Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

В Інгул під лід рибу ловити

Поблизу Капітанівки довідалися, що, поки нас не було, сталася прикра історія. Найбільше зіпсувала вона настрій Загородньому, бо на ньому лежала моральна відповідальність за те, що сталося.
Він відстояв життя шоферу Спасибенкові, залишивши його на хуторі під опікою своїх людей. Наказав, щоправда, стерегти, але не приховував, що повірив водію, що в ЧК він потрапив не по своїй волі і до большевизму ставиться вороже. Повірили в це й хлопці, що мали стерегти шофера. А якщо своя людина, то не будеш за ним по п'ятах із рушницею ходити. Спасибенко прикинувся, що важко занедужав, а вночі втік.
За кілька днів привів із Кам'янки відділ чекістів і міліціонерів. Забрали заховане в клуні авто, застрелили господаря і ще кількох, що не встигли втекти, спалили хутір. Шукали трупи Козицького і Соколова, але не знайшли. Зате відшукали частину будьонівських одностроїв, що були заховані на хуторі.
Загородній готовий був застрелитися. Але врешті змирився і поклявся, що в майбутньому ніколи вже не пожаліє ворога, хоч би називався навіть Шевченком, не тільки Спасибенком.
Поки Хмара поповнював полк у селах під Чорним лісом, зв'язуємося з Холодним Яром. Там все по-старому, за нами не плачуть, – благословив Петренко гуляти далі. Про історію з авто вже знав: холодноярська розвідниця була в Кам'янці, бачила, як тріумфально верталися чекісти, волочучи за авто вбитих "бандитів".
Спасибенко у Кам'янці – герой дня. Петренко сварив у записці, що не відправили авто відразу до Холодного Яру. Водіїв між холодноярцями було декілька, відтак на авто колись би до Кам'янки ускочили і – серед дня "сміху" наробили.
Обмундирувавши в рештки будьонівської уніформи новобранців, ідемо на Херсонщину. Проходимо шляхом, яким минулого року везли мене і Зінченка до Єлисаветської ЧК. Відшукали і могилку трьох холодноярців, розстріляних тоді при шляху. Заспівали хлопцям "Заповіт".
Одного дня довідалися, що в недалекому селі над Інгулом дере "развйорстку" продовольча комісія з Єлисаветграда. Ночує там.
Робимо перехід. Як тільки стемніло, комісія вже сиділа зв'язана в сільраді. Як звичайно, продовольчими справами заправляли переважно молоді жидки. Зрозуміло, їм навіть у голову не прийшло боронитися або втікати від будьонівців. Навпаки, комісар при нашому в'їзді до села радісно стиснув руку Хмарі й мені, пообіцяв дати вівса для коней, сала і яєць для "червоноармійців". Ну, а ми зате допоможемо йому завтра, бо... чортові "хахли" страшенно несвідомі й не хочуть дати стільки, скільки він вимагає. Вже й арештовував, і шомполів декому всипав – не допомагає. Позакопували у землю і кажуть, що нема. А людей, щоб притиснути ціле село, у нього замало. Всього п'ятнадцять продармійців та начальник місцевої міліції. Та з нього мало користі, бо слабохарактерний – не хоче ні кричати, ні бити.
Вислухавши комісара, кажу йому, щоб негайно зібрав до сільради всю комісію, бо за нами банда Хмари женеться, будемо їй у цьому селі бій давати. Комісар пустив душу в п'ятки і погнав продармійця, що був при ньому, збирати загін. Налякана комісія швидко збіглася до сільради. Роззброїти і пов'язати їх було для Загороднього справою кількох хвилин.
Поставивши коней, ідемо з Хмарою до сільради. Господар, що знав чорноліського отамана з минулих рейдів, звернувся з проханням:
– Там, пане полковнику, з тими харцизяками нашого волосного начальника міліції арештували. Так той... Його б можна відпустити... Свій, українець, добрячий чолов'яга.
Махаю рукою.
– Знаємо ми тих "своїх"! Минулого року помилували такого "свого начміла", так він потім "віддячив".
– Та як знаєте. А тільки справді шкода. Добрий чоловік... До злодіїв суворий, а щодо чесних селян, то нікому кривди не зробив. Ще й вступався часом, от хоч би перед цими живодерами.
Біля сільради зібралися селяни, переважно жінки. Поприходили з киями та рогачами, хочуть комісію бити за кривди, що їм чинила. Хмара вихопив у якоїсь цокотухи рогача і погнав ним юрбу від сільради.
– Киш до хати, як не хочете, щоб їх завтра спалили!
Озлоблена юрба забула, що за хвилини гніву село може завтра страшно постраждати. Хтось донесе владі, що селяни самі з комісією розправилися.
– Ми комісію арештували – ми з нею і порядок зробимо, – казав Хмара. – Самі за те перед червоними відповідаємо, а нам розлогих шляхів України не спалять.
Комісія "засідала" у сільраді на лавках попід стінами. Скраю сидів кремезний чоловічина у шинелі із міліцейськими петлицями. Де я його бачив?! Ну, безперечно, десь із ним зустрічався, але де, коли?
Підходжу до нього.
– Ви начальник міліції?
– Так. Я – начальник володимирівської волосної міліції.
Почувши низький приємний баритон, усміхаюся. Перед очима відразу стала холодна у Володимирівці, до якої вкинули мене і Зінкевича, побитих і зв'язаних дротом. Цей самий баритон ласкаво питає: "Може, ви, хлопці, їсти хочете?" Не їсти хотілося – спрага мучила. Не дозволила варта розв'язати тоді руки, став начальник міліції на коліна і напоїв мене і Гната квасним молоком із гладущика, – сам приніс його із села... Як і тоді, ворухнулося в грудях почуття теплої вдячності.
– Ви мене не впізнаєте?
Начміл зніяковів. Упізнати, звичайно, не міг. Бачив мене раз у напівтемряві, а до того ж так "розмальованого червоноармійськими кольорами", що й рідна мама не пізнала би. Він намагався розгадати на моєму обличчі, що несе для нього моє запитання: зло чи добро?
– Ні, – сказав він.
– А пригадуєте, весною везла червона кіннота двох повстанців через Володимирівку? Ночували у вашій холодній. Молока квасного ви їм приносили.
Начальник усміхнувся.
– Невже то ви були?
– Так. Один був я.
– А що з другим?
– Загинув.
– Я, щиро сказати, думав, що обидва в дорозі помрете. А скажіть правду, що ви зі мною зробите? Вб'єте?
– А як ви думаєте?
– Скажу вам правду. Поки з вами не розмовляв, то був певний, що піду разом з оцими, – кивнув бородою на комісію, – в Інгул під лід. Бо так уже ведеться. Тепер сам не знаю, що думати.
– Ви показували тоді начальникові варти партбілет. Ви комуніст?
– Був колись щирим комуністом. Тепер – от так тільки, по старій пам'яті – член партії. Я шахтар із Донбасу, а ми майже всі були комуністами. Потім побачив я, що не те то все, за що ми боролися. Не можу дивитися на ті всі несправедливості, що діються. Вб'єте мене тепер – не зробите совєтській власті шкоди, а собі користі.
Відводжу набік Хмару.
– Подаруй мені цього начальника, хочу йому за квасне молоко життя подарувати.
– Добре... Дарую.
Загородній, пригадавши, певно, Спасибенка, запротестував. Та Андрій мене підтримав.
– Голосую "за". Мене й селяни за нього просили. Тільки не забувай, що, як тих поб'єм, а його пустимо, довго не натішиться: розстріляє ЧК – скажуть, що зв'язок із бандитами має.
Розмовляю ще окремо з начмілом, який сам знає, що як відпустимо ми, то ЧК не помилує. Даю йому документи на інше прізвище, даю гроші на дорогу.
Виводимо арештованих із села. За селом, над річкою, переодягаю начміла у цивільний плащ і шапку. Дороги тут розминалися: начальник міліції йшов до залізниці, щоб крадькома від'їхати на Кавказ, продовольча комісія направлялася в Інгул – рибу під льодом ловити.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР