Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Зброю освятили на Спаса

Наступного дня, 6 серпня, був Спас. У Мотриному монастирі зійшлася сила народу. У нашому таборі за два-три дні до того виникла думка: коли у монастирі святитимуть плоди й квіти, посвятимо свою зброю. Чутка про це передалася на села, і на Спаса разом із жінками та дівчатами, що несли святити яблука та квіти, прийшло чимало дядьків і хлопців з рушницями. Наш табір пішов на Богослужіння до монастиря майже увесь. Залишилися тільки кухарі біля казанів і кулеметники коло станкових кулеметів. Біля церков – багато народу, що не вмістився у храмі. Виставивши на дорогу варту, змішуємося з юрбою. Вітаємося із знайомими, ділимося новинами.
Наблизився час хресного ходу. Народ став великим колом навкруг нової церкви. На траві стояли кошики та миски з яблуками, медом, вінками і букетами з колосків збіжжя та квітів. Хресний хід провадив старенький монастирський священик, українець не тільки за походженням (здається, отець Іван), про якого я вже згадував. Коли він розпочав посвячення, на траву, як по команді, лягли сотні рушниць, шаблі, ручні кулемети; між яблуками та грушками зачорніли ручні гранати. Побачивши це, священик схилив на груди сиву бороду і замислився, неначе нараджуючись зі своїм сумлінням. Потім звів до неба очі і широко махнув кропилом:
– Благослови, Господи, на враги і супостати!
Отаман, з яким ми стояли навпроти могили сотника Компанійця, опустився на коліно. За ним хвилею вклякла на коліна ціла лава.
Після посвячення ми розмовляли коло могили з селянами. До нас підійшла і почастувала свяченими яблуками старенька жінка. Це була матір Солонька, боровицького отамана, що загинув навесні разом із Петром Чучупакою у Черкаській ЧК. Вона прийшла до монастиря пішки із Побережжя, щоб відправити молебень за сина.
Постановляємо після служби Божої відправити на могилі Компанійця панахиду за всіма полеглими холодноярцями.
Між богомольцями зустрічаю Галину тітку з Медведівки. Жінка зраділа.
– Боже мій! То ви живий, пане Залізняк?! А ми думали, що й Галю поховаємо... Так побивалася, сердешна, так побивалася – ради не можна було дати. Тієї неділі була я у них в Кам'янці. Змарніла геть-чисто, все плаче... Воно ж, бідне, не знає, що ви вже тут! Та і я ж не знала! На ту неділю піду потішу. На крильцятах прилетить!
Раджуся з Чорнотою, чи не передати Галі записку, аби прийшла. Андрій глянув на мене якось незвично тепло. Потім насупив брови.
– Не передавай їй нічого, не запрошуй. Як прийде сама, хай приходить.
Сміючись, нагадую йому його "новину", що Галя закохалася у якогось чекіста. Чорнота спохмурнів, але змовчав.
Коли повернулися, мали приємну несподіванку: Холодний яр зацвів вишитими сорочками і біленькими хустинками. Мельничанські дівчата принесли нам святочний обід.
Між деревами на терасі, де "містився" штаб, застаємо священика одного із великих сусідніх сіл, типового козарлюгу, якого повстанча "інтелігенція" жартівливо називала отцем Мельхіседеком. Натяк на Мельхіседека Значка-Яворського, що святив гайдамакам зброю. Привіз на кількох возах від своїх парафіян "трохи перекусити". Кмітливий панотець не забув захопити й того, після чого "перекусується", а плодовий самогон гнали в холодноярських селах знаменитий. Після кількох чарок і козацьких пісень, які він, до речі, співав артистично, отець Мельхіседек розчулився:
– Ех, братці! Якби мені не попадя та не п'ятеро попенят – попросив би я у Бога прощення, зняв би рясу, взяв рушницю та й пішов би з вами ворога бити.
Співав увесь табір. По "страшному яру" котилися луною мелодійні дівочі голоси. Гурт дівчат "заатакував" штаб і так обгодував нас свіжим медом, що Андрій зрештою поскаржився, що йому на животі виступило.
Після обіду із села стали приходити старші гості, чоловіки і жінки. Пришкандибало кілька дідів. Майже столітній дід Гармаш, який, видно, добре "потягнув собі" ще вдома, зібравши коло, став розказувати, "що йому дід оповідав" про гайдамаків і Холодний Яр.
Пізно увечері, коли гості розійшлися, йдемо з Андрієм угору пройтися лісом. Згори мав яр вигляд фантастичний. Табір був розташований недалеко від входу до старих гайдамацьких чи козацьких укріплень, що спиналися поверх над поверхом протилежним схилом. Вогнища в таборі, здавалося, висіли одне над одним у повітрі. Мимоволі захоплений тією "асоціацією" старого і нового, я почав декламувати із Тараса Шевченка, "як ножі святили". На Андрія теж напав "поетичний" настрій. Плеснув мене по плечу, аж хруснуло.
– Здається, Юрку, цієї осені не на жарт "повіє огонь з Холодного Яру"...

У наступні дні в селах відкрився новий вид торгівлі. За одну свячену рушницю давали дві неосвячені. Приїжджали міняти із дальших сіл. Додавали револьверами, набоями, грошима, та не знаходилося багато охочих випустити з рук "свячену". Чутка про те, що будуть святити, не встигла всіх облетіти, і посвятили зброю, може, 600 – 700 чоловік, зокрема наш табір. Штаб, який перед тим не надавав цій урочистості великої ваги, тепер шкодував, що не провів цієї акції з більшим розмахом.
З Холодного яру наш табір перебрався на другий край лісу, ближче до села Лубенців, щоб на якийсь час перенести на нього обов'язок постачання харчів. Роботи в полі завершувалися, і до табору стало прибувати більше людей. Ішли з дальніх сіл. Прибула група хлопців із Жаботина, в якому існувала вже совєтська влада.
Одного дня двоє селян привели до табору якусь дівчину у напівміському одязі. Зайшовши до Мельників, вона розпитувала про повстанців, скільки їх та де вони тепер стоять. Селяни стали за нею стежити, коли вона пішла до лісу. Зайшовши до Мотриного монастиря, дівчина уважно оглянула там усі закутки і вирушила на Жаботин. Тоді її притримали. Жаботинські хлопці впізнали, що це Паша Пєскова, коханка жаботинського воєнкома, сестра отого кацапчука Федьки Пєскова, якого ми навесні повісили за те, що привів до Мельників червону кінноту. Це через нього загинули Василь і Петро Чучупаки. Притиснута на допиті, Паша зізналася, що її послали в розвідку воєнком та уповноважений Кам'янської ЧК, який жде її у воєнкома. Після короткої наради штабу два хлопці повели Пашу до лісу. За декілька хвилин два постріли сповістили, що Паша пішла до свого братика.
За кілька днів повернувся із села Соловій і заявив, що тільки-но застрелив колишнього холодноярця Запорожця, який залишився був з большевиками, коли ми відходили із Кам'янки. Дівчина в селі розповіла Соловію, що Запорожець, зайшовши на Кресельці, де його знали як холодноярця, сказав, що прийшов шукати своїх. Тим часом цікавився, що робиться в Мельниках та в монастирі, а найдужче допитувався, чи брали участь хлопці з Мельників у нападі на Олександрівку. Коли Соловій зайшов до хати, де був Запорожець, той, розгубившись, почав оповідати, що тоді, як ми відходили з міліції, його притримали в містечку червоноармійці. Потім не мав нагоди втекти, аж оце прийшов. Погодився йти разом із Соловієм до табору. Та по дорозі той нюхом відчув, що Запорожець має в кишені зброю і хоче вжити її. Застрелив його, коли Запорожець витягав із кишені револьвер.
Дігтяр-Хоменко накинувся на Соловія, що той учинив неправильно, бо, може, Запорожець справді прийшов зі щирою душею, зрозумівши свою помилку. Може, Соловієві тільки здалося, що той хоче стріляти чи тікати. Треба було забрати у нього револьвер ще на лісничівці.
Але тут озвався Чорнота:
– На твоє маленьке "може" у мене є велике "може". Запорожця послали в розвідку, коли не повернулася Пєскова. Якби він прийшов зі щирою душею, то краще за тебе знав би, до кого і куди треба йти. Для мене, як для "судді", досить того, що Запорожець питав, чи ходили холодноярці на Олександрівку.
Наступного дня хлопчина, який гнав біля табору корів, сказав, що чув у монастирі гомін багатьох голосів і думав, що туди перебрався наш табір.
Отаман робить припущення, що то привів свій загін Петренко, котрий уже передавав, що біля Михайлівки довго не втримається.
Левадний, взявши з собою п'ятнадцять козаків, пішов із двома ручними кулеметами розвідати, хто там у монастирі шумить. До монастиря від табору – зо три версти. За якийсь час у тому напрямку розляглася шалена стрілянина. Цокотіли кулемети. Рвалися гранати.
Табір розгорнувся в бойовий лад і вирушив лісом до монастиря. Хвилин за п'ять стрілянина вщухла. Не доходячи до монастиря півверсти, розсипаємося в лаву і, виславши розвідку, посуваємося вперед.
Розвідка привела двох переляканих червоноармійців, які ховалися в кущах. Молоді кацапчуки, цокотячи зубами від страху, розповіли, в чому справа. 2-га бригада "внутрішньої служби", яка лише позавчора прибула до Бобринської із Московщини, не мала жодного уявлення про місцеву ситуацію і тому не відчувала страху перед Холодним Яром. Вона дістала наказ зайняти Мотрин монастир і стати в ньому гарнізоном. Проїхала через Жаботин на підводах не затримуючись, і через те зв'язківці з Жаботина не встигли нас попередити про її наближення.
Прибувши до монастиря, бригада спокійно, не виставивши навіть варти, розташувалася на подвір'ї і стала готувати обід. А комісія оглядала приміщення. В цей час, за словами червоноармійців, їх оточила велика сила якогось ворога і майже всіх перебила.
Здогадуємося, що то Левадний скористався недбалістю командира бригади і, не турбуючи нас, впорався з нею сам.
На монастирському подвір'ї – страшний хаос. Поміж будинками, в саду лежать убиті і поранені червоноармійці. Стоять і лежать перекинуті вози з майном, набоями, кулеметами. Земля рябіє від рушниць, набійниць, шинелей, шапок. Посеред цього "Мамаєвого побоїща" спокійно диміли похідні кухні.
Левадного з хлопцями у монастирі не було. У лісі в напрямку Жаботина чулися поодинокі постріли. Видно, погнався за тими, що втекли. Коли ми, виславши частину людей у тому напрямку, стояли з отаманом і Чорнотою біля церкви, до нас із плачем підбігли черниці. Розповіли, що "товаріщі", оглядаючи церкви, до яких хотіли поставити коней, забрали з престолів золоті й срібні речі для богослужінь та зґвалтували деяких черниць, у тому числі стареньку, подібну до мавпи карличку, що мала всі шанси померти дівицею.
Селяни розбрелися по монастирському подвір'ї, добивали пострілами та багнетами поранених червоноармійців. Спостерігаючи за їхніми спокійними рухами, пригадую "роботу" чекістів у льоху для розстрілів. Інакше не можна. Ворог, який залікував рану, теж ворог. Та й що можна закинути цим озброєним гречкосіям?! Вони лише кмітливі учні тих, хто в боротьбі з ними був сильний своєю жорстокістю.
Повернувся Левадний і оповів, що коли підійшов до монастиря, то побачив із валу безтурботних червоноармійців. Залігши із сімома козаками в кущах на валу від мельничанської дороги, послав вісім хлопців із другим кулеметом, щоб, обійшовши лісом, відкрили вогонь із валу з боку Жаботина. Коли спантеличені червоні кинулися тікати юрбою в цей бік, зустрів їх кулями і гранатами. Червоноармійці відкрили рясну безладну стрілянину, яка тільки дезорієнтувала їх у силах противника, посилила паніку.
Бригада втратила близько двохсот чоловік, маючи у своєму складі до тисячі. Решта розбіглися лісом через вали. Багатьох ще виловлять, бо москалі поміж ярами не швидко знайдуть дорогу. Але все-таки Левадний впоров дурницю. Якби він дав знати до табору і зачекав, можна було б оточити бригаду і винищити до ноги.
Отаман сердився і лаяв Левадного. Той виправдовувався, що "серце не витримало", як побачив "товаріщів", котрі господарювали в монастирі.
А все-таки кількасот рушниць, сім кулеметів, до сотні тисяч набоїв, кілька десятків скринь гранат – це для нас знахідка. Та й кухні знадобляться.
На бричці з пробитим кулями колесом знаходимо бригадну канцелярію. У валізі, очевидно командировій, – забрані чаші, хрести, дароносиці. Віддаємо їх радісним черницям. Із тих селян, що правили підводами, одного було поранено. Більшість підвід "товаріщі" перед тим відпустили, а ті селяни, що залишилися, при перших пострілах позабігали до будинків.
У скрині з канцелярією знаходимо "дислокацію дивізії внутрішньої служби", що прибула в наші краї, та наказ її штабу зайняти Мотрин монастир. Штаб дивізії наказував командиру бригади провадити систематичне виловлювання "бандітов" і дезертирів по довколишніх лісах. Зазначалося, що, за відомостями Бобринської ЧК, в селах поблизу монастиря сильно розвинутий "кулацкій бандітізм", а тому штаб радив, щоб командир бригади не дозволяв червоноармійцям ходити поодинці в села, особливо вночі. Штаб дивізії, очевидно, уявляв собі, що він у Тамбовській губернії, з якої приїхав. Тепер, після науки, діятиме обачніше.
Після короткої наради постановляємо перенести табір до монастиря. Частина козаків пішла полювати у ліс на москалів. Одна сотня повернулася в табір по речі, а кільканадцять чоловік взялися закопувати трупи.
У цей час до монастиря в супроводі вершника із Мельників приїхав зв'язковий із Жаботина. Коли червоні переїжджали Жаботин, він іншими дорогами поскакав до Мельників. Там оголосили збір дієвої сотні, а його послали з провідником до нашого табору в лісі. У таборі нас не застали, а від хлопців, які йшли по речі, довідалися, що спізнилися. Отаман передав до Жаботина, що коли завжди будуть отак попереджувати про наближення ворога, то користі з того мало.
У наступні дні "Мотря" знову зажила життям воєнної фортеці. На дорогах до монастиря викопали легко укріплені пункти передової оборони. Кожна сотня дістала на валах свою дільницю на випадок наступу червоних. Левадний розмітив місця для кулеметів і мінометів. Найближчі села були повідомлені про відновлення порядку бойового збору за великим дзвоном Мотриного монастиря.
А залога наша налічувала вже понад сімсот козаків.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР