Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Адріян Марущенко-Богданівський, воїн та історик

Вичерпна історія Армії Української Народної Республіки не буде написана ніколи. Тому що далеко не всі з тих, кому вдалося пройти неймовірно тяжкий шлях випробувань у її лавах і вижити, написали спогади про ті історичні для нашого народу дні. Тож з особливою повагою ставишся до воїнів, які уславили себе на полях битв, а потім на еміграції, в тому числі й у таборах для інтернованих, пером своїм увічнили подвиг побратимів.
У ряду таких постатей стоїть Адріян Марущенко-Богданівський, герой двох війн – Першої світової, де він здобув сім орденів, і Великої вітчизняної війни українського народу 1917 – 1920-х років. У лавах українського війська в 23 роки він став підполковником, а за участь у Першому зимовому поході був відзначений найвищою українською військовою відзнакою – орденом Залізного хреста.
Лавровим вінком можна було увінчати його і за внесок в українську історичну науку, адже Адріян Марущенко-Богданівський є автором низки історичних праць, а саме: “Українізація частин в російській армії (1917 р.)”, “Занапастили Божий рай”, “На світанку (уривок із щоденника ад’ютанта дивізії. 1920 р.)”, “Передостанній бій Окремої Кінної Дивізії (1920)”. А найголовнішим його твором стали “Матеріали до історії Лубенського імені запорозького полковника Максима Залізняка полку”, опубліковані в п’ятьох збірниках журналу “За Державність” у 1930-х роках. На підставі цієї праці можна вивчати драматичну історію українського війська.
Щоб збагнути трагедію тих, хто став на захист нашої Батьківщини, наведу уривок із цих “Матеріалів...” про страшні дні перебування Армії УНР у “трикутнику смерті” наприкінці 1919 року:
“...Епідемія тифу... зі скаженою швидкістю руйнувала дощенту частини армії. Армія танула як віск і обернулася у велетенський обоз із тифозними... На возах сиділи скорчені в три погибелі постаті, замотані в усяке дрантя-лахміття, боронячись від... дощу зі снігом, що немилосердно бив у лице...
Тиф косив своє “жниво” серед оборонців України, які не мали ліків і не могли їх одержати з-за кордону... через заборону держав, які підтримували Денікіна... Справді, треба було мати залізні нерви, щоб не збожеволіти... від слухання рапортів, доповідей та звітів про жахливий стан у частинах...
Проходимо біля якогось шпиталю, наспіх зробленого з їдальні (як про це свідчить таблиця на ґанку того будинку), – аж волосся диба стало від того жахливого крику-зойку хорих вояків!
Старшини і стрільці ледве що не на землі лежали на брудних матрацах, напіврозкриті, в одній білизні, що була не чистіша від тих матраців. Ось лежить стрілець – блідий, очі викотилися, дивляться нерухомо в сіро-олив’яне небо, а зсинілі уста розхиляються, мов шепочуть останню молитву...
Обік нього – козак-запорожець із розтріпаним оселедцем, лежачи на вогкому напівзамерзлому матраці, звивається в муках-болях. Зсовується зі свого ложа і непокоїть сусідів. Уста спалені, чорні, покриті піною; щоки вкрила трупова блідість; блакитні розпалені очі забігли кров’ю, втопили зір у нас і дивляться з якоюсь надлюдською мольбою про поміч.
– Болить... болить... – слабим голосом, повертаючись із боку на бік, простогнав цей вояка-запорожець, показуючи лівою рукою на груди, які прикрашувала брудна, широкою прошвою вишита сорочка...
Самотні, зломлені, змучені від лютого тифу, як снопи лежали без руху; в гарячці відчиняли свої шкляно-мертвенні очі й дивилися в похмурий сірий небозвід, з якого, мов щоб полегшити їхні муки, – поливало рясно дощем-снігом, проймаючи їхні напівмертві тіла вогким осіннім холодом.
Інші – схоплювалися на ноги, падали на других, белькотали, кричали; санітари укладали їх, давали щось пити, накривали шинелями або чумарками, а обіч – без жадного накриття лежали посинілі трупи, з яких стягалася одежа для тих, що ще ворушився.
Терен перебування армії щогодини зменшувався. Орієнтацій і думок було багато: одні носили в кишенях російські наплечники, показуючи їх з усміхом; інші розходилися по дядьках, підробляючись під селян чи робітників... Тільки незначний відсоток стояв на твердому ґрунті “битися за Україну, битися до загину”... і перед жадним ворогом не капітулювати, помимо того, що формально обов’язок провадити дальшу боротьбу було узалежнено від бажання кожного вояка, – “решту ж розформувати й уважати вільними”.
Такий настрій панував і в рядах 2-го кінного Переяславського полку, який відходив разом із армією до району Старокостянтинова, прикриваючи її недобитки упертими ар’єргардними боями з переможною кіннотою московських “золотопогонників”, забираючи від них обози, артилерію та інше військове майно.
З бойових частин ціла група Січових стрільців демобілізувалася. Решта частин, незважаючи на розпачливий стан, все ж таки не використала дозволу й не прийняла рішення про самоліквідацію.
Рівно ж і переяславці мали в собі багато гарту духу, бо складалися із свідомих одиниць і відважних бойовиків; вони не могли знести ворожого панування і на загальному зібранню полкової старшини всі одноголосно постановили: “Смерть фізична приємніша, ніж моральна”. Тож і пішли вони у Зимовий похід по тилах Добровольчої армії... В похід, овіяний славою, яка й тепер бентежить наші серця...
Якби ж кожний старшина чи козак написав історію своєї частини, – якою багатою стала б наша історична пам’ять... Як би сьогодні стискались наші п’ястуки і калатали серця!
У мене є можливість коротко розповісти про достойного сина українського народу Адріяна Федоровича Марущенка-Богданівського, який гідно захищав нашу Батьківщину і на полях битв, і на сторінках історичних літописів. Народився він 17 серпня 1897 року в Києві в сім’ї залізничника. Дитячі роки провів у Києві, тут і почав навчання, але згодом переїхав із батьками до Ростова-над-Доном, де 1913 року закінчив реальну школу. Через наполягання батька мусив йти до російського війська “вольноопределяющимся”. На Першій світовій війні був тричі поранений. За бойові заслуги отримав сім орденів та офіцерський чин.
Після Лютневої революції взяв активну участь в українізації російських частин. Із квітня 1917 року – на військовій службі Україні . Від листопада 1917-го і до кінця січня брав участь в обороні Києва від російських посягань. Ось посади, які він обіймав за час служби в нашому війську: ад’ютант командира 1-го Українського імені гетьмана Северина Наливайка полку, ад’ютант командира Лубенського сердюцького кінного козацького полку (1918), персональний ад’ютант кошового отамана “Військ козацьких Харківщини”, господар і командир збірної сотні 2-го кінного Переяславського полку (кінець 1919), начальник штабу 2-ї бригади Окремої кінної дивізії Армії УНР (1920), старший ад’ютант інспекторського штабу дивізії (армії?).
Перебуваючи в таборах для інтернованих у Польщі (Вадовиці, Стшалково, Щипйорно), мріяв продовжувати освіту, але “моральний обов’язок не дозволяв залишити армію”. Тож освіту продовжив у таборі міста Каліша, де закінчив академічні курси Генерального штабу. Коли було узято курс на ліквідацію армії, Адріан Марущенко-Богданівський демобілізувався. Але з побратимами зв’язку не втрачав: 1923 року він став членом Української спілки військових інвалідів Окремої кінної дивізії. Працював фізично на вугільних копальнях. У 1923 – 1925 рр. навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах (Чехословаччина), а потім перевівся до Гірничо-ливарної академії у Кракові, яку й закінчив, здобувши фах інженера-ливарника. Був активістом Спілки українських студентів, фінансово підтримував Стипендійний фонд імені Симона Петлюри.
Підполковник Армії УНР Адріян Марущенко-Богданівський помер від сухот 1940 року в Польщі. Там і похований.
Пам’ятаймо тих, хто зберіг пам’ять про Визвольні боротьбу!

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції