Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки
Видання Історичного клубу "Холодний Яр"

Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

У Жашківській земській лікарні

Козак кінно-гарматного дивізіону полковника Алмазова Олекса Молодожоненко в Зимовий похід вирушив хворим на тиф. У нього була можливість уникнути тяжкого походу в небезпечне невідоме, роззброїтись і віддатись на ласку поляків у надії на лікування в стаціонарних умовах... Але то була б капітуляція... А хіба могло козацьке серце з нею примиритися?
І 6 грудня 1919 року козак Молодожоненко вирушив разом з іншими відчайдухами в запілля денікінської армії. З усіх сил намагався він втриматись у сідлі. Але після одного відпочинку вже піднятися не зміг і товариші поклали його та ще двох козаків на воза і рушили в напрямку Жашкова...
А в Жашкові пролунав суворий вердикт полковника Алмазова – залишити хворих у місцевій земській лікарні. Як не благав Олексій свого друга Петра не кидати його, той мусив виконати наказ командира. І два десятки тифозних лягли на холодну муровану долівку Жашківської земської лікарні...
Очуняв Олекса вже в ліжку. Зі здивуванням побачив, що одягнений він у чисту білизну. Спантеличений, дивився він на лагідне обличчя жінки, яка схилилась над ним. Та була явно задоволена, що козак нарешті відкрив очі. За нею стояла ще одна жінка у білому халаті.
– Пора, пора вже, козаче! – бадьоро сказала вона. – Спить та й спить, треба ж і міру знати.
Нарешті Молодожоненко збагнув, де він...
Із кожним днем прибували сили. Він лежав на ліжку і згадував минуле, а “до будуччини не хотілось заглядати”...
Якось сестра-жалібниця сказала:
– Скоро Різдво, а ті продукти, які залишив ваш командир, кінчаються. Що робити?
Лише тепер довідався козак, що командир потурбувався про своїх вояків, залишивши на їхнє утримання кілька мішків цурку і борошна. Медсестри вимінювали цукор у населення на інші продукти, розширюючи таким чином раціон хворих. Населення, до слова сказати, з повагою ставилось до хворих “петлюрівців” – бо ті “бились із Денікіним”.
У Жашкові тоді не було ніякої влади: денікінці й “петлюрівці” вже пройшли, перші на південь, другі – на схід. А більшовики ще тільки наближалися. Вони увійшли до містечка у перший день Різдва. В лікарні запанувала тривога.
Ось і представник нової влади...
До лікарні зайшов червоноармієць у кожусі. Струсивши сніг і залишивши рушницю в сінях, він переступив поріг і весело запитав:
– А хто тут лежить? Товариші чи добродії?
Більшовик говорив українською.
– Оцей, напевно, добродій, – показав він на Молодожоненка, – по очах бачу, ич, як ними виблискує!
Мусив відвернутися Олекса до стіни.
– Ну, так із ким тепер б’єтесь? – запитав солдат у іншого козака.
– Зараз не б’юсь ні з ким, бо тут ось лежу, а раніше з Денікіним.
– Так і Петлюра проти Денікіна?! – здивувався червоний. – А нам казали, що ви разом із Денікіним йдете проти народу.
– Ніколи ми не йшли проти народу, – обізвався й Олекса.
Зав’язалась жвава і приязна розмова... Коли це до палати увійшов ще один. Був він у чорній шкірянці. Почав із крику та московської лайки.
Усі притихли, разом із ними і червоноармієць-українець...
Нарешті москаль вигавкався... На прощання він добряче струсонув дверима – щоб знали, хто в Жашкові тепер хазяїн.
Вичекавши паузу, червоноармієць повідомив, що то був чекіст.
– Але ви не бійтесь: є наказ вас не займати.
Настановивши в селі свою владу (ревком), червона частина наступного дня потяглася на південь – наздоганяти білогвардійців, які, биті українськими повстанцями, тікали до Одеси. На прощання залишили в лікарні і трьох своїх тифозних.
Попри владу ревкому, життя в Жашкові йшло своєю чергою: тут, як і раніше, найліпше “ходили” керенки та гривні, а за совіцькі й сірника не можна було купити.
Про харчування своїх хворих більшовики не потурбувалися. Отож ті допомагали закінчувати харчові припаси, що залишив для козаків полковник Алмазов, який продовжував свій шлях на схід у складі армії Михайла Омеляновича-Павленка...
А зустрілися знову Олекса Алмазов, тепер вже генерал-хорунжий Армії УНР, і козак Олексій Молодожоненко в Чехословаччині, в Подєбрадах, вже як студенти Української господарської академії.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ