Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки
Видання Історичного клубу "Холодний Яр"

Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Евакуація УНР очима урядовця Андрія Бондаренка

27 січня 1919 року о 9-й годині ранку в Києві було оголошено евакуацію. Розпорядженням уряду обов’язок продовження боротьби “було залишено на добру волю і моральність кожної особи”, – зазначав свідок евакуації Андрій Бондаренко. Тобто Директорія не наказала своїм урядовцям слідувати за нею.
Андрій Бондаренко стверджував, що з 322 осіб однієї з установ УНР зголосилося відступати лише 17 чоловік. Андрій згадував, як одні говорили: “Развє руськіє люді могуть бить врагамі нам, руським?”, а інші: “Та хіба ж ті большовики не такі люди, як ми?”
До подібної агітації уряд ставився байдуже. “Там, де треба було... максимум енергії – праці, волі й дисципліни проявити, то вони (члени уряду) панькались, гуманічали”.
Коли ж за дві години прийшло нове повідомлення, що кожний, хто евакуюється, може отримати зарплатню на три місяці вперед, то кількість “патріотів” різко збільшилась. За грошима утворились черги – хоч і платили банкнотами, які вже ніякої вартості не мали: “лопатками”, “аеропланами”, “гетьманками” та “богданівками”.
Більшість із тих, хто отримав зарплату за майбутню тримісячну працю на Українську Народну Республіку, залишилися в Києві чекати нової влади. У вагонах, твердив Андрій Бондаренко, зібралась лише 1/12 частина тих, хто отримав зарплату... Куди будуть евакуюватися, ніхто не знав – не відали навіть ті, кому належало про це знати. А ось вороги взнали раніше, як українські урядовці.
За наказом Москви члени більшовицького підпілля “зі всіх станцій паротяги порозганяли... а решту, що тут ще була, машиністи попсували”. Тому й потяги змогли виїхати не 27-го, як планувалось, а лише о 3-й годині ночі 29 січня.
Замість технічного майна, з яким легше було б відвойовувати Україну, у вагонах насамперед “евакуювали горілку” та “жінок, собі для забави”. Не взяли навіть друкарських машинок. Тому урядові накази переписували від руки.
До Вінниці прибули надвечір того ж дня, близько 20.00.
Неймовірний хаос продовжувався й тут.
А більшовики вже наближались до “нової столиці” УНР. Чим ближче підходив фронт, тим бездіяльнішою ставала українська “влада”. Зате всі ресторани і кафе у Вінниці були переповнені військовими.
26 лютого уенерівці тікали вже з Вінниці. 28-го прибули до “чергової столиці” – Кам’янця-Подільського. “Але ж де там було працювати, коли абсолютно ні про що не було кому дбати”. Одні стверджували, що тільки вони порятують Україну, інші – що тільки ними ухвалені закони врятують “неньку”.
Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57 осіб). Так “у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало”, – писав Андрій Бондаренко, зараховуючи до міністрів і їхніх заступників.
Комітет спасіння України оголосив себе всеукраїнською владою. Та насправді це була влада в Кам’янці-Подільському, та й то лише в його частині, по один бік Смотрича, – до того ж на папері.
Українці енергійно гризлися між собою, а ворог невблаганно наступав. “Усі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали... Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати”.
Так і не помирившись, обидві “влади” вдарили навтікача в напрямку Скали і Гусятина. “Уряд України утікає, а Комітет спасенія України його що є сили доганяє”, – з болем писав урядовець Андрій Бондаренко.
Отож сім днів існувала “влада” Комітету спасіння України. На сьомий день прокинулися мешканці Кам’янця – а цієї “влади” вже немає. І невідомо, де поділась. Тим часом до урядової установи, з якою евакуювався Андрій Бондаренко, нікому не було діла. “Ми весь час оставалися одні”, – писав він.
Нарешті одного дня надійшов виклик їхати в “чергову столицю УНР” – Рівне і приступити до праці. Приїхали – а тут протиурядовий виступ отамана Володимира Оскілка! “Отак із-за влади весь час поміж собою сварилися, а нас за це били вороги”, – зробив невтішний висновок Андрій Бондаренко.
Тепер тікали в бік Радзивіллова, Бродів, Красного, Золочева.
Хоч 22 січня 1919 р. і оголошено Злуку, занотовував свої враження Андрій Бондаренко, “але ж навпаки було на ділі: уряди (УНР і ЗУНР) були між собою великі вороги”. Сварились на всіх рівнях, а працювати не хотіли чи не вміли. Тому й “в урядах сиділи то поляки, то жиди, а це ж були наші вороги”, – стверджував він.
Їхали від станції до станції, даючи на кожній із них хабарі залізничникам. За Зборовом зупинилися, бо шляхи були забиті потягами з майном Великої України. Врешті все це майно розграбували місцеві селяни, а що не встигли селяни, дограбували поляки. “Отак пропало Великої України евакуйоване майно”.
Дійшли до Бірок, а далі не можна, бо в Підволочиську – більшовики, а ззаду в Дичках – поляки. В той час із Румунії несподівано прийшло спасіння у вигляді запорожців. Почався наступ на більшовиків. Ворога відігнали.
4 червня прибули до Волочиська, 8-го – у Проскурів, а 11-го були знову в Кам’янці-Подільському. Вершталися його вулицями до 17 листопада. Коли ж Кам’янець зайняли поляки, Андрій Бондаренко з рештою урядовців попрямував на Кульчин та Любар. “Приїхали ми в Любар, – згадував він, – от тут “патріотів” було так, аж кишіло. Головними з них були: Волох – командир якихось окремих гайдамаків; Божко – командир матері Січі Запорозької і Данченко – командир так званих українських радянських частин. Тут на уряд України накинулись вони”.
Омелян Волох ультимативно вимагав від Петлюри зречення від влади, а отаман Данченко, не гаючи часу, забрав у Любарі рештки державної скарбниці, розграбованої перед тим у Проскурові. Старший над юнаками, що охороняли залишки скарбниці, сказав: “З-за грошей ми битися не будемо”.
“Тоді Волох почав Любар обкладать, щоб собі хоч що-небудь дістать за свою патріотичну вдачу”. На його бік перейшла більша частина особистої охорони Петлюри.
Голова Директорії та його безталанний уряд 3 грудня змушені були тікати на Нову Чорторию... Їх прикривали кінні частини 3-ї Залізної дивізії Олександра Удовиченка – на цей раз вже не від окупантів, а від “своїх”. Так, уряд тікав від свого, тепер вже колишнього, війська, яке готове було вимісити відчай і розпач на головних винуватцях...
4 грудня на нараді у Чорториї Симон Петлюра запропонував Омеляновичу-Павленку-старшому обійняти командування українською армією, власне її недобитками. Той відповіді не дав. Тоді Петлюра призначив нову нараду на 6 грудня в Чорториї. Ситуація була непевна, у будь-який час він міг сподіватися арешту або полону. Тож не дочекавшись згоди Михайла Омеляновича-Павленка, 5 грудня 1919 р. Петлюра видав наказ про призначення того командувачем Дієвою армією, а заступником – Юрка Тютюнника. А сам на світанку наступного дня несподівано виїхав до Польщі, покинувши військо в найтяжчий момент. Це була банальна втеча... Хоч і запевняв делікатний прем’єр Мазепа, що Головний отаман виїхав на переговори з польською стороною.
Честь Петлюри врятували Михайло Омелянович-Павленко та Юрко Тютюнник, які, зібравши тих, хто не змирився з поразкою, повели новосформовану армію в легендарний Зимовий похід.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ