Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Підземна січ

Мороз ночами міцнішав. Падав сніжок, хоч і не залежувався. У трьох різних частинах лісу кипіла робота над будовою зимових "хат". Ще до того, як сотні довідалися, де мають копати землянки, Петренко розпустив усіх, хто мав змогу зимувати у власній хаті. Насамперед тих хлопців із дальніх сіл, про яких не знали, де вони, і які могли повернутися до хати без шкоди для себе й родини. Залишилися бурлаки та місцеві, для яких ліс став уже хатою. Залишилося чотириста п'ятдесят піших і сорок кіннотників на кращих конях. Всі вони знали лісовий звичай: переступивши поріг землянки, не можеш до весни з власної волі залишити її і піти додому. На печі тебе товариші з лісу знайдуть і всадять кулю у чоло лише за те, що знаєш місце, де вони зимують, і волею чи неволею можеш зрадити його ворогові. Відало лісовий звичай і населення довколишніх сіл, від старого до малого: знати, де землянки, приходити туди може лише той, кому отаман доручить. Зимуєш у хаті – хоч би ти був і активний повстанець, не лізь узимку в гущавину лісу, щоб раптом не побачити диму із зимової оселі лісовиків. Побачиш – зауважить це варта, а не зауважити не може, – то за кілька хвилин останній раз глянеш на ліс і небо. Уб'ють тебе товариші-лісовики, жаліючи, бо так велить неписаний закон боротьби, цього вимагає батько-ліс, що бере під свою опіку життя тих, для кого не існують уже хата і родинний стіл. Не скажеш, що не знав звичаю, бо у холодноярських селах знає його кожний, як і те, що в неділю треба йти до церкви, а не у ліс по дрова.
До слова сказати, рубати дерево для господарчих потреб можна було лише на визначених для того ділянках лісу, не далеко, але і не близько від села. Перші дерева від села мали почесний обов'язок першими ховати селян від ворожого ока – як виникне потреба втекти. За дерево, зрубане де-небудь, аби ближче від хати, ще покійний отаман Чучупака визначив кару: двадцять п'ять шомполів на голе тіло. І не було випадку, щоб хтось заборону порушив...
Було викопано три запасні землянки. Одна під Грушківкою, друга під Лубенцями, третя в Холодному Яру під Мельничанськими хуторами. Туди мали приносити із сіл харчові запаси, до них мали вести зв'язкових. Повідомити отамана – обов'язок визначених людей, що під страхом смерті не мали права нікому сказати, де таборують лісовики, як і не прийти до табору, коли б у селі з'явилася ворожа частина.
У селах і на хуторах маємо резерв людей, що в потрібний момент зі зброєю приєднаються до куреня...
Третя сотня копала собі землянки в гущавині, що прилягала до Грушківки. Друга сотня – в гущавині на схилі одного з дальніх заворотів Холодного яру. Перша кінна, при якій був і штаб куреня, – в нетрях просторого і густого зрубу, за дві версти від валів Мотриного монастиря в глиб лісу. До найближчої хати звідтіля було близько шести верст. До доріг теж було далеко.
Побудовою нашої оселі керував Петренко, який вже дві зими перезимував у лісах. На визначеній ним чотирикутній площі хлопці прорубали навколо кущів пласт мерзлої землі, підкопали його разом із рослинністю і віднесли набік. Коли площу очистили, викопали глибоку яму і прохід у неї зі східцями. На дні ями попід стіною виклали земляну лежанку. Долівку, лежанку і стіни щільно обклали молодими березами. Із принесених із монастиря цеглин вимурували піч із залізною плитою. Плити довелося "позичити" з монастирських кухонь – черниць залишилося в монастирі небагато, то й усіх плит вони не потребували. З монастирських будівель принесли скло на "вікна" та двері, які столяри переробляли на менші. Коли землянка була готова, наклали стелю з грубих беріз. Потім засипали їх, а зверху поклали пласт землі з кущами. Потім скріпили розморожені теплою водою шви, насипали пожовкле листя. Тепер лише діра проходу видавала "хату" під землею. Та й коло входу стояли кущі, прикріплені на дошках разом із землею, щоб можна було зсередини наглухо замкнути "хату". Пропущений у пеньок комин робився так, щоб його збоку не було видно і щоб дим стелився по корчах, не піднімаючись. Одна шибка замість вікна вставлялася у двері.
Землянок для людей викопано чотири, на півсотні мешканців кожна, ще одна – довга, з трьома виходами – вміщала півсотні коней. Усі землянки сполучені між собою підземним ходом. Виходи зроблено так, щоб можна було стріляти "на всі чотири сторони світу".
Штаб куреня, тобто отаман Петренко і осавул – у моїй особі, – мешкав у землянці кінної сотні, що була сполучена ходом із підземною стайнею.
Двісті пар міцних рук, працюючи від ранку до ночі, а часом і вночі, побудували підземну "січ" за вісім днів. Під час будівництва у лісі вартові стежили, щоб випадково не наблизився хтось небажаний.
Дев'ятого дня, власне вечора, з катакомб під монастирем, із села та хуторів привезли "панські речі", посуд, запас харчів і вівса та сіна для коней. Заклекотав куліш у відрах, зашкварчало сало на сковородах.
При світлі каганців із лою наша землянка не здавалася вже такою й бідною хатою. На лежанку поклали солом'яну мату та застелили перськими килимами, що з "великопанських" домів, через ЧК, дісталися до Холодноярського лісу. Найкращі гобелени висіли на стіні над лежанкою та на стелі, щоб земля крізь берези не сипалася.
Чорнота запевняв, що коштували вони грубі тисячі, а розкішний східний килим із гербом князя Воронцова-Дашкова на ріжку, що висів у штабному куті, – десятки тисяч золотих рублів. Та висока вартість не врятувала килими від грубих дерев'яних кілків, що крізь них забивалися в стіну.
Під стіною біля печі стояв патефон. На полиці – годинник у мистецьки зробленій вежі з рожевого мармуру, що мелодійно подзеленькував кожну чверть години. Коло нього дід Гармаш розклав срібний та порцеляновий посуд. Перетираючи його рукавом, "погрожував" козакам:
– Ось тільки який сучий син хай мені рушить! Три зуби виб'ю! Маєш оно деревляні ложки, маєш бляшанки та поливані горнятка на чай – на твоє мужицьке рило вистачить. Серебра мені не займай! Це для пана отамана, пана осавула, пана сотника, ну і... для пана бомбардір-наводчіка в нечинній службі. Я хоч охвіцерського чина і не маю, так зате мені дев'яносто шість років – вас, щенюків, треба півдесятка скласти! А во-вторих, якби не я, так ні один сучий син не взяв був ні столових пріборов, ні панської музики...
Дід у землянці одержав високий титул – генерального куховара і управителя "панською музикою". Щодо патефона, то сам отаман мусив питати у діда дозволу, щоб заграти, бо коробочку з голками дід носив у кишені, дбайливо ховаючи зужиті, щоб потім підгострити на бруску.
Коли Петренко розпускав частину козаків по хатах, дід Гармаш іти до села відмовився, хоч сини і внук відходили. Як почали було діти вмовляти старого, то ще й розкричався:
– Не піду, і баста! Не хочу більше молотити та за коровами ходити! Досить на вас, сучиних синів, наробився – робіть самі! А я у лісі паном поживу!
У нашій "підземній сім'ї" був дід вартісним і милим серцю родичем. Не тільки тому, що добре куліш варив. Без нього не було б нам так весело. Дід часом як утне щось, то хлопці просто корчилися від сміху.
Життя у землянках минало нормально, їсти було що. Селяни не забували, та й дичини вистачало. Кіннотники носили відрами воду для коней із криничок, що ховалися між корчами в яру; часом виводили коней, щоб не застоялися. З нашого табору ходили гуртами в гості у землянки 2-ї і 3-ї сотень, а вечорами – у села та хутори.
Приходили зв'язкові від 2-го і 3-го куреня. Розмовляли з ними у землянці в Холодному Яру. Так ми довідалися, що Мамай, поки Дніпро не замерз, полював із плавнів на пароплави. Його славна гармата, витягнута і відчищена, знову виконувала свою службу. Затопив пароплав, що віз червоноармійців униз по Дніпру, мабуть на Врангеля. Кваша, щоб "гендель йшов", посадив у "гніздо" та підпалив потяг з обозом і похідними кухнями...
Хмарі поталанило більше: він "обробив" потяг із панцирними авто і викинув із рейок один із двох бронепотягів, що курсували на лінії між Знам'янкою і Кам'янкою.
Три автопанцирники козаки Чорноліського полку зняли з потяга і завезли кіньми у Чорний ліс. Зробили їм під землею "гаражі", а зверху кущі посадили.
Повернувшись із далекої розвідки, Оля принесла невеселу вістку, що червоні вже ліквідували "петлюрівський" фронт. Наше військо відступило за Збруч, і яка його подальша доля – невідомо. Радимося, чи не послати під весну зв'язкового за Збруч, щоб довідатися, чим може повіяти із заходу.
Під Кримом – завзяті бої. Червоні без кінця перекидають туди сили, переважно залізницями...
У наш район червоні не показувалися. Загін Лопати "господарював" із чекістами у селах по той бік Кам'янки.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР