Роман Коваль
Отаман Зелений

"Все на борьбу с Зеленым!"

Є така приказка: "Хоч убий москаля, а він зуби вискаля". Дарма що набили трипільці москалів як мух – ті знову почали лаштуватися до походу. Хіба Москва колись жаліла своїх вояків? Вона готова засипати їхніми трупами чужі позиції, лише б здобути перемогу. Будь-якою ціною, але бути зверху – такий принцип Москви. Була ще й інша причина: на Київ насувався голод. А москалі звикли жити не працею, а грабунком. Правило у них таке було: "Не награбуєш – ходи голодний". Вся їхня "ідеологія", власне, зводилась до кендюха, який треба набити чужим коштом.
Але, побоюючись, що Зелений сам може прийти "в гості" по їхні душі, комуна 12 липня оголосила в Києві стан облоги. Військово-мобілізаційний відділ при Київському губернському комітеті більшовицької партії взявся формувати "війська Трипільського напрямку". Брали не тільки комуністів, комсомольців, робітників, курсантів, а й київських нальотчиків, грабіжників і злодіїв. Все це чортовиння об'єднували російська мова і бажання здобути харчі. Комісари так і казали їм: "Візьмете Трипілля – віддаємо вам його. В ньому – все ваше". Командували розбійним воїнством губернський військовий комісар Павлов та Яша Епштейн, який намагався заховатися за прізвищем Яковлєв. Особливим уповноваженим Ради оборони з придушення повстання у Трипільському районі призначили зрадника-малороса Колю Скрипника.
А Трипільщина вже перетворилася на великий козацький табір. Люди готувалися до війни з лютим ворогом. Тільки у Злодіївці зібралось 5000 піших та 300 кінних козаків. "Оружие имеется в достаточном количестве", – доповідати московські шпиги. Повстанці стояли у Стайках і Черняхові. Їхні сторожові пости виглядали комунарів північніше Козина і в Підгірцях. На трипільських кручах, Дівич-горі, інших висотах пантрували Дніпровську флотилію гармати і кулемети повстанців.
Убезпечивши свій район, Зелений із частиною повстанців несподівано вирушив на Лівобережжя. Він мав намір здійснити у Переяславі історичний акт – скасувати Переяславську угоду, яку колись підписав з кацапами Богдан Хмельницький.
Рейд був успішний: дорогою розбили кілька ворожих частин, а в самому Переяславі захопили в казначействі "придане" для пограбованих трипільських жінок – велику суму грошей, зокрема 6 пудів срібних.
Козацьке військо в Переяславі зустрічали радісно – на базарну площу, де колись Хмельницький закликав зігнаний дрючками "народ" вибрати ірода московського за рідного батька, вилилось ціле море щасливих людей. Лунали радісні вигуки...
Над людським виром маяли прапори і хоругви. Було багато священиків. А дзвони все гуділи, скликаючи людей.

Гуде майдан, шумить майдан святково,
Куди не глянь – шинелі, сіряки...
А хто ж то, хто там промовляє слово?
Кого це так вітають козаки?

Майдан притихнув... Промовля Данило.
Замовкли люди, та говорить кров...
Що ж так серця спрагнілі полонило,
Неначе шерех гіллям перейшов?!

– Віднині і навіки-віків Україна буде вільною! – голосно і весело пролунало на майдані.
– Вільна-а-а-а! – відгукнувся майдан. – Вільна-а! Слава отаманові Зеленому!
Та довго святкувати не довелося – треба було вертатися до Трипілля, на яке знову посунули хмари московської сарани. У той день розлючені москалі атакували родинне село отамана з повітря, скинувши з літаків на сільські хати 15 пудів фугасних і розривних бомб. "Триполье горит, деревне, где расположены зазнавшиеся бандиты, был нанесен жестокий, но заслуженный удар", – раділи кати [45, с. 38].
Московська влада не могла вибачити Зеленому "страшної наруги" над "віковічною дружбою двох братніх народів", тож знову вирушила в похід проти нього. Змагання набувало принциповості – хто ж кого?!
Спочатку генеральний наступ на Трипільському фронті планувався на 17 – 18 липня, відтак начальник авіазагону просив командування негайно роздобути 100 пудів бензину, що дало б можливість вилітати 6 – 8 літакам та продовжувати бомбардувати села і "дерзких повстанцев, угрожающих Киеву". Окупанти зазначали, що літаки справляють "большое моральное действие на противника" [45, с. 38].
Каральною експедицією керувало тепер вище керівництво Красної армії, включно із працівниками Генерального штабу. В операції взяли участь: Київський загін (1590 осіб, 2 гармати), Васильківський відділ (1200, 6 гармат), Лівобережний загін (400), відділ Маслєннікова (870), Ржищівська ватага з 450 башибузуків. З Обухова вже наближався шеститисячний загін, серед якого було багато курсантів, а то були сміливі й безжальні хлопці. Потужна сила плила Дніпром – пароплави "Адмірал", "Трахтемирів", "Поспішний", "Доротея", "Вірний", "Кур'єр" і бронекатер №1, а також авіація і броньовики. 12 тисяч зарізяк йшло на "мокре діло". Загальне керівництво здійснював військовий нарком Подвойський.
За даними червоної розвідки, 10000 повстанців готувалися до зустрічі непроханих гостей. Звичайно, Зелений, як досвідчений партизан, не збирався приймати фронтові бої. Його військо ніби розчинилося в повітрі. Мовляв, заходьте, "дорогі гості", не бійтеся, ніяких повстанців тут немає. Десь щезли, мабуть, втекли. Червоні лазутчики ніде не могли виявити зеленівців. Начальству доповідали, що "бандітов ніґдє нє відно", нема їх і в Германівській Слобідці, і в Матяшівці, і в Черняхові – аж сюди дійшли більшовицькі вивідувачі.
Москалі "переможно" котилися вперед. Та раптом на них наскакували – чи то з кущів, чи з болота, чи вночі, "каґда ані атдихалі" від пекельної роботи. У Злодіївці, наприклад, 21 липня месники відправили у пекло за довідкою про заслуги перед комуною три десятки червоних курсантів. А тоді несподівано вдарили у плечі Добротіну, притиснули його банду до Гусачівки і давай сікти-рубати. Довелося "русскому братіку" брати ноги на плечі. Ледь утік, рідненький. За ним дали навтікача й інші комунари. Аж у вухах засвистіло. Не вдалося їм пообідати ні в Гусачівці, ні в Долині.
Та в Москви завжди є резерви. 23 липня в Халеп'ї висадився червоний десант, але й того дня не москалі сікли голови, а їм. Хто вцілів, накивав п'ятами "ат етаво праклятаво Тріполья".
Тим часом розвідка принесла Зеленому радісні вісті: з Поділля на Київ наступає об'єднане українське військо. Жмеринка вже наша! І отаман вирішив йти назустріч, щоб повернутися переможцем разом із Директорією – і до столиці, і до Трипілля. Була ще одна вагома причина: в обозі страждало понад три сотні поранених, яких треба було рятувати. "Тільки там, за фронтом, можна було б їх помістити в шпиталь" [53, с. 219].
Вийшовши з-під удару червоних військ, Зелений попростував на південь, дорогою винищуючи скрізь де тільки можна "совєтскую власть". А недолугий Скрипник, якого для солідності комуна назвала "народним комісаром", 26 липня запопадливо доповідав своєму начальнику Хаїму Раковському, що Зелений розбитий: "Боевая задача, возложенная на Трипольский сводный отряд, исполнена. Триполье было взято… после восьмичасового боя. Затем в течение трех дней Трипольський сводный отряд отбивал на 15-тиверстном фронте непререрывные атаки в 3 – 4 [раза] сильнейших организованных банд Зеленого… Наконец 25 июля наркомвоен Подвойский издал приказ… с призывом "в атаку на негодяев"… К 4-м часам 25 июля после ожесточенного ночного боя банды Зеленого были окончательно разбиты… Сам Зеленый с полутысячей закоренелых бандитов (насправді близько 10000 козаків. – Ред.) бросился на запад, разбил один из организованных Подвойским отрядов и прорвался в район Таращи – Белой Церкви…" [29, с. 36].
Ось так "тікав" Зелений, що дорогою вщент розбив загін наркома з військових і морських справ Подвойского. І все ж таки Трипілля залишилось на поталу ворогові... "Восстание же крестьян Трипольского района подавлено, – тішився Скрипник. – Теперь остается мобилизация всего населения этого района, обезоружить его и взыскать с него все расходы, понесенные рабоче-крестьянским государством на подавление. Обезоружение населения производится. Все виновные в утайке оружия и военных материалов предаются полевому ревтрибуналу. Что касается мобилизации всего населения, то производить его сейчас же нецелесообразно. Сейчас идет уборка богатейшего урожая. Мобилизацию необходимо произвести по окончании жнивья, дней через пять-семь. Необходимо произвести взыскание продуктами с крестьян расходов, вызванных восстанием. Одновременно ведется работа по организации населения. Устраиваются митинги и сходы, организовываются комбеды. Во всех селах назначены коменданты и политкомы. Необходима присылка литературы в массовом количестве" [29, с. 36, 37].
Про які "комбєди" і літературу плів Скрипник, коли червоні знали, що на Київ йдуть дві могутні армії – лівим берегом денікінська і Правобережжям – об'єднана українська? Треба було більшовикам уже думати про повернення у Совдепію.

 

На Умань

Отже, свій відступ-маневр Зелений почав із того, що розбив московський гарнізон (1000 червоноармійців) у с. Горохуватці і, не зупиняючись, швидко пішов на Вінцентівку. Тут якраз переховувався Марко Шляховий. Він охоче приєднався – вже як козак – до повстанського війська.
Москалі ж, не бажаючи примиритися з тим, що Зелений вирвався з пастки, кинулися навздогін. Дивізія Яші Епштейна (Яковлєва) йшла буквально по слідах. Ситуація була кепська: на п'яти наступає дивізія, а попереду залізниця, де курсують більшовицькі бронепотяги. Як непомітно і швидко перейти її з величезною валкою?!
Зелений вирішив перескочити колію в Карапишах. Було то якраз на Петра і Павла. “Тут нас зустріли три бронепотяги, – розповідав М. Шляховий, – два з боку Миронівки, а їден з боку Білої Церкви – і пересікли нам дорогу в той мент якраз, коли Зелений з піхотою перейшов залізницю і розташувався попід нею в лісі, куди й били весь час з гармат і кулеметів бронепотяги. Я ж залишився по цей бік чавунки. Тут було дві гармати і біля тисячі, а то й більше возів нашого обозу і сотня-дві козаків. Бій продовжувався біля двох годин. Моє становище було далеко гірше, ніж у Зеленого, бо, як передали ззаду, в с. Луб’янці уже прибула ворожа кіннота, а через чавунку нема ходу. Отут і прийшлось старшинам Зеленого скупчитись біля мене для поради” [58, с. 43, 44].
Ситуацію врятував Самозванець, помічник Зеленого. П’ятим пострілом з гармати (а всього набоїв було вісім) він потрапив у паровик панцерника ім. Юрія Коцюбинського, який надійшов з боку Миронівки, тяжко поранивши командира потяга “товариша Серденка”.
“Другий броневик, зачепивши підбитого, потягнув його на станцію”, – оповідав Зелений [53, с. 220]. А броньовик, що стріляв з боку Вільшаниці, теж сховався за насип – верст за дві від місця переправи. Ситуація рішуче змінилася. Першим зорієнтувався Марко Шляховий. А командувати він звик. Не чекаючи розпоряджень від Зеленого, Шляховий наказав обозним галопом мчати через чавунку. “Ото була чудова картина... – згадував він. – Вози бігли не по дорозі в такім порядку, як вони стояли, а в три рази по десять рядів, бо, по-перше, кіннота вже підходила до самого обозу з боку Луб’янки і ще якогось там, що ліворуч Карапишів, села, а по-друге, той бронепотяг, який сховався був за валом, підійшов знову не більш як на півверстви і почав бити з кулеметів і гармат по обозу, але перебігли все таки майже всі... Забитих зовсім не було, а тілько декілька козаків ранено було осколками з гармат. Тут Зелений, звичайно, подякував мені за те, що я проявив таку “хоробрість і відвагу в обозі”, але тілько не мені особисто, а через старшин своїх, бо ми тоді з ним уже не балакали і чогось при зустрічі ніби їден другого соромлялись” [58, с. 44].
Того дня повстанці зупинилися на спочинок у кількох селах – у Саварці, Синяві та Синиці, що за 15 верст від ст. Вільшанки.
Попри те що Зелений знову вислизнув з пастки, червоні надії не губили. "Меры к окончательной ликвидации банд Зеленого, прорвавшихся у ст. Ольшаница и ст. Карапыши в направлении на Таращу, приняты, – оптимістично повідомляли червоні 29 липня. – ...По данным разведки банды Зеленого обнаружены у д. Дыбинцы и Раскопанцы, западнее Богуслава" [29, с. 37, 38].
На другий день через Жидівську Греблю, що на Гнилому Тікичі, повстанці рушили на Ставище Таращанського повіту. "Під Ставищами ми простояли два дні і гарно побенкетували, – згадував Марко Шляховий, – бо в Ставищах тоді ще повні чаші були зі спиртом та горілкою, а на другу ніч, набравши ще й на дорогу по добрій чарці на кожного, пішли на Жашків.
По ранку дуже рано я з командою розвідчиків (чоловік тридцять) пішов уперед, а решта і Зелений самий йшли позаду. Дійшовши з розвідкою до с. Розумниці, мене селяне повідомили, що ліворуч, у ближчому селі Бесідці, повно комунії. Попробував я було повідомити про це Зеленого, аж від Зеленого передають мені, що там вже про це знають і що ззаду вже йде бій – між Ставищем і с. Бесідкою.
Тоді я своїм козакам і начальнику команди розвідчиків д. Лазаренку з Переяслава наказав розсипатись у цеп, а сам пішов до млина, який стояв при кінці с. Розумниці з боку Бесідки. Видко ж було, як біля самої Бесідки, до якої було верств три-чотири, бігали кіннотчики ворожі і чогось несамовито метушились, а ззаду почали вже ревти гармати – невідомо чиї.
В цей мент з боку Ставищ підходив лавою 2-й полк наш. Ми тоді з ним разом, зайнявши правий фланг, пішли в наступ на с. Бесідку.
Прорізавши всю Бесідку цепью, ми опинились на тім боці села, як по нас з правого флангу посипались, як дощ, кулі з автоматів і кулеметів, яких строчило не менш як п'ятдесят. Видко, то були в'ючні кулемети, бо це була кіннота ворога чоловік з двісті.
Тут прийшлося повертать фронт назад.
Лава наша вже порвалась, і не тримався як слід зв'язок. Отож я тоді, опинившись в такому становищі і бачачи, що командир полку – дядько Зеленого з Трипілля, якійсь старенький "хвіствебель" (фельдфебель. – Ред.) – тілько нервується, гарцюючи на своєму коні і по суті діла, може, й знає, але чогось мовчить, нікому нічого не каже, я тоді рішуче прийнявся за справу і, прийнявши фактично командування 2-м полком, зайняв позицію попід лісом по канаві з боку Ставищ і с. Брилівки – Янівки. Вів бій з отуєю кіннотою ворога, яка, власне, перескочила сюди не для наступу на нас, а для того щоб пробиться. Аж через півгодини кіннота ворога почала проявляти активність свою слабіше, а ми у свою чергу теж, бо багато козаків кричали, що нема набоїв. Давши "дружний залп", ми одбігли заячим кроком на півверстви у поле, а большовики, неначе їм хто підказав, і собі кинулись, тілько не за нами, а назад, на південь, і втекли... Зелений же в цей час зліквідував з першим полком напад на нього" [58, с. 44, 45]. Знову Подвойському з Епштейном не вдалося перегородити дорогу трипільцям.
У цей час розвідка доповіла Зеленому, що Жмеринку знову захопили більшовики, а Умань і Христинівка перейшли до рук повстанців. Під час привалу в с. Розумниці Зелений вирішив змінити напрям руху. "Гайда на Умань", – сказав він своїм хлопцям. "Це рішення було тим ще вигідне для нас, – міркував Зелений, – що ми наближалися до ст. Вапнярка, де, як нам передавали, йдуть бої військ Директорії та большовиків" [53, с. 220].
Пройшовши Жашків і Устинград, повстанці підійшли до залізничної станції Поташ, біля якої без пригод перебралися через залізницю. На початку серпня вимандрували в села Бабани і Бабанки, що неподалік Умані. Зустріли повстанців Михайла Павловського (200 козаків і дві гармати), Козака (200 кінних і 200 піших) та І. Сокола, сина дяка із Тального (600 вояків). Командував з'єднанням Павловський, який називався "звенигородським полковником". "Виявилося, що вони дійсно були взяли Умань, – розповідав Зелений, – але під напором ворожих сил мусіли покинути місто. Було вирішено, що ми з'єднуємо всі сили з метою захопити Умань та Христинівку" [53, с. 220].
Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський мав чин єфрейтора Російської армії. Але Тютюнник – чоловік тенденційний, лихий на язик – міг сказати це і з метою образити чоловіка, применшити його роль. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який, мовляв, нікому не хотів підлягати.
Тим часом більшовицька розвідка повідомляла: "2-го августа... Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу – выехать в Умань – по мотивам, что противник сильнее его" [29, с. 38].
Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці же зробили собі в Умані базу. Головне, що нарешті поклали в лазарет кількасот поранених товаришів.
Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським полком та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. "...За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців – за "свєтлоє будущєє вєчной комуни"… – казав-усміхався Марко Шляховий. – Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з "всєсільнимі, всємогущімі комісарамі" місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з "властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уєхать", – "но уви", по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити" [58, с. 45].
Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.
19 серпня, на третій день після опанування ст. Христинівки, з боку Вапнярки з'явилися потяги Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на незначні сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було "тисяч десять озброєних козаків" (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї) [68, с. 228]. "Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, – як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р." [58, с. 46].
Звичайно, в серцях трипільці несли жагучу мрію поквитатися з ворогом.

 

Петлюра, Денікін і Зелений

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у "буйну Таращу", де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику "любов й пошану" [28, с. 226]. Зелений хотів уже йти на Обухів – Трипілля, але до нього звернулися запорожці: "Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть".
Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з'ясувалося, що червоних очолює Павлов – отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.
Ну що ж, нехай спробує...
Зелений погодився взяти "активну участь в обороні Білої Церкви та... тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи". Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: "весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою", залишається повстанцям [28, с. 223].
25 серпня червоні на своє лихо підійшли до Білої Церкви – із фронту їм дали в зуби запорожці, а “на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інші. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів” [28, с. 223].
Чому на Канів, а не на Трипілля? Тому що з півдня насувався новий ворог – до зубів озброєна Добровольча армія. Петлюра, який загравав з Антантою в надії порозумітися з нею, не наважувався битися з її протеже. Через таку політику, що межувала зі зрадою, Денікін захопив майже все Лівобережжя та вже вийшов і на правий берег Дніпра. А Головний отаман продовжував із філософським спокоєм спостерігати, як білі москалі нищать Україну. Слабка людина завжди покладається на переговори. Не був винятком і Петлюра. Замість закликати народ до повстання проти білогвардійців, він марив переговорами. І з ким? Із сильними світу цього – Антантою, що свою ставку вже зробила – на Добровольчу армію на чолі з монархістом Антоном Денікіним. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!
Антін Кравс, який керував українським військом, що йшло на Київ, питав у Петлюри, чи битися з денікінцями, коли наші частини увійдуть з ними в контакт. Відповідь прийшла 23 серпня. Наказ був такий: "На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить... триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках або маємо зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти наш рух..." [66].
"Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію", – так штаб Петлюри наказував ставитися до російських окупантів наприкінці серпня 1919 року, коли народ уже піднявся на боротьбу з ними! Петлюра дав Кравсу і таку "мудру" пораду: "Тримайтесь на своїх позиціях, але не стріляйте".
Жалюгідна настанова!
Що казати, "делікатність" Головного отамана могла привести тільки до катастрофи.
Отакий був вождь!
Зустрічі з добровольцями довго чекати не довелося – того ж 25 серпня до Білої Церкви підійшла ще й 2-га Терська пластунська бригада. Запорожці, звичайно, рвалися у бій, але наказу битися не було. Більше того, надійшов наказ залишити місто.
27 серпня запорожці велемудре розпорядження виконали і без бою віддали Білу Церкву заклятим ворогам України.
Денікінці урочисто вступили до міста.
Та не погодився з Петлюрою отаман Зелений – самовбивчі накази він не виконував. Трипільський ватаг не пішов на північ слідом за друзяками-запорожцями, а зайняв демаркаційну зону між терцями і галицькими стрільцями Кравса і почав готуватися до війни з новим ворогом.
Бої почалися 29 серпня...
Тим часом Петлюра продовжував мріяти про мир з денікінцями. Уявляв, як Антанта запросить його на переговори і запропонує допомогу в побудові Української держави, про яку, до слова, і чути не хотіла.
Петлюра не раз пропонував Денікіну почати переговори, ніби не знав, що той не визнає ні Петлюри, ні України. "Только единая-неделимая!" – така була позиція цього тупого монархіста.
Ще у заяві "К населенію Малороссіи" Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують "свое злое дело создания самостоятельной "Украинской Державы" [30]. Як же Денікін міг підтримати отеє "злоє дєло"?
Про Головного отамана Армії УНР у денікінських колах говорили винятково зневажливо – "московский телеграфный чиновник... сын полтавского извощика… подкупленный немцами бывший бухгалтер". Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога "безумие самого существования самостийной Украины" [57, с. 226 – 228].
Саме через призму денікінського погляду сприймали нас і керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна – це щось несерйозне, що її не можна серйозно трактувати, тим більше мати з нею якість серйозні справи.
Все ж молодці москалі! Скількох наших людей протверезили зверхністю і нахабством! Навіть такий мирний чоловік, як Петлюра, і той уже був на порозі прийняття рішення про війну з денікінцями.
Коли "Головний" довідався від Кравса, якими образливими епітетами осипають його білогвардійці, не витримав. "Я пущу на них Ангела і Зеленого", – кинув він [32, с. 59]. Так Петлюра часом і вчиняв – кидав не завжди слухняних повстанців у пекло, попереду регулярного війська. Повстанці й мали врятувати репутацію вождя народу, що бореться за свою свободу.
Аякже, тепер уже ніхто не скаже, що Петлюра намагається порозумітися з Денікіним – лютим ворогом України.

 

"Слава Зеленому!"

Марко Шляховий згадував, як до Христинівки, коли бої вже скінчилися, прибув "хвилин на кілька" Головний отаман військ УНР Симон Петлюра – для ознайомлення зі становищем на фронті. На коротенькій нараді за участю Петлюри побувати Шляховому не вдалося, але, як сказав йому потім Юрко Тютюнник, "Петлюра наказав, що коли здибаєтесь з Денікіним, який тоді вже підійшов до Звенигородки, і коли він не повернеться по-доброму назад, пускайте в морду йому відразу той замах, який ви приготовили на большовиків, і скажіть це, мов, усім старшинам і козакам" [58, с. 46].
Ці слова Петлюра сказав повстанцям, за дії яких перед Антантою не відповідав. Чого ж сам продовжував політику упадання і перед Денікіним, і перед Антантою?
Зелений Петлюру публічно за це не критикував, бо на нього знову би накинулись як на "зрадника, який виступає проти Директорії"... Та все одно на трипільського отамана посипались критичні стріли: його звинувачували, що він не виконав наказ командування перейти на Лівобережжя, зайняти місто і станцію Баришполь, щоби перешкодити рухові лівобережної групи Добровольчої армії. "Але він і не міг виконати цієї директиви, – зазначав історик Лев Шанковський, – бо вже від 29 серпня перебував у боях з 2-ою Терською пластунською бригадою, яка, забезпечивши себе від української армії демаркаційною лінією, почала атакувати повстанців от. Зеленого, маючи, до речі, від команданта корпусу наказ очистити район Білої Церкви й Трипілля від "банд" [68, с. 236].
І взагалі, чому Петлюра наказав боронити Батьківщину від Денікіна повстанцям Зеленого, а не українській армії? Чи ефективно кидати партизанську формацію у фронтові бої проти регулярної армії, оснащеної Францією найновішою технікою, в тому числі і танками? Може, не знав Головний отаман, що партизани до фронтових дій непридатні, у них своя тактика боротьби, в основі якої – знання особливостей місцевості і підтримка місцевого населення?
Напевно, Петлюра хотів просто спекатися повстанців, пославши їх на малознайомі терени – замість доручити вибити ворога з рідного району і закріпити там владу Директорії! Головний отаман ніби провокував Зеленого не виконувати його накази. Та Данило Терпило мав свою голову, жив своїм розумом, а головне – потребами і настроями козаків, які знали, що їхня справа – бити ворога так, щоб у того в носі свистіло.
Тим часом, незважаючи на благі сподівання Петлюри, денікінці укріплювали в Україні владу російського народу. Так, 2-га Терська пластунська бригада висунулася з Білої Церкви в бік Сквири, маючи намір відрізати від інших частин української армії армійську групу Кравса, якому був підпорядкований Зелений. Оскільки наказу воювати проти білих Кравс від Петлюри так і не отримав, то мусив 4 вересня відводити свої підрозділи на лінію Козятин – Бердичів. Відступ супроводжувався нахабними наскоками денікінців. А українські вояки не мали права збройно відповісти. В Армії УНР росло глухе невдоволення і розчарування.
– Доки відступатимемо? – похмуро питали козаки. – Чому немає наказу дати бій ворогові? Чому начальство грається з ним?
Вояки "з кожною годиною все більш і більш обурюються на всіх, команду і на Правительство і на Головного отамана за те, що не дозволено до цього часу битись з добровольцями, – писав державний інспектор Запорозької групи Петро Дерещук. – До мене і до командуючого безупинно прибувають з фронту посланці, через котрих війська вимагають наступу. Держін (державний інспектор. – Ред.) 8 дивізії пише так: становище тяжке, козаки і старшини хвилюються відходом з місцевостей, политих кров'ю синів України. Добровольці нахабно йдуть вперед і заявляють, що вони будують єдину неділиму. Наших козаків обеззброюють, а від начальної команди і до цього часу директиви: "не бить їх"... Це похоже на глум. Надалі таке становище продовжуватись не може. Козаки розбігаються, бо їх, як вони кажуть, продали... Все іде до знищення армії... Всі, від найстаршого до найменшого, вимагають наступу. Обурення всіх селян росте, не тільки проти добровольців, але і проти нас за те, що ми не б'ємо добровольців. Одні тільки повстанці то тут, то там мають з добровольцями сутички і мають успіх... Ще раз зауважую: всі, хто живе в цьому районі, дуже бажають бити добровольців, і всіх хвилює вістка про якісь розмови про порозуміння з добровольцями, всі в один голос вимагають наступу..." [65].
Козак Армії УНР Сергій Колубаїв про той незрозумілий відступ боєздатної армії писав так: “Зо всіх нещасних для нашої Батьківщини подій (тих років) ніщо... так сильно, так боляче... не вразило, як зайняття Київа денікінцями в літі 1919 року та почавшийся після цього сумний відступ наших військ до західного кордону Вкраїни. Вразив і тяжко засмутив... цей відступ... Цей відступ цілком розбив... рожеві надії, що ось Україна буде звільнена від хижої московської орди, що наш уряд почує під собою твердий ґрунт, затвердить своє міжнародне становище й матиме сильний голос у себе дома та й за кордоном, бо матиме опору в населенню великої території й не буде, як досі, урядом без території, бо, мовляв, до того часу влада У.Н.Р. дальше Проскурова не сягала... Гірка була це новина, що так безжалісно прикоротила надії на скоре визволення Батьківщини...” [34].
А зеленівці не нудьгували. Вони билися з москалями під Фастовом, а коли терці 6 вересня захопили ст. Устимівку, наскочили й на них... Козацька постава повстанців подобалась багатьом. Тож, коли Зелений приїхав у гості до Петлюри в Кам’янець-Подільський, йому влаштували грандіозний прийом. Люди надіялися, що він захистить їх від московської орди.
Коли публіка в театрі побачила Данила Терпила в ложі Головного отамана, всі встали і влаштували овацію. “Здалека приглядався я, – згадував свідок події Левко Чикаленко, – до міцно збудованої, кремезної фігури з засмаленим червоним обличчям. Зелений вставав і поклонами на всі боки дякував присутнім за бурхливе “слава Зеленому” та оплески” [67, с. 391].
Звичайно, отаман викликав інтерес і в журналістів. Зокрема, в газеті “Українська громада” 28 вересня 1919 р. було оприлюднено інтерв’ю “славного провідника повстанців” (вислів журналістів) отамана Зеленого під назвою “Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків”.
“Я селянин-робітник с. Трипілля на Київщині, – зазначав Зелений. – Називаю себе так, бо крім землі, біля якої працював мій батько, знаю ще столярство і працював до 1907 року в залізничному депо у Київі... З початку революції я постійно працював по українізації війська, був постійним членом нашого полкового комітету, був делегатом на всіх трьох Всеукраїнських Військових З’їздах.
Я і мої козаки б’ємося і будем битися за визволення України від всіх її ворогів. Ми свідомо йдемо під орудою уряду, який скупчує біля себе найбільші народні сили.
Я приїхав до Кам’янця, щоб особисто звернутися до Головного Командування по справі отримання грошей та одежі для війська. Мій приїзд не має на меті ніяких справ політичного характеру. Моя майже єдина мета – визволити Україну з-під ярма ворогів. Це переконання моє і моїх козаків. Ми не складемо зброї, поки сам нарід вільно не зможе утворити ту владу, яку сам схоче.
Настрій козаків і всього населення, бо повстанці – це саме населення, зараз надзвичайно гарний, і від проводирів самих буде залежати направляти та організовувати ті народні сили. Наприклад, зараз при відступі від Київа по моєму наказу було оголошено селянам припинити подвіз хліба до Київа. І не дивлячися на те, що біднійше населення дуже страждає від того, добровільна блокада Київа тримається і зараз.
Отаман [Зелений] заявив, що він розбив війська Денікіна в 7 боях і що далі буде битись з ним, щоби показати зненависть народу до цієї влади.
Не дивлячись на те, що війська Директорії утримуються від сутичок з Денікінцями, ми, повстанці, цілком свідомо б’ємось з ним”, – так завершив отаман Зелений своє інтерв’ю [69, с. 221, 222].
Отак, без демагогії і самолюбування, просто і щиро сказав отаман, що головною метою його життя є визволення України. І це казав воїн, слово якого з ділом не розминалось.

 

Левко Чикаленко про Зеленого

Повернувшись до свого війська в Козятин, Зелений скликав товариство, щоб поінформувати про подробиці візиту до Кам’янця та політичну ситуацію. Вислухавши отамана, зібрання постановило “довести до загального відома, що в такий грізний для України час, коли боротьба з російськими большевиками-комуністами ще не скінчена і Денікін, що захопив значну частину України, посувається вперед, несе нашому народові чорну реакцію, загрожує незалежності Української Народньої Республіки, – ми визнаємо за верховну владу Українську Директорію з її теперішнім соціалістичним правительством і будемо їх піддержувати до скликання парламенту, обраного згідно з деклярацією правительства на основі п'ятичленної формули, який (парламент. – І. М.) один тільки являється правосильним змінити закони, видані до цього часу правительством” [41, с. 245].
Мудра постанова! Зверніть увагу на застереження – “будемо піддержувати до скликання парламенту... який один тільки являється правосильним змінити закони”. Мабуть, спостеріг Зелений за кілька днів перебування в Кам'янці, тодішній столиці УНР, правовий безкрай, який Петлюра енергійно впроваджував у дійсність. Голова Директорії рахувався тільки із законами, що його влаштовували, ті ж, які були не до шмиги, ігнорував, не помічав, інтерпретував на свою користь. Зелений бачив, що Петлюра вже перетворився на диктатора, на жаль, нездалого та нефортунного. А метою життя Зеленого було не тільки вигнати окупантів, а й встановити владу, якої схоче народ.
В ухвалі козацтво спростувало й наклепи на Дніпровську дивізію, наголосивши, що ніхто з війська Зеленого ніколи не вступав до російської партії більшовиків-комуністів і ніколи не вів переговорів про збройну підтримку цієї партії. Також було зазначено, що Директорія має провести розслідування і покарати винних у репресіях проти трипільців у січні 1919 року. Не забули образи люди! Резолюцію підписали голова зборів полковник Бобровський та секретар Черняхівський. Її було опубліковано в газеті “Селянська думка” 4 жовтня 1919 року.
Зелений часу в Козятині не марнував – готувався до акції “на своїй Трипільщині”, збирав повстанців і старшин, пакував у потяги військовий матеріал, зимовий одяг, харчі, амуніцію. Йому всіляко допомагав Марко Шляховий, колишній отаман, а потім козак Зеленого, а тепер ось “комендант міста Козятина і околиць” [58, с. 52].
У цей час до Козятина приїхав член Центральної Ради (та її секретар) Левко Чикаленко. Йому треба було перейти фронт, щоб потрапити до Києва. Він шукав зв'язків серед військових, щоб вдало перебратись “на той бік”. Друзі порадили звернутись до Зеленого, мовляв, “у нього найкращі зв’язки з селянами, і він... перепровадить якнайлегше” [67, с. 391].
Приїхав Чикаленко до Козятина разом з полковником Різником, який наприкінці 1917 року командував Шевченківським полком, що згодом збільшовичився. Тепер Різник “був у Зеленого начальником штабу” [67, с. 391]. Він і організував зустріч. Зелений запросив Чикаленка на обід. Цей епізод зафіксовано у спогадах.
“Отаман, випивши, розійшовся на всю ширину своєї натури, і оповідав багато зі свого життя – бурхливого і небезпечного, – згадував Левко Чикаленко. – Як тепер бачу червоне від самогону, спітніле, повне лице з хитрими й розумними очима. За помостом з дощок, замість столу, розсілися у вантажному вагоні свої й гості. Отаман оповідає про свої бої з большевиками. Складно, мабуть, не раз перед тим розказуване, ллється оповідання про Трипілля, про Германівку, Злодіївку, Плюти. Але дивна річ, ніякого героїзму отаман собі не приписує; жадного чванливого слова. Чується об'єктивна правда, хіба тільки що легким гумором оздоблена. З любов’ю підливає отаманові його джура чи виночерп, літній уже “дядько”, і з гордістю за отамана поглядає на нас. Він власне не відрізняє отамана від себе. Все те, що оповідає той, бачив і знає він. Тим-то по панібратському перебиває отамана, піддаючи сили слову, піддаючи фарби, де отаман, на його думку, очевидно, із скромности зменшує вагу своїх учинків...
Отаман оповідає про страшні, дуже небезпечні для нього моменти; каже, що було дуже страшно, що він перелякався, що йому руки тряслися; а справді видно, що ні на хвилину не опановувала його та дика безглузда сила, що страхом зветься, і він тільки через свою надзвичайну міць духову, через свідому любов до життя, завжди активну, завжди бадьору, виплутувався, боровся, тікав, ховався...
Сидів раз у клуні, оточений большевиками. Сидить і не дише, слухає. Чує, як брама скрипить, бачить, як хтось на брамі з рушницею в руках стоїть і шукає очима по клуні. Його, очевидно! Але після світла в темряві не видно. Як блискавка, думка в голові: ще хвилина – і буде пізно. Стріляти не можна, бо той, що в дверях, не сам: у дворі ще є люди. Почують постріл і наготовляться. Треба діяти мовчки і якнайшвидше. І от – скік, сухий хруск черепа під прикладом, два, три, десять ступнів через подвір’я. Чути постріли, розрізненні, квапливі, але невдалі, бо вже пізно. Через садок до річки, ступив в очерет, а там... там два дні голодного сидіння. Як загнаний собаками заєць, причаївся, сидів у воді, слухаючи, відкіля чутно голоси та з якого боку свистять кулі. “Було дуже, дуже страшно...” А через тиждень, як божевільна, тікала від нього ціла Дніпровська флотилія більшовицька, бо він як “вчистив” по ній з гармат з Дівич-Гори, що коло Трипілля... Переїзд з боєм через Дніпро на дубах, блукання під Переяславом по лісах та плавнях. Всього бачив, усе знає, але тим живе і тим умре...
“Я партизан, я на карту не дивлюся. Так мені якийсь дядько розкаже, яка у них околиця, де лісок, де могила, де млин, де дороги... Обійду все, погляну, з гори роздивлюся, а тоді вже й видно мені, де будемо битись”.
Ніколи не наступає, а розбиває ворога, утікаючи від нього. Ніколи не б’є спереду, а тільки обхопивши ззаду, коли той, захоплений успіхом, женеться за якоюсь ніби розбитою частиною. Нові, як на наші часи, але які ж старі методи війни! Оповідає про свою босу піхоту, що швидше бігає, як кавалерія, а там ще про щось; і все бадьоро, весело.
Звернули на політику. Отаман зразу притих і насупився, а коли хтось із братії Петлюру не погладив, він суворо і з притиском казав: “Так уже не годиться! Самі ми його вознесли, то нічого й носом крутить; мусимо й далі його триматись”. Просто і мудро.
Отаман декілька днів тому був у “Головного”, з ним про справи говорив, у театрі йому зроблено овацію, і він з того всього задоволений. Але він ціну собі знає і знає своє місце: “Петлюра старший, Петлюра голова, і нічого ногам та рукам на неї ремствувати...”
Мені зовсім невідома суть тих подій, що сталися під час приходу до Києва Директорії і спричинили розходження отамана Зеленого з нею. Що там було?.. Хто завинив? Не питаю з делікатності про це. Тільки випадково чую від вояків Зеленого: “Всьому виною Коновалець”; то “він все наплутав та набрехав, а через нього й незлагода була...” [67, с. 393].
На “базі” Зеленого з’ясувалося, що переправи на той бік фронту доведеться ждати. Зараз із Козятина відходять на захід галичани, а тому, мабуть, змушені будуть відходити й наші військові частини. Правда, Зелений сподівається з дня на день своїх людей з околиць Трипілля, але що буде далі, які диспозиції – невідомо” [67, с. 392, 393].
Не знав про це Чикаленко, але знав отаман. Він не збирався відступати з України слідом за Петлюрою, а планував відновити широку повстанську акцію проти денікінців. Хлопці ж скучили за бійкою.
І справді, в той час, коли українське військо котилося до західного кордону, зеленівці рушили у протилежний бік, ближче до Трипілля. У жовтні вони вибили денікінців із Кагарлика. В місцевій друкарні видрукували тисячі листівок із закликом підійматися на боротьбу проти золотопогонників.

Заклик цей було почуто – тисячі хліборобів знову бралися за зброю і ставали козаками. Це був органічний рух, в основі якого лежала люта ненависть до російського пана. Повстання проти Денікіна ширилося, ставало всенародним. Петлюрі нічого не лишалося, як оголосити і від свого імені війну Денікіну, а відтак і любій його серцю, але ворожій Україні Антанті. Інакше він міг зійти з політичної арени вже ранньої осені 1919 року.

[ Початок ] [ 1 ] [ 2 ] [ 3 ] [ 4 ] [ 5 ] [ Джерела ] [ Населенні пункти України, про які йдеться у книзі ] [ Неповний список козаків і старшин отамана Зеленого ] [ Віктор Лісовол. Дума про отамана Зеленого ] [ Про автора ]