Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Трагедія під Розумівкою

Їдемо з Петренком, Чорнотою та Отаманенком. Сходимося на думці: наш марш доцільний лише у випадку, якщо степовики вступили з будьонівцями в затяжний бій на місці й вистояли до ночі або як завернули назад до Холодного Яру. Бо як пішли далі в степ – уже не наздоженеш.
Вночі відшукуємо Чорноліський полк на хуторах у Розумівському лісі. Хмара зустрів нас урочисто-понурий.
– Степовиків рятувати? Спізнилися... Врятовані вже, хоч і дорогою ціною...
Сівши за столом у хатині, Хмара почав розповідати.
Коли Степова дивізія перед полуднем йшла відкритою місцевістю, розвідка Чорного Ворона виявила, що збоку, просто на неї, марширує будьонівська кіннота. А повстанці не призвичаєні до бою з масою доброї кавалерії в степу, тим більше що майже половина степовиків – без рушниць.
Ясно було, що, як тільки будьонівці виявлять повстанців і заатакують їх, маючи ще до того сильну артилерію, все може скінчитися трагічно. Тож Чорний Ворон зі своїми трьома сотнями перший атакував ворожу дивізію. Стягнувши на себе увагу близько двох тисяч кіннотників, повів їх, відступаючи з боєм, у протилежний від Степової дивізії бік...
Як тільки прибув зв'язковий від Блакитного, Хмара поспішив услід за степовиками і, переконавшись, що вони щасливо пройшли далі в степ, повернув назад. По дорозі зустрівся з полком будьонівців, що удвічі переважав силою чорнолісців. Під його ударами Хмара декілька годин маневрував, аж поки сховався в Розумівські ліси. Ввечері прийшов на цей хутір. Застав тут п'ять будьонівців – кубанських козаків, які втекли, щоб приєднатися до партизанів. Розповіли, що саме їхня дивізія розгромила повстанців у Лебедівському лісі.
Сьогодні мала бій із якимсь відважним партизанським загоном. Хмара здогадався з оповіді, що був це загін Чорного Ворона. Оточені у маленькому лісочку серед степу за кілька верст звідсіля, козаки Ворона по-геройськи боронилися.
Усі атаки були відбиті з величезними втратами для будьонівців. Тоді дивізійна артилерія відкрила по круглячку молодого лісу ураганний вогонь, змішавши його із землею. Партизани вискакували гуртами, кидалися назустріч будьонівським лавам і гинули в рукопашному бою, дорого віддаючи своє життя. Кількагодинний бій Чорного Ворона коштував червоним третини складу дивізії. Триста воронівців усі до одного полягли. Як оповіли будьонівці-кубанці, поранені партизани добивали себе на очах ворога.
Забравши своїх поранених й покинувши вбитих, будьонівці пішли далі – поспішали на врангелівський фронт, де мав розпочатися генеральний наступ.
На світанку їдемо оглядати місце бою. А поки нараджуємося, що робити далі.
Місцевість на південний захід стала широким шляхом, яким пересувалися червоні частини. Мусимо нападати на них, хоч і допомагатимемо цим іншому ворогові. Треба розіслати розвідників, щоб простежувати пересування частин. Хотілося й знати, яким духом віє від червоних, що йдуть із того фронту, де б'ється наша надія – наша армія.
Хмара висилає своїх звідунів окремо. Закликаємо з Чорнотою трьох хлопців і дві дівчини до іншої хати, випросивши з неї господарів. Розкладаємо на скрині мапу.
– Треба розвідати боєздатність червоних частин, які з'являться на шляху між Шполою і Єлисаветградом, з'ясувати напрямок, яким вони йдуть, і місце, де можуть зупинитися на ніч. Нас знайдете в селах попід лісом, а вдень – у лісі.
Визначаємо зв'язкові пункти і напрямок кожного розвідника. Відповідні документи мав кожний. Ми не переймалися, що розвідники отримували завдання і вирушали одночасно. Цих людей ми добре знали, крім Олі, що перейшла до нас від степовиків, але вона мала рекомендацію Житкевича. Кожний із розвідників знав, що в разі "всипки" мусить вмерти. Кожен усвідомлював, що, коли б і зрадив, потрапивши до рук ворога, це його не врятує.
Щоб вивідати настрій частин і добути безпосередню інформацію про фронт, раджу хлопцям вступати добровольцями до червоного війська на два-три дні і, вивідавши що треба, тікати.
Оля іронічно посміхнулася:
– Небагато довідаються. Це завдання я беру на себе. Відвідаю якийсь штаб, погощу там добу...
– Це не так легко. Штабівці обережні...
– О, не журіться – робота для мене знайома.
Неначе згадавши щось, дівчина несподівано зловіще і зловтішно всміхнулася... Взявши десяток козаків, відпроваджуємо розвідників за ліс. Оля направлялася до Новомиргорода, через який ішли червоні частини. Пославши наперед двох козаків, щоб поглянули, чи нема випадково під лісом будьонівців, іду з Ольгою в потрібному напрямку, обговорюючи справу. Вона була спокійна, наче йшла на прогулянку. Питаю, як уявляє собі гостину в большевицькому штабі.
Засміялася.
– Я, бачите, "дружина червоного командира, що пішов із таким же полком на петлюрівський фронт і не дає про себе знати". Хіба ж не маю права попитати "за своїм коханим – захисником совєтської власті"?! Може, хто знає, що з тим полком і де він, бо хочу відшукати і стати добровольцем поруч із чоловіком. Ну, а з такою справою куди ж звертатися, як не до якогось штабу?! Та це не все. Ваш брат, особливо військовий, – свиня! Вибачте за вираз, пане осавуле! В кожному штабі знаходиться не один охочий потішити солом'яну вдовичку і хоч на якийсь час замінити їй чоловіка. І погостять гарненько, і підночувати запросять... – Засміялася знову з тією ж зловіщою ноткою: – Ваш брат швидко коло спіднички розкисає і язика розв'язує...
Стало якось неприємно від того, що вона так "просто" ставить справу. Не хотілося вірити, що ця серйозна дівчина, що лякалася найменшої інтимності своїх товаришів, що вимагала, щоб у ній не бачили жінку, так легко може "підночувати" з ворогами.
На краю лісу Оля витягла з-за пазухи своєї свитки "Браунінг", продула замок і, вийнявши з магазина набої, дбайливо перетерла їх хусткою. Те саме зробила з двома запасними коробками. Кажу їй, що краще б не брати із собою зброї, бо на випадок арешту, від якого ще можна викрутитися, револьвер викликаче підозру.
– О ні! Я без "товариша" ані руш! Це пам'ятка "від мого коханого червоного командира". Подарував мені... як прощалася з ним.
Засміялася дивним сміхом – з домішкою болючої іронії. Напрошувалася думка, що за жартами ховається якась гірка правда.
Набивши револьвер, сховала за пазуху.
– Ну, бувайте! Я ще з хлопцями попрощаюся.
Розпитала кубанців, де закінчився бій.
– Знаю той гайок – колись літом, вертаючись із розвідки, мріяла у ньому.
– Не боїтеся йти вночі самі між трупи?
– Чого?! – здивувалася вона і стиснула мені плече. – Ви ж бачили Ворона і його хлопців?! Вони не могли інакше загинути. Чи ж не варто відшукати мертвого Ворона і гаряче поцілувати його?! Не варто поклонитися їхнім тілам і тіням, запозичити у них духу і віри? Бувайте! За мене не турбуйтеся – я зроблю все і вернуся.
Проводжаю поглядом струнку постать, яка злилася з ніччю. Уявляю собі її між сотнями ворожих і рідних тіл, саму, що вглядається у темряві в порубані обличчя, і поза шкірою у мене пробігає мороз...

Холодноярська бригада, як і чорнолісці, доночувала в лісі при вогнищах. За шляхами стежили роз'їзди. Як засіріло, наш штаб із кінною сотнею та Чорноліський полк Хмари (двісті двадцять шабель) їдемо відвідати Чорного Ворона.
Помандрували навпростець. Попереду – Петренко, Хмара, Чорнота і я. З нами літній кубанець, підхорунжий Таманського полку, палкий прихильник кубанських самостійників Рябовола та Кулабухова; служив у Добровольчій армії, потім потрапив до червоних. Інші були молоді козаки з його ж станиці. Порозмовлявши, Хмара залишив їх у себе зі зброєю на конях.
Ще здалеку помітили на полях навколо ліска темні плями.
– Як напали вони, так перший полк до половини вирубали, – розповідав кубанець. – Будьонівці прийняли їх за своїх, підпустили близько, а тоді вже й розвинутися до бою не було часу. Кинулися на воронівців два полки, що йшли слідом. Поки відходили в цей бік, відстрілюючись із тачанок, третій полк балкою обскочив із тилу. Ну й замкнули їх у тому гайку. Почали атакувати. Так куди там?! Не візьмеш! Підпустять, посічуть із кулеметів, а тоді – в контратаку. Ну, звідціля, звичайно, – резерви підводять і знову заженуть воронівців у лісок. З якого боку не кинуться до гайка – січуть кулемети, якби Бог зна скільки їх там було. Валяться коні, люди. Тоді командир дивізії наказав відійти і, пильнуючи, щоб повстанці не прорвалися, чекати на артилерію. Під'їхала... Почали гатити у лісок із восьми гармат. Як стало там гаряче, вискочило їх менше вже і – в атаку, на прорив. Ну, звичайно, зараз же на них і з фронту, і з флангів – пішла рубанина. Козачня наша теж завзята. Хоч комісарів червоних і ЧК любить, як і ви, а от звела їх сволота жидівська в козацькі полки... дали волю на фронті і – "дайош Варшаву"! Кожний козак патріотом свого полку став. А тут – жменька якась попалась, наробила каші, й не зробиш їм нічого! Гордість, так би мовити, козацька заграла. Рубаються, аж лоскіт іде. А я з хлопцями у роз'їзді був. Дивлюся здалека – і такий мене жаль за серце взяв! Тут бурки козацькі – там бурки. Тут по-козацьки їздець у сідлі сидить – і там по-козацьки... Боже милий! – думаю, – за що козак козака губить?! Кому на потіху?! Дивлюсь на хлопців: теж носи поопускали. Як, кажу, хлопці, думаєте? Чи не по тому боці наше місце?! А наймолодший: “Та що там багато говорити, їдемо ближче до лісів. Казав мені один селянин, що в цих околицях немало партизанів. Як і загинемо – так не за жидівських царів на сором Кубані...”
Під'їжджаємо. Ось перші трупи будьонівців, що полягли від куль партизанів. Кращий одяг і взуття познімали товариші. Забрано також кращі сідла з убитих коней.
Кубанець оглядає трупи:
– Донці та калмики... Кубанців он там більше буде, де наш полк атакував.
Ближче до лісу – мережка тіл густіша; групами і поодинці, будьонівці й партизани. Праворуч – сліди рукопашного бою. Скеровуємо туди коней. На невеликій площі – з півтори сотні порубаних, удвічі більше будьонівців, ніж повстанців. Чорнота пізнав коня Чорного Ворона: мав надрубане ще раніше вухо. В боці коня стирчала зламана донська піка, горло проколене шаблею.
Недалеко десь мусить бути і сам Ворон. Наші коні обережно ступають між тілами. Злякано форкаючи, оминають кінські трупи.
– Є, тут! – крикнув Андрій. – Але хтось із його хлопців живий залишився! Гляньте!
Ворон без зброї, в скривавленому одязі, роззутий, лежав навзнак із розкритими, задивленими в небо очима. Розрубана в трьох місцях голова спочивала на підкладених кимось грудках землі. Обличчя обтерте від запеченої крові. Задерев'янілі руки зігнуті на груди, між посіченими пальцями складені хрестом два набої. Мав на тілі безліч колотих і рубаних ран.
Усі були переконані, що то якийсь воронівець залишився живий, вночі розшукав свого ватажка і віддав йому останню пошану. Не хотілося оповідати про розмову з Олею, про її намір відвідати побоїще. Хотілося чомусь заховати в таємниці той порив душі безстрашної дівчини...
Злазимо з коней і на хвилину приклякаємо біля ще одного із тих, що своєю смертю заслужили на вічне життя в пам'яті українського народу. Ніхто з нас не знав ні його імені, ні справжнього прізвища; знали лише, що Ворон і багато з тих, що полягли з ним отут, на пограниччі степу, походять із Запоріжжя1, із сіл, де нащадки січовиків вирощували хліб, ловили рибу й лоцманували на небезпечних дніпрових порогах.
– Усіх забрати не можемо, – перервав задуму Хмара, – але Ворона треба забрати. Мусимо поховати десь, щоб не загубилася могила, щоб нащадки могли прийти до неї й віддати пошану.
– Відправимо до Мотриного монастиря, – озвався Петренко. – Колись Василя Чучупаку туди перенесемо.
Чорнота заперечив рухом голови:
– Не можемо Ворона забрати. Велику кривду і для козаків, і для нього зробимо. З товариством поліг – хай із товариством і спочиває. Треба подбати, щоб якесь близьке село відібрало наших і поховало окремо. Їдьте, панове, до ліска, я вас дожену.
За кількасот кроків озираюся. Мій побратим вкляк біля Ворона, заглиблений у молитву. За кілька хвилин догнав нас і поїхав поруч, сором'язливо відвертаючи обличчя, – понурий ведмідь мав червоні від сліз очі.
У гайку – ще непривітніше. Вирвані трьох- і шестицалевими гранатами грабчаки й берізки лежали на розбитих кулеметних тачанках, прикривали розшарпаних партизанів і коней. Коло розбитої тачанки – тіла двох дівчат-розвідниць. Одяг на них розрізаний шаблями – "товаріщі" потішалися, розглядаючи мертве дівоче тіло. Старий тавричанин – батько однієї з розвідниць, що веселив нас рибацькими байками якось на одній зі стоянок на Черкащині, – лежав по другий бік тачанки. Осторонь – знайоме обличчя начальника кулеметного відділу з одірваною по коліно ногою. На скроні – рана від кулі, над нею у шкірі – чорні цятки пороху від пострілу зблизька. Кулеметник власною рукою і револьвером підписав останній рахунок.
Серед мертвої тиші пробиралися вже до другого краю ліска, як хтось за кущем застогнав. Всі здригнулися.
– Ранений?!
– Кінь, – буркнув Чорнота.
Об'їжджаю кущі. Біля партизана, якому бракувало півголови, лежав доброї породи кінь зі зламаною ногою і розірваним боком. Поклавши знесилено голову на землю, кінь зрідка стогнав і... плакав. Удруге в житті бачив я смертельно пораненого коня, що плаче зовсім по-людськи, як хвора дитина. Зістрибую на землю і витягую "Кольт".
Не маю сумнівів, що шляхетна тварина зрозуміла мій намір. Очі дивилися на мене з глибоким сумом і покорою долі. Стиснувши серце, стріляю і, не озираючись, повертаюся до свого сірого, що нервово здригнувся.
Витерши рукавом очі, заскакую в сідло.
З почуттям болю й гордості їдемо з побоїща

______________________________
1 Чорний Ворон (Микола Скляр) походив із м. Жовті Води (примітка упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР