Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРK Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Фатальний кінець успішної операції

Лісовими доріжками сходилися до Мотриного монастиря гурти озброєних людей. Близько десятої години понад вісімсот чоловік, весело розмовляючи, розляглися на траві між церквами і попід валом. Штаб Холодного Яру сидів на лавочці коло могили Компанійця. Весна вже взяла своє, і холодноярці весело поглядали на свого давнього приятеля – зелений ліс.
Коли гурти зійшлися, пролунала команда зібратися всім до могили.
Отаман Іван Деркач став на лавку.
– Товариство! Я зібрав вас, щоб поділитися радісними новинами. Ми отримали відомості, що наше військо в союзі з Польщею розпочало із заходу широкий наступ на большевиків.
Сотні рушниць і шапок знялося над натовпом, і весело-гучне "Слава!" перебило виступ отамана.
Як і на похороні Компанійця, вигук підхопили луною яри.
Отаман заспокоїв рукою товариство.
– На півдні теж щось заворушилося. Прийшла очікувана всіма нами весна, а з нею й воскресла надія на визволення України від смертельного ворога. Хай ніхто не думає, що це вдасться легко. Червоні зайди будуть завзято боронитися. Голодна Москва не відмовиться від українського хліба. Нас чекає запекла боротьба, але до неї нам не звикати. Вона нас не лякає. Армія наша, розбита в минулому році, не має тепер достатньо сил для боротьби зі зміцнілим ворогом. Ту силу мусить дати сам український народ. Мусимо дати ми! Ті села, які торік, слухаючи брехливих большевицько-московських агентів, відверталися від свого уряду і дожидали червоних "визволителів", уже переконалися, що це за приятелі. Одностайно повинні стати під жовто-блакитний прапор села України, а серед них своє місце займе Холодний Яр. Цей, може, найтяжчий для України рік, коли в селах і льохах ЧК ріками розливається українська кров, мусить стати щасливим і радісним. Роком здобуття волі! Готуйтеся до останнього бою! Готуйте зброю! Готуйте до боротьби серця своїх сусідів! Наближається час, коли Мотрин дзвін покличе вас під прапор Холодного Яру. Покличе здіймати терновий вінок із голови Батьківщини!
Його слова знову покрило буйне "Слава!". Козацтву передали наказ отамана, щоб не розходилися, поки штаб відбуде нараду.
Нарада зібралася в трапезній.
Обговорили декілька справ, серед яких було прийняття до складу штабу колишнього коцурівця і члена Чигиринського ревкому Юхима Ільченка. Вирішили створити організаційний суд – він має ухвалювати смертні вироки членам організації за зраду в будь-якій формі. Насамперед розглянули питання щодо збільшення запасів зброї. Стало відомо, що большевики збираються організувати у Новомиргороді, верст за тридцять від Холодного Яру, караульний батальйон. Для цього вони привезли понад чотириста рушниць, які мусимо захопити. Постановляємо зробити невеликим відділом нічний напад на Новомиргород. Операцію отаман доручив сотникові Зінкевичу. За помічників йому призначив Чорноту і мене. Після наради вибрали шістдесят найвідважніших козаків, але мету залишили в таємниці.
По обіді до монастиря прийшла Галя. Вона вже поверталася з Мельників, де шукала мене. Принесла новини від довірених людей із Кам'янки. Наш виступ, виявляється, наробив там переполоху. Приїхала комісія із Києва для розслідування. Арештували Лещенка, але потім звільнили. Виправдався. Мовляв, він і не підозрював, що до складу міліції пролізли "бандити", – у всіх же були справжні совєтські документи. Найбільше нашкодив наш грушківський Залізняк, що, як виявилося, відкрив Вишневецькому таємницю "міліції". Тепер Залізняка призначено старшим міліціонером. Другий зрадник – Запорожець – теж продовжує працювати в міліції. У новому її складі – майже всі комуністи, переважно жидки. Всіх підозрілих із совєтських установ повикидали, а на їхнє місце взяли інших. Завдяки цьому один із завербованих нами в Кам'янці людей потрапив на відповідальну посаду до ревкому. Це Галю надзвичайно веселило.
Після розмови з отаманом і Чорнотою йдемо з нею трошки прогулятися в монастирський сад. Галя поспішала, аби завидна повернутися до Кам'янки. Коли зайшли між дерева, подала мені якийсь пакуночок.
– На, носи здоровенький. Вона тебе від куль охоронятиме, бо я про це Бозю просила, як вишивала.
Розгортаю папір. Мистецьки вишита українська сорочка...
Проводжу Галю пару верст лісом. Коли прощалися, припала до грудей.
– Мені чогось тяжко... Бережи себе, Юрасю, бо, як тебе вб'ють, я не переживу цього...
Повернувшись до монастиря, йду готуватися до вечірнього вимаршу.
Коли впали сутінки, вирушаємо. Взяли із собою чотири ручні кулемети. Верхових коней не брали, бо умови нічного нападу на місто вимагали пішого ладу. Їхали на чотирьох тачанках і шести підводах, на які передбачалося навантажити захоплену зброю. Зінкевич, Чорнота і я були на передній тачанці. Весняний шум великого лісу і зоряне небо розмріяли хлопців. На возах сумні тужливі пісні змінювали одна одну. Наша трійка мовчала – обдумували подробиці нападу. Кожен із нас очолював групу із двадцяти бойовиків і мав своє завдання. Зінкевич мусив захопити казарму караульної роти, яка переформувалася на батальйон. Чорнота "відповідав" за ревком, воєнкомат і "парт'ячейку". Я – за міліцію і ЧК.
Обороняти совєтські установи мали 160 – 180 озброєних чоловік, третина із них невійськові. Беручи до уваги боєздатність сторін (між іншим, і значний відсоток "хоробрих Янкелів" у складі ворога), перевагу тих, хто нападає несподівано та ще й уночі, а також розпорошення частини червоних по приватних мешканнях – ми мали всі шанси на успіх. Гірше було б, якби червоні пронюхали про небезпеку й зосередилися у трьох будинках, які нам треба захопити. Але тоді мали "взяти слово" наші гранати, яких у нас вистачало.
Тим часом усі вози об'єдналися в гучній хвилі пісні, яка химерно відлунювала в довколишніх ярах:

Гей, та поїдем, панове молодці,
У той лісок Лебедин...

– Якщо нас за залізницею помітять, то змінимо напрямок, – мовив Зінкевич. – Переднюємо у Лебедівському лісі, вночі перекинемося до Капітанівського лісу, а напад зробимо післязавтра.
Ніхто йому не відповів.
А позаду розливалася пісня:

Гей, поховали пана отамана в сиру землю глибоко...

Чорнота обернувся і став на тачанці:
– Сто чортів вашим похоронним пісням!
Пісня враз обірвалася, злякано ойкнувши по ярах.
Хлопці якусь мить переварювали в своїх головах, чого це Андрій "всердився", і за хвилю сильний високий тенор затягнув вихилясто-веселого "Ченчика". Козаки зі свистом підхопили, сполохавши задуму Холодноярського лісу.
Розбалакалися і ми, обговорюючи думку Зінкевича.
Коли виїхали з лісу, пісні й розмови без усякого наказу урвалися. Володіння Холодного Яру скінчилися. Починалася зона небезпеки.
Відділ посувався повільно, прислухаючись і розглядаючись. Грушківка лишилася з правого боку позаду. Замиготіли здаля вогні Кам'янки і Косарів. Ми наближалися до залізниці.
Відкинувшись на сидіння тачанки, дивлюся на цятки світла у Кам'янці й згадую часи, коли ми були там за "міліцію".
Задуму перервав Андрій, торкнувши руків'я мого кинджала.
– Що, Юрку, Галя згадалася? Ти й ту сорочку одягнув, що вона тобі вишила... Мабуть, думаєш, що куля не візьме.
У його голосі чулася доброзичлива насмішка, та "відгризатися" не хотілося. Попереду замаячіло світло будки на переїзді. Затримавши підводи, посилаємо вперед стежі. Перетнувши залізницю, невдовзі в'їжджаємо до Бондурівського лісу. Об'їхали село Бондурове, потім Красносілку. Перед світанком отаборилися в лісі поблизу Розумівських хуторів.
Табір розташували в густому чагарнику, далеко від доріг. Поснідали салом і хлібом, дали їсти і коням. Аж тепер знайомимо відділ із метою маршу та подробицями операції. Увечері підійдемо під Новомиргород із таким розрахунком, щоб напасти на нього близько півночі й до світанку все скінчити. За провідника має бути місцевий повстанський ватажок Кваша, який і дав знати до Холодного Яру про прибуття транспорту і зброї. Він має чекати нас на цих хуторах. Кваша назвав заздалегідь прізвища трьох селян, у яких його можна буде знайти.
Взявши із собою Оробка й одного козака, котрий добре знав місцевість і тутешніх людей, йду розшукувати Квашу. Заходимо до садиби, що стояла окремо недалеко від лісу. Господар, який тесав щось надворі, запитливо придивляється до нас.
– Добридень, дядьку Степане! – привітався козак. – Немає у вас "лісника" з Бовтиша?
Дядько Степан усміхнувся.
– Доброго здоровля! Ночував учора в мене. Сьогодні у Гриця був. Зайдіть і він вас зведе.
Заходимо до іншої садиби, на яку вказав господар. Дізнаємося, що Кваша і повстанець із-під самого Новомиргорода Дорошенко тут ночували, але вдосвіта пішли до лісу. Де знайти їх, господар знає. Збираємося йти до лісу, та в цей час господар затримав свій погляд на дорозі.
– Щось чуже їде. Сховайтеся-но, хлопці, за клуню.
На дорозі з'явилася бричка, яка наближалася в нашому напрямку.
Підношу до очей далековид. На бричці, крім візника, двоє людей. Один у військовому, з рушницею між колін. Непомітно виходимо на город і лягаємо за густою терниною над дорогою. Коли бричка порівнялася з нами, вискакуємо на дорогу.
– Руки догори!
Візник злякано стримав коні, й усі підняли руки. Відбираємо два револьвери, рушницю, особисті документи, теку, напхану совєтськими грішми, директивами та обіжниками комуністичної партії.
У наші руки потрапив парторганізатор Єлисаветського повіту – Пірко, який у супроводі начальника волосної міліції їздив по селах для організації партійних осередків. Обидва українці. Зрозумівши, з ким має діло, начміл лепече, що його примусили служити, що він служив в українській армії. Розпинається, доводячи свою любов до "неньки-України".
Пірко зблід, але тримався спокійно. Забираємо їх із бричкою до табору, пославши селянина, щоб сам привіз Квашу на місце, де ми стоїмо.
На допиті начміл вивалює все, що знає, "сипе" Пірка, рятуючи себе. Візник-молдаванин, який постійно служив у начміла, "сипе" на обох.
Пірко – пригноблено-незворушний. Відповідає неохоче. На запитання, як він, українець, може прикладати свою руку до терору і знущання над українським селянином, відповідає, що цього вимагає пролетарська революція, що він сам не погоджується з деякими заходами совєтської влади, але, як солдат партії, виконує її накази.
Порадившись із Зінкевичем, вирішуємо Пірка розстріляти, а начміла і візника звільнити перед виступом із лісу. Це обурює Чорноту.
– Мусимо постріляти всіх. Зрештою, як хочете гратися в гуманістів, то візника можете звільнити. Тільки перед тим відріжте йому язика і виколіть очі, бо він бачив, коло чиєї хати їх перестріли. І впізнав хлопця, який був з Юрком. А у того в Розумівці – батько і хата. Щодо начміла, то скоріше погоджуся відпустити Пірка, ніж його. Пірко – чесний ворог, а це сволота.
Мене і Зінкевича підтримали ще кілька старшин, які були в складі відділу. Не можна вбивати без розбору! Багатьох людей, душею наших, у цей час обставини примушують служити червоним. За візника заступився козак, якого він знав. Молдаванин поклявся йому, що нічого нікому не скаже.
У цей час до табору прийшли Кваша і Дорошенко. Кваша підтримав нас, його товариш – Чорноту.
– Начміла треба розстріляти, – сказав Дорошенко.
Більшість була проти розстрілу начміла і візника. Під вечір із трьома козаками веду Пірка до лісу. Поведінка його мені подобалася. Коли прийшли на невелику прогалину в лісі, питаю його, чи не хоче написати листа комусь із родичів. Спочатку попросив паперу й олівця, але потім махнув рукою.
– Хай вже буде так. Знаєте, я передбачав, що це рано чи пізно може статися, але не думав, що мені так тяжко буде розлучатися з життям. Я недавно одружився. Дружина чекає дитину, і мені важко, що я її не побачу.
Пірко задумався, схилившись на дерево. Треба було кінчати, а мені стало жаль цього ворога. Хотілося вернути Пірка до табору і попросити, щоб його звільнили на слово, що він не буде більше нам ворогом.
Глянув на козаків. Хлопці, тримаючи рушниці напоготові, дивилися на мене суворо-іронічно. В їхніх простих серцях інстинкт боротьби був сильніший. Жаль у боротьбі – зайва і шкідлива забавка. Відходжу набік і даю знак рукою. Тишу розрубало три постріли.
Коли стемніло, виступаємо, звільнивши перед тим начміла і візника та спрямувавши їх до села у протилежний від нашого маршу бік.
Опівночі ми вже стояли в балочці під Новомиргородом, очікуючи, поки зійде місяць і вернеться з розвідки Дорошенко. Ось і він. Проводимо коротку нараду. В місті спокійно.
На мосту через річку, яка відділяла нас від міста, – застава з кулеметом. Річку можна перейти в різних місцях, але лишати заставу не можна. У випадку невдачі вона перешкоджатиме нам при відході. Якщо ж напад буде успішним – не пускатиме наші підводи в місто по зброю.
Вирішуємо, що Чорнота і Зінкевич зі своїми групами перейдуть річку вбрід і, маючи за провідників Квашу й Дорошенка, дійдуть садами та городами до визначених об'єктів. Я зі своєю групою підкрадуся до мосту і за сигналом з міста (червона ракета) заатакую його та – бігом до центру.
Обидві групи зникли в темряві. Зачекавши якийсь час, ровами обабіч дороги підводжу свій відділ до самого мосту. Вже чути розмову застави. Хтось хрипким голосом мрійно наспівує "Яблочко". Напруживши зір, бачу похилені на поручні силуети червоноармійців. Підкрадаємося зовсім близько.
Нараз над містом злетіла ракета і затріпотіла в повітрі криваво-червоним світлом. У її відблиску стало видно постаті на мосту.
– Мітька! Што ета?! Гляді-ка!
Тіні відділилися від поручнів і скупчилися посеред мосту. Не було видно, та вгадувалося, що в цю хвилину очі й увага червоноармійців прикуті до червоного світла, яке вже тануло в темряві.
Піднімаю хлопців. Без крику кидаємося на міст. Ошелешена від несподіванки варта не зробила жодного пострілу. Скинувши з мосту шість трупів і відтягнувши вбік "Максима", біжимо до центру міста. Там уже розсипалися рушничні й кулеметні постріли. Глухо вибухнуло кілька гранат. Рвуться в будинках. Перед центральною площею нас зустрічає Дорошенко і через жидівські подвір'я виводить до будинку ЧК і міліції. На подвір'ї – метушня, приглушені крики. В темноті перебігають тіні людей, налаштовуючи рушниці. Хтось у білизні тягне по сходах кулемета.
Нас помічають.
– Стой! Кто ідьот?! Тава-а-аріщі! Бандіти здєсь!
Розбившись на маленькі групки, наближаємося.
– Кидай зброю!
Тіні, впавши на землю, відповіли пострілами.
Подаю команду, і з півдесятка гранат, засичавши в повітрі запальниками, впали на невидимого ворога. Після вибухів кидаємося вперед. Хлопці доганяють і переймають чекістів та міліціонерів. Декілька з них забігли назад до будинку, замкнувши за собою двері. На подвір'ї лежить ще кілька людей. Біля кулемета розпростерся хтось у білизні й матроській шапці, з "Маузером" поверх сорочки.
Кинувши у вікна дві гранати, розбиваємо двері та вриваємося всередину. Кілька пострілів у порожній темряві кімнат, кілька пострілів під вхідними дверима і вікнами, що їх обсів із п'ятьма хлопцями Оробко, – і ми, запаливши лампи, стали зносити й викидати надвір зброю.
Випускаємо з льоху арештованих, захоплюємо з шафи і столу голови ЧК таємні папери і поспішаємо до Зінкевича, бо під казармою ще чути стрілянину.
З провулка вибігло кільканадцять озброєних людей і, побачивши нас, зупинилися.
– Таваріщі! Ето міліция?!
Відповідаємо сальвою.
Залишивши одного вбитого, "таваріщі" розбігаються в різні боки.
Стрілянина стихла. Коло казарми застаємо обидві групи, бо Чорнота, впоравшись раніше, перейшов на ділянку Зінкевича. Всі вікна в казармі вибиті вибухами гранат і кулями. Частина червоноармійців утекла через вікно, затінене деревами та прибудовами. Решта лежали мертві надворі, на сходах і в приміщеннях.
Хлопці виносили й складали на дорозі рушниці, кулемети, скриньки з набоями та гранатами. Зінкевич пустив зелену ракету й, підійшовши до нас, оповів, що коли підступили під касарню, то вартовий дав постріл і, забігши всередину, замкнув двері. Довелося брати гранатами. Червоноармійці відкрили з вікон вогонь. Одного козака було легко поранено.
Очікуючи на підводи, обмінюємося враженнями.
Було якось весело від думки, що, хоча в місті ще залишалося принаймні вдвічі більше озброєних ворогів, ми були панами ситуації. Про те, що червоні можуть зібратися для контрнападу, не могло бути й мови.
Навантажуємо на підводи півтисячі рушниць, чотири кулемети, кілька тисяч набоїв і з піснями виїжджаємо з міста.
На обрії вже займався ранок.
Стали на спочинок у маленькому степовому сільці верст за двадцять від Новомиргорода. Село розкинулося у глибокій балці по обидва береги невеличкої річки. Вирішуємо тут поснідати і з годину відпочити, бо люди й коні були потомлені. Червоних частин поблизу не було, а новомиргородський гарнізон здоганяти не наважиться.
Щоб не "об'їсти" тих кілька родин, що жили на цьому боці, Чорнота, взявши половину відділу, перейшов річку. З ним пішли Кваша і Дорошенко. По цей бік річки зі мною, Зінкевичем і чотирма візниками залишилося тридцять два чоловіки.
Поснідавши, повкладалися трохи спочити. Дві безсонні ночі давалися взнаки. Поснули всі, навіть вартові.
За якихось півтори години до хати, в якій ми спали із Зінкевичем, ускочив блідий козак.
– Кіннота!
– Де?!
– Кругом села.
Вискакуємо з хати, до якої вже збігалися козаки.
На обрії виднілася широка лава кінноти.
Через далековид приглядаюся до вершників. Одягнені різноманітно, сидять на конях незграбно. Лише де-не-де – добре вимуштрувані кавалеристи.
Але становище було загрозливе. Нас замкнули в балці на абсолютно невигідних позиціях. Про те, щоб прориватися з підводами, навіть не йшлося. На дорозі, якою нам треба відходити, на горі виднілися дві тачанки з кулеметами, зверненими в наш бік. Пробиватися пішки через лаву теж неможливо – навколо голий степ. Однак треба було на щось зважуватися.
Зінкевич розгубився, безпорадно оглядаючись. Постать цього "генштабівця" виглядала досить кумедно. Кладу йому руку на плече.
– Шкода, Гнате, що нема тут Чорноти. Він би, напевно, запитав, чи тебе в академії не вчили, що робити в такому випадку.
Гнат криво усміхнувся.
– Пропали... підказав же нам чорт ставати тут на відпочинок! Треба було дотягти до лісів.
– Що можна було, те пропало. Треба тепер щось робити.
– Командуй, Юрку, бо я став дурний зовсім. Мене прибило те, що з моєї вини загине стільки дорогих людей. Та й не звик я до таких положень – ну, що тут до чорта робити! Коли б Чорнота скоріше підійшов, то щось придумав би.
Часу гаяти нема чого. Зібравши буваліших партизанів, хвилину раджуся з ними. Вихід один. Посилаю Чорноморця за річку до Чорноти, щоб він не вів своїх людей на з'єднання з нами, а залишився на місці, не викриваючи себе ворогові. Ми ж, набравши побільше набоїв і гранат, із двома ручними кулеметами пройдемо садками й городами понад річкою, вздовж балки, на край села. А потім, прорвавши ворожу лаву, підемо балкою і відвернемо на себе увагу ворога. Балка закінчувалася недалеко від села. Коли піднімемося на рівний степ, а ворог стягне лаву, щоб нас переслідувати, то Чорнота зі своєю групою вийде із села тим самим шляхом і, піднявшись із балки, вдарить по кінноті ззаду. Це не була кіннота, призвичаєна до бою на конях. Така несподіванка мусить її розсіяти.
Тоді, не з'єднуючись і маневруючи так, щоб увесь час тримати ворога під перехресним вогнем, спробуємо пробитись до Капітанівського лісу. Близько восьми верст голого степу! Але іншого виходу нема.
Хлопці квапливо набивають набійниці, набирають набої в кишені, за пазухи, обвішуються гранатами. Ховаючись поза будівлями, поміж лозами над річкою виходимо на кінець села.
Попереду по обидва схили балки – рідка лава кінноти. Розсипавшись у лозах, дали по них сальву. Один злетів із коня. Решта розбіглася в обидва боки, здійнявши на ходу безладну стрілянину.
Перебрівши річку, виходимо з села. Лавою, не поспішаючи, йдемо вздовж балки. Позаду видно, як за селом збираються в нашому напрямку вершники. Балка повертає, і ми губимо їх з очей. Потім виходимо нагору і орієнтуємося в ситуації. Кіннота скупчувалася вже по цей бік села і, побачивши нас, стала розвертатися густою лавою. Не затримуючись, відходимо в напрямку далекого лісу.
Ворожа лава повільно посунулася слідом. Відстань між нами все зменшувалася. Вже можна було розгледіти окремих кіннотників.
Ідемо в парі із Зінкевичем, який уже заспокоївся, але вперто не хотів брати командування в свої руки.
Озирнувшись, бачу, що ворожа лава затрималася і змикається в один густий ряд. Перед нею крутився на коні командир у червоному кашкеті, енергійно вимахуючи шаблею.
Немає сумніву, готуються до атаки. В цей час ми обминали високу степову могилу-курган.
Затримую свою лаву.
– Ну, хлопці, буде атака. Кіннота деревляна... Як не злякаємося, то відіб'ємо, аж пір'я за нею полетить! А там Чорнота з того боку налякає.
Наказую хлопцям залягти перед курганом півколом, із кулеметами на крилах. Сам стаю в центрі.
– Не стріляти, поки не подам команду. Приготуйте гранати. Як підскочать близько, кидати всім разом по моїй команді. Кожний бере на мушку одного вершника і жде. Починаючи з лівого крила, двоє ціляться в людей, третій – у коней. Кулемети – на ворожі крила!
На сонці замиготіли шаблі кінноти. Лава сколихнулася і з безладним криком стала наближатися. Оглядаю обличчя хлопців. Похмурі... Камінно-спокійні.
Але ж... Тридцять проти двохсот!..
Ритм серця з прискореного став задерев'яніло-спокійним.
Лава кінноти, що наближалася чвалом, занервувалася, коли віддаль від цівок рушниць скоротилася до сотні кроків. Лад захитався, бо дехто стримував коня. Мовляв, хай інші скачуть вперед!
Підпускаємо ще кроків на двадцять.
– Вогонь!
Лава здригнулася, викидаючи з себе коней і людей.
За хвилину її центр перетворився у кашу. Кіннотники завертали коней, деякі – за двадцять-тридцять кроків від нас.
– Гранати!
Наша лава піднялася і, пустивши три десятки гранат, припала до землі. Ворожі крила, що сягали вже далеко поза нас, у цей мент вирвалися на одну лінію з нами, підставляючи себе під нищівний вогонь наших кулеметів. Коли розвіялися вибухи, ми побачили, як степом розбігалася у всі боки кіннота. Ех, якби в цей час привітала їх ззаду вогнем група Чорноти! Але вона не давала про себе знати. Мимоволі в душу заповзав страх – що з нею?
По степу ганяли коні без вершників. Бігали червоноармійці, які втратили коней. Атака коштувала червоним не менше як сорок убитих і поранених.
Не гаючи часу, рушаємо далі, до лісу.
Кіннота, знову зібравшись, рушила слідом. На обрії з'явилися тачанки з кулеметами, які, очевидно, спізнилися, об'їжджаючи село. Під'їхавши на постріл, кіннотники і тачанки засипали нас градом куль. За короткий час ми мали трьох убитих і двох важкопоранених, які застрелилися на наших очах, не бажаючи обтяжувати собою. За хвилину було поранено в литку Соловія. Перев'язавши рану поверх холош, він продовжував строчити з "Люїса".
Затримавшись, відганяємо вогнем тачанки, перебивши в одній із них коней.
Із ворожої лави виривається вперед кілька вершників і, підскочивши досить близько, зістрибують із коней. Влучними пострілами "з коліна" кладуть одного за одним трьох наших. Потім я довідався, що то були "братки" – кубанські козаки.
Юнак Митя, що йшов поруч мене, підкосився і впав. Його застиглі очі були широко відкриті.
Озирнувшись, бачу, як червоноармієць у кубанці налагоджує рушницю, готуючись до наступного пострілу. Ставши на коліно, беру його на приціл. Вбивця Миті падає навзнак. За кожне наближення ворог платить трупами, але й наша лава невпинно рідіє. Кіннота оточила нас широким колом, намагаючись відрізати від лісу, який уже виднівся. Знемагаючи від утоми і спеки, проходимо під градом куль версту за верстою.
Один за одним впали два брати Отамасі. Впав із перебитою ногою Йосип Оробко. Затримую лаву і наказую двом хлопцям нести його – ліс уже недалеко. Йосип заперечує.
– Ні-ні! Не можна, не треба, – крутить він головою. – Рятуйтеся самі, хлопці. Як зостанеться хто живий, вітайте Галичину.
Починаю переконувати його, та Йосип підносить свого "Стаєра" і пострілом у скроню припиняє розмову...
Чим ближче ліс, тим ворог насідає сильніше.
Ще кілька жертв, ще трохи зусиль, і, розігнавши вогнем тих, що були на узліссі, зникаємо в густому чагарнику. Нас лишилося одинадцять чоловік, із них кілька легкопоранених.
Відпочивши і зробивши перев'язки, добираємося до лісничівки за кілька верст. Тут безпечно. Поївши хліба з молоком, непомітно поснули всі під ожередом соломи.
Прокинувся я вже зі скрученими назад руками. Хтось стріляв. Хтось кричав. Під ожередом лежало двоє убитих холодноярців і один червоноармієць.
Зінкевич, Андрієнко, Рудий і Онищенко були вже зв'язані. Як потім з'ясувалося, хлопець із лісничівки, коли ми поснули, привів червоних, що охороняли Капітанівську цукроварню.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ