Роман КОВАЛЬ
КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ
Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу

Охтанась Келеберда,
отаман Вереміївської козацької сотні

Однією з тем української літературної класики була тема нещасливого кохання між дівчиною та хлопцем різних верств.
Чи не в усіх випадках класики української літератури ставали на бік закоханих і недоброзичливо змальовували багатих батьків, які погорджували біднішою родиною. Відтак і читач співчував закоханим та бажав успішної розв’язки роману.
Чи правильні настанови українських класиків?
У минулі часи поняття “багатій”було чи не синонімом слів “родовитий”, “шляхетський”. І “погорда багачів” була не стільки демонстрацією зневаги, скільки засобом збереження шляхетських родів, що й лягали в основу еліти нації, яка тільки животворить, будує бастіони існуючої чи закладає підмурівок майбутньої держави.

Панас (Охтанась) Келеберда народився в лютому 1888 року в с. Вереміївка Золотоніського повіту Полтавської губернії. Він вважався сином Василя Артемовича Келеберди і Федосії (Хтодоськи) Григорівни, в дівоцтві теж Келеберди.
Але справжнім його батьком був Дмитро Васильович Келеберда, по-вуличному Панич (походив із заможної родини, казали, дворян, та швидше за все – з козацького старшинського роду). Оскільки батьки Дмитра не захотіли мати невістку з біднішої від них сім’ї, то вінчання Дмитра і Федосії в останню мить зірвалось. І Хтодоська стала покриткою1.
Її взяв за дружину Василь Келеберда, дальній родич Дмитра Панича. Василь хворів на епілепсію, і за нього жодна вереміївська дівчина не хотіла виходити заміж. А може, батьки забороняли.
Федосія була гарною жінкою – як вродою, так і характером. Стосунки в неї з чоловіком склалися дуже добрі – як-не-як восьмеро дітей народила йому. Подружжя жило у Вереміївці на кутку Погорілому, у місцевості, яка називалася Приліпка. Тут, над Дніпром, біля пристані Івана Богуна, і народився майбутній отаман2.
Щодо родового прізвища. В його основі – два тюркських слова: “калі” (брудне, нечисте) і “берда” (зброя). Отже, “калі берда” дослівно означає “брудний (чорний) зброєносець”. Оці “чорні зброєносці”, найнижчі за станом у кримських татар, були передовими загонами у кримськотатарської орди. Під час наступу вони не мали права відступати: саме їм належало першими гинути в бою, бувало, що і – в разі відступу – їх знищували свої ж. Так що хоробрість для них була засобом виживання...
Етимологічний словник української мови фіксує два вислови: Келебердянський шлях, пов’язаний із назвою села Келеберда, що нині в Кременчуцькому районі Полтавської області, та келебердянська верста, що у первісному значенні означало “високий верстовий стовп на шляху”. Згодом ідіома “келебердянська верста” означала “високу людину”.
І справді, синьоокий красень Охтанась був високого зросту і міцної статури. Мав веселу вдачу, був задерикуватий і хвалькуватий. В основі цих рис характеру, безперечно, лежала величезна фізична сила – “кінські підкови він ламав, як сірники”3. Хіба дивуватися, що 1912 року на призовному пункті в Золотоноші Панас був зарахований до команди артилеристів. Вийшовши з комісії, він виклично вигукнув:
– Хто на молодця, поборотись на поясах?!
Після того як він поборов п’ять чи шість хлопців, до нього підійшов кремезний, але трохи нижчий ростом призовник. Почали змагатись, але збороти один одного не змогли. Після двобою невідомий силач запитав Панаса, куди його зарахували, в яку команду. Панас відповів:
– Тягати гармати!
– А мене на Чорноморський флот, якщо бажаєш, я зроблю так, що і ти будеш моряком.
Повернулись вони знову до комісії – і справді Панасові змінили команду на флот. Так він став матросом4. Служив спочатку в Одесі, брав участь у революційних подіях 1917 року. Очевидно, був помітною фігурою, оскільки навіть увійшов у літературу, ставши прототипом “негативного” літературного образу – боцмана-українця Кобзи у драмі комуністичного вислужника Олександра Корнійчука “Загибель ескадри”. Панас під час служби справді мав прізвисько Кобза5.
Хіба дивно, що згодом у повстанській практиці отаман вживав незвичне для повстанців солоне і засмагле слово “полундра”?
Совєтський драматург змалював Кобзу переконаним самостійником – жорстоким, безоглядним і амбіційним. Попри негативне до нього ставлення, Корнійчук все ж був змушений визнати за своїм “антигероєм” розум, кмітливість, сміливість… Недаремно адмірал Чорноморського флоту сказав про Кобзу: “У нього вчитись треба, як діяти рішуче і точно”. А мічман, під командою якого служив боцман, не раз повторював: “А ти, Кобзо, політик”. Це звучало як визнання його здібностей.
Коли ж мічман дорікнув Кобзі, що він “хитрий, як справжній хахол”, боцман із гонором відповів: “Я – українець, пане мічмане, позаяк хахлів уже немає. Є наш уряд – Центральна Рада, що завтра матиме флот”.
Кобза мав палке серце та світлу голову. Тому й не піддався на войовничу демагогію більшовиків. Кобза відчував: як не він їх, то вони – його. Тому й передбачливо склав списки противників Центральної Ради, маючи на меті або списати їх на берег, або знищити. Напевно, Кобза усвідомлював козацьку істину, що ворог лише мертвий перестає бути ворогом. Знав він також, що противник не має статі. Тому й знищив, як казали моряки, більшовицьку лахудру Оксану – саме з її наказу у трюмі було розстріляно трьох моряків-українців, які виступали за передачу Чорноморської ескадри Центральній Раді. Цей список більшовицька амазонка хотіла була продовжити. Та не довелося.
Як виглядає з твору “Загибель ескадри”, Кобза очолив протибільшовицьку боротьбу на кораблях Чорноморського флоту.
Задля України він готовий був співпрацювати і з чортом: так, у боротьбі проти більшовицького ревкому Кобза сміливо використовував російських офіцерів-монархістів, переконуючи їх, що для перемоги над більшовицькою заразою необхідно підняти жовто-блакитні прапори на кораблях. Адже тоді підпорядкування рядових моряків адміралові буде беззаперечним, бо ж більшість матросів – українські селяни, які підтримують Центральну Раду.
Навіть із писань яничара Корнійчука видно, що Кобза-Келеберда мав розкішний сніп рідкісних якостей, а головне, розумів неминучість боротьби за свободу рідного краю і мав бажання взяти участь у ньому не у якості пасивної жертви, а войовника, котрий сприймає війну як народну творчість, як можливість вирватися з російської тюрми народів і побудувати Українську державу.
Про що ще можна довідатися зі сторінок твору Олександра Корнійчука? Зі слів письменника, Кобза навчався у семінарії. Брав участь в аматорському гуртку, який ставив п’єси українських класиків. Співав і любив слухати спів (“Така вже наша нація співуча”). Мав звучний, “палубний” голос. Виступав за Самостійну Україну. Був рішучим. Мав амбіцію стати лейтенантом...
Покинувши службу на флоті, Панас Келеберда повернувся у рідне село. Привіз із собою дружину Пашу, родом з Одеси. Відомо, що вона була грамотною, бо допомагала селянам писати скарги чи листи. Сім’я Охтанася та й односельці поважали її.
Зараз точно не відомо, коли Панас створив свій перший відділ одчайдухів. Швидше за все, це сталося під час протигетьманського повстання – наприкінці 1918 року. На той час Директорія, яка закликала до повстання проти гетьмана Павла Скоропадського, перебувала у союзницьких стосунках із більшовиками. Келеберда якийсь час виступав під совєтськими гаслами, що були популярними серед селянства, навіть прихильного до Центральної Ради.
А коли після повалення Української Держави більшовики повернули зброю проти своїх союзників по антигетьманській коаліції, то збаламучені класовою пропагандою козаки Келеберди арештували вереміївських представників Директорії. Дізнавшись, що серед затриманих є його товариші дитинства, Келеберда пішов до волосної холодної, щоб переконати їх перейти у свій загін.
Під час розмови в холодній один із в’язнів заявив, що на його бік не пристане, а, навпаки, перейде він, Охтанась, на їхній бік, бо він є сином не Василя Келеберди, а Панича Дмитра, більшість родичів якого підтримує УНР6.
Це стало повною несподіванкою для Охтанася. Збентежений, він метнувся до свого дядька Степана і почав допитуватися, чий же він все-таки син. Тоді дядько й розповів про родинну таємницю... Ще більше збурений, Охтанась кинувся до Дмитра Келеберди. Будучи в тяжкому нервовому потрясінні, отаман арештував рідного батька. Врешті-решт, добившись у нього визнання себе як сина, відпустив його із холодної7. Звільнив Панас й інших заарештованих, а загін “червоних партизанів” розпустив і розпочав формування нового, козацького, загону8.
У той день Панас Келеберда остаточно став на тернистий шлях Визвольної боротьби українського народу. Він узявся творити Вереміївську козацьку сотню, яку, за старожитньою традицією, підпорядкував колишній гетьманській столиці Чигирину, а точніше – Холодноярській організації9, на прапорі якої було лаконічно – і без театральної патетики – сформульовано кредо українця-козака: “Воля або смерть”.
Існує й інша версія його відходу від більшовицьких гасел. Односельчани стверджують, що в якийсь момент Охтанась вирішив пожити мирним життям і почав будувати власну хату. А тут у Вереміївку заскочив каральний загін якогось Євсєєва. “Сєвєрний брат” заїхав до Охтанася, бо чув про його активну участь у повстанні проти німців і гетьмана Павла Скоропадського.
Євсєєв взявся переконувати Келеберду, як колишнього спільника у боротьбі проти гетьмана, приєднатися до червоних, а коли Охтанась відмовився, червоні спалили його недобудовану хату. Тоді Келеберда гукнув своїх товаришів-повстанців. Червоні, побоюючись Келеберди, обставилися селянами – жінками і дітьми – і до переправи. Та це їм не допомогло – москалів було розбито вщент10.
Келеберда почав відбудовувати хату, та незабаром її знову спалили – на цей раз денікінці: доля явно не хотіла, щоб він пристав на розмірене і мирне життя сільського господаря. Денікінці, питаючи за Панаса, катували дружину Пашу (після жорстокого побиття вона сильно захворіла, як можна зараз судити, на травматичну джексонівську епілепсію).
Чого так лютували “добровольці”? Очевидно, хтось доніс, що Панас серед білого дня на базарі закликав селян вливатися до його загону для боротьби проти царського генерала Денікіна. На імпровізованому мітингу односельчанин Іван Шарий прочитав напам’ять “Холодний Яр” Тараса Шевченка. Один із слухачів, Антін Колода, казав, що в нього мороз по спині поліз, коли Іван Ілліч декламував слова Кобзаря “І повіє огонь новий з Холодного Яру”11. І чи тільки у нього...
Спочатку бойові операції Келеберда розгорнув на Лівобережжі: від міста Золотоноші до села Жовнине і від Жовнина аж до Лубен і Хорола12. На Хорольщині він зажив слави, бо декілька разів визволяв повітовий центр і встановлював у ньому українську владу. Воював він і проти “кітілів”. Хто це були такі, так і не вдалося вияснити. Знаємо, що так вереміяки називали загони, воїнство яких було одягнуте у кітелі та шапки-кубанки з червоним дном і китицями13. Складалося враження, що жодна з воюючих сторін не могла оминути багатої Вереміївки...
Коли Келеберда на чолі сотні входив до рідного села, то завжди сповіщав про відновлення своєї влади стрільбою з гармат – чи із Сивинського, чи з Нагірного узвозу14. Хоч гармаш стріляв холостими снарядами по глухих місцях, психологічне враження досягалося значне – прихильники комуни пригинали голови, а більшість селян, навпаки, розпрямляли плечі...
Згодом отаман переніс театр бойових дій на Правобережну Україну, де у складі Середньодніпровської групи Костя Степового-Пестушка командував загоном силою у тисячу козаків. Мав на озброєнні 5 кулеметів. Оскільки тереном дій Середньодніпровської групи, яка вела боротьбу проти денікінців, були Черкаси, Чигирин, Кременчук, Олександрія, станції Бобринська і Знам’янка, Чорний ліс, то неважко здогадатися, де восени 1919 р. пролягли бойові стежки-дороги Панаса Келеберди…
Однієї листопадової, а може й грудневої, ночі 1919 року Панас прийшов провідати родину, помитися, перевдягтися. Повечерявши і випивши чарку, заліз на піч. Гвинтівку поклав під рядно коло себе і заснув.
Ніч була місячна й холодна. Мати спати не лягла, а сіла на сторожі коло вікна. І вглядалася в ніч. І недаремно. Раптом вона побачила на Приліпській вулиці двох озброєних людей. Вона гукнула: “Охтанасю, то до тебе йдуть!” Він схопився з печі, глянув у вікно і кинув: “Це по мене!” Вдаривши прикладом у причільне вікно (на чотири шибки), як був у підштаниках і полотняній сорочці до колін, вискочив у вікно та – у Бакай15, у лози й очерет. Коли мати відчинила двері, до хати вдерлося вісім чи дев’ять озброєних чоловіків – місцевих і чужих. На запитання “Ґдє ваш бандіт?!” мати показала на стіл, де він вечеряв, на піч, де спав, відкрила вже завішене рядниною вікно і сказала:
– Був, вечеряв, спав на печі, а коли я сказала, що до нас йдуть якісь озброєні люди, я думала, що ви його товариші, він на вас подивився, висадив вікно з рамою і втік.
Непрохані гості покрутилися, заглянули в повітку та погріб і пішли геть...
На ранок випав сніжок. Хтодоська вийшла надвір, коли глип – Приліпкою йде Охтанась, вже одягнений, озброєний, і веде двох місцевих у шкірянках, тримаючи їх за комір. Завів у хату, посадив за стіл, де вчора вечеряв. На столі ще стояла горілка, лежало молоде сало, домашня ковбаса, квашена капуста з огірками. Налив їм по стакану горілки і наказав:
– Пийте, їжте, бо ви, мабуть, голодні – цілу ніч же мене шукали. Зловить хотіли – а зловив вас я! Так що снідайте!
Заарештовані почали було відмовлятися. Отаман підвищив голос:
– Я не звик повторювати накази.
Полонені випили, сп’яніли та почали вибачатися й просити, щоб він їх не розстрілював – бо в них, бачте, сім’ї, діти.
На це отаман заявив:
– Я заблудших овець не розстрілюю. Але коли хоч одна волосина впаде у когось із мого роду, то ви своїх дітей не побачите. І перекажіть це своїм москалям!
Та вигнав активістів із хати16.
І 1920 року загін Келеберди був дуже активним. Кількісно він зменшився, та все ж складав поважну силу – 300 – 400 загартованих і досвідчених одчайдухів, або, як говорили червоні, головорізів. Про це й свідчать більшовицькі документи. Ось деякі з них:
“Золотоношский уезд. В районе Еремеевской, Жовненской, Велико-Буромской и Лялинской волостей оперирует Келеберда. 20 августа (1920 г.) банда произвела налет на Жовнино, разбила Советский отряд, часть которого отступила в Градижскую волость… Численность банды Келеберды достигает до 300 человек… Преимущественно из кулаческого элемента, помещичьих сынков. Бандитами выпускаются воззвания, что коммунисты продают Украину, и (ведут) агитацию против жидов и кацапов, распостраняются ложные слухи о поражениях на фронте… В Кременчугском, Золотоношском, Хорольском уездах оперируют сильные банды Келеберды (15 – 31.08.1920. – Ред.)… По Золотоношской сводке банды Келеберды насчитывают 200 человек пехоты и 50 человек кавалерии с тремя пулеметами. По докладу Золотоношского представителя, банды Келеберды (составляют) 300 человек, 25 кавалерии и 4 пулемета. Сводка Хорольского уезда – численность той же банды 300 – 350 человек, 50 кавалерии и 4 пулемета. Как видно, банда Келеберды самая сильная в этом районе. Вероятнее всего, что все остальные банды Голого, Петенко, Скирты, Кикотя, Парнюка подчинены или держат тесную связь с Келебердой”17.
“Хорольський уезд. По сведениям от 30/VIII, банды Келеберды оперируют (в) Горошенской, Оболонянской, Рокитнянской, Худолеевской волостях численностью до 400 штыков…”18
Комуністичний краєзнавець Олексій Бондар писав про повстанців: “Вони гордилися тим, що їхня одежа була в крові, не знімали її, роз’їжджали в ній по селу, намагаючись потопити в крові і революційну владу, і тих, хто їй був радий...”19
Писав би краще про звірства більшовиків... Ось список хліборобів, розстріляних під час одного з наскоків на Вереміївку карального червоного загону:
1. Грицай Самійло Дорофійович.
2. Гончар Дорофій.
3. Гончар Хтодось Дорофійович.
4. Душейко Семен.
5. Душейко Петро Іванович.
6. Душейко Петро Васильович.
7. Казидуб Павло Корнійович.
8. Куліш Василь Михайлович.
9. Куліш Іван Олексійович.
10. Огдянський Іван.
11. Шарий Дмитро (Сорбен)20.
Вина цих людей полягала в тому, що вони були першими, хто потрапив під руку московським катам...
Одним із чекістських способів було використання у боротьбі проти повстанців їхніх колишніх товаришів, які з тих чи інших причин пішли на співпрацю з ЧК. Сталося так і на цей раз: невдовзі до загону Келеберди чекісти заслали такого собі Диньку, товариша Панаса ще з часів служби на флоті. Отаман, досвідчений конспіратор, довірився сентименту старої дружби і призначив Диньку своїм заступником.
Козацька старшина сотні була невдоволена таким рішенням і пильно стежила за новачком. Після появи Диньки, який перед тим був червоним воєнкомом Оболонянської волості, почалися неприємності – Вереміївську сотню почали пресингувати, ганяти з місця на місце. В останні дні серпня 1920-го під хутором Гузичі (між селами Вереміївка і Жовнине) Келеберда потрапив у засідку.
Бій із винищувальним загоном Білика став фатальним для загону. Коли отаман кинув клич: “Полундра! В атаку на прорив!” – Динька вистрелив із маузера йому у спину (за іншими даними – в голову). Після чого голосно заявив: “Я його замісник, загоном командую я!” Та не поталанило Диньці поотаманувати: його було схоплено охороною Келеберди і зв’язано.
Коли сотня разом із пораненим отаманом вирвалася з оточення, Диньку допитали і врешті розстріляли як чекіста із Полтавської губернської ЧК21.
Є й інша версія про цей бій.
У цей день Панас, як і завжди, був у типовому українському одязі: широких штанях, вишитій сорочці і брилі. А отже, вирахувати його було неважко. Під час бою більшовицький посіпака Білик весь час командував: “По широкіх штанах, по вишитой рубашкє, по брилю – огонь!” Куля врешті ніби й потрапила в отамана22.
Про цю подію дурисвіт О. Пшиченко написав вірша “Витязям червоним”:

У заплавах придніпровських
Появивсь новий Махно –
І по травах по шовкових
Пролилось багрян-вино.

Поріднивсь він із бідою,
Дезертир і юди брат.
А зовуть Келебердою,
З Вереміївки цей кат.

Хмара чорна над Сулою –
Куркульня рахує дні.
Шаблі крешуть під горою
В січі жаркому вогні.

Білик вийшов через Жовнин
В Гузичеві хутори
І рубає, гніву повен,
Тисне банду до гори.
З-під Ірклія б’є гармата,
Степом кинулись бійці.
То несе ревком розплату
У міцній своїй руці.

Січа горне Гузичами,
Похитнувсь бандит в сідлі…
Загорілась кумачами
Правда в кожному селі.

Відгули громи вогневі,
Запалав жоржини цвіт,
Слава тим, що в дні Жовтневі
Здобули нам новий світ!

Все ж, попри переможні реляції червоних, вони змушені були визнати, що ніхто не бачив убитого Келеберди. Після бою під хутором Гузичі між вереміяками пробігла чутка, що Келеберду поховали за Сулою у Чубаровому лісі23. Ходили поголоски, що отамана віддали землі на одному з вереміївських кладовищ – під горою (біля пізнішого колгоспу імені Лазаря Кагановича та на схід пізнішої, 1922 року, могили Миколи Дібрівного). Дехто висловлював переконання, що Келеберда похований у Градизьку, коло могили свого дядька. Та схоже на те, що чутку про смерть пустили самі козаки – з метою дезорієнтувати чекістів, щоб вони припинили пошуки пораненого отамана, який десь переховувався. Але наполегливі більшовики все ж хотіли переконатися в смерті грізного отамана. Тому й шукали його могилу. Свій, окремий від них, пошук провадили й рідні – мати і дружина Паша. Вони знайшли якусь могилу в Чубаровому лісі, але, коли розрили її, тіла Панаса не знайшли24.
Тим часом Вереміївка і навколишні села переповнювалися легендами. Одна з них стверджувала, що після бою під Гузичами поранений отаман разом зі своїм ад’ютантом на прізвисько Майор (із вереміївського кутка Запіски) зайшли до клуні переховатися. В клуні отаман дав розпорядження Майорові і відпустив його. Коли Майор, виконавши завдання, повернувся, то Келеберди не застав, але знайшов записку: “Я буду похований у Чубаровім лісі за стільки-то метрів від дуба”25.
Чубарів ліс знаходився за Сулою якраз коло села Бурімки. Пізніше там справді виросла могила. Коли її розкопали, замість покійника знайшли одяг Келеберди.
Інші розповідали, що лісник помітив у Чубаровому лісі жалобну процесію із закритою труною. Він, очевидно, повідомив “соввласть” про місце орієнтовного поховання. Могилу знайшли, розкопали, витягли труну, та в ній тільки знайшли картуз Келеберди і записку: “Ангели вкрали”.
Відома й інша спроба козаків Келеберди інсценізувати останню путь отамана.
Так, до священика Великої Бурімки прийшли повстанці й попрохали провести панахиду по отаманові Келеберді. Священика привезли до лісу. Яма вже була викопана, поруч лежала забита труна. Священик відмовився правити панахиду, доки йому не покажуть, хто ж у труні: “А може, там собака, звідки я знаю”. Врешті повстанці поступилися впертому священику і відкрили труну. Вони не відали, що отець знає в лице отамана – Панас не одного разу зупинявся у нього перепочити. Отож і ця містифікація зі “смертю” отамана провалилася26.
Ці інсценізації свідчать на користь версії, що отаман залишився живий.
Після таємничого зникнення Охтанася його загони не розпались, а продовжували діяти. Дехто ж із козаків Келеберди приєднався до отамана Нагірного – Івана Савченка, теж уродженця Вереміївки.
Десь у 1920 – 1921 роках один із загонів келебердянців потрапив у оточення коло с. Мусіївка Хорольського повіту. Під час запеклого бою всі повстанці – окрім одного, який сховався у болоті і дихав через очеретину, – загинули. Після цього каральна експедиція переможців прийшла в Мусіївку. Цього дня москалі розстріляли тут 40 чоловік. Напевно, за сприяння повстанцям27.
У липні 1921 року інший відділ Келеберди – горошинський загін – розташувався на острові Квашеному в Посуллі. Під час постою він був зненацька заскочений більшовиками. У жорстокій січі переміг ворог. Рештки козацтва поховалися у воду. Дихаючи через трубки з очерету, вони сподівались у воді перечекати небезпеку. Та червоні вже чули про цю давню козацьку хитрість і почали жбурляти у воду гранати… З усього загону врятувався один лише Іван Карпович Нагайник. Згодом він піддався на “амністію”28.
Та боротьба не закінчилася. Продовжували діяти інші загони сподвижників Келеберди.
Краєзнавець Євген Бутенко знайшов у Державному архіві Полтавської області “Список 1а членов комнезамов, погибших от рук бандитов Кременчугской губернии (30.07.1920 – 30.11.1922 гг.)”. Список був чималий, але хтось кілька сторінок витягнув. Залишилися лише 1, 5 і 6 сторінки. На них було записано 57 комнезамівців, вбитих повстанцями. Під №38 у цьому, для когось скорботному, списку значився житель хутора Одинці Горошинської волості Хорольського повіту Андріан Васильович Баганець. Поруч – пояснювальний текст: “Убит бандитами Келеберды 21 августа 1921 года. Имея 16 лет от роду... тов. Баганец перед своей смертью понес много истязаний…”29
Вистеживши юного комнезамівця, повстанці привели його на берег Сули і зв’язали. Більшовики стверджували, що йому шаблями відрубали ноги (чи не за те, що Баганець свого часу дуже спішив повідомити більшовиків про місце постою козаків)... “Только на 7-й день труп его был вытянут из воды”. Зрозуміло, що батьки яничара були у розпачі. Хто знає, може, ця жахлива смерть була помстою козаків за смерть своїх побратимів на острові Квашеному?
Хлібороби Посулля та Золотонощини продовжувати чинити несамовитий опір російській орді. Села тут і далі москалі вважали неблагонадійними. Зокрема, збереглася інформація про те, що 2 квітня 1922 року у Вереміївці оголосили воєнний стан...
А до отаманової дружини Паші невідомі час од часу приносили листи: з Чигирина, Черкас, Золотоноші, з-під Полтави, де вказувалося, куди треба приїхати на зустріч з Охтанасем, але поїздки Паші за цими адресами нічого не давали, а може, вона, виконуючи наказ чоловіка, приховувала правду про ці зустрічі. Одного разу, поїхавши на виклик, Паша вже не повернулась. Чи потрапила до рук ЧК, чи, може, виїхала разом із Панасом в іншу місцевість30.
Вереміяки не вірили у смерть отамана. Сходилися на думці, що він залишився живим, виїхав у іншу місцевість, змінив прізвище і чекає на сприятливий момент, щоб знову на коні – під постріли гармат – повернутися до Вереміївки31.
За життя у рідному селі Панас Келеберда своїх дітей не мав, але стверджувати, що він не залишив по собі нащадків, не можу…
Яка була доля вереміївської родини отамана?
Брати Антін та Іван померли ще у парубоцькому віці від тифу. Нерідний батько Василь Артемович пішов із життя у 1920-х роках – під час одного з нападів епілепсії. Рідний батько Дмитро Іванович загинув у Голодомор 1932 – 1933 років. Мати Федосія відійшла у вічність навесні 1941 року. Брати Роман і Никифор у Другу імперіалістичну воювали на боці російського окупанта і загинули, захищаючи “Родіну, Сталіна”32.
Попри жахливі втрати, отаманів рід не увірвався. Зокрема, вдалося розшукати племінника отамана (по батькові) – Івана Петровича Келеберду, лікаря-хірурга за фахом. Що символічно – Івана Петровича хорольські козаки у квітні 2000 року обрали своїм отаманом. У Києві живуть онуки і правнуки отамана Келеберди.
Хай славний рід Келебердів продовжує свою ходу у віках. Хай гаряча козацька кров отаманового роду ніколи не прохолоне в серцях нащадків!
___________
1 Келеберда І. Відоме і невідоме про отамана Вереміївської козацької сотні Чигиринського полку в роки громадянської війни в Україні. 1918 – 1920 рр. – 2000. – 1 червня. – На правах рукопису.
2 Там само.
3 Лист Келеберди Івана Петровича (1931 р. н.) до Р. Коваля від 21 червня 2000 р. з с. Тимченки Чорнобаївського району Черкаської області.
4 Келеберда І. Вказана праця.
5 Там само.
6 Там само.
7 Дмитро Іванович згодом допоміг збудувати хату дружині свого сина – Парасці, виділив їй землю. Наділив землею і юридичного батька отамана – Василя Артемовича.
8 Келеберда І. Відоме і невідоме про отамана Вереміївської козацької сотні Чигиринського полку в роки громадянської війни в Україні. 1918 – 1920 рр. – 2000. – 1 червня. – На правах рукопису // Лист Келеберди Івана Петровича (1931 р. н.) до Р. Коваля від 21 червня 2000 р. з с. Тимченки Чорнобаївського району Черкаської області.
9 Келеберда І. Вказана праця.
10 Авторські польові дослідження Романа Коваля. – Записано 2000 року в с. Вереміївка Чорнобаївського району Черкаської області від племінника отамана Панаса Келеберди Івана Петровича Келеберди (1931 р. н.), мешканця м. Хорола Полтавської області.
11 АПД Романа Коваля...
12 “Вереміївська сотня діяла активно, про що можна дізнатись з роману Івана Ле (Івана Левковича Мойсі) “Юхим Кудря”, – зазначав племінник отамана Іван Келеберда. – Якби цей письменник був ще живий, можливо, він “дещо” би змінив у своєму романі. Напевно, у його посмертних архівах дещо збереглося про отамана Келеберду”.
13 Лист Келеберди Івана Петровича…
14 Келеберда І. Вказана праця.
15 Бакай – болотиста затока від старого русла Дніпра.
16 Лист Келеберди Івана Петровича...
17 ДАПО, ф. р-2289, оп. 1, спр. 5, арк. 5.
18 Там само. – Арк. 7.
19 Бондар О. Вереміївка (старе село) (Тимченки, Вереміївка, Городське). 1917 – 1941 рр. – Т. 2. – 1990, с. Тимченки. – На правах рукопису.
20 Там само.
21 Келеберда І. Вказана праця.
22 АПД Романа Коваля…
23 Чубарів ліс – від прізвища чи прізвиська козака Чубаря, що мав там хутір (так Іванові Петровичу Келеберді пояснили мисливці з с. Погрібняки Семенівського району, що над Сулою, якраз навпроти Чубарового лісу).
24 Келеберда І. Вказана праця.
25 АПД Романа Коваля…
26 Там само.
27 Розповідь Віктора Петровича Шендрика, директора краєзнавчого музею в м. Мусіївка Хорольського району Полтавської області
28 Лист Євгена Павловича Бутенка з с. Очеретувате Семенівського району Полтавської області до Романа Коваля від 8 липня 2000 року.
29 Там само.
30 Келеберда І. Вказана праця.
31 АПД Романа Коваля…
32 Лист Келеберди Івана Петровича...

Далі

До змісту Роман КОВАЛЬ КОЛИ КУЛІ СПІВАЛИ