Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

"ШОВКОВА" РУСИФІКАЦІЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІЯСПОРИ

. . . Німець скаже: "Ви моголи!"
- "Моголи, моголи". . .
Тарас Шевченко

Упродовж довгих років боролася українська діяспора, щоб затримати українську мову, культуру і своє українське обличчя. В Канаді англомовне оточення постійно вело стихійний, а давніше навіть відверто цілеспрямований наступ на нашу мову. Пригадаймо собі лише закриття україномовних шкіл в Манітобі 1916 р. Ще до п'ятдeсятих років цього сторіччя люди втрачали працю, якщо трималися при своєму українстві, їм доводилося міняти прізвища, аби не втрачати шансів на підвищення на місцях праці, вчителі у школах нерідко забороняли дітям розмовляти по-українському на перерві. Тиск на "інородців" був відвертий і грубий, аж поки не настали новітні часи, коли Захід пройнявся філософією людських прав, а Канада, прийнявши політику "мультикультуралізму", навіть почала давати фінансову допомогу етнічним меншостям, які бажали далі плекати свою материнську мову. І в той же час прийшла нова загроза українській мові: із зрусифікованої України ширилися підступні тенденції глибинної мовної русифікації.
Українська діяспора ніколи не втрачала духового зв'язку з країною своїх батьків і дідів. Чи це були селяни, які шукали вільних земель в Канадi, чи політичні втікачі, змушені до виїзду окупаційними режимами, українські переселенці і їхні потомки в Канаді дбали про долю українського народу й уболівали за зрусифіковану Україну. Можливості прямої допомоги далекій Батьківщині були обмежені, але між ними чи не найважливішою уважалося зберігати мову діяспори від англійщення і від російщення. Тому, коли з України час від часу навідувалися до нас науковці, в тому числі й лінґвісти, які боронили зрусифікований варіянт своєї мови, то діяспора відносилася до них із зрозумінням, пояснюючи їхнє ставлення до мовної теми колоніяльним станом України: так їх примушували говорити, або ж вони не мали змоги краще вивчити матеріял. Всім було зрозуміло, що режим старався звести українську мову до мови окраїни совітської імперії, і тому Україні накидався "совокраїнський" правопис. Вважали, що все зміниться, коли Україна стане вільною.
І ось пройшло вже більше року, відколи Україна проголосила незалежність, але з прикрістю доводиться ствердити, що мовна ситуація в діяспорі не поліпшилася, а погіршилася. Бо вже протягом кількох років русизми, яких ніколи не було чути в діяспорі, знаходимо в газетах, в радіо- і телевізійних програмах, у церкві і на громадських сходинах. Не піддавалася колись діяспора царським і совітським Валуївським указам, а тепер не може втриматися проти розкладу "зі середини". Не один ставить собі запитання: "І чи треба було чекати на самостійність України, щоб опинитисъ під тиском 'шовкової русифікації'?".
Після короткого "медового місяця" діяспори з Україною прийшли моменти розчарування. Діяспору непокоїло, що денаціоналізація України зайшла далеко далі, як цього можна було сподіватися, але ще більше боліло її те, що совітському режимові вдалося притупити в українській інтеліґенції відчуття пошани і любови до своєї мови та бажання відчистити її від русизмів. Бо як інакше можна пояснити появу того компромітуючого проєкту правопису, що його запропонував київський інститут Мовознавства два роки тому? Правописну комісію довелося розпустити, а в Україні й далі панує правопис колоніяльної доби. І хоча букву "ґ" ніби-то "регабілітовано", то її не впроваджують в друк навіть ті видавництва, які користуються західними комп'ютерними програмами, в яких уже давно були вставлені всі букви всіх словянських мов, а в тому числі й буква "ґ". На "совокраїнський" правопис перейшов - після повернення на Батьківщину - журнал "Сучасність" (чи не був це крок назад в мовній політиці незалежної України та патріотичної інтеліґенції діяспори?). А в місті Торонті вже другий рік виходить цікава інформативна газета "Україна і світ", яка нав'язує діяспорі зрусифікований правопис.
Мова не може бути монополем лінґвістів. І тому бажаємо, не входячи в надто технічну дискусію, представити деякі видимі приклади "шовкової русифікації", які, ми віримо, турбують не лише нас, але й всю свідому українську діяспору.

Про "ґ", "г" та ще трішки про "х"

В боротьбі діяспори проти русифікації України символічного значення набрало поборювання заборони букви "ґ". Ця одержимість в обороні нечасто вживаної літери не раз дивує гостей з України. "Лише діяспорі потрібна буква "ґ", - недавно заявив в телевізійнім інтерв'ю український літературознавець, - Україна ж без неї може обійтися." Насправді ж, усунення "ґ" з української мови мало далекосягаючі наслідки саме таки для української мови в Україні, а не в діяспорі. Викинувши літеру "ґ", русифікатори спотворили вживання літер "г" і "х" та зблизили українську мову до південноросійських говірок. Викинення "ґ" також утруднило транслітерацію, або спосіб переписування слів з української мови на чужоземні та з чужоземних на українську. Знову ж таки, донедавна від такої транслітерації хворіла Україна, бо діяспора таку "совокраїнську" транслітерацію відкидала.
Як відомо, в транслітерації слів з одної мови на іншу підшукуємо букви, які зображують ті самі або близькі між собою звуки (лінґвісти звуть їх фонемами і позначують буквами в квадратних дужках, напр., [г]). Українське "Богдан" стає англійським "Bohdan", а англ. "Harvard" - укр. "Гарвард", і т. п. На труднощі натрапляємо тоді, коли фонема мови-джерела не має відповідника у мові-рецепторі. Чим більше є в даній мові фонем і відповідних їм букв, тим легше транслітерувати на ту мову з інших; усунення букв збіднює мову і уводить плутанину при транслітерації. Це відноситься і до слів зі звуками [ґ], [г], [х] які зображуємо на письмі відповідними буквами "ґ" -ґазда, "г" - горох, і "х" - хата..
Коли порівняєте українську мову з чотирма мовами (англійською, французькою, німецькою і російською), які часто доводиться вживати при транслітерації, то побачимо, що з погляду фонетики найбільше подібна до української є німецька, бо лише в ній знаходимо всі три фонеми - [ґ], [г] [х], представлені латинськими буквами "g", "h", "ch".
Англійська мова має звуки [ґ] і [г], яким відповідають латинські букви "g" і "h"; не властива англійцям фонема [х], але при транслітерації чужомовних слів вони представляють цей звук буквосполукою "kh".
Найвіддаленіша від нашої в фонетичному відношенні французька мова має тільки звук [ґ] - "g". Але як історичний залишок французи зберегли букву "h", і хоча вона не вимовляється, то все ж таки могла б послужити при транслітерації українського "г". Не знає французька мова звуку [х], тому й не може бути йому еквівалентної букви. Не можемо для цього використати латинську букву "x", тому що її вимовляють як [ґз] або [кс].
В російській мові спільні з українською звуки [х] - хватит, та [ґ], але останній на письмі відтворюють буквою "г" - год, що звучить як [ґод]. Звук [г] існує лише в південноросійських діялектах. (В минулому столітті російські лінґвісти рекомендували вимовляти по-південному слово Господь, а також вигук ого!) Тут важливо наголосити факт, що російська мова, яку вживають в Україні (росіяни й українці), за вимовою належить до південноросійських діялектів, бо російську букву "г" вимовляють тут не як [ґ], але як [г]. Отже, викинувши українську букву "ґ", русифікатори візуально ототожнили українську букву "г" - [г] з російською буквою "г" - [ґ], при чому звели її до вимови типової для "южнорусского наречия".
Підсумовуючи сказане вище, можемо представити співвідношення фонем і літер у названих п'ятьох мовах наступною таблицею:

ТАБЛИЦЯ І :
ФОНЕМИ [ґ], ]Г], [Х] ТА ВІДПОВІДНІ БУКВИ В П'ЯТЬОХ МОВАХ

* Умовні знаки фонем тут вжито українські.
** Неіснуючий звук [х] тут часто передають буквами "kh".
*** Буква "h" цілком обеззвучилася у сучасній французькій мові, хоча деякі філологи твердять, що вона трохи чутна у словах типу "Le Havre, la haine,la hache".

З цієї таблиці можна зробити декілька висновків щодо транслітерації з української на вказані західні мови, і навпаки:
1. В усіх цих мовах є один спільний звук - [ґ], і тому він ніколи не є проблемою в транслітерації: латинська буква "g" відповідає українській букві "ґ". На українську мову слід перекладати англ. Gordon - Ґордон, фр. DeGaulle - Деґоль, нім. Leipzig - Ляйпціґ. В усіх цих трьох мовах українське ім'я Ґонта буде Gonta. Тут треба зазначити, що виняток становлять чужомовні слова зі звуком [ґ], запозичені в давніх часах. В тих словах часто прийнято звук [г].-логіка, газета (але Гаґа, а не Гаага !).
2. Немає труднощів щодо транслітерації на українську мову звуку [г]: англ. Hunter - Гантер, фран. LeHavre - Гавр, нім. Honecker - Гонекер. Українські слова з буквою "г" транслітеруються без проблем на англ., фран. і нім.: горілка - horilka.
3. Звук [х] трапляється лише в німецькій мові, тому нім. Chimsee можна писати як Хімзее. Український Харків можна перекладати на Kharkiv в англ. і фр. мовах, та Charkiw в німецькій.
З цього бачимо, що буква "ґ" є конечна для правильної транслітерації слів, в яких знаходимо не лише звук [ґ], але також [г] і [х]. Бо якщо не має букви "ґ", тоді треба заступати її або "г" або "х". Викинувши букву "ґ", русифікатори довели українську мову до такого абсурду, що спотворили ім'я Hemingway (вимовляється: [гемінґўий]) на Хемінгуей. Чому це так сталося? Відповідь дуже проста.
З причин найкраще відомих їм самим, літератори перекладали ім'я відомого письменника на українську мову не з американського ориґіналу, а калькували його з російської транслітерації - Хемингуей. Зауважмо, що в російській мові така транслітерація є нормальною, бо відповідає російській звуковій системі. Не маючи фонеми [г], росіяни мусіли вибрати між найближчими звуками, себто [ґ] і [х]. Розуміється, що [г] є ближчим до [х] ніж до [ґ] і тому цілком слушно писати в російській мові Хемингуей [хемінґуей]. Але ж при чому ж тут Хемінгуей в українській мові, коли вона має і "г" і "ґ"? Мусить дуже легко прийматися "шовкова русифікація" (це вже не Валуєвська-погромницька!), коли одна з провідних постатей українського відродження могла нас запевняти, що "до Хемінгуея так вже привикли в Україні, що міняти неможливо". А що вже казати про рукою написаний заголовок в "Літературній Україні", "Гуд бай Америко, гуд бай".
Правда, трапляється і правильна транслітерація "h" на "г": Hamilton - Гамільтон, Harvard - Гарвард, Hitler - Гітлер, та "напівспечений" Гамбург - Hamburg (повинно бути Гамбурґ ). Але й тут заслуга не українських мовознавців, бо це ще одна калька з російської. Справа в тому, що російський правопис давніше засвоєні слова з буквою "h" часто транслітерує через "г", тобто з вимовою [ґ]: Гитлер, Гарвард, Гамильтон, Гамбург, що звучать відповідно як [Ґітлєр, Ґарвард, Ґамільтон, Ґамбурґ]. А за росіянами й українці, які приїжджають з України, часто вимовляють "Ґамільтон" і "Ґарвард"...

Англійська буква "w" та українська фонема [ў]

Hemingway може нам послужити для ілюстрації ще однієї аномалії англійсько-української та українсько-англійської транслітерації. Подібно до проблеми з передачею звуків [ґ], [г], [х], панує непорозуміння з приводу фонем [в], [ў], [у].
В українській мові пишемо слово "вовк", уживаючи два рази ту саму букву "в", але фонетично чуємо два різні звуки, які представляються фонемами [в] та [ў] - [воўк]. Отже в українській та білоруській мовах є два подібні звуки [в] і [ў], які в білоруській мові пишемо двома різними буквами "в", "ў", а в українській лише однією буквою "в". У російській же мові є лише один звук [в] і лише одна буква "в".
В англійській мові, так як і в українській і білоруській, є два подібні звуки, які відповідають українським і білоруським [в] і [ў]. При тому англійська мова, подібно до білоруської (але на відміну від української) на ці звуки має дві ріжні літери, - "v", "w".
Підсумовуючи, співвідношення фонем і літер у названих трьох мовах можна представити наступною таблицею:

ТАБЛИЦЯ II:
ФОНЕМИ [В], [Ў], [У] ТА ВІДПОВІДНІ БУКВИ В ЧОТИРЬОХ МОВАХ

* Умовні знаки фонем тут вжито українські.

Знову ж таки, з цієї таблиці можна зробити декілька висновків щодо транслітерації з української мови на англійсьску і навпаки:
1. З англійською буквою "v" немає проблеми в транслітерації на жодну зі східнослов'янських мов - їй точно відповідає буква "в".
2. Тому що в російській мові звук [ў] взагалі не існує, то там може бути оправданим транслітерація англійської букви "w" російською літерою "у". В російській мові переклад Oscar Wilde - Оскар Уайльд, чи Watergate - Уотергейт має сенс.
3. В українській мові, де "в" не раз вимовляється як [ў], так як англійська буква "w", найкраще перекладати "w" через "в" - [ў]. В деяких позиціях це "в" будуть правдоподібно вимовляти як [в] замість [ў]: Вайтгорс, Веллс, але все ж такий компроміс кращий, ніж "совітські" варіянти Уайтхорс, Уеллс. Завважмо, що французька мова при запозичені чужих слів з буквою "w" часом вимовляє їх як [в]: "wagon", а часом як [ў] "Washington". Ще одним можливим способом передачі "w" у деяких позиціях було б подвійне "вв" - Вворен, Оввен - як у словах ввічливий, вважати, співвітчизник, заввага. (Тут була б візуальна подібність до "w" як злиття двох "v".)
В українських словниках, друкованих за совітського режиму, знаходимо деякі виїмки до транслітерації "w"-"у": Walter Scott , наприклад, перекладається як Вальтер Скотт. Але знову ж таки, це не заслуга українських мовознавців, а лише ще одна калька з російської мови (так в Росії переклали це ім'я в ХIХ ст. - мабуть з німецької мови - й таким воно залишилося в російській мові по сьгодні).
Щоб покінчити з Hemingway -ем звернім увагу на ще одну проблему із його українською транслітерацією. Йдеться про кінцевий компонент -way. Буква "w" відповідає звукові [ў], а звучання англійського дифтонґа "ау", нагадує нашу звукосполуку [ий]. З цього бачимо, що транслітерація "way" через "уей", яка зроблена на підставі російської звукової системи, аж ніяк не відповідає українській. Отже, чому ж тоді не писати Гемінґвий, коли це найкраще відповідає англійській вимові? Для декого така за виглядом простонародна українізація чужого слова - уподібнювання його до прізвищ типу Хвильовий, Лозовий - буде зареволюційною. Довелося б називати торонтонську вулицю "Bay" як "Бий".

Транслітерація латинських "i" та "y" та проблеми з "і" та "и"

Дотепер ми обговорювали проблеми з деякими приголосними звуками. Не менше таких проблем - якщо не більше - із голосними [і], [и] української мови. Діяспора вирішила віддавна транслітерувати їх через "i", "у". Це правда, що фонеми, подібні за звучанням до [и], проявляються іноді у англійській (північноамериканській) та французькій мовах: прислухаймося, наприклад, до слів sick, bit, pit, чи французьких mОlanger, dОranger. Але заради уніфікації правописної практики ми передаємо "и" тільки через "у". ...Ми - та не всі. Знову ж таки, зрусифіковані українці на Батьківщині звертаються спочатку за "перекладом" до мови "старшого брата", а вже після того транслітерують свої прізвища та власні назви на західні мови. Тому й бачимо на їхніх візитних картках, у їхніх англомовних газетах (а згодом побачимо, мабуть, і в їхніх нових паспортах) такі дивовижі як Pilipchuk, Zhitomir та інше. Гірше того - прізвища, які закінчуються на ий, спочатку русифікують, а потім подають зросійщений варіянт для закордонного вжитку. Тому й бачимо в сучасному "самостійному" державному апараті таких осіб, як Lanovoy, Berezhnoy. Не милують вони і нас, діяспорних. Співавтор цієї статті вже бачив, наприклад, своє прізвище у варіянті Serbin, а пізніше уже в українській мові як Сербін.
У той же час у практиці українців на Батьківщині спостерігаємо подвійний стандарт. Так, якщо йдеться про транслітерацію російських прізвищ та імен, там воліють їх українізувати. Очевидно для того, щоб звучали рідніше і прийнятніше. Николай стає Миколою, Пётр - Петром, Владимир - Володимиром, і т.д. Але чи було б великим гріхом проти істини, якби ми писали Владімір Лєнін, або Нікалай Рижков? І знову ж таки - George'а Grabowicz'а там знають як Джорджа Грабовича, а не як Юрія чи Георгія. І не Ґрабовіча, звичайно ж. Подвійний стандарт, як бачимо, проходить навіть межею між ім'ям та прізвищем. Усі ці проблеми потрібно полагоджувати - а правописна комісія розпущена і навряд чи збереться найближчим часом...

Нові й давніші лексичні проблеми

Читаючи пресу, видану в Україні, а також її передруки в діяспорі, ми сьогодні натрапляємо на велику кількість новозапозичених слів, переважно англійських, без яких українська мова могла б чудово обходитись. На першому місці серед таких зайвих запозичень фіґурує слово лідер, яке ще кілька років тому вживалося лише у контексті спорту. Там би йому й залишатися - але сучасні журналісти воліють тулити його, куди треба й не треба, зовсім забувши про провідників і керівників. Виглядає, що найдешевший спосіб продемонструвати нині свою ерудицію - це напхати в газетну статтю якнайбільше таких слів, як бізнес, брифінг, пресреліз, рейтинг, самміт і тому подібних зайвих англізмів.
Ніяк не можуть зникнути також старі проблеми, успадковані від росіян, які неправильно розуміли чи вимовляли те чи інше чужомовне слово. Не зникає з української "совітської" мови прикметник датський, що мало б означати данський. Справа в тому, що десь колись російські моряки переплутали почуті ними в західних портах слова датч і даніш, тобто голляндський і данський. І тому данці стали датчанами (голляндцями ніби-то), а їхня мова - датською, а не данською. І знову ж таки - навіщо нам давні російські помилки? Трохи інакше виникла незручна для українців назва Персидська затока, що теж існує у "совітському" мововжитку. Росіяни, які колись запозичали багато французьких слів, спочатку перетворили Golfe Persique у Персикский залив, а тому що Персикский важко вимовляти, то на місці першого "к" з'явилося етимологічно невмотивоване "д". Українці ж віддавна знають Перську затоку, а тому й не потребують ніякого франко-російського посередництва.
Прикладів того, як шкодить нашій мові посередництво "великого, могучого", але - додамо від себе - "не вполне благоустроенного русского языка", можна назбирати на цілу монографію. Завершити ж варто ще згадкою про один випадок, що набрав присмаку міжнародного політичного конфузу. Коли генерал-губернатор Канади Рамон Гнатишин відвідував Україну, його там часто зустрічали плякатами: "Welcome Governor-General Gnatishin!" Чи ж для того дві ґенерації Гнатишиних берегли написання свого прізвища -Hnatyshyn - і тим самим муляли очі всім англо-саксам, щоб побачити таку наругу на своїй історичній Батьківщині? А тому, якщо Україна не перестане коситися зором на північ усякий раз, коли йдеться про переклад прізвищ і власних назв, то почнуть з'являтися не тільки статті, подібні до цієї, але й дипломатичні ноти протесту.
Ще один поширений совєтизм, який паразитує в українській мові - це словечко зарплата. Важливе словечко, бо всі його повторюють у житті не раз, не два і не тисячу разів. Воно походить з большевицького жарґону і означає "заработная плата", що є цинічним додатком до ще більш цинічної большевицької приказки: "Хто не робить, той не їсть". В українській же мові є слово платня, яке означає не що інше, як зароблену платню, бо інакшою платня бути не може: незароблені гроші - це або дарунок, або спадщина, або хабар, або грабунок. Зарплата, а разом з тим наспіх "українізоване" зарплатня - це неоковирний совєтизм, у якому перший компонент семантично зайвий (redundant).
Російщення української мови з допомогою російських канцелярських "штампів" - це ще одна тема для дослідження. Для прикладу можна вибрати хоча б один феномен - назвімо його "феноменом 'по'". Це не той прийменник "по", який ми споконвіку чуємо в наших мелодійних піснях і приказках: "Люблю дивитися, як ти ідеш по воду..." тощо. Це те "по"-паразит, що його знаходимо в таких конструкціях, як "комітет по пресі", "заходи по збереженню навколишнього середовища", "комісія по промисловості", "комітет ООН по вивченню причин злочинності", "комітет по нагляду...", "комітет по роззброєнню", "комітет по фізкультурі і спорту" - і т.д., і т.п. Їх тепер вже можна назбирати кілька соток. Звідкіля ж взявся "феномен 'по'"? Джерела його знайти не важко: вони течуть із сусідського моря. У російській мові "по" вживається частіше і має ширший обсяг синтаксично зумовлених значень, аніж у мові українській. "Он растет не по дням, а по часам" - каже росіянин про малого хлопця (у нас краще казати "росте, як з води"). "Он не спит по ночам" - а у нас кажуть "він ночами не спить". Але не всі кажуть. Прислухайтесь до гостей з України - і почуєте таке: "Він росте не по днях, а по годинах", "він не спить по ночах". А тому вже тепер треба шукати, чим замінити те "по", якщо воно - бур'ян. Можна пропонувати кілька варіянтів - наприклад, зовсім без "по": "комітет роззброєння", "комітет фізкультури і спорту". Можливі й інші конструкції: "комісія для справ промисловости". Але найкраще було б змінити канцелярський спосіб думання і називати установи і різні "заходи" радикально по-іншому.

"Дев'ятдесят жидів", чи "дев'яносто євреїв"?

Діяспорники, які відвідували Україну за часів ґорбачовської відлиги, завважували зубожіння української лексики. В розмові вживалися ті слова, які є ідентичні або подібні до російських, а уникалися ті, яких в російській мові нема. І так, слова "дев'ятдесят" і "жид", які існують в інших слов'янських мовах і завжди існували в українській, сьогодні в Україні проскрибовані неписаним законом. Ще один приклад "шовкової русифікації"...
З "Етимологічного словника української мови", т. 2 (Київ, Академія Наук УРСР, 1985, стор. 22) довідуємося, що слово "дев'ятдесят" знала вже старослов'янська мова та що існує воно по сьогоднішний день в польській - dziewiecdziesiat, чеській - devadesat, болгарській - деветдесет. Але, згідно зі словником, "у східнослов'янських мовах вживається рідко". "Словник української мови" т. ІІ (Київ, Академія Наук, 1971, стор. 229) поміщує чисельник "дев'ятдесят", при чому пояснює його як "діалектне слово" на "дев'яносто". Як приклад такого "діалектного" вживання, автор статті використав речення з творів не кого іншого як ... Зерова!
Та не завжди було це слово рідкісне і діялектичне. Недавно видані збірники історичних документів показують, що "дев'ятдесят" вживалося на Київщині ще в шістнадцятому сторіччі. В "Книзі Київського підкоморського суду (1584-1644)" (Київ, Археографічна комісія, 1991, ст. 106) читаємо таку дату: "Року тисєча пятсот дєвєдєсят дєвєтого...". Вживали це слово на Київщині і в дев'ятнадцятому сторіччі: 1862 р. в Києві вийшла українською мовою "Арихметика" Данила Мороза; в розділі "лічба" знаходимо слово "девятдесят" (стор. 7). "Словарь української мови" Б. Грінченка (Київ, 1909, стор. 407) перекладає українське слово "дев'ятдесят" на російське "девяносто", але даремно буде читач шукати в цьому словнику слова "дев'яносто".
Чому ж викидати це старе українське слово з лексики української мови? Аджеж воно створено логічно: кажемо п'ятдесят, шістдесят, сімдесят, відсімдесят, то чому не казати й дев'ятдесят? До того ж, це слово вживають інші слов'янські мови. Так - інші, але не всі... А головне: його не вживає російська мова. Ось чому треба було усунути "дев'ятдесят" та замінити його "общепонятним" терміном "дев'яносто"!
Подібна доля, але з набагато важливішими наслідками, стрінула слово "жид".
Слово "жид" є спільним в усіх слов'янських мовах: пол. - Zyd, чес. - Zyd, болг. - жид, і. т. п. В цих мовах, так як і в українській, історичне ім'я для цього народу, який великим числом поселився посеред слов'ян ще в середновіччі, усе було "жид". В жадній з цих мов слово "жид" не є образливим. Але справа представляється інакше в російській мові.
"Этимологический словарь русского языка" М. Фасмера, т. II (Москва, Изд. Прогресс, 1967) пише: "жид, уничиж[ительное], обычно еврей". Подібно пише "Словарь современного русского литературного языка" т. 4 (Москва, Акад. Наук СССР, 1955): "Жид, Устар[елое], простореч[ие]. Презрительное название еврея." Отже російське слово "жид" є принижуюче і зневажливе. За правильний термін російська мова прийняла слово "еврей", і тому в російській мові треба вживати лише це слово.
А як в українській мові? Загляньмо в словники:
1. "Етимологічний словник української мови", т. 2 (Київ, Академія Наук УРСР, 1985, стор. 196) пояснює, що слово "жид" та його деривати: жиденя, жидівка, жидівство, жидівча, жидовин, походять від старослов'янського жидъ. Далі читаємо, що слово "запозичено в дописемний період з італійської мови; іт. giudeo 'єврей' походить від лат. Judaeus 'іудей, єврей', яке зводиться до гебр. iehudi 'іудей', утвореного від особового імені гебр. iehuda 'Іуда' (загальне значення 'славлений, хвалений')". Словник додає, що слово - "застаріле".
2. "Словник староукраїнської мови ХIV-XV ст.", (Київ, Наукова думка, 1977, стор. 360) пояснює слова "жидъ, жыдъ, zid" одним словом: "єврей". В цитаті зі збірника законів "Zbiоr praw litewskich od roku 1389 do roku 1529" читаємо: "A jestiby zid zida ranil, winu sud'i swojemu, wodluh obyczaja zemskoho zaplatiti (Луцьк, 1388 ZPL 105).
3. "Словник української мови" т. II (Київ, Академія Наук, 1971, стор. 528) чомусь під словом "жид" відсилає читача до того ж слова в множині, а під словом "жиди" дає дві нотатки: "1) заст[аріле] Те саме що євреї. А жид старий Ніби теє знає, Дочку свою одиноку В хаті замикає (Шевч., ІІ, 1953, 158); 2) Образлива назва євреїв."
Те, що за "совокраїнським" правописом слово "жид" офіційно уважається в Україні за образливе, це вже заслуга совітських русифікаторів. Цікаво, що вже в шістдесятих роках дев'ятнадцятого століття цю справу обговорювали між собою редакції двох журналів: представник жидівства, одеський "Сион" і відомий український журнал, петербурзька "Основа". Цю першу публічну полеміку про українсько-жидівські відносини викликав лист до "Основи" студента-жида, В. Портуґалова, який запротестував проти вживання журналом слова "жид". "Основа" пояснила, що в українській мові це одиноке правильне слово, яке від віків уживає український народ, а від нього воно ввійшло в українську літературу. На відповідь "Основи" зареагував "Сион" і внедовзі розгорнулася надзвичайно цікава й жвава дискусія не лише про слово "жид", але й про жидівсько-українські відносини в цілому. (Про цю полеміку за совітських часів в Україні ніхто не писав; зацікавлені можуть познайомитися з цією темою у статті: Roman Serbyn, "The Sion-Osnova Controversy of 1861-1862", in Peter J. Potichnyj and Howard Aster, eds., Ukrainian-Jewish Relations in Historical Perspectives, Edmonton, CIUS, 1988, стор. 85-110.). Що до самого мовного питання, пов'язаного зі словом "жид", то на цю тему "Сион" дав свій висновок в редакційній статті "'Основа' и вопрос о национальностях", яка появилася 10 вересня 1861 р. Редактор жидівського урналу відкинув твердження Португалова: "П-в вважає вживання слова 'жид' в усякому випадку образливим для всіх жидів; [...]. Ми цілком не погоджуємся с п. П-вим. За своїм значенням, слова 'жид' и 'еврей' не виявляють жодої ріжниці в етимологічному відношенні". Правда, пояснює автор, в деякі мови увійшли обидві назви, і одна з них набрала образливого забарвлення.
"Але цілком інша справа там, де в народний ужиток увійшла тільки одна назва; там ми не знаходимо жодної причини вимагати, щоб народ і його письменники змінювали свою мову за нашим капризом. Ми вважаємо смішним, коли німецький жид ображається за слово Jude із вуст християнина, в той час як він і сам себе інакше не називає, і [ображається] за слово Judenthum, що в буквальному перекладі значить жидівство, що означає всю сукупність його національних і релігійних особливостей. Ми вважаємо смішними процеси французьких жидів за слово juif; не розуміємо, як можна вимагати від поляка, щоб він своє zyd замінив словом starozakonny, що позначає - і то досить невдало - одну лише релігійну, а не племінну особливість жидів, і визнаємо, що подібна ж вимога до малорусів також позбавлена усякої основи. Навіть у російській мові не завжди слід сприймати слово "жид" у значенні образливому: назва "жид" там більш народна, а "єврей" більш офіційна, і якщо хтось призвичаївся до першої і вживає її тільки за звичкою, то від нього не зовсім справедливо буде вимагати, щоб він змінив свою звичку, набуту ще в дитинстві, з тієї причини, що ми дивимось на неї, як на кривду для нас."
Якщо "Сион" визнавав, що навіть в російській мові можна було оправдати деякі випадки вживання слова "жид", то тим більше не міг він домагатися усунення цього слова з української мови. І редактор кінчає таким висновком: "Поскільки редакція ['Основи'] доводить, що в слові 'жид' немає нічого кривдного і що в південноросійському наріччі не потрібно його заміняти ніяким іншим, із нею не можна не погодитися в усьому."
Слово "жид" залишалося в українській мові правильною назвою цього народу до початку нашого сторіччя. В передмові до своєї книжкин "Про старі часи в Україні", (Скрентон, Пенсильвинія, 1916) М. Грушевський, писав:
"Ми називаємо жидів жидами не в образу, а тому, що здавна в Україні їх так називано і вони самі себе так називали, і в цім імені нема для них ніякої образи чи ганьби. Тепер, правда, часто уважають це слово за образливе і тому називають жидів з-московська "євреями". Але на що ж то? В Галичині, в Польщі, на Литві і в Чехії - скрізь жидів називають жидами, по-давньому, і жиди самі себе так називають, бо це не ганьба, а ім'я. Навпаки, в Галичині, як хоче чоловік жида якось прозвати, то каже на нього: ти, "яврею!"... Саме слово жид не образливе і нема чого його вважати за якусь лайку. Інакше потім буде здаватися, що й наші давніші письменники - Шевченко й інші - жидів лаяли, коли називали жидами, хоч вони зовсім не зневажають жидів, але називали їх так, як вони в нашій мові називаються."
За перших років совітського режиму слово "жид" ще вживалося українцями як нормальний термін. Доказом цього може послужити київське видання ВУАН 1928 р. під заголовком "Збірник праць жидівської історично-археографічної комісії" Кн. I). Але в другій книзі, виданій кілька років пізніше, слово "жидівської" було вже замінено словом "єврейської"! Ще одним словом русифікаторський режим старався відчужити українців від інших слов'янських народів і прикувати до російського...
Та зречення слова "жид" не таке просте як зречення чисельника "дев'ятдесят". Це потягнення не лише мовного значення. Якщо відкинемо це слово за те, що воно образливе, і засудимо усіх, хто його вживав і вживає - то як з нашою літературою? Чи не уся вона тоді (досовітської доби!) виглядатиме антисемітською? Хіба що будемо її цензурувати і виправляти, за "совокраїнським" правописом! А що коли дитині попаде до рук нецензурований Кобзар?

Нормування й гальмування реформи правопису

Справа радикального реформування українського правопису в Україні зустрічає, на жаль , опір не тільки з боку редакцій газет та книжкових видавництв, але й більшости фахівців-філологів, які взяли на себе обов'язок пильнувати за нормативністю мови. Традиція нормувати мову згори - це чисто континентальна европейська традиція. Початок цій традиції дала Французька Академія ще за часів її засновника, кардинала Рішельє [Рішельй]. Від того часу европейські континентальні нації почали одна за одною наслідувати французів, а в той же час острівна Великобританія йшла по іншому шляху - по шляху стихійного нормування мови, при чому справою нормування займалися переважно видавці газет і книжок, приходячи поступово до спільного знаменника. І дотепер великі англомовні газети світу мають свої власні правописні кодекси (згадаймо, наприклад, що канадська Globe and Mail першою запровадила написання назви Ukraine без артикля the). Через те саме і американський правопис помітно відрізняється від британського і канадського. Чи повинна й українська мова йти тим же шляхом, який пройшли англомовні нації, що жили в умовах політичної стабільности і відсутности колоніяльного тиску?
Практично сьогодні українська мова в її друкованому варіянті вже йде таким шляхом: маємо ж, мабуть, не тільки дві фундаментальні різниці в правописах, а й більше - якщо взяти до уваги практику редакторів численних газет як в діяспорі, так і в Україні. Але на цьому паралелі і кінчаються, бо українська мова йшла зовсім не таким шляхом, яким ішов могутній і впевнений у собі англомовний світ.
Від українських філологів, в Україні сущих, часто доводиться чути, що все, мовляв, ішло нормально: що б там, мовляв, не діялось в політичному житті, а люди все-одно якось комунікувалися між собою. Отже все, що сталося, дало такий результат, який маємо, і ми, мовляв, повинні сприймати його праґматично і без хвилювань. Мова все ж таки розвивалася, - заспокоюють нас звідти, - хоч розвивалася вона разом "у спільній колисці з мовою-близнюком" - російською мовою. Хіба це така вже й велика біда? - запитують нас.
На це треба відповісти, що це не біда, а справжня трагедія. Хоч би й тому, що один із "близнюків" мав усі права на вільний розвиток, а інший розвивався, як оті ноги китайської дівчини, взуті в середньовічні "китайські повивушки". Ноги росли - але пальцями назад... Укази, директиви і негласна політика несприяння розширенню функцій мови якраз і зіграли ролю тих самих "китайських повивушок".
Той, хто слідкує за дискусіями на правописні теми, давно помітив, що великою мірою вони стосуються способів адаптації запозичених слів. На це є історичні причини, які аж ніяк не свідчать про нормальний розвиток української мови. Наша мова віддавна почала запозичувати і поглинати слова із мов сусідніх народів - далеких і близьких. Знаходимо в ній давні тюркізми, що прийшли із мов східних кочових племен та наїзників. Могутнім джерелом запозичень була грецька мова Візантії, особливо у галузі наукової та церковно-релігійної лексики. Пізніше запозичила наша мова багато німецьких, латинських, польських, трохи турецьких, чеських, італійських, французьких та інших слів. Вона була відкрита на Захід і на Південь - і ось раптом на початку двадцятих років цього століття величезний мовний масив за Збручем опинився відрізаним від Заходу. "Розвиток" пішов під впливом одного тільки Сходу і Півночі. Все лексичне багатство, що нагромадилося в мові під західними впливами, почали підганяти під російські стандарти і "вирівнювати" слововжиток. Бездержавні галузки України за межами УССР - Галичина, Буковина, Закарпаття - мали свої проблеми і на розвиток загальнонаціональної мови не могли відчутно вплинути. Двадцяте століття проклало українській мові тернистий шлах - і годі порівнювати цей "розвиток" із процесами, що відбулися в англійській чи французькій мовах.
Сьогодні нам із Києва вказують на "значні" труднощі з реформуванням нашого правопису. Один із таких арґументів розповсюдила, наприклад, торонтонська газета "Україна і світ". Щоб знати напевно, де писати ґ, а де г, потрібно знати клясичні та інші чужоземні мови, - бідкається автор однієї статті. Так, знати їх потрібно - але не всьому суспільству. Знати їх повинні мовознавці і "нормувальники" мови - але чи багато фахівців у галузі іноземної філології знайдемо ми сьогодні в Інституті мовознавства АН України? Вони розкидані по університетах і педінститутах і - за традицією - не надто шановані на мовотворчому Олімпі в Києві. Із тогож Олімпу його представник тимчасом привіз до Канади ще одну ідею: виявляється, реформувати правопис і запроваджувати його в життя потрібно поступово, етап за етапом... Ми вважаємо, що запропонувати науково злагоджений реформований правопис можна і треба негайно. Поступове же буде сприймання його суспільстом. Немає сумніву, що в умовах звільнення від диктату центральних "відомств" дехто й далі вживатиме "совокраїнський" правопис, а деякі діяспорні редактори і далі триматимуться своїх індивідуальних "правописів". Поступовість у засвоєнні нового правопису неминуча, бо відтепер не можна на всіх накричати згори, - але недопустима така поступовість у думанні і діях провідних мовознавців України.

Ой Морозе-Морозенку!

Конкретних прикладів "розвитку" мови у "китайських повивушках" сьогодні так багато, що доведеться обмежитися найочевиднішими і найдразливішими з них. Ось, наприклад, торонтонська газета "Україна і світ" у своїй відповіді на зауваження одного читача щодо мовної політики редакції радить йому вчитися з київських газет. Еталоном для торонтонських постсовітських журналістів є, звичайно ж, "Літературна Україна". Загляньмо ж і ми в неї. Нам не треба навіть змушувати себе читати ті довжелезні, нашпи?овані літературними прикрасами статті-"нариси", аби знайти те, чого не хотілося б знаходити. У 14-му числі "ЛУ" за 8 квітня відразу ж впадає в око заголовок-звернення: "Браво, Назаренко!" Ось, значить, і дожилися! Народ співав і співає "ой Морозе-Морозенку", а "інженери душ людських" пропонують "Назаренко". Навіщо ж "інженери" витісняють з української мови кличний відмінок?
Ця історія така ж показова, як і багато інших. Про українську мову і експерименти над нею можна було б писати пригодницьку повість - адже стільки в тих експериментах є неймовірного, ?ротескного і сюрреалістичного. Кличний відмінок, звичайно ж, почали тихцем усувати тільки тому, що в російській мові його немає (лише три слова - Господи, Боже і Отче - вимовляють так росіяни під впливом церковнослов'янської мови). Для початку республіканські "мовотворники" почали наш кличний відмінок називати "кличною формою" - дарма що латинський vocativus ні в кого не викликає сумніву в тому, що він - повноправний член парадиґми. Це мав бути початок кінця, і хоч до кінця так і не дійшли, то все ж прополоти встигли чимало. Сьогодні ми отримуємо від авторитетних людей з України листи, які починаються так: "Шановний Пан Н...чук!", "Вельмишановний Іван Степанович!", "Поважаний Пан Директор!" - і т. п. Ні, не можемо ми допустити, щоб "Літературній Україні" та її меценатам вдалося в цей постсовітський період добити і поховати наш кличний відмінок. - Чи не могли б нововибрані члени АН України з діяспроти сказати там своє слово в цій справі? - Українці ж споконвіку вживають кличний відмінок не тільки при зверненні до живих істот (тату, коню), але й до поетично одухотворених неживих речей (дубе, барвінку, струмочку, річко).

Асиміляція чужих слів

Повертаючись до слів іншомовного походження, не зайвим буде розглянути питання про збіг голосних "і" та "а" у коренях слів цієї категорії. Діаспора ми, чи діяспора, тривіальні наші турботи, чи нетривіяльні? Ми гадаємо, що ми - діяспора, а наші турботи зовсім нетривіяльні. І ось чому.
Збіг голосних в українській мові - явище загалом нетипове. Його спостерігаємо тільки в запозиченнях та при збігу кінцевого голосного у приростку з початковим голосним кореня: неодмінно, приорати (але показовим є те, що у діялектах це останнє слово звучить як пригорати ). У коренях чисто наших, незапозичених слів таке явище зовсім відсутнє. На межі між коренем і суфіксом воно теж відсутнє: слова типу сіяти, надія, забіяка тільки позірно мають у собі збіг голосних. Насправді ж це звуки [і] та [а], між якими стоїть, мов буфер, "напівголосний" звук [й], який у морфології функціонує так, як звичайний приголосний звук (якби ми наприкінці ХIХ століття прийняли латинську абетку, як дехто пропонував тоді, то все це було б зовсім очевидно: sijaty, nadija, zabijaka).
Відрізняються своїм написанням у діяспорі і в Україні такі слова, як соціялізм, спеціяльний, індустріяльний і їм подібні. Їхнє написання, яке прийняте в Україні, насправді не відображає натурального стану мови, бо українець так вимовити не може: навіть якщо й він бачить на письмі "соціалізм", "спеціальний" і т. д., то в його вимові все одно буде чутися - ія -. Бо інакше бути не може. Якби українця змусити вимовляти чітко - іа - , то йому (чи їй) довелося б робити після - і - коротеньку павзу - і слово тоді звучало б розірвано, ненатурально. Отак розірвано і справді звучать названі слова в устах тих, які знають українську мову із книжок та газет, друкованих "совокраїнсьим" правописом. Спробуйте вимовити "по-совокраїнському" слово фіалка - і ви переконаєтеся, що чуєте не себе самого, а механізованого робота.
У цій популярній брошурі годі пояснити цей феномен, але нагадаємо, що звук [а] на початку слова (після міжсловесної межі - word boundary) довгий час зовсім був неможливим у нашій мові (за винятком слів а, аж, ай-яй-яй, ану, ади та ще може кількох вигуків). При запозиченні чужих слів, які починалися з [а], українці або ж додавали перед ним [й], або ж замінювали його звуком [о]: явір, ярок, Ятрань, отаман, Охтирка, Оксана - все це давні запозичення з різних сусідних мов. Існує, таким чином, якийсь закон внутрішньої гармонії, що не дозволяє звукові [а] залишатися "чистим" в невластивому в українській мові оточенні.
Сприймання запозичених слів, як видно з історії мови, залежить від тривалости періоду їхньої адаптації. Деякі з них пустили в нашій мові таке глибоке коріння, що тільки фахівець може розпізнати, що вони "чужі": бугай, гарбуз. Деякі завжди будуть "чужими": електроліз, полімер. А шлях у мову деяких інших, навпаки, напрочуд простий: вони відразу ж звучать так, ніби завжди були в українській мові. Наприклад, Торонто. Не зрозуміло, чому в Україні постановили відмінювати французьке слово пальто і навіть утворюють від нього пестливо-дитяче пальтечко - а от рідне для канадських українців Торонто залишається невідмінюваним для них, таких охочих брататися з діяспорю. З такого братання - слід підкреслити - не вийде нічого путнього, якщо воно йтиме за принципом "гроші ваші - ідеї наші". Доводилось вже й таке чути від викладачів української мови з України: "Для вас я кажу 'в Торонті', а для студентів у Києві це буде вважатися за помилку". Чи не образа це?
Зайвим буде сперечатися про те, чиї правила адаптації запозичених слів логічніші і послідовніші. Діяспора у своїй більшості прийняла систему адаптації запозичень, основану на практичному досвіді північноамериканських українців. Ця система має ще глибше підґрунтя: вона веде свою традицію від років двадцятих і тридцятих, із тих українських земель, які не були понівечені большевизацією і мали вихід на Захід, незважаючи на польські, румунські чи мадярські утиски українського населення. Ці володарі західних земель України, звісно, плекали мрію про майбутню асиміляцію українців, але підступних програм "зближення" мов вони все-таки не нав'язували нікому. Забороняли деякі функції української мови - це так - але не "зближували" її. Може не встигли дійти до такої "геніяльної" концепції, може зайняті були важливішими справами - але фактом є те, що українська мова Галичини, Буковини і Закарпаття адаптувала чужі слова стихійно, природно і без плянованого примусу. Ось таку традицію ми продовжили і в Північній Америці, а тому й пропонуємо дотримуватися її і відповідно писати фарма, доляр, плянетарій, регабілітація і т. п.
А тимчасом в Україні триває русифікація не тільки словництва, а й свідомости населення. Вираз "ближнее зарубежье", запущений у вжиток російськими газетярями з іронічною усмішкою, почав сприйматися всерйоз не тільки в російській мові, але й в українській. І сьогодні, всупереч усякій логіці, для українських журналістів далекий Таджикистан став "близьким зарубіжжям", а сусідня Польща залишається, як виглядає, "далеким зарубіжжям". Не знаючи ніякої другої мови, крім "братньої", ці журналісти продовжують калькувати вирази і визбирувати ідеї із насиченою всілякою достоєвщиною московської преси.
Так само звузило спектр своїх значень і уподібнилося до російського слова "убытки" наше слово "збитки". Часто читаємо про підприємства, які в кінці року "показують збитки". А тимчасом Б. Грінченко доводить, що воно якраз навпаки: "Живуть пани у збитках і горя не знають"; "Великі збитки усякого добра" (в І. Нечуя-Левицького). Пояснює Грінченко і інші значення цього слова: "Оті шалихвости паничі зробили мені збитки - взяли коняку та й знатурили"; "Я просив його заждати на мене, а він узяв тай на збитки поїхав". (Борис Грінченко, "Словарь української мови", Київ, 1909, стор. 659) - Чи не пересунулися ці "збитки" підприємства на користь номенклятурних бізнесменів і "на збитки" українським робітникам?
Традиційне значення слів збитки, збиток зберегла діяспора. В "Українсько-англійському словнику" С. Н. Андрусишина (Торонто, 1957, стор. 316) знаходимо:
- збитки (-ків) pl - pranks, mischievous doings, follies, frolics: на збитки, in defiance, in spite of.
- збиток (-тку) m (sing. of збитки) - luxury, excess, profusion, superfluity, plenty, abundance, overflow: жити в збитку (збитках) - to live in affluence (abundance, luxury).
Тимчасом українські совітські словники втовкмачують нам щось зовсім інше. "Словник української мови", т. III, (Київ, 1972, стор. 437-8), дає три значення на слово збитки:
1. Матеріальні втрати, протилежне прибутки. Інтервенти заподіяли радянським республікам збитків на суму 38 мілрд. золотих карбованців (Іст. УРСС, ІІ, 1957, 218);
2. розм. Зло, шкода. -
3. тільки мн. діал. Пустощі, жарти.
Отже, значення пустощі відсунули в категорію слів діялектичних, а за ним, отже, туди ж треба було б відсунути і слово збиточник, яке знаходимо в Андрусишина (prankster, mischievous person, rascasl, knave).

"А хто матір забуває - того Бог карає..."

Ні в якого народу немає стільки пісень про матір, як в українського народу. Не будемо гадати, чи ця традиція йде від дохристиянських релігійних вірувань (а тому й Християнська Матір Божа стала в нас майже нарівні з Ісусом Христом), чи виникла пізніше, в століття воєн і розрух, коли чоловіки вели нескінченні війни, а всі домашні турботи лягали на плечі матерів. Як би там не було, а в тому столітті, коли жив Тарас Шевченко, пошанування матері було таким глибоким, що не могло не відобразитися в його геніяльних віршах і поемах. "Нічого кращого немає, як тая мати молодая з малим дитяточком своїм..." Ці слова знає кожен українець, а так само й ті, які стали заголовком цього розділу. Найбільшою образою для української людини була образа матері. Найжорстокішим знущанням було знущання над материнством - тому й почалася творчість Шевченка із поеми "Катерина". Бачимо там матір, яка не має змоги тішитися своїм материнством... Більше емоційного послання молодий поет не міг би придумати. Він знав свій народ і знав, що найглибше зачіпає струни його душі, в який образ треба втілити покривджену матір-Україну. "Мамо, мамо, рідна ти моя ненько! Мамо, мамо, пташечко біленька! Чуєш, мамо - більшого нема дива за пісні, що ти дала, як папороть цвіла" - чуємо сучасну пісню у виконанні Али Кудлай. Отже, традиція пошанування української матері не вмирає, та й напевно не умре ніколи. Але під авторитет і божественність матері від якогось часу почали робити підкоп зайшлі люди з іншою культурою і іншими суспільними цінностями. Цей підкоп вже створив "вовчі ями" на шляху розвитку нашої мови.
Тому й бачимо сьогодні разючі зміни в значенні одного слова, про яке мова йтиме нижче. В цьому випадку подібні за звучанням слова російської й української мов зайшли в безнадійний конфлікт. У конфлікті, звичайно ж, перемогла мова російська. Йдеться про слово "матерный" і "матерній". Російське "матерный" належить до категорії "табу" (матерный язык - мова, пересипана "матюками", вульгарними виразами, що принижують співрозмовника і його матір), у той час як українське "матірній" - одне з найшляшетніших понять нашої мови. Воно утворене від слова матір (називний відмінок жіночого роду), що існує в діялектах як східної, так і західної України і успішно конкурує з канонізованим літературою словом мати.
Борис Грінченко (див. вказане вище джерело) пояснює це так:
- Матір, -тері, ж. Матерь, мать. А мені здається, що ви моя матір. Левиц. Як родивсь Сус Христос, то Матір Божа поклала Його в яслах. Чуб І. 49.
- Матерній, -я, -є. Материнскій. Матернє молоко. "Обнови у серці матерню радість" (П. П. Чубинський, "Труды этнографичеко-статистической экспедиціи въ западно-русскій край,..." Спб. 1872-1878, т. ІІ, стор. 16).
- Матірня мова. Родной язикъ.
Ще на початку цього століття, в 1905 році, російський письменник Максим Ґорькій описував свої враженя від подорожі по Україні і звертав увагу на те, що люди на "малоросійських" базарах не матюкалися. Ніде не було чути вульгарних вигуків з образою матері співрозмовника. Натомість "малороси" глузували один з одного, порівнювали супротивника з якоюсь неприємою твариною або річчю ("Ти натурливий, як та коняка! Грець тобі, цапе облізлий! Чвалаєш, як корова по льоді! Дурний, як пень!") Найгірші лайливі вирази доходили до таких, наприклад, звертань: "Щоб ти зашкоперталась і не встала! Тьху на тебе, скажений! Щоб тобі непереливки було!" Більше подібних "вульгарних" перлин можна знайти в І. Котляревського або ж в Г. Квітки-Основ'яненка. Мати і матір були словами святими і недоторканими.
В "Словнику української мови", т. ІV (Київ, 1973, стор. 650) є і мати, і матір. Знаходимо там і матерній і то не в принижуючому сенсі. То чому ж так його й не вживати? Сталося так, що для сучасних українців слово матірній почало асоціюватися зі словами матюк, матюкати (їх подають усі словники). Боротися із занесеним із чужої мови "табу" важко, але боротися треба. Українська свідомість повинна очиститися від комплексу паралельности двох "братніх" мов. Юрій Шевельов, до речі, пояснює механізм діяння цього комплексу як "one to one relationship". Але ж не відкидають українці своє слово вродливий, хоч у "паралельній" мові слово уродливый має прямо протилежне значення (бридкий, потворний). Отже, маємо ще надію витравити із української свідомости цей комплекс, що блокує належне думання.

Висновки

Ця коротка брошура популярного характеру не може охопити всього обсягу проблем, які нагромадилися в українській мові під тиском аґресивної, високорозвиненої, державної на протязі кількох віків мови росіян. Статус державної мови дає її носіям відчуття самовпевнености, непомильности в історичній рації їхньої мови. Якщо порівняти це з нашою ситуацією сьогодні, коли українська мова нібито стала державною, то замість самовпевнености бачимо там ароґантність, зарозумілість її зрусифікованих носіїв, замість відчуття непомильности - невміння визнати свої помилки. Звичайно ж це тому, що кілька віків державности мови - це не те саме, що кілька років. Та й ці кілька років не відзначилися надто великим ентузіязмом нових державників у галузі мовної політики. Вони можуть відповісти нам, що кризова економічна ситуація не залишає часу і коштів на такий люксус, як розбудова і вдосконалення мови. Але в той самий час відомо, що іще від часів старого режиму залишилися в Україні люди, яким якраз і призначено займатися не економікою, а мовою. "Шевце, занай своє шевство" - радить українська приказка. Але знай його добре - додамо ми від себе. Не може бути оправданням те, що економічна ситуація чогось не дозволяє: філолог не змінить економічної ситуації ні в один, ні в інший бік, а тим більше не змінить він її, покірливо бовтаючись у калабані своєї колоніяльної мови. До речі, економічна ситуація Шевченка аж ніяк не допомагала йому думати широкомаштабно.
Небажання радикально переглянути правопис в Україні - це явище, крім усього, психологічне. Там усе ще існує у свідомості народу - в тім числі і мовознавців - той великий мур, який довго-довго відділяв Україну від Заходу. Починати думати про те, що наша мова европейська, а не лише східнослов'янська, можна тільки після психологічного подолання цього муру. Українська офіційна делеґація, яка в 1992 році полетіла літаком до Парижу, була шокована одним фактом - відстанню. "Як же він близько, той Париж!" - вигукнув один високопоставлений член делеґації, який до того літав тільки на схід - аж до Владивостоку. Отож треба літати і їздити - і тоді в уяві українця з України вималюється цілком нова карта світу і Европи. І стане цілком очевидним те, що слова, власні назви й імена, що прийшли із Заходу, обов'язково потрібно писати і вимовляти так, щоб вони були зрозумілі для західніх сусідів. Діяспора ж має ту перевагу перед українцями з України, що конечність правильної транслітерації для нас - це питання коректности, поваги до мов народів, серед яких ми живемо, і врешті - поваги до самих себе.
Подолати психологічний бар'єр нелегко - це правда. Слона, наприклад, привчають жити в неволі таким способом: маленьке слоненя ловлять у джунґлях і приковують ланцюгом до важкої залізної кулі. Слоненя росте і звикає до того, що куля триматиме його на ланцюгу вічно. Воно стає великим слоном - але з ланцюга не втікає. Бо ланцюг вже утворився в його голові...
Це так - але ж люди не слони. А тим більше люди, які все-таки спромоглися проголосити свою незалежність.

Написано у співавторстві з Ярославом Харсуном

Перша версія статті була написана 1992 р., і доповнена 1993 р. року. На початку появилася у формі самвидавчої брошурки-метелика, а опісля в скорочених формах або уривками у кількох газетах та двох журналах: Військо України (Київ) і Сучасність (Київ).

До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"