Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Ол. ЛУГОВИЙ
ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Частина перша

Жіноцтво княжої, державної доби

ЖІНКИ ОСТАННІХ ДЕСЯТИЛІТЬ ІСНУВАННЯ ГАЛИЦЬКО-ВОЛОДИМИРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

Найстарша сестра Данила й Василька, Теодора Романівна, закінчила своє життя в монастирі, їх друга сестра, Олена, пішла за чернігівського князя Михайла. Дочка Олени, Єфросинія, пішла була заміж за муромського князя і, з причини смерті жениха, також закінчила життя в монастирі та вважається святою. Друга дочка Олени вийшла заміж за котрогось з польських князів, а син, Ростислав Михайлович, в союзі з поляками й мадярами провадив війни з своїми дядьками по матері, Данилом і Васильком, аж до 1245 року; для того він і одружився вдруге з дочкою мадярського короля, бо першу його жінку, українську княжну, вбили татари. Дочку Ростислава від першого подружжя вбито нелітньою у 1243 році на Шлеську німецькими лицарями.
Князь Василько одружився з сестрою князя Конрада Земовитовича. Його княгиня була тихої вдачі, тому й не відігравала ніякої ролі у державному житті. Батько й був жонатий з дочкою князя Олександра Белзького, Анастасією (по смерті чоловіка пішла за мадярського воєводу Дмитра).
Князь Василько, 1259 року, віддав свою дочку за Андрія Всеволодовича Чернігівського. Сина свого, Володимира, одружив він з Ольгою Романівною Брянською. Це подружжя, відай, щасливіше з усіх в історії наших володарів, хоча й не мало дітей. Володимир Василькович прийняв за свою дочку сироту Ізяславу, за переказами, селянську дівчину.
Інакше діяв король Данило. Його найстарший син Іраклій вмер нежонатим. Наслідником проголошено другого з черги сина, Лева. Роки татарської навали княжич Лев перебув у Мадярщині, де брав участь у боях з татарами. Але після погрому татарами мадярських королів Бели і Коломана та цісаря Генріха Побожного князь Лев утік далі на Захід. У цей же час батько його з дядьком зуміли не лиш від татар оборонитися, але й відвоювати від поляків всю Люблінщину. Хан Батий вернувся з Західної Європи й осів над Волгою, а за татарами повертали у знищену Україну й різні князі.
Данилів план створення союзу християнських держав проти татар спричинив заручини князя Лева з дочкою короля Бели, Констанцією. Немало причинився до того сватання наш митрополит Кирило ІІ, що саме тоді (1247 року) через Мадярщину їздив у Царгород для висвячення у київські митрополити. Того ж таки року у мадярській столиці відбувся шлюб і мадярська королівна прибула у Галичину. На вмовлювання свата Данило наступного року віддав у прийми другого свого сина Романа за сестру вбитого австрійського князя, Гертруду. Подружжя 22-літнього Романа Даниловича не могло бути вдатним, бо Гертруда була від нього вдвоє старша й мала дітей, Романових ровесників. Роман витримав в Австрії коло двох літ; опісля покинув Гертруду і втік у Литву, де пізніше одружився з дочкою князя Гліба Волковиського.
Сина Шварна одружив Данило з дочкою литовського князя Миндовга у 1254 році, а сина Мстислава з східноукраїнською княжною, з імені не знаною. Бачимо, отже, що щирі задуми над рятунком українських земель з-під татарської зверхності заставили Данила жертвувати щастям власних дітей.

КНЯГИНЯ КОНСТАНЦІЯ ЛЬВОВА

Подружжя Льва Даниловича з мадяркою незабаром відбилося на взаєминах цього князя з братами й дядьком. Під впливом жінки Лев толерантно ставився до чернечих латинських орденів, дав їм дозвіл засновувати клашторі (монастирі) спочатку у своєму уділі, а після смерті батька, 1264 року, по всій Галичині. Давав і субсидії на будову й утримання тих клашторів. Тим самим латинські ченці здобули рівні права з православним духовенством і з кожним роком все більш закорінювалися на галицькому грунті. Зі своїми братами князь Лев не мав майже взаємин. Озлоблений на свого кума (хрестив Юрія Львовича), а швагра свого брата Шварна, литовського князя-ченця Войшелка Миндовговича за те, що той дав своє князівство не йому, а Шварнові, Лев на Великдень 1267 року в монастирі св. Михайла власноручно князя Войшелка вбив. Князі Василько, Мстислав і Шварно обурилися злочином брата, та проти сили Льва і його мадярського тестя виступити не наважилися. Через два роки, коли Василько й Шварно повмирали, Лев захопив від Шварнових дітей Холмщину, а Литву захопив жорстокий Тройден (батько Юрія ІІ, Тройденовича), що, згідно літописам, перевищував жорстокістю Ірода й Нерона вкупі. У Володимирі став княжити Васильків син Володимир, за свою людяність загально люблений простолюддям і боярами. Відбирати князівство у нього Лев поки що не наважувався; підмовляв лише литовського Тройдена, так що той щорічно нападав на Володимирові землі й вирізував населення до ноги.
У літописах є повний опис підступств Льва Даниловича проти рідних братів. Закінчилися ті підступства тим, що князь Володимир Василькович не раз Льва і його сина Юрія, такого ж, як і батько, підступного, у важкі хвилі мусив ще рятувати, як, приміром, у поході на литовсько-слов’янське плем’я пруссаків, коли-то Лев повів воєнну акцію навмисне так, щоб його брати поносили якнайбільші страти. Тим часом його самого пруссаки ущент розбили й Володимир Василькович та Мстислав Данилович,— зла не пам’ятаючи,— своїми недобитками звільнили Льва з сином з пруссацької облоги.
У грудні 1279 року Львові чи, властивіше, його княгині, забаглося стати польською королевою. Унаслідок забаганки постала десятилітня війна за краківський престол. Брати Мстислав і Володимир в останній хвилі ще відмовляли Льва від небезпечної затії. Але Лев татарським наказом змусив їх обох собі помагати. 28 лютого 1280 року поляки розгромили наших князів; Лев з неславою вернувся до Львова, та за невдатний похід заплатило галицьке населення. Поляки захопили частину Галичини і все населення нещадно вимордували. Війна тягнулася 10 літ. У боях важко поранено князя Володимира Васильковича, тож він передав князівство Мстиславові. Лев з сином Юрієм на жадання Володимира присягнули, що не відберуть у Мстислава його князівства. Не поспів Володимир умерти, як Лев з Юрієм вирядилися у похід на Володимирію. Вмираючи, Володимир наказав Мстиславові не дати Леву ні солом’яного віхтя. Облудна натура Льва і тут найшлася. Він прислав до Володимира перемиського владику Максима, щоб той його вмовив передати Мстиславове Володимирське князівство на «свічку» при гробах Данила й Шварна,— тобто передати князівство Левові, а не Мстиславові Даниловичу. Хворий Володимир сказав, що Левове князівство є три рази більше за всі інші, та що Лев також нічого не дав на «свічку» до гробу своїх братів і дядька Василька. Й нічого так Левові і не дав.
Літописи характеризують князя Володимира великим книголюбом й філософом, людяним і добродійним князем, другим Товом — страдальником за український нарід. Умер він від раку, набутого з рани, у п’ятницю, 10 грудня 1288 року. Християнське ім’я було Іоанн, у пам’ять Іоанна Золотоустого.
Князем Володимири став відтоді Мстислав Данилович. На вістку про Володимирову смерть Лев з сином захопили міста Бересть, Кам’янець і Більськ. Мстислав вислав до брата посольство, але посла зневажено. Лишень на жадання татарів Юрій з соромом віддав захоплені міста, ущент їх пограбувавши.
Все своє життя Лев не переставав воювати за краківський престол. З братами й братаничами розправлявся підступом, але з західними володарями перебував у приязні, бо ж споріднений був з ними через свою жінку. З того треба думати, що княгиня Констанція здобула великі впливи на хід політичних справ Галичини. Що Галичина її не обходила нітрохи — замітно з того, що й самий Лев не дбав за свої князівства, приміром, віддав велику частину Холмщини литовському князькові Тройденові. Отже, батьківських земель не боронив, а натомість поласився на пустий королівський титул і за нього руйнував Україну цілі десятиліття. І тут не обійшлося без намов жінки, що титулом княгині не вдоволялася.
Розправився Лев також з Володимировою вихованкою, Ізяславою. Князь Мстислав кривдити її не хотів, а свято виконував заповіти Володимира Васильковича щодо княгині та вихованки. Вдова Володимира постриглася у черниці. З нею пішла в монастир і нелітня Ізяслава. Лев і Юрій використали нагоду — виманили дівчину з монастиря начеб у гостину до Львова. Під охороною Левових дружинників Ізяслава до Львова поїхала, та... в дорозі згинула безвісти...

ЖІНКИ ЮРІЯ ЛЬВОВИЧА

Син нашого велета, короля Данила, почав втрачувати батьком придбані області. Ще більше тратив його внук, Юрій Львович, хоча й вживав голосного титулу «Короля Галичини й Володимири». Його сини, Андрій і Лев Юрійовичі, були й здібними князями, та оба погинули у молодому віці в поході на татар, 1323 року. Доносив тоді їх дядько, польський король Владислав Локетек римському папі: «В Галичині погинули останні князі-схизматики, і добре було б, коли б папа римський поблагословив польського короля Галицько-Володимирські землі приєднати до польської корони, на славу святої віри...» Приєднання поки що не сталося, однак на галицькому престолі засів півполяк, Болеслав-Юрій Тройденович, син сестри Юрія І Марії і спольщеного литовсько-мазурського князя жорстокого Тройдена.
Жінки цих наших князів не відігравали вже такої ролі, як їх попередниці. Виключно чужинки з походження — долею Галичини вони не цікавилися й не старалися зжитися з країною. Тим-то й не залишили слідів чи спогадів по собі в історичних записках. Знаємо про них тільки те, що принагідно записали літописці.
Король Юрій І одружувався два рази. Перша його жінка, дочка князя суздальського Ярослава Ярославича (брата славного Олександра Невського), Катерина. Король Юрій одружився з нею десь коло 1280 року і з тією метою їздив у Суздаль. З нею мав сина Михайла, що вмер у діточому віці, 1286 року. Що сталося з королевою Катериною у дальшому — не знаємо. Правдоподібно, що Юрій з нею розвівся, щоб одружитись з сестрою польського короля Володислава Локетка, Євтимією.
Вихована у латинстві, королева Євтимія хоча й перейшла на православ’я, та в душі залишилася ревною католичкою і польською патріоткою. З тої причини походить прихильність Юрія до католицьких ченців, надання клашторам маєтностей, а з другого боку — приязнь з польськими князями. Ці князі на Галицькі землі гляділи заздрим оком і нетерпляче ждали смерті того ж Юрія. Сини його, Андрій і Лев, зоставали під впливами матері, що свого чоловіка пережила. Поза своїми католицькими симпатіями оба молоді князі були добрими володарями. Вони заходилися навіть виправляти хибні вчинки свого батька й діда. Коли б вони змужніли, то, вийшовши з-під опіки матері й дядька, діяли б як добрі володарі Галичини й Володимира, державі на користь. Але молодість і впливи рідні спричинили те, що князі дозволяли польським виходцям Галичину колонізувати, будували костьоли й поновно урівняли права латинського духовенства з православним. Ними вражений, Петро Ратенський, другий з черги Галицький православний митрополит, шукав захисту у далекому Володимирі на Клязьмі та став першим митрополитом Московської православної церкви.
Князі Андрій і Лев погинули у віці ледве 25 літ. Жонатий з них був лише Андрій, з якоюсь княжною Ольгою чи Оленою. Мав і маленького синка, Юрія, однак він вмер немовлям.

СЕСТРИ ЮРІЯ ЛЬВОВИЧА

Про сестер князя Юрія Львовича в літописах згадується лише принагідно. Старша з них, Марія, пішла заміж за вже згадуваного Тройдена, а молодша, Анастасія, за польського князя Земовита. Обі княжни перед подружжям перейшли на латинство. Сина Марії, Болеслава, після смерті Андрія і Льва Юрійовичів, проголошено князем Галичини. Його конкурентами на галицький престол стали син Анастасії, з імені не знаний, та литовський князь Любарт Гедиминович. З претензій Любарта на галицький престол виходить, що й він був з галицькою династією близько споріднений, мабуть, по своїй матері, другій або ж третій жінці князя Гедимина. Про ступінь того споріднення історія ні літописи нічого не кажуть.
Прибувши в Галичину, Болеслав Тройденович офіційно перейшов на православ’я (тоді й названий Юрієм). В душі він залишився ревним поляком і католиком, тож провадив польську політику. У першу чергу позвільнював галичан з державних становищ, а попризначував мазурів. Також надавав різні привілеї польським купцям та колоністам. Коли переконався, що на ці його заходи галичани не реагують, то дійшов до того, що випрохав у краківського арцибіскупа якогось прелата собі за духовника й окружився самими поляками. Галичани дня 1 квітня 1340 року підняли повстання і вперше поляків у Галичині добре погромили. Тоді Болеслав-Юрій схаменувся, та вже було запізно. 7 квітня він присягнув боярам надалі вірою і правдою володіти Галицькою державою й боронити населення від утисків, нагнав від себе прелата і всіх польських дорадників. Але того ж дня його отруєно незнаним якимсь трійлом, від якого Болеславові тріснув живіт. Наші історики думають, що його отруїли поляки за те, що змінив до них ставлення, а польські знов літописці, як крилошанин Францішек або Ян з Чарнкова кажуть, що Болеслава отруїли «схизматики» власне за схильність до католицтва і Польщі. (Обширно про цю подію див. у моїй «Історії Української Православної Церкви»).

ЄФРОСИНІЯ ГЕДИМИНІВНА

Одружився Болеслав-Юрій сім літ перед своєю смертю з дочкою Гедимина (отже, сестрою Любарта Гедиминовича) княжною Офкою (Єфросинією). З свого боку, мабуть, з сестрою князя Болеслава-Юрія був жонатий самий Любарт, бо, за літописами, оба вони зовуть один другого своїм «зятем» (властивіше швагром, чи шурином). Відомо, що князь Гедимин і вся його родина були православними. Перед подружжям дочки Гедимин, окремою умовою, забезпечив їй вільне визнання православ’я. Але Болеслав зумів поставити на свойому. В час подорожі з Литви у Галичину, у місті Плоцьку (на північ від Варшави), Болеслав, ніби з цікавості, завів Офку у костьол. Там благословив їх польський біскуп. Княгиня Єфросинія з несподіванки зімліла, а Болеслав опісля переконував її, що біскуп над нею, зімлілою, перевів обряд миропомазання на знак її прилучення до католицької віри. Не знаємо, чи так воно було в дійсності, як каже легенда, однак врешті княгиню Офку прийняти католицтво таки вмовлено.
По смерті чоловіка вона постриглася у черниці в католицькому клашторі. Чи довго ще там жила — невідомо.
ХІІІ і XIV століття дають мало відомостей про визначніших осіб жіночої статі, хоча було їх дуже багато. Татарська навала, спустошення українських земель і вічна небезпека нападу витворили серед тогочасного українського населення рух на північ, під захист непрохідних боліт і лісів. Зрозуміло, що в першу чергу емігрувала на північ провідна верства, боярство, духовні й купецтво. Позоставлене само собі селянство, в умовах татарського панування й вічних війн здрібнілих князьків, не зберегло навіть імен визначних жінок того часу. Існують, правда, перекази про дівчат, що виходили заміж навіть за татарських ханів. Інші жінки ведуть бої з ханськими «баскаками» (збирачами данини, намісниками). Але в яких часах події відбулися, хто була та чи інша жінка-провідник, того й невідомо. Навіть княгинь тих часів історики не записали, хіба що випадково дізнаємося про ім’я хоч деяких з них з жертвенних грамот по старих церквах.
Знов почали з’являтися історичні вістки про життя в Україні щойно пізніше, коли Україна вже надобре злучилася з Литвою під пануванням зукраінізованих Гедиминовичів.

До змісту Ол. ЛУГОВИЙ ВИЗНАЧНЕ ЖІНОЦТВО УКРАЇНИ

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ