Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Останнє завдання тов. Алова

Ще до прибуття Чорноліського полку Загородній улаштував шофера на хуторі "під опікою" своїх людей. Не брати ж його із собою в рейд.
Під вечір прибув до лісу Хмара.
Запаливши вогнища, козаки примірювали нові шинелі, військове вбрання, шапки і переодягалися. Свій одяг і рештки здобичі зв'язували в тлумаки, щоб заховати на хуторах.
Опівночі триста п'ятдесят "будьонівців" на конях і тачанках вирушили із Розумівського лісу в напрямку Новомиргорода. Попереду розвівався червоний прапор 84-го полку.
До штабу входили Хмара, Загородній, Чорнота і я. Моя чиста московська вимова плюс документи ад'ютанта 84-го полку накладали почесний обов'язок першим вступати у розмову з представниками "соввласті" і червоного війська.
Виспалися у селі поблизу Новомиргорода. Тим часом наші розвідники пішли шукати слід "батька Вернигори". Та він десь зник. Робимо ще один довгий перехід. Одному із наших розвідників вдалося нарешті натрапити на слід ворога. Взяв "батько" в якомусь селі добровольців і пішов у напрямку Новоукраїнки. Рушаємо слідом. У поході та на стоянках поводимося так, щоб нікому в голову не прийшло, що ми партизани. За Хмільовою довідуємося, що загін "Вернигори" пішов знову в напрямку Звенигородки, обминаючи далеко села, в яких уже був. Завертаємо і ми.
Від селян, які вірили, що ми "червоні", годі щось взнати. Хоч і ночував "батько Вернигора" у селі, хоч і добровольців там набрав, мешканці села "нічого про те не знали і не відали". Лише в одному селі прийшов увечері потайки місцевий селянин і, відрекомендувавшись таємним агентом уповноваженого ЧК, наговорив купу небилиць про "банду Вернигори". Записали його прізвище "на колись", дали на самогон і залишили в спокої.
Минав уже тиждень полювання, як довідалися, що "батько" виголошує промову в одному селі й збирається там заночувати.
Стаємо верст за десять від нього. Козаки одержали наказ уважно стежити за подорожніми, бо ж, напевно, з'являться невдовзі розвідники "батька Вернигори", а від їхніх донесень залежатиме, чи загін втече, чи ночуватиме. Катря, що їздила тепер на тачанці в ролі сестри милосердя, залишилася в полі. Мала прийти до нашого села пізніше. Треба було її "арештувати" на вулиці та, протримавши якийсь час у штабі, відпустити – хай іде до села, де стояв "батько Вернигора".
Вже за годину, як ми стали у селі, сам Будьонний, напевно, признав би нас за своїх. По городах і подвір'ях розпачливо кудкудакали кури, рятуючи свої шиї від шабель наших "будьонівців". Кілька сумлінних рябків, що забагато гавкали і хапали за поли довгих шинелей, вже лежали з простреленими головами. Хлопці самі вишукували по коморах різні "ласощі" і давали їх зляканим господиням пекти та варити.
Не один дядько чухав плечі, діставши нагайок за те, що довго пригадував, де має овес для коней. Хоч і не взяли нічого, крім бутля наливки, перевернули все у поповій садибі. Шкода було. Та треба... Козаки, які не вміли розмовляти по-московськи, іменували себе "червоними кубанцями". На вулицях горланили "Інтернаціонал" та "Яблочко", вигукували семиповерхові матюки, до небесної канцелярії включно.
Прийшов до штабу чотовий Хмари – повідомив, що крутиться у селі немісцевий селянин. Каже, що розшукує вкрадені у нього коні. Наказуємо арештувати і привести до штабу.
За кілька хвилин привели дядька. Хоч і мав він зарослу пику, все ж виглядав досить інтелігентно, та й селянський одяг йому не пасував.
– Ти кто?
– Ну, гражданін... значить, селянин...
– Што тут дєлаєш?
– Ну, значить, коней у мене вкрали... Ну, той, розшукую. Самі, товариш, знаєте, на весну без коней ніяк невозможно. А купити другі – нема за що. От – моє удостовєрєніє.
Дає посвідку сільради, що він справді селянин того села і що у нього вкрадено коней.
– Нє к спєху, пускай падаждьот. Закончім вот ета дєла, – незадоволено одізвався Чорнота.
– Падаждітє с нім во дворє! – кинув я вартовому.
Козаки вивели арештованого. Андрій підняв палець.
– Ось-ось Катря до села прийде. Іди, Загородній, розпорядися, щоб її "арештували" та потримали з ним на подвір'ї. Потім – разом на допит. Зрозуміли?
Думка хороша.
Дядько добре змерз, поки варта привела до нього ще й Катрю. Протримавши вже обох із чверть години надворі, кажу вести до хати.
Вартовий рапортує:
– Вот, таваріщ ад'ютант, єщо какую-то падазрітєльную женщіну задєржалі!
– Ви кто такая?
– Я учителька. Учителювала в Златополі, тепер звільнилася і йду додому у Звенигородку.
– Знаєм ми етіх "учительок", – буркнув Хмара, – сама контрреволюція пєтлюровская.
– Прошу мене не ображати! – шарпнулася Катря. – У мене два брати в Червоній армії добровільно служать, – один політрук! І сама я "лікбез" у Златополі організувала, з комсомолками працювала! І батька мого петлюрівці розстріляли – робітник був і товаришів проти Петлюри організував! Прошу мене не ображати!
Злагіднюю тон.
– Ну, ну... Товаріщ комполка етава нє знал. А чєво ви асвабаділісь? Ідєйниє работніци вєдь нужни.
– Бо переказали мені, що біля дому посада учительська вільна. Краще з харчами буде. Ось мої документи.
Переглядаю посвідку, яку сам же написав їй на бланку.
Віддаю документ. Потім переглядаю ще раз дядькові документи.
– Ви, товаріщ, как шлі, банду Марусі ілі Хмари ніґдє нє встрєчалі?
Дядько хитро посміхнувся у бороду.
– Ні, не зустрічав. Була в наших місцях тижнів два тому. А тільки це, товариш ад'ютант, не дві, а одна банда Хмари. Він із собою жінку на коні возить, а народ думає, що то Маруся Соколовська зі своєю бандою. Ту вже вбили, а банду розігнали.
– А ви Хмару і ету женщіну відєлі? Как ані виглядят?
– Сам не бачив. Та мені оповідали ті, що бачили. Хмара – з чорною бородою. А у жінки завжди лице хустиною закрите – тільки очі відкриті. Чи від холоду, чи щоб не впізнали.
Катря, що справді в поході завжди прикривала обличчя теплою хустиною, багатозначно глянула на чорну борідку Хмари.
– А куда атсюда пайдьотє, товаріщ?
Дядько назвав село, де стояла банда "Вернигори".
– Так от що, товаришу! – перейшов я на українську. – Може, зустрінете яку банду, то верніться і дайте нам знати. Ми вас добре винагородимо. Ми вдосвіта виступаємо уманським шляхом. Якби що, можете найняти підводу й догнати нас. Ми заплатимо. Як дасте нам знати про якусь, хоч би й невелику, банду, ми вам пару коней дамо, хто знає, чи свої вже відшукаєте... Ви, товаришко, теж вільні.
Катря вийшла з дядьком і радилася про щось із ним на вулиці. Потім разом пішли. Дорога ж бо в обох одна й та сама була.
Накидаємося на Хмару, щоб негайно зголив бороду. Дядько, безперечно, був розвідником "Вернигори". Побоююся за Катрю, щоб не впізнав її. Та Хмара заспокоює. В іншому одязі, не на коні – зовсім інакше виглядає. Та й обережною завжди була.
Дядько у селі, де стояв загін "Вернигори", відразу відшився від Катрі. Впросилася ночувати до родини, з якої хлопець у козаки до "Вернигори" записався. Радів, не підозрюючи, що козакувати буде доби дві, поки відведе "Вернигора" далі від хати. Одержав вже коня і зброю. Випадково знав напрямок ранішнього руху загону, бо сам "батько" розпитував його про села, що були по дорозі. З розмови у хаті довідалася про напрямок і Катря. Ніхто її в селі не зачіпав, хоч ходила роздивитися. Видно, дядько поінформував "батька". По вечері й розмові у хаті, де мала ночувати, пішла ніби на умовлене з якимось козаком побачення і вибігла городами на поля. Повернулася до штабу опівночі.
Розкладаємо на столі Хмарину "десятиверстку" і починаємо ворожити, як краще "батька Вернигору" вхопити. У селі незручно. Маємо ще час засідку зробити, тим більше що загін йтиме через ліс над річкою Гнилий Тікич. Аби тільки вдалося оточити – битися ж зі "своїми" напевно не буде.
Обходимо село, де ночували "петлюрівці", і на світанку ховаємося двома широкими лавами у лісі обабіч дороги, якою мав проходити загін "батька Вернигори".
Тачанки з кулеметами стали далі на дорозі – за поворотом, щоб не було їх видно.
Мерзли годин зо дві. А "батька" не чути.
Кінцем лави, що мала замкнути дорогу попереду, командували ми з Хмарою. Крилом, що замикало пастку, – Чорнота із Загороднім.
Почали вже сумніватися, чи піде цією дорогою "батько".
Та ось на дорозі почулася хода коней, запряжених у сани. За деревами здалеку не видно, хто їде. Спинити – справа тачанок. Там, звичайно, зупинили, а оскільки мій кінець лави був найближчий – прибіг до мене вістовий.
– Дядька, що був учора в штабі, затримали. З ним, за візника, другий – теж немісцевий.
– Добре. Зв'язати обох.
– Вже зв'язані. Просить, щоб їх до командира або воєнкома відвести.
Іду до тачанок. Дядько сидить на санях зі зв'язаними руками і ногами. Шнурків хлопці не пожаліли, – Хмара наказав, щоб кожний козак мав метрів два. Вчорашній "знайомий" усміхнувся до мене і заговорив не так, як вчора, по-сільському, а інтелігентно.
– Товаришу ад'ютант! Це непорозуміння.
– Що непорозуміння?! Що ти шпигун із банди Вернигори?! Я ще вчора це знав! Де банда?!
– Повторюю, що це непорозуміння. Я не маю права говорити вам того, що скаже сам Вернигора, бо він такий Вернигора, як ви – Хмара. Я і цього не мав права вам сказати, але коли так склалося, що ви на нас засіли, то треба запобігти кровопролиттю. Прошу вас – не стріляйте, як загін надійде. Переговоріть із командиром. Звідти стріляти не будуть. Найкраще – пошліть мене, я йому все роз'ясню.
На дорозі почувся хід ще одних саней. Кулеметники побігли з рушницями до повороту, "знайомий" усміхнувся:
– Це теж наші. Без зброї. Загін надійде приблизно за годину.
Зв'язали ще двох "немісцевих". Їду до Хмари, а з ним разом – до Чорноти і Загороднього. Порадившись, змінюємо план. Якщо оточувати й атакувати – хтось може втекти до лісу. Краще хай загін "батька" в'їде між наші лави, я піду з дядьком на переговори до "Вернигори" і запропоную до з'ясування справи здати зброю.
Повернувшись, наказую розв'язати "знайомого" і відводжу його набік.
– Кажіть просто, чому ми маємо не стріляти по банді?! Тільки не беріть нас на "фокуси", бо втекти ні вам, ні тим вже не вдасться. Сімсот кіннотників стоїть з обох боків у лісі, а з будьонівцями жарти погані.
– Я вам скажу. Тільки прошу не згадувати про це. Тільки він має право це говорити, нам заборонено під страхом розстрілу. Ми – ніяка не банда, а особливий загін ВУЧК по боротьбі з бандитизмом. Жупани, прапор – це маскарад, приманка для бандитів.
Вдаю, що розгубився.
– Воно, може, й так, але нас вислав штаб дивізії ліквідувати банду Вернигори.
– Це непорозуміння.
– Можливо. Зараз я поговорю з комполка.
Відводжу дядька до тачанки. За кілька хвилин вертаюся.
– Справа така. Підете зі мною назустріч вашому начальникові пояснити йому справу, і скажемо, щоб загін склав зброю. Відведемо вас до штабу дивізії, хай там роблять що хочуть. На себе брати відповідальності не хочемо.
– Та хай уже й так. Аби без жертв обійшлося. Бо і вас потім за це не похвалять.
– Чи загін висилає вперед роз'їзди?
– Переважно ні. Навіщо? Чотири розвідники ще звечора вперед поїхали. Ну і ми вперед виїхали. А вдвічі більше розвідників тил та боки охороняє, – додає задоволено агент, мовляв, бач, як у нас добре поставлено!
За півгодини у лісі почулася пісня "Ой гук, мати, гук". Тачанки наготовили кулемети. Коли загін наблизився, виходжу з агентом до завороту дороги. Побачивши нас, начальник спинив відділ і під'їхав до нас.
– Що сталося, Лисий? – незадоволено запитав він.
Агент звів брови і махнув рукою.
– Сталося непорозуміння, товаришу начальник. Будьонівці прийняли нас за банду, ну і... вислідили. Тепер ми оточені – сімсот кіннотників у лісі. Кажуть, щоб ми здали зброю до вияснення.
"Вернигора" глянув на ліс.
– Як оточені?
Прикладаю руку до шапки:
– Так точно – оточені. Можете переконатися.
Закладаю в рот пальці й посилаю умовний свист.
Поміж деревами виткнулися перші кіннотники наших лав. Загін "Вернигори" заворушився.
Начальник вилаявся і зліз із коня.
– Чи не можна без комедій?! Ви хто такий?
Витягаю документ.
– Ад'ютант 84-го кавполка.
– Сто чортів! Та ви ж у Криму недавно були!
– Були. Тепер вся 11-та дивізія вийшла на Махна і ліквідацію банд.
– От що, товаришу. Як бачу, мій агент вже вам трохи пояснив. Не треба тягнути сюди червоноармійців, щоб потім язиками плескали. – "Батько" перейшов на російську: – Вот маі дакумєнти – я упалнамочєний ВУЧК Алов. Можетє пасматрєть, і разайдьомся – каждий сваєй дароґой.
Начальник нервово глянув на своїх, які не знали, що робити.
– А, чорт! Я і забил! Сєнька! Саринь на кічку!1 Раз, два!
За мить дванадцять добровольців з останньої стоянки було обеззброєно і зв'язано. Начальник крикнув своїм "козакам" злізти з коней і стояти спокійно.
– Ета я сказал бандітав повязать, коториє ко мнє прісоєдінілісь. Значіт, таваріщ ад'ютант, ви здєлалі ґлупость. Уже всьо равно. Ґдє камандір палка?
Під'їхав Хмара. Передаю йому документ Алова і "пояснюю", в чому справа.
– Докумєнт... – пхикає Хмара. – Што докумєнт?! У Махна каждий бандіт імєєт дакумєнти, што он чєкіст.
Алов нахмурився.
– Вибірайтє слава, таваріщ! Ета вам ні о чьом нє ґаваріт? – ткнув пальцем у якусь формулку із літер і цифр на ріжку посвідчення.
– Нєт.
– Ну канєшна, в Крим вам нє вислалі і мнє, ідіоти, нє сообщілі о вас.
– Здайте зброю, відведемо вас до штабу дивізії. Якщо ви дійсно чекісти, а не бандити, то там вас відпустять. Я відповідати за вас не хочу, приказ маю і його виконую.
– А ґдє штаб?
Хмара назвав село.
– Но вчєра там нє била нікакова штаба! Хоть о вас я уже знал.
– Штаб сєводня должен туда пєрєйті.
– Но прєдупрєждаю, таваріщ компалка: єслі нас бєз нужди расшифруєтє, ви будєтє наказани.
– У мєня пріказ. Скажитє атряду, штоби здалі аружиє, іначє прікажу абєзаружить сілой.
Наша лава вже щільно оточила відділ і тримала рушниці напоготові. Алов наказав скласти зброю.
Поки наші хлопці злізали з коней, відбирали зброю і обшукували чекістів, питаю Алова, як він, напевно росіянин, такі промови у селах "по-хахлацьки" висмалював.
– Вас ета нє касаєтса. Я для вас Алов – і всьо. У мєня всє рєбята, – додав за мить, – па-украінскі ґаварят. Тут, таваріщ, самий цвєт! С целай Украіни ВУЧК самих вєрних камуністов пасабірала. Матроси... Шахтьори...
Чекісти вже були роззброєні. Хмара попросив у Алова зброю. Зняв козацьку шаблю, витягнув із-за зеленого широкого пояса поверх жупана "Маузер". Витягнув із кишені "Браунінг".
Хмара крикнув до хлопців, щоб пов'язали всім руки. Алов скипів:
– Зачєм?! Ви што, думаєте нас пєшком ґнать?
– Ні. На коні вас висадимо. Ви арештовані, прошу підпорядкуватися! Руки назад!
Спробував було сперечатися, та, побачивши під носом дула револьверів, дав зв'язати руки.
– Ви єщьо пажалєєтє... – просичав, багровий від злості.
– Можливо, – буркнув Чорнота, стягаючи руки агентові, що вів переговори. – Ну, готово! Вивести набік добровольців і розв'язати їм руки!
Алов розгубився.
– Так ета же бандіти!
– Для кого бандити, а для нас свої.
– Што за ґлупиє шуткі?!
– Звичайні партизанські жарти. Маємо честь представитися, "батьку Вернигора": Хмара, Загородній, Чорнота, Залізняк... Давно за тобою полюємо... Але ж і пошився ти сьогодні в дурні!
Козачня зареготала. Алов глянув на них і нарешті все зрозумів. Потім закинув назад голову й істерично зареготав.
Добровольці розгублено глипали очима, не розуміючи, що діється. Коли віддали їм зброю і пояснили, що їх чекало, – раділи як діти.
У чекістів було дві тачанки з кулеметами і два вози під добровольців. На одному возі виявилися й інструменти, якими потім закопували вбитих хлопців.
У кобурі Алова знайшли грубі записники, де були занотовані всі, ще живі, "петлюрівські контрреволюціонери" із сіл, в яких "батько Вернигора" "Петлюрі дорогу промощував".
Зв'язаних парами чекістів повели лісом до ріки. Прорубали три ополонки в льоду. Не розв'язуючи, розрізали шаблями та кинджалами жупани й широкі штани. Підводили до ополонок і, розрубавши шаблею голову, пускали під лід. Останнім шуснув у Гнилий Тікич "батько Вернигора".
У лісі розклали вогнища й спалили на них жупани, шаровари і шлики. Прапор зняли зі списа й заховали на тачанці. Із кишень Алова перемандрували в мою "ад'ютантську" сумку штамп та кругла печатка: "Всеукраинская чрезвычайная комиссия. Особая группа по борьбе с политическим бандитизмом". Знадобиться.

______________________________
1 Клич Стеньки Разіна. В цьому випадку, напевно, означає команду зв'язати, позбавити волі (примітна упорядника).

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР