Роман Коваль
За волю і честь
Невигадані історії і вояцькі біографії

Невигадані історії

Апокаліпсис

1920 року жито на Таращанщині заквітувало наприкінці травня. Ранній овес та ячмінь вже викинули колоски. Дехто з господарів почав на пар орати. Хоч і війна, а жити треба. Тільки хто збиратиме цей врожай? “Може, Бог дасть, то самі й зберемо”, – думали селяни.
Та чорні хмари війни не давали спокою хліборобському серцю. Вже другий місяць як таращанці “не на життя, а на смерть” вели жорстоку війну боротьбу з більшовиками.
“Почин дав Тетіїв, – розповідав Олександр Личак. – Обізвались П’ятигори. Подав руку Животів, за ним Ставища, Жашків, а там майже весь повіт. Не один москаль наклав головою. Порозбігались більшовицькі комісари, зникли ріжні “ісполкоми” та “продкоми”. Замісць червоних, повівають жовто-блакитні прапори. Прокинувся давній дух козацький. Повстала нова січ. Вибрали кошового, волосних отаманів та сільських ватажків; кошового, волосних та сільських суддів. Все селянство записалось у козаки, від вісімнадцяти до тридцяти років – реєстровими, від тридцяти до сорока літ – резервовими.
Реєстрове козацтво охороняє повіт від червоних наїзників, стоїть залогами в містечках, при волостях. Резервове козацтво несе варту по селах, а як насуває де ворог, йде на допомогу реєстровим.
Не пізнати колишніх хліборобів. Чи старе, чи мале – при зброї. Чи сіяти їде на поле, чи до млина, рушницю бере з собою. У неділю, в свято чи так у вільну від праці годину скрізь по селах на майданах молоде козацтво муштрується. Де б хто не був, що б не робив, а як чує, що дзвін б’є на тривогу, кидає працю, миттю біжить на збір. Січ, та й годі...
Таращанці не раз насипали жару червоним за комір. Тричі побили їх під Тетієвом. Останній раз, у велику суботу, так їх привітали, що ні один не діждав паски з’їсти. А раз під Довгалівкою так наполохали червоних, що вони мусіли тікати аж до Козятина.
Заворушились селяне і в сусідніх повітах. Присилають до Таращанського кошового посланців. Просять дати пораду, як і собі вигнати червоних гостей із хати.
Лютують вороги. Загрожують таращанцям пекельними муками. Обіцяють ввесь повіт із димом пустити, а населення вирізати до ноги, та ба... Нічого не вдіють. Камінним муром стало козацтво. Не сміють більшовики й носа на Таращанщину показувати”.
А тут ще радісні чутки, що українське військо разом із поляками жене більшовиків з-під Вінниці та Бердичева. “Тікають москалі, минають Таращанщину, бо знають, небораки, що там добре вітають. Чули про це від своїх товаришів”.
У травні дійшли вістки, що й Київ уже в українських руках. Москалі повтікали десь за Дніпро. Всі раділи. “Буде своя влада, свій порядок, – думали селяни. – Не діжде вже ворог знущатись, останній кусень хліба грабувати”.
“Та не так склалось, як бажалось”. Як не виглядали українське військо, а так і не діждалися його. На Таращанщину, щоправда, прийшли польські улани. Але хіба поляки можуть замінити рідне військо? “Чом воно не йде, чом молодих козаків до себе не кличе? Адже-ж вони кожну хвилину чекають поклику Головного Отамана, щоб стати як один у ряди Українського вояцтва”.
Заклику Петлюри більшість так і не дочекалася. Звернення, щоправда, було, але хто про нього знав? Хто приніс його у таращанські села?.. А все через недбальство “керовників”... І 1920 року українська пропаганда була поставлена вкрай кепсько.
Польські улани радості принесли мало: гарцюють по селах “та те й знають, що у дядьків овес, “яйка” та “млеко” забирають”.
– Де ж наші, чи скоро прийдуть вони? – питали дядьки уланів.
– Там, – показують на захід сонця. – А ми пуйдєм напшуд, будеме большевікув біць, Москву заберемо.
“Скоса поглядають козаки на чванькуватих ляшків, та що ж робити? – союзники. Ось незабаром прийдуть свої, буде краще”.
Та не дочекались таращанці свого війська і рідної влади. А прийшли ті, кого й не сподівалися, – до кордонів Таращанського повіту підступила Перша кінна армія Семена Будьонного.
Завдяки розвідниці Раїсі Кравченко, яка повернулася з далекої подорожі, штаб коша вже знав, що будьонівці рухаються двома великими потоками. Перша група, під командою Григорія Котовського, наступала на Ставище – П’ятигори – Високе, тримаючи напрямок на Тетіїв, а друга група кінноти, під командою Будьонного, сунула на Таращу і Білу Церкву.
Тетіїв – столицю таращанських повстанців – мали боронити Перша й Друга дивізії Таращанського коша Запорозької Січі. До складу Першої дивізії, якою командував отаман В. Зраєцький, входили Тетіївський, Кашперівський, Животівський і Оратівський відділи. Дивізія мала обороняти південно-західну лінію фронту по лінії Стадниця – Високе – Голодьки – Росішки – Тетіїв. Праве крило оборони сягало Оратова. Його забезпечував Оратівський полк під командою Шарнопільського.
Друга дивізія Таращанського коша Запорозької Січі обороняла південно-східний відтинок фронту на лінії Ставище – Жашків – П’ятигори – Олександрівка. Дивізію формували п’ять полків: П’ятигірський, Ставищанський, Жашківський, Організаційний і кінний імені Івана Ґонти та Максима Залізняка.
Через ліве крило Другої дивізії вився стратегічний шлях із Жашкова через П’ятигори на Тетіїв. Це був найбільш небезпечний напрям на всьому фронті Другої дивізії. Тому й кошовий отаман згрупував тут найбільшу силу. Всі мости було заміновано. На шосе і дорогах споруджено низку перешкод проти кінноти і панцерних авто. Авангард оборони висунуто на південний берег річки Молочної й ставків, що суттєво скріплювали позиції.
Загальна лінія фронту становила близько 60 кілометрів. Витримати бій на такій великій території, коли наступають багатотисячні хмари кінноти, було важко. Тому штаб намагався використати всі можливі природні перешкоди – річки, ставки, багна.
На південь від Тетієва, на Снігурівці та Плоханівці, козаки побудували низку барикад із сотень борін і дроту, вирили шанці та рови, облаштували кулеметні гнізда, замінували мости. Якби ж командування української армії дотримало слова і забезпечило козацтво зброєю та набоями, то, звісно, було б веселіше.
Знову таращанці самі оборонятимуть свою землю, без допомоги українського уряду. Ну що ж, не вперше. Два місяці як сам на сам із ворогом, може, й тепер пощастить...
А червоний смерч наближався. Вже вчора будьонівці були в Жашкові. Влетіли туди надвечір, зарубали старшину Коропа і кількох козаків. Жашківські повстанці відступили під П’ятигори...
Котовський, який командував лівою групою армії Будьонного, не чекав, що натрапить “на вогнище найсильнішої оборони”. Під час першої атаки на позиції повстанського коша котовці зазнали значних втрат. “Після того рух москвинів був трохи обережніший і повільніший, але не менш завзятий, – писав старшина Василь Задояний. – Спроба заатакувати наші позиції в селі Олександрівці не дала жодного висліду. Олександрівські селяни ставили запеклий спротив...”

У Зелену суботу відділ повстанця Олександра Личака стояв під Стрижавкою, чекаючи на ворога. Польські улани, відчувши небезпеку, зникли. Ні одного не залишилося.
Була одинадцята година ранку. Припікало сонечко. “В селі тихо. Всі люди на полі. Козацтво потягнулось довгою лавою під лісом... Тільки багнети поблискують. Жартують хлопці, той байку оповідає, той рушницю лагодить, там кулемети примощують, щоб зручніше було стріляти. З близчих сіл деяким козакам жінки обідати поприносили. Аж ось чуєм, під П’ятигорами, як ті баби сварливі, затарахкотіли кулемети. Забухали гармати”.
А на ділянці, де перебував Олександр Личак, тихо. Козаки почали хвилюватися: що таке, чому досі штаб не дав ніякого розпорядження?
Тим часом на південь від їхніх позицій піднімалися чорні стовпи диму. Невдовзі вони закрили вже половину неба. То “дикі будьонівці” палили села.
Під П’ятигорами бій не вгавав. А високо в небі гудів аероплан, спостерігаючи за картиною бою. Увагу повстанців привернув вершник, що мчав дорогою. Це був вістовий. Він привіз наказ негайно відступати за Рось, де вирішено зробити нову лінію оборони.
– А там, може, підійдуть поляки або наші, дадуть допомогу. Тут своїми силами не втримаємося, – казав він. – Ворога велика сила під Олександрівкою прорвала наш фронт. Ворожа кіннота обхоплює нас кільцем. Де увірветься в села, рубає старих і малих, майно грабує, нищить, будинки палить.
Запалало і село Високе.
“Височанці ще з вечора застелили шлях під селом боронами, – розповідав Олександр Личак. – Сьогодня зранку почався бій під Високим. Височанці довго боронились від ворожої кінноти самі, потім прислали до штабу післанця, щоб дав допомогу. Штаб мусів здійняти з П’ятигірського фронту триста чоловік і післати під Високе. Що з ними сталось, невідомо, бо потім післали розвідку туди, але вона не застала там нікого, – ні наших, ні більшовиків. Тільки хати палають, на вулицях валяються трупи жінок та дітей, а на плотах, воротях розліплені червоні об’яви, в них говориться, що так залізна рука влади робітників та бідніших селян карає ворогів працюючого люду”.
Пролунала команда вирушати. І вчасно. Ледь встигли останні ряди повстанців сховатися у лісі, як подали голоси червоні кулемети, а будьонівська кіннота вискочила на узлісся. Серед дерев і кущів, звісно, безпечніше, кіннота тут вже не страшна, хай сама тепер бережеться.
У лісі колону наздогнало кілька козаків, що боронили П’ятигори. Розповіли, що будьонівці порубали силу людей. “Наші кулеметники бились до останнього, мабуть, не остався ніхто живий...”
Авангардні відділи Таращанського коша планово відступили на лінію головного опору. З обсерваційних пунктів на церковних дзвіницях у біноклі старшини розглядали рух колон “нашого смертельного ворога”.
“На хребтах горбів, відлеглих від наших позицій ледве на 4 – 5 кілометрів, польовими дорогами, які простягалися рівнолегло до нашого фронту, посувалася довга хвиляста колона московської кінноти і валка підвід, на яких сиділа піхота. А з лівого боку, по трактовому шляху, який простягався рівнобіжно до фронту, сунувся довжелезний вуж московської піхоти, артилерії і обозів. Велетенське тіло того вужа видно було на всіх пригорбках, а кінець його зникав у блакитній далечині за с. Високим. Москвини не сподівалися зустріти тут жодних перешкод, а що найважливіше – не знали, що перебувають так близько від наших позицій... – описував Василь Задояний. – На якийсь час запанувала мертва тиша. На всіх обсерваційних пунктах командири відтинків фронту скерували свій зір на те надзвичайне й подиву гідне явище”.
Москалі сунули пристріляною місцевістю. Всі відстані тут були виміряні. Залишалось тільки дати вогню волю.
Начальник штабу коша сотник Скворців кинувся до телефону, щоб дати розпорядження, але командири полків і сотень вже взяли ініціативу на себе. Наші гармати і кулемети вибухнули вогнем смерті. “...Гранати із зловорожим гуком і свистом полетіли на голови москвинам”. Дим закрив поле бою, через біноклі було видно тільки вибухи.
Серед москалів виникло замішання. Тачанки тікали, намагаючись сховатися за горбки. “Лави московської кінноти й артилерії безвладно розсипалися по довколишніх полях”. Вогонь затих лише тоді, коли ворог розпорошився. “На передпіллі диміли рештки розбитих возів і тачанок. Москвини зазнали в тій хвилині дошкульної втрати й дістали пересторогу...”
На кілька годин встановилася тиша. Розбійному військові потрібен був час, щоб впорядкуватися. Близько 16-ї години москалі знову виглянули з-за горбків.
Їхня атака розвивалася фронтально з обох боків тракту на терени, які захищав П’ятигірський полк. Московську піхоту підтримала артилерія.
Вогонь ворожих гармат набирав сили. П’ятигірці відчували себе як на розпеченому вулкані, з якого “щохвилини вибухали стовпи вогню, землі й диму”.
Будьонівці стріляли влучно. Здавалося, що шанці зрівняно із землею, а живих оборонців не залишилося. “Проте, коли показалися розгорнуті довгими хвилями маси московської кінноти, – одізвалися з усіх боків наші кулемети й гармати, а вогонь їхній ставав із кожною хвилиною сильніший і щоразу цільніший, – зазначав Василь Задояний. – Козаки, чорні від диму і пороху, оглушені гуком вибухів гранат, – висувалися на борти вирв, витягали кулемети, які до цього часу були сховані в надбережних заростях, і плювали кулями на ворога, що атакував наші позиції. П’яна матросня, без сідел, сидячи охляп на конях, одчайдушно гнала вперед.
Треба тут відзначити надзвичайну стійкість і безстрашну відвагу чотового кулеметної сотні Михайла Шостопала, який, не зважаючи на чорну хмару ворога, що атакував, не втратив рівноваги духу і, підпустивши на дуже близьку віддаль до своїх позицій, концентрованим кулеметним вогнем змусив його відступити назад, залишаючи на полі бою багато вбитих червоноармійців і багато воєнних матеріялів. (Та) московській нахабності не було міри. Незважаючи на наш запеклий спротив, москвини щораз нагальніше атакували наші позиції своєю кіннотою”.
Вогненний танок диких будьонівців набирав шалу. Але брудні московські хвилі розбивалися на добре розбудованій оборонній лінії коша. Особливо дошкуляли окупантам борони, пов’язані в козли вверх зубками й переплетені колючим дротом. Москалі ніяк не могли пробитися через цю перешкоду. Тож почали окопуватися. В цей момент повстанська артилерія й кулемети залили їх вогнем. І ворог знову відступив на попередні позиції.
На полі бою лишилося десять кулеметних тачанок із мертвою обслугою та гірська гарматка, збита кулеметною чергою чотового Михайла Шостопала.
Але боротьба на цьому не зупинилася. Лінія оборони повстанців “була весь час в огні”. На правому крилі з’явилася московська кіннота.
“З мостового причілка безперервним шнурком прибували поранені. Мости на річках попалено, залишилися тільки кладки, які можна було швидко й легко знищити, – описував побачене Василь Задояний. – Вогонь московської артилерії бив по всій лінії нашої оборони, шукаючи становищ нашої артилерії, обсерваційних пунктів і замаскованих кулеметних гнізд, але цей вогонь не був для нас шкідливим, бо москвини на цьому відтинку фронту не мали доброї наземної обсервації”.
Отаман Галайківського куреня Народного фронту (народного ополчення) сотник Галамейда, що керував одним із відтинків фронту, був вкрай здивований, коли несподівано побачив перед собою на віддалі не більше як 300 метрів купи московської піхоти, яка перла до хутірця. Дійшовши до криниці, москалі зупинилися й почали пожадливо пити воду. Інші розбрелися по хатах у пошуках поживи. “Картина була гідна подиву...”
Москалі ходили собі й наспівували: “Ох, люблю же тєбя да за ета, что ти тьотка Лісавєта...”
Не доспівали москалі. Видно, не бажали слухати гидотних “частушек” повстанці сотника Галамейди. Чотири “Максими” та рушниці вдарили по москалях перехресним вогнем. “Важко собі уявити страх і заколот, який постав серед москвинів, – писав Василь Задояний. – Заки вспіли зорієнтуватися в ситуації або втекти назад до лісу, кільканадцять трупів усіяло маленький хутірець. Особливо багате жниво мали наші “Максими” біля криниці на хутірці. Москвини з лютого безсилля запалили кілька невинних хат і почали втікати до лісу, але кількадесятиметровий скок до лісу треба було виконати під довгими серіями наших “Максимів”, які не мовкли ані на одну хвилину”.
Побачивши, що тут атакувати марна справа, будьонівці перегрупувалися і вдарили на ліве криво повстанців – на Тайницю і Галайки. Про це доповів у штаб дивізії командир Жашківського полку сотник Дзюньківський. Підтвердили це й спостерігачі з усіх висунених вперед обсерваційних пунктів. На жаль, брак резервів не дав можливості протиставити щось новому натиску москвинів.
“Під загрозою оточення П’ятигірський полк Другої дивізії відступив і зайняв ключову позицію на лівому крилі, – зазначав Василь Задояний. – Небагато, однак, мав на це часу, бо сильні московські відділи передових ліній, зміцнені кіннотою й кулеметами, вже пенетрували терен...”
Тягар боротьби пересунувся на ліве крило оборони. Ставищанський і Організаційний полки швидко змінили становища, щоб підтримати оборону нашої ключової позиції, а кінний полк під командою Чайківського пересунувся групками з правого на ліве крило фронту...
Тим часом Черепинський відділ відійшов вже під Галайки. Біля самого села Олександр Личак побачив підводу, а коло неї – трупи... “За Галайками шлях і поле вкрили люди, майже саме жіноцтво та діти, (всі) тікають від червоних”.
Козаки рушили через Галайки. “Село неначе вимерло. Хати пусті, не затикані клеченням, двері в хатах і ворота настіж поодчиняні. По вулицях тиняється худоба без догляду... хазяїв нема”. Біля колодязя – гурт козаків. Хотіли напитися, але криниця обезводніла. Запитали у дідуся, де поділась вода.
– Таж цілий день люди тікають... – відповів старий. – Ще відколи живу, не бачив, щоб стільки люду йшло через Галайки, як сьогодня... Їдуть підводами й пішки, йдуть аж із-під Уманя, тікають. То й випили всю воду з керниці.
– А ви ж, дідуню, чому не тікаєте, он же більшовики йдуть?
– А куди мені, старому, тікати? На все Божа воля, від смерти не втечеш. Он невістка з дітьми вже на Володарку поїхала, а я, старий, зостався, хати доглядатиму. Бог його святий знає, що воно буде... Десь мій син також пішов на хронт під П’ятигори... Аякже, ще звечора виправив всіх наш ватажок. Не знаю, чи живий син. Хто його знає, що воно з тими більшовиками буде. Кажуть, силу людей наших вирізали.
З Галайок попростували на Черепинку. За нею шляхом, скільки оком не кинь, чорнів довгий ряд підвід. “То все втікачі”. По цей бік Черепинки підвод уже не було, хіба окремі групки людей, що відстали.
Повстанці наздогнали двох старих жінок із клунками і дівчину в новому кожусі – “бідна, вдягнула, щоб не достався більшовикам”. А козаки ще й зуби скалять – питають, чи не змерзла вона. Бідна дівчина тілько сумно головою похитала та заплакала.
З Чечельницьких полів Олександр подивився на П’ятигори, де ще недавно була лінія оборони. Від села на Тетіїв шлях вказувала величезна курява – “то ворожа кіннота простує на Тетіїв”. Треба поспішати, щоб будьонівці не відрізали від Росі.
Ось і Черепинка, рідне село Олександра. До нього підійшла сусідка, питає, чи не бачив її чоловіка.
“Що їй казати? Її чоловік був під П’ятигорами, а звідтіль (майже) ніхто не вернувся. Серце стискається в грудях... Все навкруги таке дороге, миле, таке рідне... Це все приходиться кидати, і невідомо, на який час. Що станеться з ріднею, яку дати пораду?”
Повстанець забіг на хвилю до рідної хати, але там нікого не знайшов. Вибіг у садок – де ж мама і брати?!
“Що робити?! – це питання не давало спокою. – Чи лишитися дома, чи йти далі?.. Ні, лишатись не можна, таким пощади не буде”.
Але з рідними треба попрощатись. Де ж вони?!
“А садок зелений, тихий, – писав Олександр, – неначе просить: “Останься, куди йдеш, де найдеш краще, як тут?”
Ось і дружина. Веде за руку сина. Плаче.
Чи побачаться ще?
Синок простягнув рученята:
– Татку, дай мені калабінку.
– Не можна, Валюню, он більшовики йдуть, треба стріляти. Дай краще я тебе поцілую.
Хлопчик образився, що йому татко не дав погратися, і одвернувся.
– Валюню, попрощайся з татком, він далеко йде, – каже схвильовано мама.
А хлопчик і слухати не хоче...

Горіла Тетіївщина. Димом вкрилась уся Таращанщина. Від запаху пожарищ будьонівці шаленіли і прискорювали свій кривавий танок.
Куди не глянеш, скрізь горіли села – Стадниця, Високе, Олександрівка, Тайниця, Василиха, Черепин, Черепинка, горіли осади й хутори, горіло збіжжя в полі.
“Сонце, заходячи, з трудом продиралося через чорну пелену диму й світило несамовитим, понурим, кривавим блиском просто в очі оборонцям української ключової позиції, – описував ті апокаліптичні дні Василь Задояний. – З того блиску почали виринати вершники московської кінноти, як біблійні їздці Апокаліпсиса. За ними йшла піхота”.
Це вже була восьма атака москалів за цей день.
І знову українці зустріли шквальним вогнем ворожі лави. Гриміли гармати, тряслися в гарячці кулемети, бухкали рушниці, вистрілюючи останні набої.
“Кривавий блиск сонця, що заходило, осліпив наших наводчиків, – писав Василь Задояний. – Достиглі лани збіжжя на узбіччях... загорілися від сильного безперервного смугового вогню й створили... несподіване задимлення. Було то якраз на руку ворогові... Перевага ворожої сили була величезна... Замовкали один по одному наші кулемети, розбиті сильним вогнем ворожої зброї. Наша безстрашна піхота, відгризаючись від настирливого ворога і чіпляючись за кожний об’єкт і кожний горбок, поволі відступала...
Сонце вже давно сховалося за долішній рубчик небосхилу. Темрява, насичена димом, почала огортати землю. Але це, однак, не перешкоджало ворогові провадити дальший наступ, загрожувати нашій позиції й нашому тилові.
Тим часом Тетіївський полк, як наша залізна резерва, причаївся в терені й чекав на ворога. Його курені й сотні “Народнього фронту” вліпилися в кожну долинку і в кожний рівчак і так лежали нерухомо, щоб не виявити себе московським стежам... Тетіївський полк не мав більших утрат у людях від вогню ворожої артилерії, тому зі свіжими силами приготовився для зустрічі ворога”.
Отаман Першої дивізії Зраєцький, він же й командир Тетіївського полку, сам повів полк у протинаступ. Стрілянина, що почала вже була стихати, раптом посилилася. Чотири тетіївські курені і групки П’ятигірського полку бравурно рушили вперед на ворога. Тетіївці не мали сили, щоб відкинути ворога, але їхня завзятість справила на москалів враження. Вони здивовано зупинилися “за хребтами низьких лагідних пригорбків”. Московська кіннота спішилась і зустріла козацтво сильним кулеметним вогнем.
Тетіївський полк просунувся ще пару сотень метрів, заліг і почав кропити москалів. Дивно було спостерігати, як один полк хліборобів затримав величезну хмару розбійного московського війська. “Любов до Батьківщини, завзятість і самопосвята були сильніші від переважної маси ворога, – підсумовував Василь Задояний. – Коли згасли останні відблиски дня, москвини, які боялися нічної боротьби, – відступили, а Тетіївський полк Першої дивізії посунувся за ними й зайняв перед тим утрачені ключові позиції... Для українських партизанів московська кіннота в умовах нічної боротьби не була грізною, скорше являла собою ласу мету – здобути коней. Але заки, однак, вспіли зібрати відповідні сили й змонтувати акцію діяння, ворожа кіннота тихо вимкнулася з нашого району і відійшла глибше в терен, зайнятий московською піхотою”.
Попри успішний протинаступ, все ж надійшов наказ відступати на Дзвеняче, Довгалівку і Дзюньків, бо була небезпека оточення.
Штаб Таращанського коша, обози і Друга дивізія в складі П’ятигірського, Ставищанського, Жашківського, Організаційного полків і відділів “Народнього фронту” відходили на розбудовані 13-ю польською дивізією оборонні лінії фронту: Долотецьке – Довгалівка – Дзюньків – Липник. Їхній організований відступ прикривав кінний полк імені Івана Ґонти і Максима Залізняка.
Штаб коша наказав і Першій дивізії відійти на вищезгадану лінію фронту, але наказ прийшов запізно. Внаслідок прориву ворожої кінноти Перша дивізія, що боронила праве крило, потрапила в оточення під Тетієвом і зазнана втрат...
Отака правда: хлібороби б’ються не на життя, а на смерть, а українська армія, замість прийти на поміч, поспішно тікає разом із поляками на захід. Якими “стратегічними міркуваннями” можна пояснити таку “мудрість” військового керівництва?! А потім ще й ремствуватимуть на “анархізм” українських повстанців...
Слід окремо сказати про участь у кривавих боях хліборобів із так званого Народного фронту, тобто народного ополчення, які виявили страшенну завзятість у боротьбі. “Ці безстрашні народні лицарі зі звичайними вилами рвалися до атаки на стократ сильнішого ворога, озброєного від ніг до голови, – так оцінював їх Василь Задояний. – Вони також дбали про те, щоб жоден вояк не вимкнувся з рядів і, боронь Боже, не наробив паніки в нашім запіллі. Це були вояки, які твердо постановили в цій боротьбі здобути перемогу або вмерти за Україну... В козацьких серцях пробудилася глуха завзята ненависть до віковічного ворога-москаля й охота дорватися до його горла. Затискаючи зуби, вони перескакували з розбитих окопів до вирв, які не вспіли ще охолонути після вибуху гранат, і негайно розпочинали наново боротьбу. Місця забитих командирів негайно заступали молодші старшини, а то й козаки, які виявляли велику відвагу й сприт під час боротьби”.
Криваві бої над річкою Роською і під Тетієвом загартували козаків Таращанського коша Запорозької Січі. Вони вийшли з цієї тяжкої битви з піднятою головою. Таращанські козаки продемонстрували ворогові свій запеклий характер і скріпилися морально. “В наступних тяжких боях (козак-повстанець Таращанського коша) піднісся на висоту слави, і не шкодував крови в обороні своєї Батьківщини!” – так закінчував свій спогад підполковник Армії УНР Василь Задояний.
А останніми словами спогаду козака-повстанця Таращанського коша Олександра Личака були слова про сина, який в останню мить спілкування з батьком надумав образитися за те, що йому не дали погратися “калабінкою”. “Нема коли прощатись. Буденівці вже під селом”, – так закінчив свій спогад Олександр Личак, студент Української господарської академії в Подєбрадах.
Було це 11 грудня 1922 року.
Вже більше двох років як Олександр залишив рідний край і дорогих людей.
Як вони?! Як Валюня? Досі сердиться? Чи вже забув?!
Чи побачить він колись свого сина, чи обніме дружину, чи вклониться низько в ноги батькам?
Ні, цього вже не буде ніколи...
Про це, звісно, Олександр ще не знав.
Він вірив, що Бог справедливий і не забере у нього радість спілкування з рідними... Що казати, туга за Батьківщиною завжди малює солодкі мрії.

Геройська смерть полковника Пархомюка
Спогад сестри-жалібниці

7 листопада 1965 року, через 45 років після тієї трагедії в Сорокодубах, Ольга Ярмак, колишня сестра жалібниця Армії УНР, занотувала спогад, який не давав їй спокою все життя...
Вже два тижні як 6-та запасна бригада підполковника Гната Порохівського залишила Бердичів. Разом зі з’єднаннями 6-ї польської армії вона відступала на захід. Із штабом Армії УНР та українськими частинами зв’язку не було жодного. Все ж від поляків, які поодинці та малими групами прибивалися до українців, знали, що будьонівці крутяться неподалік.
Запасна бригада підходила до Проскурова, сподіваючись зустріти там українські війська чи хоч би поляків. Не знав Гнат Порохівський, що залога Проскурова вже розбита котовцями, не знав він і те, що бандити Котовського прямували на північний захід – прямо йому назустріч.
Перед світанком 6 липня 1920 року кінна і гарматна частини бригади Гната Порохівського, штаб та амбулаторія в’їхали в село Сорокодуби. Кінна сотня одразу виступила “на вивіди” до села Нові Зозулинці1. А в Сорокодуби вже входили піші частини 6-ї бригади, серед них і рештки Спільної юнацької школи під командою полковника Пархомюка.
Раптом над сільським майданом розірвалося кілька стрілен. Подали голоси й кулемети. Спочатку було важко зрозуміти, чиї це голоси – наших чи ворогів. Та ось на майдан вискочив наляканий польський гарматчик на коні з обірваними посторонками.
– Тікайте, тікайте! – схвильовано кричав він польською. – Большевики наших порубали!
– Хлопці, вперед, готуйсь до бою! – пролунала команда полковника Пархомюка.
Юнаки, хоч і виснажені нічним переходом, кинулися назустріч ворогові. За селом побачили, як на відкритому полі, втративши лад, та все ж відстрілюючись, відступала польська лава. На тому ж полі “гинула наша кінна сотня під командою сотника Ахтанева”.
Полковник Пархомюк із рушницею навпереваги йшов попереду юнацької сотні. Побачивши під стодолою перев’язочний пункт 6-ї бригади, крикнув Ользі Ярмак:
– Сіра, за нами!
Ухопивши торбу з бандажами, сестра побігла за юнаками.
Раптом у Сорокодубах, звідки щойно вийшла сотня, розляглася стрілянина – це в село влетіли із запілля червоні вершники. Жахливі крики, якими вибухнуло село, свідчили, що там почалася нещадна рубка.
Так у сотні Пархомюка за спиною з’явився другий фронт.
Юнаки не розгубилися. Стріляли вони влучно, не допускаючи до себе більшовицьку кінноту.
Побачивши осередок організованого спротиву, рештки сотні Ахтанева кинулися до юнацької лави. Намір всіх був битися до останнього, свідчила сестра-жалібниця Ольга Сіра-Ярмак.
Спочатку будьонівці атакували із запілля, а тоді вже і з фронту. Але юнаків таки добре вчили в школі: влучними пострілами вони валили одного ворожого вершника за другим.
Втративши кілька десятків коней і людей, червоні відступили.
Під час короткого перепочинку юнаки порахували набої.
І сумом наповнилися їхні серця...
Брак патронів і вирішив долю бою...
Переконавшись, що рушниці “пєтлюровцев” вже небезпеки не таять, будьонівці не поспішаючи затягували аркан. Спочатку обережно, потім сміливіше. Врешті оточили зусібіч.
Юнаки були приречені – куди не сягали їхні погляди, всюди наштовхувалися на табуни більшовицької кінноти.
Вихід знайшов хоробрий полковник Пархомюк.
– Хлопці, ми є в колі, – вигукнув він, – нам залишився тільки один вихід – вмерти в чеснім бою за нашу справу...
Коли будьонівці вже підійшли зовсім близько, Пархомюк кинув останню свою команду:
– На багнети!
І юнаки кинулися на ворога, але “дика хвиля червоної кінноти” залила їх, не давши опам’ятатися...
Більшовицький командир рубати заборонив. Дітей, “обідраних, босих, покривавлених, підганяючи списами та нагаями”, під дулами рушниць погнали до штабу 24-ї бригади Червоного козацтва, який розташувався у будинку священика.
“На подвір’ї було повно польських жовнірів, українських вояків та кілька жінок, – згадувала Ольга Ярмак. – Видно було, як червоні кати відводили за клуню раз по раз кількох полонених, – звідки потім доносилися страшні крики жаху, що внедовзі завмирали під глухими ударами шабель. Кінчивши зі своїми жертвами, катюги спокійно виходили з-за стодоли, обтирали закривавлені шаблі соломою і, сплюнувши, спокійно закурювали, чекаючи на чергові жертви. Присуди видавав комісар, жид, котрий сидів у холодку на ґанку хати, в розстібнутій шкіряній куртці”.
Тут із хати вийшов червоноармієць і щось зашепотів на вухо чекісту. Той підхопився і з пафосом промовив:
– Сєйчас пґієдєт камандіґ – таваґіщ Катовскій. Он хочєт паґлядєть на вас, пєтлюґовская сволочь!..
Довго чекати не довелося. На вулиці здійнялася хмара пилу, з якої вимайнуло з десяток донців – а з ними і Котовський.
Ольга Ярмак запам’ятала його таким: “Кремезний, лице пооране слідами віспи, майже на одно око сліпий, в чоботях, при боці козацька шабля, з-під картуза виглядала хвилька. В чорному френчі і такого ж кольору штанях “галіфе”, сидів визиваюче на тяжкому коні”.
З коня Котовський не зліз, “але хижацьким, злим поглядом перебіг по постатях полонених, що стояли, очікуючи свого кінця”. Гострий погляд одразу вихопив командира.
– А ти кто?! Ахвіцер?!
– Ні! – з викликом відповів Пархомюк. – Старшина...
– Валостной, что лі? – глузливо кинув Котовський. – Ну, так па старшинству єво – пєрваво...
Оточивши полонених, донці на команду начальника вивели їх на вулицю і погнали за село... Виштовхали на горбочок, що між селами Нові Зозулинці та Сорокодуби... А самі гарцювали внизу, біля кулеметників, які залягли півколом.
Було їх, скривавлених українських юнаків, близько ста чоловік.
Червоні чогось чекали, не стріляли... Як виявилося, дожидали начальника. Невдовзі він (в оточенні кількох вершників) під’їхав із Сорокодубів. Це був отой чекіст у розстібнутій чорній шкірянці, який ще годину тому невтомно засуджував на смерть полонених.
“Гаряче липневе сонце немилосердно пражило землю”. Хоч почалася жнивна пора, але в полі не видно було жодної живої душі.
– Таваґіщі, – прокартавив катюга, – прєдлаґаю вам вступіть в Кґасную армію.
Полковника Пархомюка ніби вдарило електричним струмом. Випроставшись, він пружно ступив вперед кілька кроків і плюнув у комісарську пику. А тоді твердим голосом вигукнув:
– Я плюю на тебе і на всіх вас, катів! Я – полковник Пархомюк, колишній командир 2-го Сірого полку. Слава Україні!
“Сухий тріск стрілу розбудив денну тишу і рознісся гомоном по полі, – згадувала Ольга Ярмак. – Командир юнацької сотні тихо осунувся на траву”.
– Стґєляй всєх пєтлюґовскіх сабак! – заверещав комісар, витираючи свою гидку, обпльовану твар.
Кулеметники не барилися і вмить скосили сотню українських колосків...
Була жнивна пора 1920 року...
Оглянувши посічених козаків, – чи не залишився хто живий, – червоні донці вирушили у село за новими жертвами.
“Але враз вдарило щось і задзвонило в повітрі, – стовп полум’я і чорного диму піднісся до неба і вдалині над селом розірвалося стрільно, а потім ще та ще, і запалали хати в селі, – писала сестра-жалібниця. – Червоні вершники заметушилися... Виявилося, що відступаюча 13-та дивізія піхоти Галера наскочила на червоних у селі Сорокодуби і періщила зі всіх боків... Решту недобитків 24-ї червоної козацької бригади загнали в долину за селом Сорокодуби та картечним вогнем майже всю знищили...
Червоне сонце з жахом ховалося за обрій”.
Так закінчила свій спогад Ольга Ярмак.
Її “стомлені очі” дивилися на схід ще й 1965 року.
Вона скрізь бачила клуби диму і вогню – то горіли українські села.
Чи відчувала вона радість, що смерть тоді обійшла її стороною?
Навряд.
Хіба може радіти серце, коли її друзі-вояки, яких вона мала рятувати, яких вона любила, загинули?

Бій під Котюжанами

11 листопада 1920 року сотник Михайло Шило на чолі авангарду під’їхав до крайніх хат села Котюжани1 із північно-західної сторони. Звідси він зауважив ворожий батальйон силою до 300 багнетів, про який вже мав інформацію, що той прийшов з Обухова2 і стоїть у резерві, чекаючи наказу виступати. У бінокль було добре видно, як червоний командир “гарцював на поганенькому конику” перед червоноармійцями і видавав розпорядження.
У цю хвилину під’їхав підполковник Август Кучера, який тимчасово виконував обов’язки командира 1-го Лубенського полку імені Максима Залізняка.
– Що робити з цим хвертиком? – Шило показав на червоного командира.
Що міг відповісти галичанин Кучера?
– Мало сил, щоб атакувати...
“Здоровий глузд” справді підказував, що правда на боці старшини австрійської служби, адже командир 3-ї сотні Лубенського полку імені Максима Залізняка сотник Шило, що їхав у авангарді своєї частини, мав біля себе лише десять козаків і двох старшин. Та у його групі були самі шибайголови: хорунжі Володимир Панаретов і Йосип Зелінський, підхорунжі Ларіон Данилюк та Іван Недашківській, чотовий Михайло Рудневський, ройовий Микола Андрієвський, козаки Андрій Головченко, Степан Марчук, Андрій Волощук, Петро Крушельницький, Лавро Медер і Василь Мельник.
Тринадцять шабель проти трьох сотень... Розклад сил занадто красномовний. Але аргументи здорового глузду героїв не переконують. До того ж сотник Шило розумів, що “гаяти часу невільно”, що більшовиків не можна допустити в село, де відпочивали частини 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Пам’ятав Шило і про те, що “найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”. Знав сотник і те, що моральна вартість його козаків і старшин на шаблю вища, ніж у москалів-окупантів.
І сотник наважився на атаку. А підполковник Кучера, пообіцявши допомогу, поспішив назустріч 3-й (чоловій) сотні полку імені Максима Залізняка, яка підходила до Котюжан.
Залишивши під командою хорунжого Панаретова частину авангарду за хатами на північ від дороги, що вела з с. Обухова до Котюжан, сотник Шило з іншою жменькою перескочив кілька загород й опинився на південь від цвинтаря. Умова була атакувати одночасно – одразу як пролунають два стріли з групи Михайла Шила.
Раптові постріли і дикий крик “Слава-а-а-а-а-а!!!” налякали ворога. Червоних несподівано охопила паніка: одні почали безладно стріляти по хмарах, інші тікали на кладовище. Багато хто кидав зброю і, не приймаючи бою, підносив догори руки. А розлючені вершники вже врізались у саму гущу тіл і безжалісно рубали москалів.
– Таваріщі! – верещав очманіло комбат, махаючи наганом. – К аружию! Їх мало!..
Заклики ці не допомогли. Червоноармійці ніби й не чули їх – вони бачили лише, що на них із двох боків несеться смерть, блискаючи шаблями.
Відділи під командою Панаретова і Шила розрізали деморалізовану отару і шаблями торували шлях назустріч один одному.
І окупанти пішли врозтіч. Побачивши, що командувати вже ніким, комбат кинувся рятувати своє життя. Тікав він дорогою, що вела до станції Котюжани. За ним одразу кинувся Шило. Він мав доброго коня і хотів захопити ворога живим. Та його випередив чотовий Рудневський. Випірнувши ніби з-під землі, він списом, на якому тріпотів сотенний прапорець, проколов комбата...
У цьому бою козаки захопили в полон 272 червоноармійці, здобули триста рушниць, багато набоїв і “пару фір бойового обозу”...
Цю переможну операцію здійснило 13 козаків і старшин.
Що думав після бою прихильник “здорового глузду” А. Кучера? Які висновки зробив?..
Начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР підполковник Адріан Марущенко-Богданівський, підсумовуючи бій під Котюжанами, написав, що сотник Шило предосконало підтвердив військовий афоризм про несподіванку (“Найкращий привілей, який дає війна, є несподіванка: вона дощенту нищить ворога”). А досягнув такого успіху Шило завдяки “бистрій орієнтації в складних обставинах бою, знанню кавалерійської служби, умінню вгадати ворожі наміри і непохитній рішучості”, писав Марущенко-Богданівський.
Командир Окремої кінної дивізії Іван Омелянович-Павленко подякував 1-му Лубенському полку імені Максима Залізняка, “а надто командирові 3-ї сотні за блискуче виконання наказу” і перевів їх у резерв відпочити. А навздогін ворогові послав 2-гу кінну бригаду під командою сотника Любимця...

Один із героїв бою під Котюжанами ройовий Микола Андрієвський загинув вже через 10 днів під с. Яхнівцями біля Збруча в останньому бою Лубенського полку. Сталося це 21 листопада 1920 року, коли Армія УНР під натиском ворога змушена була перейти на правий берег Збруча. Його тіло залишилося на полі бою.
Андрій Головченко помер 1924 року в Каліші. Володимира Панаретова здолали сухоти – трагедія сталася 24 вересня 1926 р. в епідемічному шпиталі Святої Трійці в Каліші. Поховали його на Українському військовому цвинтарі в Щипйорно.
Доля інших героїв невідома. Напевно, опинились вони за польськими колючками-дротами. І довгими-предовгими вечорами згадували свої бої. І отой, під Котюжанами. Згадували жах у розширених до нестями очах окупантів і думали: чому ж ми програли? Як так сталося?!
І все ж ота мить предивної перемоги гріла в холодні вечори та ночі, здавалось би, нескінченної польської зими. Всі чекали весни, весни української, щоб, перескочивши через Збруч, знову відчути радість переможної атаки і побачити переляк в очах віковічного ворога. І вкарбувати шаблею свої автографи на головах московських окупантів.

Кривава драма в Турбівській цукроварні

Іван Дядюк приніс вістку, що у клубі Турбівської цукроварні відбудеться вистава аматорського гуртка, на яку з’їдеться червоне начальство, навіть із Бердичева й Вінниці. Іван казав, що очікується прибуття близько сотні воєнкомів, командирів і чекістів.
На цій виставі вирішив побувати й отаман Орел.
Добу він збирав відомості про сили ворога. Виявилося, що заводець стереже червона півсотня. Ще менший відділ охороняв вузькоторову станцію Турбів.
Порадившись із командувачем 2-ї (Північної) групи підполковником Сергієм Карим-Яворським, Орел-Гальчевський наважився на вкрай ризиковану операцію. З собою взяв лише чотирьох козаків і хорунжого Данила Шевчука – щоб перевірити його у справі...
Вже як сутінки вмостилися на дахах Турбівської цукроварні, до її брами під’їхала “провєрочная чрєзвичайка” – з шести осіб.
Біля робітничої касарні спішились.
Непрошені гості поводилися впевнено. Це було видно й по тому, як недбало вони закинули поводи за штахети.
Командир групи несподівано вбіг на бетонне підвищення, де вартував червоноармієць. На вимогу солдат покірно віддав рушницю.
Почувши таке рідне “Пашьол вон!”, слухняно виконав команду.
Двоє з групи стали коло дверей у клуб, а двох командир послав до зали.
Один із прибульців як тінь ходив за своїм начальником.
У коридорі, що вів до зали, стовбичив високий і худющий більшовик у білому мундирі. Він і звернувся суворо до незнайомців:
– Ваши дакумєнти?
– А ваши? – зухвало відповів один із тих, кого було послано до зали.
Це був голос хорунжого Шевчука. Щоб миттєво виграти епізод, Гальчевський кинувся на допомогу старшині. Підбігши, вдарив “біломундирника” в голову револьвером і обірвав на ньому “Штаєр”.
– Арєстован! Пад караул! – закричав отаман і виволік розгубленого більшовика до дверей, де двоє козаків у “совіцьких уніформах” вже навели на нього зіниці своїх пістолів.
У цей момент до входу підкотили дві фіри з людьми. З першої бадьоро зіскочив комісарчук. На лівій руці він тримав плащ.
– Ви кто? – запитав Гальчевський.
– Воєнком Прілукской волості, – весело відповів той.
– Ви арєстовани!
Не даючи ворогові отямитися, Гальчевський вихопив у нього револьвер і підштовхнув до козаків, які вдавали з себе чекістів. Потім Яків підійшов до озброєних більшовиків на фірах. Деякі вже позлізали з возів.
– Ви міліция? Пошлі вон атсюда!
І дезорієнтовані міліціонери кинулися врозтіч, “аж іскри посипались із-під їх кованих чобіт”.
У той час Дядюк і Шевчук вже орудували в залі, з суворим виглядом перевіряючи документи. Червоноармійці їх не цікавили. Вони шукали чекістів, ревкомівців і “партійних комуністів”. Роззброївши, виводили – поодинці чи по двоє.
Навівши порядок на подвір’ї, до зали ввійшов отаман Орел. Він владно попередив, “щоб ніхто не пробував оборонятись або ворушитись, бо будинок оточено і всі будуть закидані ручними гранатами”. Рішучість, великий маузер в одній руці і добра німецька “кукурудза” в другій справили враження.
Отаман звернув увагу, як червоноармійці, що сиділи на передніх лавках, почали “прєдусмотрітєльно” класти на підлогу кріси і ніжками відсовували їх.
Контроль документів “провєрочная чрєзвичайка” здійснювала переважно у командирів.
Гальчевський знав, що “під гіпнозом своєї сили” довго натовп не утримаєш. Тому наказав закінчити перевірку. У залі залишив лише одного козака.
У прибудові тирлувалося близько тридцяти арештованих. Кожний повстанець тримав у руках по два револьвери.
Одного більшовика вже застрелили, бо він не бажав обернутися спиною. Тож інші не хотіли повторювати його долю. Але тут кожний варіант був несприятливий.
Наказ розстрілювати комуністичну наволоч був короткий.
“Я стріляю у голови, – згадував Гальчевський, – першого – команданта цукроварні (дуже злючий був комуніст, перед ним все тремтіло), другого – воєнкома. Падає дощ куль із револьверів моїх чотирьох козаків: одна куля з доброго револьвера дірявить кількох. Трупи падають на цементову долівку. За хвилину всі лежать. Ще деякі стогнуть, кричать: їм стріляють у голови.
Страшна картина, але необхідна. До нас твердий час не мав сентиментів, як і люди з протилежного боку. Не могли й ми мати жалю до представників совітських катівень!”
Ліквідувавши “фронт” у прибудові”, Гальчевський повернувся до зали. Вже хотів попрощатися, як побачив, що “хтось чмихнув за куліси до артистів і за ним розвіваються клапті білого, порваного паперу”. Кивнув козакам йти за лаштунки.
За хвилю вони привели “переляканого жидка”. Гальчевський запитав присутніх, чи хто знає цього чоловіка. Один селянин дав зрозуміти, що це комуніст.
Коли “жидка” виводили надвір, хтось по дорозі прошепотів, що це чекіст із Бердичева. “Хто б подумав, що таке мізерне, худе жиденя буде чекістом?” – здивувався отаман, виймаючи шаблю.
Чекіст на команду слухняно став на коліна і схилив голову. Мабуть, не встиг і попрощатися з білим світом – за мить його голова зіскочила з худої шиї.
І знову Гальчевський повернувся до зали. Вже українською вибачився за турботи. А тоді скомандував:
– Зараз всім встати! Оркестра заграє український національний гімн “Ще не вмерла Україна”, а ви всі будете співати. Де капельник? Зачинай!
Диригента другий раз просити не треба було. Він махнув паличкою, і перелякані аматори сцени емоційно почали:
– Ще не вмерла Україна...
Всі, хто був у залі, шанобливо повставали.
Здавалося, вже час йти. Чого баритися? Скільки ж можна випробовувати долю?!
Але грюкати підборами, коли червоноармійці виконують український національний гімн...
Лише як стих славень, Гальчевський із козаками рушив до виходу, на прощання наказавши дві години не покидати зали. Поки червоні приходили до тями, за групою із шести вершників вже закурився слід...
Коли передмістя Турбова залишилися позаду, Орел порівнявся з хорунжим Данилом Шевчуком, до якого спершу поставився підозріло, і міцно потиснув правицю. Їх поріднила кров, щедро пролита окупантами. А смерть, яка вже була охоче вийшла назустріч, слухняно взялася опікуватися іншими...
Та отаман не стільки радів успіху, скільки тривожився за свою Марусю, яка під чужим іменем жила в родині економа Турбівської цукроварні. Кожний розумів, що тепер чекісти ретельно вивчать всіх, хто жив на території заводу й міг сповіщати повстанців про плани червоних.
Марусю треба було негайно забирати з цукроварні.

Невдала поїздка товариша Вернера

У Вороновиці червоного війська не було, а міліції повстанці не боялися, тож містечка вирішили не об’їжджати. Так серед білого дня, неквапливо роздивляючись, рушили через центр.
На виїзді з Вороновиці стояла кузня. Мусили трохи затрималися, щоб перекувати коней. Коваль виявився прихильником більшовиків (а може, вдавав?). Він на всі заставки ганив повстанців і вихваляв комуністів. Козаки, що мали на голові будьонівки, на знак згоди кивали головами.
Хоч ще кілька коней потребували, щоб їх перекували, але вирішили не затримуватися – як-не-як перебували на шосе Вінниця – Брацлав, лише за 25 верст від губернського центру.
Рушили далі. По дорозі затримували червоних. Комуністів розстрілювали, а безпартійних щедро нагороджували нагаями. Затримавши кілька возів із сіллю, наказали візникам їхати за ними.
Наздогнали і два вози з тютюном у папушках і підводу, наповнену ковбасами, що призначалися для комуністичної їдальні у Вінниці. Кожний козак дістав кільце ковбаси та по 2 – 3 кг тютюну до своєї сакви при сідлі. Дехто з гумористів повісив собі ковбасу на шию.
Через міст у Музякові вирішили не переправлятися, адже в містечку дислокувалася школа червоних командирів, а козаків не так вже і багато. Інший міст далеченько – аж у Янові. Отже, треба робити велике коло та їхати під Калинівку.
Отаман Гальчевський запропонував командиру Північної групи Сергієві Карому-Яворському їхати навпростець через Вінницю. Рубаючи і стріляючи червоних, миттєво перелетіти від станції до мосту над Богом1, а тоді Миколаївською вулицею вискочити на шосе Вінниця – Літин.
План цікавий, розголос пішов би великий, але Карий не затвердив його, оскільки вісім коней було некованих, а чвалувати через Вінницю треба близько п’яти верст. До того ж козаки залишили вже чимало кривавих слідів по дорозі до Вінниці, а значить – відділ швидше за все виявлено. Не варто було й забувати про два бронепотяги, що в готовності цілі дні стояли на станції. Зустріч з їхнім вогнем нікому не усміхалася.
Тож звернули праворуч, на Вінницькі хутори. Оголосили, що будуть міняти сіль на хліб та овес. Селяни сполошилися – з усіх боків поспішали баби з хлібом і дядьки з вівсом...
“Котрийсь козак, маючи кріс на плечі, взявся за ролю крамаря, – згадував Яків Гальчевський. – Купець хоч куди! За короткий час має повний віз вівса та піввоза хліба!”
Вечоріло... Орла-Гальчевського турбувало, що ніхто з козаків і старшин добре не знав цієї околиці. Колись він служив тут командиром роти, але тепер не пізнавав місцевості.
Відділ відпочивав, лише обережний Гальчевський і стежа пильнували. Раптом під’їхав семінарист Хмара. Він сповістив, що вартові затримали трьох більшовиків, які їхали у фаетоні. Четвертий, що правив трійкою коней, – озброєний червоноармієць.
Орел взяв із собою кількох козаків і поїхав назустріч. Фаетон, який ескортували вартові, зблискував під променями червоного сонця, що заходило.
– Ви камандір?! – різко запитав сивий більшовик із борідкою під Фелікса Дзержинського.
– Так, я.
– Как ви пасмєлі нас задєржать?! Как ваша фамілія?! Арєстую вас!
– Обережно, товаришу, з арештом! – розсміявся Гальчевський. – Я – отаман повстанців Орел!
Панок зойкнув і впав на м’яке сидіння до своїх товаришів.
– Роззброїти! Забрати всі документи! – пролунав наказ.
Козаки миттєво виконали розпорядження.
Арсенал повстанців поповнився трьома маленькими японськими крісами, трьома револьверами “Штаєр” в австрійських футлярах і рушницею їздового.
Гальчевський швидко переглянув документи.
От так “риба” попалася!
Панок, який погрожував арештом, виявився головою ревтрибуналу 1-го кінного Червоного козацтва корпусу “товаріщєм” Вернером. Два інші – члени ревтрибуналу. Всі мали червоні партійні квитки.
Настав, як кажуть, час розплати. Більше наказів про розстріл ця трійка не видаватиме.
Чекістів безцеремонно витягли з фаетона й почали лаштувати до розстрілу.
Раптом візник затягнув коней батогом і зірвався з місця. Та козаки Гальчевського стріляли добре. Першим же пострілом один із них поклав утікача.
Інші кинулися, щоб спинити коней.
За хвилину ревтрибунал у повному складі пішов доганяти свого погонича. Навздогін їм послали шестеро козаків, які з охотою виконали наказ отамана.

До змісту Роман Коваль За волю і честь Невигадані історії і вояцькі біографії