Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Лютий 1918-го у Києві

У Київ прийшов Муравйов. Із перших же хвилин кияни відчули: життя закінчилося. Залишалася лише стрімка стежка до пекла...
Після двотижневої смерті великого міста люди почали вилазити з льохів на вулиці – голод кликав до дії. Втягуючи голови в зимові пальта, зі страхом оглядали вони зруйнований Київ. А на перехрестях вулиць за “недорізаними буржуями” пильно спостерігали червоногвардійці, що прийшли “визволити” Україну від української влади.
Муравйовці були мало схожі на людей – такі жахливі були у них лиця. Та й на вояків регулярної армії вони були неподібні. Кидалось у вічі, що їхній одяг, напевно відвойований у “буржуїв”, не відповідав “внутрішньому світу” цих випадкових власників. Та головне – на кожному з них холодно відбивали зимове сонце арсенали найрізноманітнішої зброї. Біля ніг вартових, як вірні пси, тулились кулемети, готові у будь-який момент загарчати злими чергами.
Вулиці Києва спорожніли. Життя вирувало лише на Хрещатику – тут знічев’я тинялись переможці. Траплялись і переможені.
Спочатку натовп не звернув особливої уваги на авто з озброєним людом, яке наближалося до Думської площі з боку Васильківської. На площі авто зупинилось – і матрос, вставши з сидіння, зробив жест обома руками, закликаючи підійти до нього. Обличчя “таваріщєй”, що швендяли по Хрещатику, просвітліли. Кияни ж не приховували свого переляку. І було чого: з авто на них виглянули рушниці. Й кулемет описав цівкою півколо. Кияни хотіли дременути, принаймні розчинитися в натовпі, та розуміли, що вже пізно.
Обличчя матроса, і без того грубе та ще й рябе, набурмосилось до краю. В звірячих очах його розгоралося революційне полум’я безпощадності.
Почав він хрипко. Обличчя його враз підстрибнуло, а широкий рот, здавалося, став ще ширшим. Промова його була сумішшю погроз та оголошень. Зокрема матрос повідомив, що “по волі робітників” його призначено комендантом Києва.
Прокричав він і про те, скільки часу вже сумлінно бореться за владу робітників, бідніших селян, похвалився, скільки вже розстріляв офіцерів і буржуїв, у тому числі й у Києві. Сказав, що походить із Дону, де російські офіцери забили його жінку та дитину. Відтоді він і нищить офіцерів, які трапляються йому на дорозі. Загрозивши всім, хто проти нової влади, він пообіцяв, що “не втече й сам Петлюра”.
Нарешті авто з комендантом міста рушило далі – й люди з полегшенням зітхнули. Та чи надовго втішились вони? Адже насувалась ніч, якої нетерпляче чекали легіони “таваріщєй” – вони ж бо на Київ дивилися як на велику здобич.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції