Тільки раз у житті пощастило мені побачити Зіновія Красівського, але він залишив незабутнє враження в моїй пам'яті назавжди. То було десь наприкінці вісімдесятих років минулого століття, коли він дочекався нарешті волі й повернувся в рідну Україну продовжувати саможертовну боротьбу за її волю…
Якось був я зустрівся в помешканні моїх незабутніх друзів Володимира й Оксани Лучуків із недавнім політв'язнем Михайлом Осадчим, що невдовзі перед нашою зустріччю вийшов на волю (я написав про нього в книжці споминів "Стежки-дороги"), і він запропонував мені взяти участь у святковому вечорі недавніх політв'язнів-поетів. Я, безумовно, радо згодився і за кілька днів, саме в неділю, поїхав на те свято поетів, організоване в чималій залі якогось будинку культури чи заводського клубу. Пригадую: крім Осадчого, мене й Марії Хоросницької, яка, здається, теж була скуштувала колись, хоч і недовго, "тюремного хліба", виступив із читанням своїх поезій Зіновій Красівський. Я, зізнаюся, живучи самотньо в глухому провінційному Бориславі, не чув нічого про Красівського й не читав ще жодного його вірша. Зрештою, де їх можна було прочитати, як його вірші в совєтській Україні не друкувалися?
Звернув увагу на те, як увесь зал, затамувавши подих, сприймав його кожне слово, і чув, як воно глибоко падає в мою душу. І коли він закінчив читати, довго й зворушливо присутні в залі йому аплодували, а після вечора обступили (видно знайомі) й не дали мені з ним познайомитися особисто. Більше в житті я його не бачив. Одначе доля і творчість Зіновія Красівського так мене вразили, що я невдовзі напитав і позичив прочитати його поетичну книжку "Невольницькі плачі", видану в Лондоні, перечитав по декілька раз кожного вірша й автобіографічну розповідь і збагнув, що заочно знайшов у ньому духовного побратима та однодумця.
Дуже заболіло мене те, що вже була проголошена незалежність України, майорять синьо-жовті прапори, вільно лунає мелодія національного гімну "Ще не вмерла Україна", а про Зіновія Красівського, як і про його поетичне слово, майже ніхто з нас не знає, – і спало мені на думку опублікувати його чималу добірку найболючіших віршів у письменницькій газеті "Літературна Україна", в якій після двадцятилітнього мовчання, починаючи з 1986 року, щорічно появлялися мої великі публікації. Але добірка З. Красівського, як і підготовлені мною публікації моїх друзів, що віддали життя за Україну, чомусь застрягла в глухому мовчанні. Даремно оббивав я пороги редакцій та декого з керівників нашої письменницької Спілки, – всі потішали мене, що все буде добре, обіцяли надрукувати, проте їхні обіцянки залишалися обіцянками. Нарешті мій терпець увірвався – і я майже самовільно виступив на засіданні письменницької Ради, хоч ніколи і не належав до неї. Письменники щиро мене підтримали, незважаючи на те, що декому з наших керівників моя витівка не сподобалася, – й незабаром публікації моїх покійних друзів стали появлятися.
Появилася і публікація Зіновія Красівського, який нічого про неї не відав і не дочекався того дня, коли вона світ побачила. Не зберіг я для себе й того числа газети, в якому були надруковані його вірші: десь, пам'ятаю, був дістав я адресу сина вже покійного Красівського і надіслав йому публікацію батькових віршів, але відповіді не отримав – не знав ні того, чи він мою пошту отримав, ні в якому числі газети була надрукована та добірка. Аж через деякий час в антології ув'язненої лірики "Очима серця", упорядкованої і виданої в Харкові однодумцями Красівського, передовсім Миколою Козаком, прочитав у вступному слові Володимира Верховеня до публікації віршів З. Красівського, що "6 лютого 1992 року в "Літературній Україні"... колишній політкаторжанин Іван Гнатюк нарешті підняв довголітню завісу і оприлюднив частину творчого доробку Зіновія Красівського. На превеликий жаль, уже по його дочасній смерті."
Пощастило мені підготувати й надрукувати ще дві публікації віршів із моїм супровідним словом про З. Красівського: одну – до його 60-річчя – в дрогобицькій газеті та другу – в журналі "Кур'єр Кривбасу". Клопотався й про перевидання його книжки "Невольницькі плачі" в Україні, хоч мої клопоти, можна вважати, були даремними. Одначе про ту невідому сторінку мого переживання за долю творчості Красівського, думаю, варто було б згадати...
Якось Володимир Коломієць, що завідував поезією видавництва "Український письменник", знайшов у стосах рукописів, на видання яких наша держава перестала давати кошти, й рукопис книжки Зіновія Красівського "Невольницькі плачі", невідомо ким підготовленого й надісланого до видавництва, і запропонував мені переглянути його й звірити з лондонським виданням. Я повиправляв у ньому ряд невдалих передруків, зокрема – коротких віршів, між якими не було ознак, що то окремі вірші; передрукував рукопис і повернув його до видавництва та заходився на прохання В. Коломійця шукати коштів, щоб видати книжку З. Красівського. Потрібно було 200 американських долярів, – сума начебто й невелика, але де її взяти? За порадою Івана Геля – заступника голови Львівської обласної ради – я звернувся за допомогою до Слави Стецько, яка кілька місяців годувала мене обіцянками й нарешті познайомила з видавцем книжки Красівського в Лондоні, і той заявив – навіщо, мовляв, її видавати знову?
Я досить різко нагадав йому, що Україна не в Лондоні, й перестав надіятися на таких, прости Господи, доброчинців.
Після тієї невдачі звернувся до знайомого мені голови Стрийської міської управи Шрамов'ята, вже й не пам'ятаю, за якою сумою гривень чи ще купонів, але й той повівся не краще: вісім місяців погодувавши мене теж голослівними обіцянками, нарешті розвів руками й відмовився від своїх обіцянок.
І тут Бог якимось чином надіслав Романа Коваля, який десь зумів дістати необхідні кошти й видати в Україні довгождану книжку Зіновія Красівського "Невольницькі плачі", за знайдений у Владимирській в'язниці рукопис якої автор шість років карався у спецпсихлікарнях…
Був я й у Моршині на похороні Красівського – самовідданого подвижника і мученика за нашу Національну Ідею.
Пригадую, народу зібралося сила-силенна, не менше, ніж на перепохованні Василя Стуса, Юрія Литвина й Олекси Тихого. Були поховальні вінки з написами від українських громад з Англії, Німеччини, Канади, Сполучених Штатів Америки. Промовляли над ним, непорушним у домовині, його побратими, друзі й просто ті, що прийшли попрощатися з ним над його вічною оселею. Промови були скорботні, щирі, сповнені великої любові й шани до нього, але, на жаль, чомусь запам'яталися лиш ті, що ніби не вписувались у всенародну скорботу. Шимко з Канади, приміром, – голова Світового конгресу українців – сказав, що "ми разом із покійним боролися за волю України", – оте "разом" особливо різко підкреслювало різницю долі Зіновія Красівського, який промучився у неволі двадцять шість років, а Шимко та чимало інших, може, й щирих патріотів, прожили їх ніби на іншій планеті. Боляче вразила мене і якась явно недоречна критична оцінка Євгена Сверстюка поетичної творчості покійного, – думаю, що Красівському було вже до всього байдуже: відійшов у вічну Пам'ять і Славу як невмирущий Лицар святої боротьби за кращу долю свого народу, відавши усе життя з дитинства до самої смерті – рідній Матері-Україні.

Іван ГНАТЮК
м. Ірпінь Київської обл.
12 січня 2005 р.
Публікується вперше.

До змісту Жага і терпіння Зеновій Красівський у долі українського народу