Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки
Видання Історичного клубу "Холодний Яр"

Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Київська трагедія

Вийти з Педагогічного музею було не так легко. Артилерія “братів із півночі” добре пристрілялась і засипала район шрапнелями. Співали свої пісні смерті й кулі. Члени Центральної Ради стояли біля виходу з будинку Педагогічного музею та споглядали на поранене місто. Сутеніло. Зліва підносився чорний дим. За університетом червоніла заграва: то горів прибутковий будинок Грушевського на Паньківській вулиці. На вулицях ніби вимерло.
Ось в університет ударив гарматний снаряд, за ним слідом другий. Гриміло й у районі оперного театру. Більшовицькі шрапнелі раз за разом покривали колишній жіночий пансіон Левашової, де розмістився Військовий генеральний комітет. “І кожен раз, коли гарматний стріл пробивав стріху й вибухав на піддаші, залізна стріха здіймалась великим пухирем, а потім знову спадала. Вирватись із будинку Ради ніяк не можна було; довелось там сидіти й чекати”.
У вестибюлі зосереджено походжав Микола Порш. Час од часу він знервовано вигукував, що серед військових керівників “нема тямущої людини”, що військові відмовились прийняти його стратегічний план і через це, мовляв, дали більшовикам у руки багато козирів... І це жалівся військовий міністр!..
Член Центральної Ради Микола Ґалаґан таки ризикнув і, пригинаючись від кулеметних черг, рушив до свого будинку на Жилянській. Обкидувало його і мерзлою землею від розривів гарматних стрілен.
Мешканці будинку, де він жив, сиділи в підвалі, очікуючи завершення бомбардування. Лише Миколина теща поралася на кухні. Ґалаґан, взявши шклянку чаю, мовчки засів за “Історію Французької революції”. А по стінах будинку, мов горох, торохкотіли кулі...
Уранці прийшла з лавки дівчина-служниця й сповістила, що Київ зайняли більшовики. Вони оточують квартали й роблять повальні труси...
– Вже й до нашого будинку доходять, – з якоюсь безтурботністю сказала вона.
“Коли застукають дома, буде кінець”, – подумав тривожно Микола і кинувся до скрині шукати цивільне вбрання, бо досі ходив у військовому. Ледь встиг переодягтися, як червоноармійці зайшли на подвір’я.
Поцілувавши на ходу сина і дружину Ольгу, Микола притьмом вискочив із квартири. Але далеко не зайшов: на сходах сидів червоноармієць із типовою “кацапською” фізіономією. Був він озброєний до зубів: мав рушницю, револьвер, дві бомби, до того ж був оперезаний кулеметними стрічками. Щоб заговорити йому зуби, Ґалаґан вдав, що побоюється бомб.
– Спрячьтє лучше еті самия бомби, нєровєн час, упустітє, апасна вєдь.
– Нічяво, нє апасна, – кацапура був утішений, що дорослий чоловік боїться гранат. А він, сміливець, бач, тримає їх у руках. Та ще й бавиться ними.
– Лучше би спряталі всьо же... – Микола помалу просовувався сходами далі.
– Чаво прятать-то, ані бєз капсулєй... – сказав “воїн революції” і, демонструючи свою “удаль”, почав підкидати гранати.
Микола, пройшовши ще кілька кроків, знову ніби з острахом мовив:
– Ви, ваєнниє, панімаєтє, что означаєт “бєз капсулєй”, “с капсулямі”, а нам, штатскім, ето всьо єдінствєнно... Спрячтє лучше.
Чи Микола виявився гарним актором, чи москаль – до нестями тупим, але небезпека минула. І пішов Микола містом шукати собі пристановища.
А тим часом червоний жах вже навис над Києвом. Сотнями розстрілювали старшин. Удень і вночі арештовували та вели кудись людей, звідки вони вже не вертались. Хапали на вулицях. Шукали вільних козаків, гайдамаків, членів Центральної Ради та міністрів. Розстріляли трьох лівих українських соціалістів-революціонерів, членів Центральної Ради, хоч вони були прихильниками “радянської влади”. “Єдина причина була та, що вони були українці. Розстрілювали всіх, у кого знаходили посвідку на внесок до Українського національного фонду. Знущались із портретів Шевченка й, подібно до царських жандармів, палили українські книжки...”
Особливо багато киян було розстріляно в Маріїнському парку. Їх потім вантажними автомобілями звозили до великої трупарні військового шпиталю. “На подвір’ї, – описував член Центральної Ради Яків Зозуля, – я побачив п’ять, а то й більше великих куп мертвих тіл, скинутих з авто, як дрова... Я оглядав ті тіла, що годину тому були ще живі, і шукав знайомих... Було досить зимно; свіжа кров, що витікала з ран, здіймалася над купами густою хмарою”.
Трупи лежали по всьому Києву. Така була плата за гуманізм, який виявив Симон Петлюра до побореного на якусь мить ворога.
З Києва треба було рятуватися втечею...
Але й у рідному Требухові, куди з пригодами таки дістався Микола, було неспокійно, бо більшовики скрізь шукали офіцерів. Довелося тікати і з дому – та ночувати в колишнього свого джури Нестора Демидовича...
Одного дня над Требуховом з’явились німецькі літаки. Стало ясно, що німці перейшли в наступ. Більшовики, що отаборилися в селі, почали похапцем продавати селянам за безцінь коней, сідла, вози, амуніцію. Кинувши зброю, пішли врозтіч, вдаючи з себе демобілізованих, що йдуть собі з фронту додому.
Микола наважився повернутися до Києва, який, за чутками, вже звільнили німці. На дорозі ніякого руху на було – все принишкло. Вже коли виїхали за Бровари, погонич показав пужалном поперед себе. Спинивши коня, тривожно вигукнув:
– Он німці йдуть!
Погонич у роки Світової війни був поранений – і якраз на німецькому фронті, й, певно, не міг уявити собі, що з німцями можна зустрітись і мирно розійтись. Ґалаґан наказав їхати далі, але дядько якось нерішуче поганяв коня.
Ось і німецькі кавалеристи. П’ять чоловік. Вони навіть оком не повели в бік підводи. За ними їхала чота, далі сотня, а за нею кінний полк, потім піхота, артилерія і знову піхота з кулеметами... Німецьке військо лилось безперервним сіро-зеленуватим потоком по дорозі з Києва на схід. “А серед тої маси німецького війська виринали окремі фігури українських вершників з національними пов’язками на рукавах та з довгими шликами на шапках. Символ відношення реальних сил двох держав”.
У душі панувало сум’яття. З одного боку, серце раділо, що настав кінець російській сваволі й жорстокості, “не буде тепер звірячого нищення людей... трусів, грабунків. Але, з другого боку, була якась непевність...” Що несуть із собою ці суворі люди у сталевих шоломах, що ходять збитими лавами під звуки сопілки?
Українці поставились до німців цілком прихильно, бо ж вони прийшли як союзники. Та й не тільки українці, а взагалі київські обивателі прихильно зустрічали німців, бо ті принесли з собою визволення від більшовицького пекла...
Микола Ґалаґан приїхав до Києва 24 лютого (а за новим стилем 9 березня). Приміщення Центральної Ради було розгромлене: за три тижні нашестя більшовики встигли понівечити все, що мало хоч і опосередковане відношення до “буржуазної” української влади: всі стільці, столи, шафи, скрині, лавки було поламано.
Почали сходитись члени Центральної Ради: всі в брудних чоботах, шинелях, у папахах або картузах, неголені й нечесані, приголомшені недавніми подіями.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ