Юрій Горліс-Горський
ХОЛОДНИЙ ЯР

Восьме видання, виправлене, доповнене

Махно і махновці

У німецькій колонії Старий Данциг ліквідували великий продовольчий загін, що обдирав колонію, тут прийняли на захоплені під Єлисаветградом коні курсантів два десятки молодих німців. Це певніше, ніж брати поповнення в незнайомих українських селах. Нові козаки розмовляли, звичайно, українською мовою і мали добру рису – ненавиділи червоних москалів без межі й краю.
Ідемо далі Вознесенським трактом – Хмарі забагнулося зробити рейд від Чорного лісу до Чорного моря.
Рух ускладнювала ожеледиця, що вкрила дороги й збивала з ніг коней. Треба було перековувати нагостро значну частину коней, що не були належно "взуті". Фабричного цвяха-вухналя та гострого гвинта до підкови годі було дістати, хоч би золотом платив. Треба було заїжджати у великі села і містечка, де було більше ковалів, і поступово перековувати.
Підночувавши в Рівному, довідуємося, що в недалекому Куті ночують загони "батька" Махна. Розбудили Катрю. Вона поїхала поглянути і, як стара знайома "батька", порозмовляти з ним на теми "поточної політики". Заодно попередити про наше "будьонівство", щоб махновці нам чосу не дали.
Ще Катря була, певно, на половині дороги, як до нас приїхав махновський роз'їзд: дванадцять кінних і одна тачанка з кулеметом. Спокійно під'їхали до нашої застави і попросили відвести їх до штабу. На вимогу здали, не вагаючись, зброю, залишили коло застави тачанку. У штабі начальник роз'їзду заявив, що його послав сам "батько". Показав посвідку. Штамп і печатка: "1-ша Українська повстанча армія імені батька Махна". Чому не "батькова", лише "імені батька"?
Хмара запитує, як вони так відважно до нас приїхали, попри наш "червоний вигляд". Начальник роз'їзду усміхнувся.
– Ми ще до Кута не дійшли, а вже знали, що ви тут стоїте і хто ви такі. У нас дівчата-розвідниці меткі. Якби справді будьонівці тут стояли, так ми ночували б не в Куті, а тут, а будьонівцям пухом сира земля вже була б. Ми їх давненько вже попереду себе не бачили – все за нами бігають. У нас і свої будьонівці є, тільки справжні. Цілий полк донців від Будьонного до батька перейшов. Тепер рубають червоних, аж дрантя летить.
Приглядаюся до махновців. Звичайні собі добрі хлопці-катеринославці, одягнені по-козацьки. Нічого анархічного в них не було. Нічогісінько, здається, в ідеях анархізму вони й не тямили. Говорили про селянську революцію, селянську Самостійну Україну і вірили в щасливу зорю свого ватажка, як не кожний чернець у Бога.
Катря вернулася під ранок. Розмовляла з Махном – передавав, щоб затрималися у Рівному, бо вранці переходитиме через село – хоче поговорити.
Перед полуднем почали прибувати в Рівне махновські відділи. Приглядаємося. Кіннота – хвацькі хлопці на добрих конях, сотні тачанок із кулеметами, гармати – по восьмеро коней-зміїв тягнуть кожну. Прапори чорні й жовто-блакитні. Національні прапори ніби Махнова дружина Галина Кузьменко – свідома українка – сама для відділів пошила. На них вишито напис: "Хай живе селянська революція!", а на чорному: "Да здравствуєт анархія, смерть узурпаторам!"
Чорт розбере, що за програма. Багато махновців, одягнені у широкі козацькі шаровари, співають українських пісень.
Проїхав полк "махновських будьонівців" у рогатих шапках із червоними зірками. Вглядівши наші будьонівки, донці махають руками: "Здорово, братішкі! Дайош Ростов!"
Сам батько приїхав у критій кареті, запряженій чотирма кіньми, – загоював у поході не знаю вже яку рану. У каретах же (де їх тільки "батько" видряпав?) їздили й інші поранені та хворі махновці.
Була неділя чи якесь свято – народ саме виходив із церкви, як біля неї зупинилася карета з Махном. Спираючись на костур і на руку дружини, "батько" зійшов і на очах богомольців віддав земний поклін перед церквою. Потім закликав церковного старосту і, вийнявши з кишені жменю золотих п'яти- і десятирублівок, висипав їх у пригорщу.
– На святий храм від раба Божого Нестора... Хай батюшка молиться за успіх нашої селянської зброї.
Староста – сивий дідуган зі сльозами в очах – поцілував руку вождя селянської армії. Хрестилися й зітхали навколо баби.
Стримуючи нечемні усмішки, приглядаємося до тієї комедії. "Батько" – анархіст, а анархісти не визнають ні Бога, ні церкви. І раптом... "раб Божий Нестор". Знає, почому бублики в Одесі, знає, на якій струні українському дядькові заграти...
Представляємося "батькові" і отримуємо запрошення прийти до штабу, – затримається Махно у Рівному довше, матиме тут засідання воєнного суду.
За півгодини ми сиділи в хаті, де розмістився штаб Махна, і розмовляли з "батьком". Не було з нами Копача: давній приятель Махнової дружини Галини, яку знав ще з Піщаного Броду, розмовляв із нею в іншій хаті. Не було і Бараніва, що не бажав із Махном розмовляти і руку йому подавати.
Під час розмови уважно розглядаю легендарного "батька". Невисокий чоловік з поетичною чуприною. Обличчя – поголене, землисте, вимучене й хворобливе, як у сухітника. Непоказна постать, та в запалих очах поблискувало щось, що робило його божищем махновської орди, що давало йому необмежене право деспотично розпоряджатися життям і смертю всіх разом і кожного зокрема. В розмові "батько" почувався впевнено, може аж занадто, але те "занадто" не виглядало гротескно. Відчувалося, що Махно – це клубок розшарпаних нервів, загнузданих міцною волею. Тридцятидволітній "вождь селянської армії", "академіями" якого були дванадцять років царської каторги, про бої і походи говорив доречно, тоном фахівця. Зате в політиці мішав горох із капустою. Гасла і думки, які висувала сама стихія українського села, перемішував із гаслами й думками теоретичного анархізму, запозиченими, очевидно, у "золотоустих" стовпів російської партії анархістів – В. Воліна, П. Аршинова, А. Барона, О. Келлера та інших. Налякані большевиками, ці діячі знайшли собі неспокійний притулок у "Наполеона" українських степів.
– Скільки тепер, батьку, війська маєш? – запитав Чорнота.
"Батька" питання не вразило.
– Під Кримом мав більше двадцяти тисяч. Частину червоні роззброїли та розстріляли. Багато розбіглося по хатах, поки знову покличу... А ви що, може, приєднатися хочете? Непотрібно. Я й цих розжену в різних напрямках. Тепер об'єднуватися в більші групи не можна. Розіб'ють. Треба шарпати червоних всюди, невеликими відділами, – не давати їм ніде спокою. До мене ось Маслак із полком донців від Будьонного перебіг. Так я його тільки десь під Києвом за Дніпро виведу і пошлю на Дон повстання робити…
– Вибач, батьку, за питання, – одізвався Хмара, – чому ти з червоними москалями проти білих об'єднувався?
– А мені що?! У мене засада – бити білих, поки почервоніють, а червоних – поки побіліють!
Хмара усміхнувся.
– Та то ми вже чули. А все-таки легше було б червоних бити, якби під Кримом фронт ще був.
– Наплювати мені на фронт! Ті дурні у Кремлі головою у вогонь самі лізуть. Ще рік такої політики – і будемо мати сто, тисячу селянських фронтів! В Україні, Росії, на Дону – всюди! Селянська революція – право кожного народу, міста чи села на влаштування собі життя по своїй вподобі... Врангеля треба було зарання підсікти, щоб ситуації не використав. Червона армія з Врангелем охоче билася, а подивимося, як буде битися проти батьків і братів! Чи не посиплються на наш бік полки!
– Віриш, батьку, в перемогу селянської революції?
– Вірю.
У цьому короткому "вірю" була справді тверда віра. Хто знає, якби Кремль не змінив би круто того року внутрішньої політики, може, і здійснилось би "батькове" віщування про тисячу внутрішніх фронтів.
Якийсь штабіст доповів про наближення будьонівців.
"Батько" зневажливо махнув рукою.
– Вспіємо. Босими кіньми ще довго ковзатися будуть. Голота... Коня не має чим перекувати, а у мене всі коні на енівських гвинтах.
– А де ж ти, батьку, береш? – поцікавився Хмара.
– А ти, певно, вухналі в поході у ковалів робиш? Всі ви про кожух зимою думаєте. У мене кожний козак ще з літа мав дві запасні гострих перековки. Та ще у врангелівських складах англійських підків, вухналів та гвинтів набрав. Я тепер воджу Будьонного як коропа на вудці. Я сто верстов за добу пройду, а він їх три прошкандибає. Коні підбиваються, тож міняють коней у селах. А що той селянський кінь, хоч би й найкращий, вартий, як він до сідла і походу непризвичаєний! У мене не догляне козак коня – голову відрубаю!
Права рука "батька" чорноморський матрос Щусь нагадав Махнові, що судді з полків чекають.
– Кажи, хай увійдуть. А ви, – звернувся до нас, – підождіть кілька хвилин, умовимося ще, куди вирушати.
Хмара сказав, що хоче до моря прогулятися. Махно у відповідь засміявся:
– Таж звідтіля облава на мене йде! Як перескочиш через дві дивізії – гуляй! Підожди, у мене суд скорий. Сідайте за той стіл.
Увійшли чотири представники з полків – члени воєнного суду. Мали судити фуражира з кулеметного полку за те, що він видані йому штабом гроші на купівлю вівса і харчів пропив і під п'яну руку пороздавав веселим молодицям. Головував сам Махно.
Варта ввела підсудного – гарного поставного хлопця у бекеші. Обличчя вже було "списане" нагайкою, видно, "батько" вже з ним "розмовляв".
Махно вп'явся поглядом у нього, як яструб у курча.
– Де гроші товариські?! Пропив?!
– Помилуй, батьку! Затемнення на мене найшло...
– Я тобі довіряв?! Товариство тобі довіряло?! Пошол вон!
Варта вивела підсудного.
– А може, батьку, прочухати шомполами та й хай би вже так було. Хлопець бойовий, заслужений, ще нам придасться, – несміливо обізвався один із суддів.
Махно вдарив по столу долонею:
– Розстрілять!
– Ну то розстрілять... – одізвалося чотири голоси за столом.
Суд було скінчено.
За хвилину на городі бухнуло два постріли. Присуд виконано.
Умовляємося з Махном, що вийдемо із Рівного в одному напрямку, а потім він піде на Київ, а ми на Умань, відтягаючи на себе частину будьонівців.
За кілька хвилин вже гупали червоні гармати, що обстрілювали махновські роз'їзди. Виступаємо всі. Прикривати відступ залишається на полях за Рівним півтори сотні тачанок. Кожна запряжена трійкою добрих коней.
Була це, може, п'ята частина кулеметного полку. Я замилувався маневруванням тачанок на полях. Та ж кіннота, лише замість коня – три коні з міцною бричкою; замість їздця з шаблею і рушницею – три вояки зі станковим кулеметом.
Півтори сотні кулеметів – сімдесят п'ять тисяч куль на хвилину... Хай тут кіннота "вкусить" у відкритому полі. Український степовий "бандит" Махно перший показав полководцям модерних армій, що кулеметна частина може бути окремою тактичною одиницею.
Відділяємося від махновців на очах будьонівських роз'їздів. Ув'язалося за нами два червоні полки по п'ятсот-шістсот шабель кожний, із дивізіоном легкої артилерії на додаток. Ув'язалися і вже не відставали. Наступного дня довідуємося, що один із тих полків, як на сміх, був 84-й, під прапором якого ми партизанили, а документи його ад'ютанта використовував я.
За Глодосами наздогнав він нас у відкритому степу серед дня. Коні, видко, мав кращі від інших полків, і хоч не в силі був нас догнати, але й не відставав із очей.
Можна було б і дати йому бій, тільки той бій для нас був безцільний, невартий жертв, а якби ще й другий полк з'явився – могло б для нас погано скінчитися.
Ситуацію розв'язав Баранів. Зсадив чотирнадцять своїх "люїсистів" із запасними кружками в торбах і заліг із ними за високою, порослою сухими бур'янами, межею обабіч дороги.
Покинувши Бараніва, йдемо риссю далі. Будьонівці здоганяли нас теж колоною. Спостерігаючи за нами, вони потрапили під вбивчий вогонь чотирнадцяти кулеметів із відстані кілька десятків кроків. Перший ескадрон поліг майже весь. Злякавшись такої несподіванки, полк повернув і дав дропака.
Затримуємося і посилаємо тачанки за "люїсистами". Баранів привіз із собою ще й пораненого будьонівця. Той оповів, що червоні приймають нас за донців-будьонівців, котрі перейшли на бік Махна. Отримано наказ: що б там не було, а наздогнати і знищити зрадників.
Відв'язавшись від переслідування, повертаємо ввечері на Голованівськ. Відпочивши пару годин, уранці знову змінюємо напрямок. Та пополудні вже два полки будьонівців знову сіли нам на хвіст. Змучивши коней, дають нам ніч відпочити.
Вдень – знову перегони. І вночі те саме. Так, із короткими перервами, кілька днів і ночей. Тоді беремо на озброєння махновську тактику і з останніх сил робимо за добу майже сто верст, міняючи весь час напрямок.
Будьонівці нарешті загубили наш слід.

До змісту Юрій Горліс-Горський ХОЛОДНИЙ ЯР