Роман СЕРБИН

ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?

ЧИ ВИЗНАЄ УКРАЇНСЬКИЙ УРЯД УКРАЇНСЬКУ ПОВСТАНСЬКУ АРМІЮ ДО ДЕСЯТОЇ РІЧНИЦІ ДЕРЖАВНОЇ НЕЗАЛЕЖНОСТИ?

Добігає десята річниця проголошення незалежности країни, а керівництво нової держави ще не визнало ветеранів саме тої військової формації, яка єдина довгі роки боролася за ту ж таки незалежність. Чи нема чим дивуватися? Ця дивовижня держава - Україна, а покривджені військовики - вояки й офіцери Української Повстанської Армії. Мабуть немає другої країни в світі, яка б після здобуття незалежности так негідно поступила зі своїми громадянами, які жертвували своїм життям, щоб їхній народ більше не служив чужжим імперіям.
Замість того, щоб віддати належне місце всім ветеранам Другої світової війни, як це вже давно зробили цивілізовані держави Заходу, українська пост-совєтська влада визнала лише членів Червоної Армії і комуністичної партизанки, а всіх інших війсковиків відкинула. Уряд України довго опирався домаганням упівців і, врешті, назначив спеціяльну комісію для вивчення їхньої воєнної діяльності. Чи потрібно робити спеціяльні дослідження про УПА? Адже роля УПА добре відома: від її засновання на початку сорокових років до остаточного знищення совєтським режимом десять років пізніше. Створенням такої комісії уряд кидає підозріння на УПА, бо воєнну діяльність Червоної Армії та комуністичних партизанів під такий розгляд він не ставить.
Вистачає досить поверхового ознайомлення з українською історією, щоб зрозуміти, що не з волі українського народу його сини й доньки були втягнені в три ворожі табори: про-совєтський, про-німецький та третій, який воював з двома іншими. В усіх трьох таборах були чесні й добрі люди та хоробрі патріоти. Багато з них щиро вірили, що рятують своїх рідних, захищають та визволяють свою батьківщину. Але жодна з воюючих сторін України не визволила, бо визволити значить дати волю, а тої так очіканої волі ніхто тоді Україні не приніс. Чи хотіли вони цього чи ні, українці в Червоній Армії і Вермахті воювали лише проти одного ворога України, або Гітлера або Сталіна, і тим самим закріплювали владу його противника. Лише УПА воювала за звільнення України від обидвох чужоземних поневолювачів українського народу (гітлерівського Берліну і сталінської Москви), - і цим вона й відрізнялася від двох інших військових формацій. Правда, й УПА волі не принесла бо війну не виграла. Але чи це оправдує недопущення сьогодні упівців до спільного стола з іншими ветеранами тої страшної війни? Проста логіка та елементарне почуття людської гідности мали б уже давно вказати батькам нової незалежної держави, що недоречно відмовляти ветеранський статус борцям за незалежну Україну коли визнають людей, які йшли в бій "За Родину та Сталіна".
У відношенні до визнання УПА Україну можна поділити на три табори: а) прихильників повного визнання ветеранів УПА, б) непримирених ворогів УПА, які проти будь якого визнання УПА, в) "прагматиків", які в ім'я національної злагоди готові визнати тих упістів, які воювали лише проти фашистів. Найслабша нині перша група, хоча логічно вона повинна б бути найсильнішою. Перемогла тут не логіка, яка вимагає брати за вихідну позицію Україну й український народ, - панують ще пережитки ментальністі колоніяльних часів, коли все треба було мірити очима Москви, і всіх хто виступав проти центристської совєтської влади таврувати "ворогом українського народу".
Минулого літа я досліджував міт так званої "Великої Вітчизняної війни" і мав нагоду зустрічатися з людьми які боронили вище згадані другу й третю позиції. Над цими позиціями я хочу тепер зупинитися.
Як не дивно, що один з провідників антиупівського середовища не хто інший, як голова Організації ветеранів України. Генерал Іван Ґерасімов, уродженець Росії, але в Україні ще з часів війни, а за Брежнева керував Київською військовою округою. Людина харизматичних прикмет: пристійний, приємна усмішка, козацькі вуса. Нажаль, говорити українською мовою так і не навчився, і на моє диво навіть дуже слабо її розуміє. У генерала ностальгія за старими совєтськими часами, за возз'єднаною "соціялістичною вітчизною". Цю ностальгію генерал і його однодумці плекають в організації ветеранів. В тому можна переконатися, відвідавши централю ветеранів за адресою Липська 12. На головній стіні робочої залі пишається "іконостас" совєтських маршалів та генералів "Великої Вітчизняної війни", а посеред них, відокремлений вільним полем, великий портрет самого "вождя" "Великої Перемоги" - ґенераліссімуса Сталіна.
Тому кілька років у газеті "Товариш" Генерал Ґерасімов вимагав від УПА покаяння перед українським народом, а тепер він голова редакцнійної колегії історико-меморіяльного серіялу "Книга Пам'яті України", завданням якого є зібрати імена усіх, "хто поліг в ім'я Перемоги". Завершальний том серіялу - "Безсмертя - Книга пам'яті України: 1941-1945" (Київ, 2000) - обширна праця тридцять-кількох авторів заслуговує на окреме обговорення. Тут я зверну увагу лише на ставлення до УПА головного редактора. У вступній статті редакція заявляє, що "ОУН та її збройні формування утримувалися і вели боротьбу, як найманці фашистської Німеччини, проти країн антигітлерівської коаліції і затаврували себе як колаборанти фашизму". (С. 8). Для Ґерасімова мова про боротьбу УПА два фронти ніщо інше, як вигадка. Він пам'ятає лише, що упісти "стріляли нам в плечі". Коли я запитав його де совєтським воякам стріляли "загороджувальні загони", якими НКВД гонили на фронт червоноармійців, генерал відповів, що не знає, бо з фронту він "не втікав".
У полеміці про УПА Президент Леонід Кучма явно по стороні анти-упівського Ґерасімова та його ветеранської організації. Це яскраво засвідчила його доповідь з нагоди 55-ї річниці так званого "визволення України від гітлерівських окупантів", цитати з якої використала редакція "Безсмертя". "Волею історії ті, хто був колись в одних окопах, нині по різних боках барикад", - констатує Президент, і в його словах відчуваємо ностальгію за минулим. Президент занепоноєний, бо "доводиться стикатися зі спробами виривати участь України у війні з загального її контексту, видавати визволення за зміну окупації з фашистської на радянську, пояснювати стійкість радянських воїнів не патріотизмом, а виключно загороджувальними загонами за їхніми плечима." І хоча він погоджується, що "якісь оцінки та висновки потребують перегляду", то все ж таки уважає, що "головне має залишатися незмінним і несхитним: воля України виросла з дружби, бойвого братерства народів, а її державність - з Великої Перемоги 1945-го". (С. 870)
Головна турбота Президента України - братерство України з Росією, щоб кордони які їх тепер ділять (а кордони постали "з волі історії", а не з прагнення українського народу до незалежності! - Цікаво хто вкладає Президентові такі глибокі думки?!) не стали барикадами. Дбання про добросусідські відносини похвальне, але чому Президента України не турбують старі барикади в нутрі своєї власної держави? Чому він не потрудиться, щоб упали перестарілі барикади між українськими ветеранами Червоної Армії, Української Повстанської Армії та Дивізії Галичина? Чи не розуміє Президент України, що для України, "Велика перемога" Другої світової війни - не була лише вигнанням нацистів з України, це також поверненням комуністичного режиму зі всіма своїми злочинами проти українського народу. Кінцева перемога над УПА (і не 9 травня 1945-го, а пізніше), це - перемога над Україною, і не слід виводити від цеї перемоги сьогоднішню державність України!
Виголошена історіософія Кучми віддзеркалює ставлення Ґерасімова та його камерного історика І. Хмеля, який з погордою відкидав звернення депутатів Верховної Ради України за братерське об'єднання усіх українських ветеранів. Про близькі стосунки Ґерасімова з Президентом України говорять хоча б нагороди, якими Президент Кучма відзначив генерала: тоді, коли коли всі інші відзначені особи дістали лише одну або дві нагороди, то Ґерасімов заслужив собі аж п'ять. Правда, ветерани представляють велике число виборчих голосів і до них політично вигідно Президентові прислуховуватися, але правдоподібним є і те, що Кучма поділяє їхні оцінки минулого. Сильне лоббі Ґерасімова і його про-комуністичної ветеранської організації пояснюють і нові совєтські свята, які впроваджує Леонід Кучма. Наприклад, на домагання ветеранів Кучма відновив "День Червоної Армії" перелицювавши його, так як це зробила попередньо Російська Федерація, на "День захисника Вітчизни". Дата цього святочного дня (23 лютого), зв'язана з фіктивною битвою російських більшовиків з німцями 1918 р. і не має жодного відношення до історії України. Згідно зі заявою Президента, цей день має виховувати українську молодь в дусі "патріотизму". Чому ж тоді не взяти за дату Крутянську битву, 29 січня, коли Київські студенти віддали своє життя, боронячи Україну перед імперіялістиьною навалою?
Академік Петро Тронько є членом урядової комісії, яка розслідує справу ОУН-УПА. Під час війни Тронько також був уже офіцером Червоної Армії і разом з її втікаючими й наступаючими частинами пройшов усю Україну. Тронько був головою товариства охорони пам'ятників України, є активний в українському громадському житті, і видно, що доля України йому дорога. Поглядів Ґерасімова він не поділяє і засуджує його категоричні виступи проти УПА. Але цілковито зірвати зі совєтчиною йому не легко. П. Тронько бачить силу анти-упівських впливів в українському уряді і українському суспільстві і старається знайти компромісну позицію у справі визнання УПА, яку бачить в наданні права ветеранів тим упістам, які боролися лише проти фашистів. Така розв'язка має прихильників в академічних і урядових колах. І все ж таки вона мені виглядає непринятною, тому що в своїй засаді вона неетична.
Під час нашої розмови, пан Тронько часто повторював, що він і його товариші по зброї ніколи не забували Україну, і, де б не знаходилася їхня військова частина, їхні мрії завжди були про визволення України від німецьких загарбників. Мого співбесідника я запитав: "Я не маю причини ставити під сумнів цей патріотизм. Вірю, що Ви справді хотіли визволити Україну від ворога. Але при тому Ви знали, що, незважаючи на Ваші бажання, Ви рятували сталінську імперію зла, яка вимордувала мільйони українського населення голодоморами та іншими знущаннями. Якщо Ви тоді не були свідомі всіх злочинів совєтської "вітчизни", то ви знаєте їх сьогодні. І всеж таки, хоча Ви і Ваші друзі воювали "За Родину, За Сталина", ви уважаєте, що Вам належаться всі права й привілеї ветерана. Згідний. Але тоді за яким моральним принципом Ви можете сьогодні оспорювати те саме право людям, які були не менш чесні від Вас, але які, переживши кілька років сталінського терору, рішили, що Сталінська імперія не може бути для них вітчизною, за яку вони не лише не хотіли віддавати своє життя, але вважали, що її траба поборювати. На відміну від Вас, вони рішили воювати не лише проти Гітлера, але й проти Сталіна? Чим вояки Червоної Армії більше заслужили перед Україною на ветеранську пенсію ніж вояки УПА?" Відповіді від академіка я не дістав. Я бачив що відповіді він не має.
Українці, які ще сьогодні виступають проти визнання ветеранами усіх синів і доньок українського народу, яких доля закинула по різних фронтах Другої світової війни, несуть великий тягар відповідальности перед своїм сумлінням, перед історією. Чи знайдуть вони силу скинути закладений на них тягар, щоб спільно відсвяткувати десяту річницю відзисканої свободи, за яку вони воювали?

Ця стаття появилася в таких газетах: Свобода (Ню Джерзі). 20 квітня 2001 р.; Україна молода (Київ). 21 червня 2001 р..

.До змісту книги "ЗА ЯКУ СПАДЩИНУ?"