Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Негероїчна смерть тов. Вільгруде-Соколова

"Простуджений" патефон хрипло вигравав московську "Разлуку", а під той акомпанемент півсотні горлянок співало українських пісень, кожен свою... Тож ми з Петренком і Чорнотою кричимо, щоб почути один одного.
Увійшов наш Алхімік, що мешкав у іншій землянці. Хлопці перестали співати і нашорошили вуха. Може, що нового скаже...
Піротехнік поздоровкався і підійшов до заглиблення у стіні біля дверей. У ньому лежало близько сорока кілограмів вибухових матеріалів.
Витягнувши спідсподу грудку піроксиліну без "обшивки", Алхімік уважно оглянув, обмацав і понюхав її.
– Що, може, скис? – зауважив хтось із "філософів".
Алхімік підійшов і сів коло нас.
– Стіни холодні, у землянці палиться, витворюється вогкість. Піроксилін розбухати почав. Почався хімічний процес... Від землянки може й сліду не залишитися.
– Чорт її бери, землянку, другу викопаємо, аби нас не зачепило! – зауважив "філософ".
Отаман крикнув на хлопців і почав нараджуватися з піротехніком.
У розмову втрутився Чорнота:
– Хлопці залежуються, коні застоюються, піроксилін псується. Поїду я, отамане, а по дорозі й піроксилін десь використаю, щоб дурно не пропав.
– Їдь. Одвідай Загороднього і Хмару.
– Юрко теж зі мною, – кивнув Чорнота в мій бік.
Зі свого боку натискаю на отамана і дістаю дозвіл.

Кіннотники весело заворушилися і почали оглядати зброю.
Увечері більше тридцяти вершників виїхали з Холодноярського лісу в напрямку залізниці. Запас вибухових матеріалів розмістили у кобурах біля сідел. Між десятою і одинадцятою три залізничні містки на лінії Кам'янка – Олександрівка вилетіли в повітря.
Ранком ми були вже в таборі отамана Загороднього, у лісі біля Розумівських хуторів. Загін Загороднього виглядав досить пікантно. Всі хлопці – у будьонівських рогатих шапках із великими червоними зірками, в нових шинелях із червоними поперечними смугами на грудях.
З кулеметної тачанки стирчало древко шовкового червоного прапора. На одній стороні напис: "84-му кавполку – от коммунистических и комсомольских организаций г. Бердичева".
Загородній захопив потяг із будьонівським обмундируванням. Півтисячі нових комплектів вивезли до лісу. Загородній послав зв'язкових до Хмари, щоб той привів одягти чорнолісців.
Та Чорноліський полк був у рейді. Доведеться чекати у лісі, поки зв'язковий знайде його, бо вивозити цінну здобич у села небезпечно. Шкода, якби пропала.
Вирішуємо з Чорнотою, що Загородній мусить поділитися. Отаман не заперечував.
На третій день селянин із хутора приніс звістку, що до села, верст за вісім від лісу, прибув комісар з упродкому та кільканадцять продармійців і деруть "развйорстку".
Вирішуємо, що я і Загородній, взявши двадцять п'ять хлопців та одну тачанку з кулеметом, поїдемо і дамо москалям чосу.
Холодноярці, що мали їхати зі мною, переодягнулися. Я теж "обернувся у будьонівця". До того ж поклав до кишені документи покійного ад'ютанта 84-го кавалерійського полку, серед яких і грамоту ВЦИК на орден "Красного знамєні" за бої на "польському" фронті. Козак Загороднього, що відправляв ад'ютанта на той світ, приніс мені й сам орден. Чіпляю його собі на груди.
Виїхали з лісу. Снігу майже немає. Дорога добре втоптана. Версти за три, коли ми вже мали звертати на бічну дорогу, помічаємо на шляху відкрите авто, що їхало нам назустріч.
Загородній весело потер руки.
– Якесь начальство... Бог нам у руки пхає. Може, сам голова повітового ревкому.
Кажемо хлопцям, що коли спинимо авто, щоб вони, ніби прислухаючись до розмови, оточили його і на знак Загороднього наставили рушниці між очі тим, хто буде в авто. В першу чергу треба стежити за водієм. По-московськи говоритиму я, бо чигиринський акцент Загороднього відразу виказував його національність.
Не встигли ми ще дати знак, щоб авто спинилося, як шофер сам зменшив хід і спинив машину.
Під'їжджаємо. На шофері – кенгурова доха. В авто – якісь два "добродії" у розкішних дорогих хутрах, видно, не з абиякого великопанського плеча зняті.
Один із них піднявся.
– Какая часть?
– Трєтій ескадрон 84-го кавполка.
– Слушайтє, тавагіщі, – заговорив "добродій" у хутрі з легким жидівським акцентом, – тут дагога бєзапасная? Нам гаварілі, што тут бандіти. Нам нада на Крємєнчуг.
Вдаю здивованого.
– Ви рєшаєтєсь так спакойна єхать?! Тут же бандітов к чєртям! Ми вот виєхалі на апєрацию протів Заґороднєва. А там дальше апєріруєт конная банда Хмари. Вчєра в дєсяті вєрстах атсюда, па етой самой дароґє, ана адбіла наш абоз.
Обличчя "товаріща" скривилося. Він мовчки переглянувся з іншим. Тим часом хлопці оточили авто. Тримали рушниці, зачеплені ременем за шию, і з цікавістю прислухалися.
"Добгодій" потер рукою чоло.
– Вот што, таваріщі! Ви нас атправітє в свой штаб, а там нам дадут ахрану дальше. Ми нє будєм бистра єхать, і ви успєєтє за намі.
– Нє можем. Іспалняєм баєвой пріказ і далжни єхать сваєй дароґой.
"Добгодій" гордо звів брови і ласкаво посміхнувся.
– Ісполнітє как лучше сваі абязатєльства пєрєд пролєтарскім гасударством і правітєльством. Я – начальнік Подольской губчєка Вільґруде-Соколов, а ета таваріщ начальнік губрєвкома Козіцкій. Ми с Вінніци вєзьом важниє матєріали в Харьков. І ваабщє імєєм важниє дела к Всєукраінскай ЧК і ЦК компартіі. Панімаєтє?
Коли я почув, з ким розмовляю, у мене від радості аж під серцем залоскотало. Певно, те саме відчув і Загородній, бо, не витримавши, махнув рукою. Десяток рушниць уставилося "товаріщам" в очі.
Водій пірнув у авто. З-під керма виглядала лише його спина. Той, що розмовляв зі мною, зблід і збентежено підняв руки. Голова ревкому, зробивши жахливо-розпачливу міну, підніс праву руку і вистрілив собі в скроню з маленького "Браунінга", який тримав у рукаві.
Забравши в усіх зброю, впихаємо зв'язаного предгубчека на тачанку, а тіло губревкома перетягуємо на переднє сидіння. Із Загороднім сідаємо ззаду. Револьвери скеровуємо в плечі шофера.
Забувши про продкомівців, вертаємося на хутір під лісом. Далі їхати шестиособовий "Пірс" не міг.
Виносимо з авто до хати скриню з паперами та велику бляшану банку з золотими перснями, бранзолетками, годинниками. Деякі речі – з дорогим камінням. То їхало до Харкова добро розстріляних "буржуїв". Окрім того, було в авто вісім банок із варенням та кошик із тістечками, цукерками, печеними курми чи качками. Було кільканадцять пляшок витриманого вина (з гербами графа Грохольського). "Пролетарі", як видно, розумілися на таких речах.
Забираємо до хати і голову губчека. На його обличчі вже не залишилося й сліду того наполеонівського виразу, з яким розмовляв зі мною на шляху. Був прибитий і нещасний.
Переглядаю його особисті документи: посвідчення, що т. Вільгруде-Соколов є членом колегії Всеросійської ЧК у Москві; наказ, підписаний Дзержинським, щоб Вільгруде-Соколов негайно виїхав на посаду голови Красноярської губчека... Найбільший в історії світу кат висловлював у наказі впевненість, що Соколов, якого він знає як "доброго працівника" й організатора, виправдає його довір'я і очистить Сибір від "контрреволюції".
У партійному білеті у шовковій червоній обкладинці було зазначено, що т. Вільгруде-Соколов є членом компартії з 1917 року. В білеті лежав рівненько складений власноручний лист Леніна. В ньому Ленін хвалив тов. Соколова за "класову чуйність і стійкість", дякував за "самовіддану роботу", висловлював надію, що незабаром тов. Вільгруде займе становище голови Вселатвійської ЧК.
Окремо лежало декілька листів від Дзержинського, у яких старший кат повчав молодшого. "Благодарственная грамота" від ВЦИК. Диплом на "почесну зброю" від Всеросійської ЧК. Знову наказ Дзержинського: "Красная армия очистила Украину... Как человек, который имеет опыт в очистке прифронтовой местности от внутренней контрреволюции, немедленно выезжайте в распоряжение ВУЧК. Надеюсь, что и на этот раз оправдаете надежды, которые на вас возлагаю".
"Попрацювати" Вільгруде-Соколов уже встиг. Про це свідчила пачка протоколів засідань колегії ЧК, що лежала між іншими паперами в скрині. Це були довжезні списки людей. Навпроти кожного прізвища – напис грубим червоним олівцем, одна велика літера Р. (скорочене від "розстріляти"). І підпис: Вільгруде-Соколов. Члени колегії підписували ті протоколи пізніше, лише для форми. Всі протоколи датовані днями останніх трьох місяців. Приблизно підрахувавши, отримую цифру в чотири тисячі розстріляних. Усі прізвища розстріляних, за малим винятком, українські. Проти кожного написано – вік, заняття, коротке "обвинувачення". Вік – від п'ятнадцяти до сімдесяти; особи обох статей. Заняття – переважно хліборобство. Обвинувачення: "петлюрівщина", "вороже ставлення до совєтської власті", "агітація проти большевизму", "переховування зброї", "переховування бандитів", "затаювання хліба від власті", "контрреволюційна проповідь у церкві", "шовіністичне навчання дітей у школі"...
Голова Подільської ЧК вивозив до Харкова таємні документи.
У скрині в окремій обгортці лежали таємні накази ВЧК із Москви. Короткі, лаконічні, жорстокі. Досі жалкую, що не вивіз їх за кордон.
Наведу по пам'яті зміст одного документа.
Дзержинський писав, що за відомостями, які він отримав, в Україні після зайняття її червоним військом значно поширилися "шовіністичні настрої". "Куркульське" село і українська інтелігенція мріють про Самостійну Україну. З огляду на те, що війна з Врангелем, Петлюрою і поляками ще не скінчилася, це несе велику небезпеку для існування "совєтської власті" в Україні. Треба дати відчути населенню тверду руку. А тому він наказує головам усіх губернських ЧК в Україні масово розстрілювати осіб, стосовно яких є хоч підозра. Необхідно розстрілювати й тих, хто має вплив на населення або користується повагою – навіть якщо він і не виступав проти соввласті. Списки таких осіб після розстрілу вивішувати у людних місцях із зазначенням, що вони розстріляні за те, що збиралися боротися проти большевиків. Розстріли треба провести так, щоб ефект залишився надовго, щоб населення боялося і мріяти про Самостійну Україну.
Нижче йшли цифри плану розстрілів у окремих містах. В Одесі і Києві мали розстріляти по вісім тисяч чоловік. У Полтаві, Харкові, Катеринославі та Вінниці – по шість. У Житомирі та Єлисаветграді – по чотири тисячі. В Чернігові та Херсоні – по дві. Головам губернських ЧК наказувалося негайно виробити плани розстрілів у повітах...
Переглянувши накази, встаю із-за столу і підходжу до Вільгруде-Соколова, який розмовляв із Загороднім. Блідий голова Подільської ЧК тремтячими губами все допитувався отамана, чи ми його вб'ємо. Хвилину дивлюся на його випещене інтелігентське обличчя. Його перелякані очі бігали з псячо-покірним благанням. У них був тваринний жах. Душу огорнула огида і лють.
– Тебе не просто вбити, а жили з тебе треба тягнути!
Чекіст скривився.

– Тавагіщі... Добгодії... Я помилявся... Я тільки тепер зрозумів... Мені наказували... Я більше не буду... і комуністом не буду... Я виїду зараз за когдон, до батьків... Я ще молодий... Не вбивайте мене...
– Ти тепер тільки зрозумів? А як ті, що у списках, майже діти, дівчатка напровесні життя, просили тебе не вбивати їх, ти тоді не розумів?
Неймовірно хотілося збити нагайкою до крові ту випещену мордяку. В зляканому голосі акцент відчувася сильніше.
– Ти жид?
– Нєт-нєт! Єй-богу, нєт! Я хгістіанін... Газвяжитє мнє гукі – я пєрєкгєщусь!
Мені стало смішно, що приятель грізного Дзержинського, ворог, що пролив море крові, так ганебно рятує себе від смерті. Марно рятує.
Загородній поклав мені руку на плече.
– Я думаю, Юрку, що не маємо чого з ним довго возитися. Ще станеться яка несподіванка.
Киваю мовчки головою. Отаман обернувся до козаків.
– Візьміть його, хлопці! Заведіть отуди, за рів!
Чекіст зі сльозами в очах упав на коліна.
– Добгодії! Я вас умаляю! Нє убівайтє! Дєгжитє мєня у сєбя, я напішу Дзєгжинскому, Манцеву, оні за мєня дадут вам тисячу ваших людєй – каво самі захатітє!
Загородній поплескав його по плечу.
– Ти б тоді ще не одну тисячу розстріляв... Ні, ти таки вже будеш наш!
Півмертвого від страху чекіста витягли козаки з хати і повели через город. Коли за ровом стали, Вільгруде-Соколов упав на землю і заревів нелюдським голосом. Намагався цілувати козакам чоботи. Зблиснули шаблі, пролунав постріл, і хлопці відійшли.
Авто прикидали в клуні снопами. Шофер розповів, що він із Могилева; дім у нього забрали большевики, а самого мобілізували возити голову губчека. Не дуже вірилося, щоб такі важні "парсуни" довірили возити себе якомусь мобілізованому "буржую". З Чорнотою переконуємо Загороднього, що цей тип чимось заслужив довір'я у ЧК. Для спокою краще послати його вслід за головою губчека. Та Загородній уперся – його приваблювала перспектива поїздити на авто, а серед партизанів, як на гріх, шофера не було.
Полонений був українець, мав службову посвідку на прізвище Спасибенко. Приставили до нього добру "опіку", щоб не втік. Загородній, порозмовлявши зі Спасибенком, каже, що зробить із нього доброго партизана. Андрій пророкує Загородньому, що Спасибенко, хоч і гарно називається, завезе його колись під дурного хату.
До кулешу того дня мали панські додатки. Випили за упокій душ Козицького і Вільгруде, щоб легко їм на тому світі гикалося, поїли і кури, і вино, і тістечка з варенням.
Разом із кіннотниками та кулеметниками Ларіона Загороднього була нас майже сотня. Ми розділилися на дві частини. Щоночі одна півсотня ночувала у лісі, друга – в селі.
Під ранок ті, хто вернувся із села, привезли вістку, що Хмара з полком ночує за кільканадцять верст від нас. Можливо, що зв'язковий Загороднього, який пішов у інший бік, чорнолісців не зустрів.
Ларіон заявив, що їде до Хмари на авто. Запрошує і мене.
Залишаємо Чорноту "на хазяйстві", а самі з десятком козаків і шофером на тачанці їдемо на хутір, де було заховане авто. Викотили його з клуні, розігріли двигун. Сильний "Пірс" почмихав і загув рівненько. Бензину було ще на двісті верст. На дверцях авто – червоні зірки і літери "ЧК". На радіаторі – червоний прапорець і ті самі літери – "ЧК". Шофер спокійний, жартує. Ми теж жартуємо – обіцяємо йому п'ять куль у потилицю, якщо авто в дорозі без потреби зіпсується чи буде їхати не туди і не так, як ми схочемо.
Сіло нас п'ятеро, всі в будьонівських уніформах. Дали і Спасибенку рогату шапку із червоною зіркою. Козак із ручним кулеметом сів попереду, поруч шофера. Поїхали.
За кілька верст зустріли в полі дівчину. Загородній торкнув шофера:
– Стоп! Підождіть!
Машина стала. На дорозі, тримаючи руки в кишенях свити, стояла й з-під лоба приглядалася до нас Катря, яка була у Чорноліському полку за "отамана Марусю".
– Катре! Чи полк ще не виступив із села?
Упізнавши нас, Катря засміялася.
– Хай вам чорт! Я вже хотіла вас бомбою почастувати, думала – чекісти... – Я ж до вас вибралася, – привіталася Катря із Загороднім.
Сіла, оглядаючи машину.
– Де це ви такого панського воза купили?
– Учора на ярмарку. Чи мій зв'язковий вас зустрів?
– Ні. Не було нікого. Та й не дивно, ми все в русі були. Цікавого звіра полювали. Та хай вже Хмара сам оповість.
Під селом Катря висіла і пішла вперед. Треба було зачекати, щоб чорнолісці, бува, кулями нас не почастували.
Назустріч нам виїхав роз'їзд чорнолісців. За кілька хвилин ми вже були у їхньому штабі. Хмара, довідавшись, що може в Розумівському лісі переодягнути весь полк у будьонівські однострої, зрадів:
– Ну, тепер ті голубчики від мене не втечуть.
– На кого ти там полюєш? – запитав Ларіон Загородній.
Хмара поклав руку на плече Загородньому.
– Ох і лис був дорогий! За Новомиргородом зник з моїх очей. Я ж оце за тобою забіг, щоб із двох боків його поганяти.
– Та кажи ділом, не байкою.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР