Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Реабілітація побратимів

У землянках було все по-старому. Бракувало лише Соловія і Дайош. Дід Гармаш на питання Петренка, де хлопці, почухав потилицю.
– Пішли, сучі сини, коні та зброю роздобути.
Петренко розсердився.
– Навіщо ж ви їх пустили? Ще десь до чорта в руки влізуть.
Дід ховав очі.
– Та що з ними було робити! Марудять і марудять, що соромно їм отак, без пуття, без шабель та без коней. У того сучого сина нога зажила, ну й пішли пошукати десь...
Чорнота заспокоїв отамана, що хлопці добрі, якби що – живими в руки не дадуться.
Коли дід вийшов із землянки за хмизом, кіннотники, котрі залишилися в лісі, сміючись, оповіли, що, як Соловій почав добре ходити, дід обом життя вже не давав, все допікав жартами, кпив... Хлопці позичили револьвери та ножі і пішли у свитках десь за Жаботин. Казали, що хоч до Сміли, хоч до Києва підуть, а вернуться з шаблями і на конях.
У землянці знову був "шпиталь". Крім мене, загоював рану в плечі кіннотник, що одержав її з того самого дамського револьвера, та ще один із простреленою шиєю. З останнім було найбільше клопоту, бо хоч горло не було пробите, та набряк заважав їсти.
Наступного дня варта повідомила, що лісом їдуть до табору червоні кіннотники. В шинелях, рогатих будьонівських шапках, але... викрикують наш умовний знак. Чорнота переконує, що то Дайош із Соловієм, а вартовий запевняв, що вершників більше. Тож стали напоготові. Повідомили підземним ходом інші землянки, сотні вискочили із кулеметами на поверхню. Хочеш не хочеш, і "шпиталь", взявши зброю, пошкандибав із землянки. Якщо б справді ворог був у лісі, треба сідати на коней.
За кілька хвилин під регіт козачні продиралися кущами до землянок Соловій із побратимом. "Будьонівці" мали донські шаблі та короткі карабіни за плечима. Кожний вів доброго, ще й осідланого, коня. Хлопці, які побігли назустріч, вели ще чотирьох коней. Через сідла запасних коней були перекинуті зв'язані шинелі, чоботи, штани, ще чотири карабінки й шаблі.
Біля землянки балакучіший Дайош оповів Петренкові й Чорноті про свої пригоди. Пішли із заміром "пограбувати" кінних міліціонерів десь у дальшому селі або містечку, де була вже "власть". Забрели аж під Бобринську, але нічого путнього не намацали. Три дні тому заночували у селі неподалік Бобринської, а ввечері став у тому селі на ночівлю полк будьонівців, що вивантажився у Бобринській із потяга та направлявся кінним ладом на південь. Хотіли вже проситися до будьонівців у "добровольці", щоб одержати зброю і коні...
Зауважили, що шість кіннотників стали на ночівлю в хаті за селом. З розмови місцевих парубків довідалися, що буде там весело. У тій хаті жило двоє сиріт – "веселих" дівчат. Запросили на ніч ще двох "аматорок" із села. Дівчата бігали по селу, скуповуючи для будьонівців самогон.
Попівночі пішли "в гостину" на хутірець. Оглянули коней, що стояли в порожній клуні; там же в кутку були складені сідла. Коні добрі, але – зброя у хаті. Двері були засунуті комбінованим дерев'яним засувом, але Дайош, впхавши у діру руку, поворожив і двері відчинив. Будьонівці в одній білизні спали з дівчатами на ліжку й покотом на долівці. Зброя стояла в куті. Винесли до сіней зброю, а тоді навпомацки позбирали весь одяг і взуття червоноармійців. Зав'язавши знадвору хатні двері, занесли все до клуні, осідлали коней і поїхали. Днювали у лісі. Уночі їхали. Не спішили. Ту ніч підночовували у Михайлівці, цю – в Грушківці.
– Треба було вже порізати при нагоді, – буркнув Чорнота, вислухавши оповідання Дайош.
– Пане сотнику, – нерішуче звернувся Дайош, – а Вані ви вже пробачите, правда? Вже і коня, і шаблю має...
Андрій мовчки оглянув будьонівських коней. Обмацавши гнідого дончака, обернувся до мене:
– Візьми собі, Юрку, цього "будьонівця". Твій сірий, коли й здоровий був, до нього не вмився.
Познайомившись із "будьонівцем", доручаю його козакові, а сам лізу до "шпиталю", бо в очах уже "зайчики" бігали.

Ударили морози. Ліс застелився снігом. Свіжий сніжок додавав роботи. Треба було наробити у лісі стільки слідів в усіх напрямках, щоб сам чорт не розібрав, хто, чого, звідки і куди лісом йшов. Хто ходив у село чи на хутір, вже не йшов тепер до землянок однією доріжкою, а робив петлі, плутав сліди, як заєць.
Щось довго не було чутно про Олю з Херсонщини. Та одного дня прибув зв'язковий із херсонського села, в якому вона мала побувати. Приніс сумну вістку – Оля загинула.
Стояла біля воріт його хати і дивилася на ударну групу Єлисаветської ЧК, що проїжджала по вулиці. Несподівано чекіст, який їхав попереду, вихопив револьвер і кинувся конем до неї. Вихопивши із-за пазухи "Браунінг", Оля збила його з коня, вбила ще двох і сама впала під градом куль. Тіло її забрали чекісти до Єлисаветграда.
Може, був це той, що дивом залишився живий після отруєння стрихніном.
Лише тепер Петренкові і Чорноті розкрив таємницю Олі...
Андрій скинув шапку і перехрестився.
– Вічна пам'ять! Добра була дівчина.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР