцьким, Балицьким та Якіром. Цим наказом проголошувалась амністія всім повстанцям, які негайно складуть зброю... Війна скінчена, підкреслювала делегація, ми всі маємо включитися у відбудову зруйнованої війною країни. Кожному з нас вільно вибирати собі працю – хто де хоче: хто до червоного війська, хто додому, а хто на виробництво... Оголошуємо вам протягом цілого місяця, аж до першого січня 1922 року, перемир’я. Просимо вас точно його дотримуватись. Так само бажано, щоб і ви вибрали свою делегацію і прислали до штабу дивізії для уточнення переговорів, – продовжував Дибенко, – а ми можемо лишитися у вас, в таборі, закладниками...
Червону делегацію затримали. Вістка про неї блискавично дісталася до загонів Ґонти і Гризла, і багато місцевих повстанців, пройняті духом амністії, почали мріяти про мирну працю у своїй господарці. Деякі козаки, спокусившись приманкою ласкавих слів в оголошеній амністії, збирались залишити загін…”26
Скликали нараду. Отамани Пилип Хмара та Ларіон Загородній рішуче виступили проти “амністії”. Вони закликали не довіряти підступному ворогові, але частина старшин і козаків, стомлені багаторічною боротьбою, вимагали переговорів. Тож обрали чотирьох делегатів на чолі з ревним прихильником “амністії” сотником Василем Бойком. Залишили двох червоних як заручників – поки не повернуться свої зі штабу дивізії Яхонтова зі Звенигородки.
Повстанську делегацію супроводив один із більшовиків. У штабі червоної дивізії хлопців прийняли гостинно, добре частували і протягом тижня умовляли піддатись і не блукати лісами, а йти цілком певно, спокійно до свого рідного дому. Московські брехуни запевняли, що совєтська влада нікому зла не заподіє.
Наша делегація подякувала за гостинність і запевнила червоне начальство, що відозва про “амністію” буде поширена серед повстанців і хто схоче, той піде зараз, а остаточну відповідь обіцяли дати за два тижні. Пояснили, що цю справу треба узгодити і з іншими повстанськими загонами.
Коли козаки повернулися, отаман Ґонта знову скликав нараду. Голова делегації доповів про переговори і прочитав наказ про “амністію”. Розгорілася дискусія. Більшість була схильна піддатися більшовикам. Іван Ґонта впав у відчай. Нарікав на безнадійний і небезпечний стан, на поразку. Йому було шкода добрих козаків, які “сміливо дивилися в очі смерті, вірили в свою перемогу, вірили, що здобудуть волю Україні. Але зрада союзників, незчисленна сила ворога, і відважні побратими заломилися”27.
Довірливих чекало гірке розчарування: усіх “амністованих” привезли до Харкова, у в’язницю на Холодну гору, і невдовзі розстріляли. “Смертний присуд їм підписали ті самі, що й “амністію” підписували… Так шанують большевики свої власні закони і так дотримують свого слова честі”28.

Останні дні боротьби

“Нас залишалося менше і менше, – змальовував найтрагічніші дні свого життя отаман Ґонта. – Новобранців уже не було, та ми вже їх і не потребували. Нас большевики били з усіх боків і гонили з місця на місце. Каральні загони большевики збільшили кількістю бійців удвічі, протиставитися їм ми не мали сили і мусіли втікати. В страху не раз, утікаючи від большевиків, що наступали нам на п’яти, пускалися ми на сміливі й ризиковані трюки. Втікаючи інколи від одного загону большевиків, потрапляли в пащу другого, що повз нам назустріч, і якщо не було можливості звернути з дороги набік або було вже запізно це робити, то ми, почіплявши собі більшовицькі зірки й відзнаки, їхали просто на загін. Зустрівшись: “Какой часті?” – чуємо запит. “Развє нє відіш?.. По борьбє с бандітізмом!” – відповідає котрийсь із нас чітко й зухвало.
Так нам щастило не раз і не два викручуватися з обіймів очевидної смерті, але це “геройство” рятувало нас ненадовго. Небезпека згущувалася і з кожним днем ставала очевиднішою. До того ж селяни почали нас цькувати большовиками, і ми змушені були обминати села. Це нас морально роззброювало цілковито, добивало... Коло замикалося. Боротьбі нашій наступав край... Перспектива групового самозбереження зникла безслідно. Треба було індивідуально самозахищатися; кожний думав про себе, як вислизнути з большевицького аркана неминучої мученицької смерті. Думав і я. Думав не про себе... Думав про родину: батьків, жінку, дітей... Яка доля їх чекає? Що з ними буде?.. Того факту, що я такий довгий час був у повстанцях, партизанив, бився з большевиками, ніхто не міг заперечити, ні затаїти. Большевики вже й моє правдиве прізвище знали. Тож доля моєї родини не переставала мене турбувати ні на мить... Ще коли я потайки навідував родину, то завжди благав батьків і жінку, щоб відмовилися від мене; щоб пішли до сільської управи і міліції та заявили, що я не тримаюся дому, невідомо де перебуваю, не піклуюся дітьми, жінкою, ні старими батьками. Просив і радив батькам і жінці, щоб звинувачували мене перед владою якнайтяжче, бо від моєї негативної характеристики буде залежати в немалій мірі їхня доля. Мої прохання й пораду родичі, особливо мама й жінка, рішучо відкидали”29.
Настала зима. Отаман Ґонта постановив розпустити загін. Прощання було гірким: побратими розуміли, що побачитися вони зможуть хіба на очній ставці в ЧК...
“Була сувора зима… – завершував оповідь про останні дні на Батьківщині Іван Лютий-Лютенко. – Троє нас, що вирішили бути разом до кінця, купили пару коней і сани, роздобули кілька мішків солі і так, “торгуючи сіллю”, добралися аж до Новограда-Волинська, де я мав знайомого Черепенка... В Черепенків застав я червоного отамана Котовського, що, як розповів мені Черепенко, залицявся до його сестри...
Повернувшись до своїх, я сказав, що в Черепенків гостює-випиває “груба червона риба” – Котовський. “Треба вбити! Підстежимо і застрелимо як собаку!” – вигукнули. Але, подумавши і порадившись, прийшли ми до висновку, що за смерть Котовського червоні помстяться: розстріляють всеньку родину Черепенків, а то, може, й усіх сусідів... Користуючись щирою порадою священика, пішов я до чоловіка – “кордонного фахівця”, і ми цієї ж таки ночі переплигнули кордон до Польщі”30.
Так завершився страдницький шлях отамана Ґонти на Батьківщині.

Еміграція

З України, окупованої росіянами, отаман Ґонта перейшов в Україну, окуповану поляками... І став знову Іваном Лютим. Почалася нелегка, понад півстолітня, дорога на чужині...
Він одразу зголосився до коменданта Корця та до полковника контррозвідки у Рівному... Потім був Львів, в’язниця в Перемишлі, колючі дроти табору для інтернованих вояків Армії УНР у Каліші. І знову тюрма, куди потрапив за підозрою у тому, що він більшовицький агент. Лютий-Лютенко швидко відчув на собі справжнє ставлення поляків до українців. Все ж із в’язниці його витягли жінки високих польських урядовців, яким він 1919 року допоміг виїхати з України до Польщі.
Отаман переїхав на Полісся, в с. Іванцевичі, де заснував Український еміграційний комітет, який розгорнув бурхливу культурницьку діяльність: завдяки Лютому-Лютенку почали діяти український хор, самодіяльний театр, українська школа... Це викликало занепокоєння місцевих польських властей.
Довідавшись, що дружина Валентина таки отримала розлучення, Іван Макарович одружився вдруге – на Ользі Лавренчик, яка незабаром подарувала йому сина Юрія (від першого шлюбу отаман мав Олександра та Марію, яка народилася вже після того, як він емігрував).
Іван Лютий зайнявся комерцією: торгував лісом, ялинками тощо. Не забував частину прибутку віддавати на українські потреби.
А українське культурне життя в Іванцевичах било джерелами. Відтак ставлення польської влади до Лютого-Лютенка помітно гіршало. Скориставшись ухваленням нової поправки до закону, якою українським та білоруським втікачам із СССР заборонялося жити в прикордонній смузі, поліція наказала Лютому-Лютенку забиратися з Полісся. “Тут вам не Україна!” – з ненавистю випалив воєвода Костек-Бернадський. Хочеш не хочеш, а треба було збиратися. І Лютий переїхав у корінну Польщу, в м. Мости, де влаштувався на фанерну фабрику.
Хоч рішення поляків про його висилку завдало чимало незручностей і збитків, але врешті-решт врятувало його: коли росіяни спільно з німцями гарячково ділили Польщу, чекісти знищили в прикордонних областях всіх “петлюрівців”, які не встигли виїхати. Потрапили в смертельні лабети й отамани Ананій Волинець та Яків Водяний.
А в Мости прийшли німці. “Зарозумілість, зухвалість поляків принишкли, але ненависть до українців не згасала”31.
Лютий-Лютенко продовжив комерційну діяльність, тепер вже у Володаві-Підляській, де очолив Союз українських кооперативів.
У Кракові, куди їздив у справах, колишній отаман зустрівся з колишнім командармом Михайлом Омеляновичем-Павленком. Що згадували? Очевидно, “ту” зустріч у херсонських степах...
У Польщі тоді мешкало чимало українських діячів: релігійних, військових, політичних. З багатьма Лютий-Лютенко зустрічався – з генерал-хорунжим Володимиром Сальським, професором Володимиром Кубійовичем, полковником Петром Дяченком, Осипом Бойдуником, Романом Сушком, єпископом Мстиславом (Скрипником) та іншими. І чи не всім Лютий допомагав матеріально. Коли приїздив до Варшави, обов’язково відвідував президента еміграційного уряду УНР Андрія Лівицького, давав йому гроші та харчі... Згодом Іван Лютий-Лютенко переїхав до м. Холма, де став директором Кооперативного союзу. Як і на попередніх посадах, Іван Макарович виявив себе не лише талановитим підприємцем, а й щедрим і постійним меценатом української справи. Допомагав він і військовополоненим Красної армії, зрозуміло, землякам... Багатьох з них за його протекцією німці звільнили з концтаборів. Повернувшись в Україну, вони й принесли вістку батькам, дітям та першій дружині Валентині про їхнього сина, батька і чоловіка. Це спонукало Олександра, сина Івана Макаровича від першого шлюбу, через всю окуповану Україну приїхати до Холма, щоб знайти батька. З ним він і залишився.
4 червня 1942 року Лютого-Лютенка арештувало Гестапо. Півроку просидів він у в’язниці м. Любліна. І знову уник смерті: українська громада Холма офіційно звернулася до німецької влади з проханням звільнити його, бо “Лютий ніколи не був ворогом німців, а навпаки – він постачав торф для німецької армії”. Підписав цей лист і архієрей Іларіон (Іван Огієнко)32.
Вийшовши з люблінської в’язниці, Лютий-Лютенко знову творить добрі діла: використовуючи зв’язки, бере на поруки 42 молодих українських націоналісти, яких арештували за розклеювання антинімецьких летючок. Їх збиралися стратити… Всі “арештанти” – хлопці і дівчата – прямо з в’язниці прийшли в союз. “…Заливаючись сльозами, дякували мені за те, що я їх вирвав із лабетів неминучої смерті”, – згадував Лютий-Лютенко33..
Коли фронт наблизився до м. Холма, почалася спішна евакуація. Раптом виявилося, що потяг, у якому зібралося понад 700 українців, не має локомотива. Завдяки щедрим дарам Лютого-Лютенка польським залізничникам паротяг знайшовся. І сімсот українців врятувалися, серед них і 12 православних єпископів, майбутній патріарх УАПЦ Мстислав, а також 120 православних і 30 греко-католицьких священиків. Був у тому поїзді й видатний український письменник Аркадій Любченко зі своїм сином…
Залізницею дісталися до Словаччини. Звідси втікачі розсіялися по всьому світу. Шлях Лютого-Лютенка і його родини проліг через Криницю, Бад-Кісінген і Берлін до Мюнхена. Тут і зупинилися.
1947 року Лютого-Лютенка обрали головою Парафіяльної ради УАПЦ Святої Покрови. В травні того ж року він фінансував проведення Собору УАПЦ, який відбувся у Мюнхені. Опікувався колишній отаман і студентами Богословської академії УАПЦ.
14 березня 1948 року з нагоди п’ятнадцятої річниці Голодомору Іван Лютий-Лютенко ініціював і організував разом із СУМом панахиду і величезну українську маніфестацію вулицями Мюнхена. “У найбільшій у Мюнхені протестантській кірсі почалася дуже врочиста і винятково багатолюдна панахида, – згадував Іван Лютий-Лютенко. – Два єпископи – Михаїл і Ігор – і двадцять священиків, понад 300 хористів із різних хорів – під магічною рукою славного диригента Нестора Городовенка. Півтори сотні вінків, хоругви й прапори. Кірха не вміщає людей, що в молитовному екстазі зі свічками в руках слухали жалібно-благальне священнослужіння у супроводі чарівного співу потужного хору. Перед кірхою і на вулиці – маса народу з прапорами, транспарантами, плакатами з написами протикомуністичних закликів чекає закінчення панахиди, щоб вийти на вулиці Мюнхена і задемонструвати перед чужинцями протест українців проти комуно-московських народовбивців. Промови, оркестр і співи влили в маніфестацію – своїх і чужих – понад сім тисяч народу! Це було, з погляду чисельності, здається, перше українське чудо на еміграції”34.
Щоправда, була і ложка дьогтю: коли маніфестанти проходили повз жидівський табір, на них посипались каміння, пляшки та інші тверді предмети. Американська військова міліція швидко вгамувала “хуліганів”.
Ця акція привернула увагу західної преси до геноциду, який здійснював комуністичний режим в окупованій Україні.
1951 року Лютий-Лютенко з родиною виїхав до Марокко. Оселилися в Рабаті. І серед марокканців вдалася комерція, прибуток від якої йшов і на потреби української громади.
Того року вперше в Марокко та, напевно, й в усій Африці було влаштовано свято Симона Петлюри. Одним з організаторів його виступив Лютий-Лютенко. В Рабаті розвісили афіші українською і французькою мовами про панахиду та академію, на яку запросили американців, французів та представників інших націй. Росіяни, намагаючись зірвати заходи, замкнули церкву. Хоч і не провели панахиду, все ж урочисте засідання відбулося.
Ця та інші російські провокації допомогли маленькій українській громаді більш яскраво заманіфестувати свою окремішність від них і “виробити добру опінію для українців серед чужинців у Марокко”35.
Прощаючись з Африкою, Іван Лютий-Лютенко зробив цікаві – і прикрі для нас – висновки: “За шість років мого перебування у Марокко (1951 – 1956 рр.) я пильно спостерігав усе і до всього приглядався, бо підневільне Марокко нагадувало мені невільну Україну, хоч окупанти були абсолютно нічим не подібні один до одного: в Марокко гуманні, людяні, а в Україні – безоглядно жорстокі, звиродніло-дикі, безбожні... Я часто порівнював патріотизм марокканців із патріотизмом українців, національну свідомість їх і нашу... Мушу визнати першість за марокканцями.
Патріотизм і національна свідомість марокканців одвертіші й очевидніші. Їх видно кожному, хто побув у Марокко навіть день-два. У нас, натомість, про національну свідомість треба розпитувати у людей, бо голим оком її не вловиш. Та й патріотизм наш законспірований, затаєний десь глибоко всередині. Назовні він пробивається не часто, не завжди вчасно й неналежно обдумано; частіше спалахує для того, щоб блиснути і погаснути, не спаливши своїм спалахом зла і не принісши добра Україні”36.
Гіркі слова людини, яка має право так казати...
1956 року родина Лютих виїхала на постійне проживання до США. Оселилися у Нью-Йорку. Іван Макарович заснував фірму “Вікінг” і знову зайнявся комерцією. Брав активну участь у церковних і громадсько-політичних організаціях, багато жертвував на українські та американські громадські інституції, а також на УАПЦ.
Наприкінці життя, 1986 року, написав книгу “Вогонь з Холодного Яру”.
Помер Іван Лютий-Лютенко в США 19 березня 1989 року, на 92-му році подвижницького життя. Похований Іван Макарович на Українському православному цвинтарі у Бавнд-Бруці.
В епілозі до книги свого життя Іван Лютий-Лютенко писав: “Як старий Холодноярський повстанський отаман (я) ніколи не змінював і не зміню своїх позицій... Не втрачаю віри в пророцтво Тараса Шевченка, що “повіє огонь новий з Холодного Яру”, бо в ньому не гасне іскра ще з часів нашої саможертовної боротьби за волю українського народу, за Українську Народну Республіку й за вільну в ній Українську Автокефальну Православну Церкву, яка відроджувалася 65 років тому під охороною лицарів Зимового походу й героїв-партизанів із Холодного Яру”37.
___________
1 Лютий-Лютенко І. Вогонь з Холодного Яру. – Детройт, 1986. – С. 18.
2 Там само. – С. 20.
3 Там само. – С. 21.
4 Там само. – С. 22.
5 Там само. – С. 23.
6 Там само. – С. 24.
7 Там само.
8 Там само. – С. 25.
9 Там само. – С. 28.
10 Там само. – С. 31 – 32.
11 Там само. – С. 48 – 49.
12 Там само. – С. 53.
13 Там само. – С. 47.
14 Там само. – С. 49.
15 Там само. – С. 51.
16 Там само. – С. 45.
17 Там само. – С. 46.
18 Дорошенко М. Стежками Холодноярськими: Спогади, 1918 – 1923. – Філадельфія, 1973. – С. 159.
19 ЦДАВО України, ф. 1078, оп. 2, спр. 210, арк. 27 зв., 28.
20 Там само. – Арк. 30, 30 зв.
21 Там само. – Арк. 30 зв.
22 Мироненко М. Від видавця // Горліс-Горський Ю. Холодний Яр. – Лондон. 1967. – С. 410.
23 Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 52 – 55.
24 Там само. – С. 55, 56.
25 Там само. – С. 58.
26 Дорошенко М. Вказана праця. – С. 182.
27 Там само. – С. 184.
28 Лютий-Лютенко І. Вказана праця. – С. 59.
29 Там само. – С. 60 – 61.
30 Там само. – С. 62 – 63.
31 Там само. – С. 79.
32 Там само. – С. 96.
33 Там само. – С. 100.
34 Там само. – С. 112.
35 Там само. – С. 125 – 126.
36 Там само. – С. 126.
37 Там само. – С. 139.

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ