Із книги «Світло», 1986 рік

* * *

Погожо-днинно, споришево,
пташки хвалу співають дневі,
і розчиняються вуста:
— Ой несказанна ліпота!
Ти марнотратний, ще й надміру,
чи вистачить на всі літа
твоєї, світоньку, офіри?
Цільбу приймаю, як погубу,
не відцурайся мене, любий.
Не відцурайсь, не відступись,
будь завше  н и н і, не колись...
Не обривай з вільшин багнітки,
щоб я  не свідчив криво, світку,
і не казав: — Жорстокий ти!
Передав меду гіркоти!
Я на озброєння взяв числа,
проте й подосі не осмислю
твоїх руїн, твоїх творінь...
Хотів спитать, та губи стиснув,
щоб видихнуть лише: «Світлінь...»

ДО ЗІРКИ

До неба я очі підвів,
зірчину-мачину набачив;
промінчик, як волос, дзвенів,
і звук лоскотався гарячий.
Вечірня печаль ув очах
мінилась, мов небо, рожево.
І простір розлого звучав
над снігом, над полем сталевим.
— Земличенько, земленько, зем...
струмуєш у голосі, слові,
кропились небесним вогнем
розломи твої кольорові...
Викрешує іскру рискаль
з морозу, з холодної брили, —
ховаю, ховаю печаль
у душу, під крила, під крила.
Занурююсь подихом вглиб,
очима в’яжуся до зірки.
Не гасни, не зменшуйсь... коли б
світлиночка та не прогіркла.
Бо тільки надія трима
і руха в життєвому полі...
Немає світлинки — нема
і просвітку в долі...
Гори, моя зірко, гори,
пронозь волосиною світла
всі чорні мої кольори,
пронизуй і час аж до літа.
Не рвися, не рвися, не рвись,
моя золота павутино,
підноситься погляд увись
до тебе, зірчино, кровино...

ГЛИБИНИ

Владар глибин, розгалузивши води й коріння,
перевертає каміння, згладжує впадистий слід,
сік підіймає угору, щоб визначить межі стремління,
і замикає падінням політ...
Пахнуть живицею пальці, в руку вроста сокирище,
сила творяща руйнує те, що звелося з глибин,
линуть удалеч звуків кружальця —
тнеться сосновий хребет
на стонадцять дровин.
Нащо було употужнювать лагідну руку,
по рінякові опуклювать гострий кулак,
нащо ж було підіймати щербату важку каменюку
і полишати на стовбурі знак?
Жити в дуплі, нагорнувши веретища листя,
подихом власним немічну плоть зігрівать,
перебираючи пучками час волокнистий,
слухать, як в тілі соснові суглоби риплять.
Сік прудкобіжний своїм кружелянням
видовжить руки і губи тобі розімкне,
щоб позначити зойком єднання,
бо додалось до земного земне.
Вглиблений, врощений, вплетений, вшитий —
рух, і глибини земні осягнеш,
щоб, побратавшися з каменем, жити
і не втрачати тяжіння земне...

 * * *

Вечірня мідь води лункої
повітря плющила тверде,
і хвилями мінився колір —
на золоте і молоде.
І чайка з кратера блакиті
випурхувала камінцем,
повітря тріскалось щомиті
і шилось на руці рубцем.
Скотились крапельки пташині,
неначе краплі дощові
із роговиці... Світ відлинув,
і день сховавсь у рукаві.
Слух загострився, наче голка,
і раптом тишу проколов,
і, повен мідяних осколків,
я задзвенів і слухав знов,
як рветься тонко позолота,
від сплесків тріскається мідь:
гримить то радість, то скорбота,
щоб міг,  печалячись, радіть...

* * *

Рійба комарів в надвечірнім промінні
ізнов обіцяла днину погожу,
і час мовби був віковічним, незмінним
і вимагав хіба що продовжень.
Навіть в канаві синя крижина,
пляшка порожня, жовта бляшанка
свідчили вічність життєвого чину,
що не обмежувавсь ніччю та ранком.
А по ковбанях вода каламутна
повнилась снігом ніжно-рожевим.
Тільки незрима сила присутня
зміни творила повільні квітневі:
жили синила, згинала суглоби,
і по обличчях глибила зморшки,
і розчиняла голос в жалобі,
борщ витрясала з тремтливої ложки...
Світе, усі я приймаю омани
і поз’ясовано всі вже питання;
тільки ж у тіло моє, як у рани,
нащо персти устромив, щоб остання
вийшла снага з вікового в безвічне?
Нащо золотиш навіть ковбаню,
нащо стискаєш горло потічку?
Рівна ласкавість, рівні щедроти?
Навіть щирій і той воскресає...
Це руйнівнича чи творча робота?
Не розумію... не осягаю...

ЩІЛЬНІСТЬ

Довільним кольором зелено
поля похилі узялися;
не тішився, бо довкіл мене
була земля, підшита лисом.
Вона прозоро парувала,
хоч у ярках сніги таїла.
А ти в повітрі віддзеркаливсь
березяно обличчям білим.
Тепло циганськими губами
торкалося щоки зрадливо...
Весна підшита холодами
і смушком пірчастої зливи...
Хоч з соняшника сніг обсипавсь,
а в стільниках розтала крига,
та слух був повен гострих скрипів
і протяг душу ще торигав.
Розполовинений чуттями,
і радість смутками підшита...
На полі бачу — білі плями,
яких нічим не зачорнити:
вони виходять з мого зору,
мов первоцвіти із рахману,
але оголюється корінь —
зелене твердне, біле ж в’яне.
І тільки жайвір до блакиті
підносить зір твій — надивляйся!
Блакить безмежністю підшита,
а ти підшитий вічним часом...

То й переймаєшся до всього
вмирущого лиш спожалінням.
Від шляху відриваєш ноги
і чуєш, як тріщить коріння.

ДОЦІЛЬНІСТЬ

З доцільності світу, яку не збагнув подонині,
вільшина порошить жовтавий пилок,
доцільно біліє суха бадилина,
а поряд пронозить шиласта зелина
знекровлений снігом трухлявий листок.
Димок свердлуватий буравить повітря,
і запах сколихує приспану млость,
бо ти відхилявсь від доцільності світу,
і, час згайнувавши, змарноване літо
торік літаком доганять  довелось...
Старі евкаліпти зеленим дозвіллям
втішали; та й море, слухняне, як пес,
то бігло слідком, то від люті кипіло...
Та коло річне, що ввійшло в твоє тіло,
не зможе ніхто розімкнути й поднесь.
Бо час не розщепиш, як дошку, на тріски,
змоталось волосся й життя на клубок.
Цитриновий солод в краю надпонтійськім
гірчив, як і рідний стебластий димок.
Та втечею долю хіба надолужиш?
Чи виправиш щось у чернетці життя?
Чи морю співмірна весняна калюжа? —
І різні глибини, й не ті почуття!
Як дзеркало в хаті, вона соромливо
відбила вільшини, пилок і димок...
І стежку свою не згинаючи криво
вбік іншого простору й долей щасливих —
рішуче зроби непохитний свій крок!

З ГЛИБИНИ ПАМ’ЯТІ

Вода з відра виборсується рибою,
лускою босі ноги осрібляються,
по стежці зайчик сонячний підстрибує,
сама до себе ненька усміхається...
А на повітрі стовп повітря теплого
стоїть велично вже з доби майбутньої,
оздоблений увесь виткими стеблами,
наповнений ущерть водою ртутною.
Таке примарне все, й немає певності,
що ця вода з очей колись не витече...
Хутро зелене м’яко в ноги стелиться,
та кроків на усі шляхи не вистачить.
А ще б ходить та розшивать калачики,
у спориші полохать рибу сонячну
і вимивати струмами гарячими
крижинки з віч, в яких давно вже поночі.
Протерти б пам’ять, що мов шкло закопчене,
аби побачить всі в житті затемнення,
до вій припали дві пелюстки сонячні,
і зір пішов стежками потаємними
за променем, за ручаєм з криниці,
за спрагою, за кулею летючою...
Корова в плузі — порожньо в дійниці...
І зоране волочиться онучою...
По борозні стрибає зайчик сонячний,
за ним дитина чеберяє назирці...
— Не йди туди, моя маленька донечко... —
Уламок криці в небо усміхається...
Й про себе тихо: — Ми біди погоничі...—
Батіг хвостом облізлим теліпається...
І рветься корінь в перелозі зрушенім,
уламки криці з глибу вивертаються;
магнітом світла олова окшурини
із поля крові у поділ збираються...
Врожай багатий для години клятої,
але безсмертям нам його не зміряти.
Життя немов доцільність свою втратило:
журба вдовує, і німують сироти.
Лише безручко розмахався широко —
з лівиці жито розпускає променем,
а матюки його лунають вироком
землі поганьбленій і нелюдській потворності.
— Переживем! — він дивиться за обрії...
—Переживем! — він бачить день сьогоднішній...
Але щоб вірити, потрібно до хоробрості
додати мужності з пейзажів надовколишніх.
...Пережили... і мілкотою оранки,
і жорнами, і чунями, й фуфайками,
нерівності заволочили борони,
і вирівнялись ниви обичайками...
І зайчик сонячний підстрибує на радощах,
бо посіріло застаріле олово,
вода на неньку дивиться й пригадує,
куди спливли і радощі, і молодість.
І рибою від подиву скидається,
і хоче в очі неньці зазирнути.
Вона ж сама до себе усміхається,