Роман Коваль
Багряні жнива Української революції

100 історій і біографій учасників Визвольних змагань

Подільський отаман Чорний Ворон

Народився Віктор Чекірда 11 листопада 1894 року в родині селян Оникія і Єфросинії в с. Іванківці Проскурівського повіту Подільської губернії (тепер Хмельницька область). Дитячі роки провів у рідному селі. Освіту здобував у Проскурівській міській школі, шість класів якої закінчив 1911-го. 1913 року здав екстерном екзамен в реальній школі ще за два роки. Після цього влаштувався урядовцем у казенній палаті Кам’янця-Подільського.
На початку 1915 р. Віктора Чекірду мобілізували до війська. Скінчивши Першу київську школу прапорщиків, виїхав на фронт, де перебував до 1917-го.
Після Лютневої революції брав активну участь в українізації частин російської армії, пізніше в лавах Армії УНР “боровся за самостійність Батьківщини”.
Згодом діяв на чолі партизанського загону.
Коли в жовтні 1920 р. внаслідок прелімінарного договору в Ризі українсько-польський протибільшовицький фронт завмер на Поділлі, Віктор Чекірда перебував у запіллі ворога. Не дочекавшись визволення свого терену українською армією, мусив сам переходити кордон – щоб інформувати українське військове керівництво про дислокацію більшовицьких частин.
Робив це неодноразово. Виконав і доручення української сторони – передав особисто в руки секретний пакет комдиву 41-ї совєтської дивізії Володимиру Стойкіну, який був у таємних зносинах зі штабом української армії.
Про цю небезпечну місію Віктор Чекірда детально розповів у своєму спогаді “З недавнього минулого”.
Коли по закінченню перемир’я українська армія внаслідок контрнаступу червоних відступила і врешті сховалась за польськими дротами, Віктор Чекірда лишився на Батьківщині. Невдовзі нав’язав зв’язок із Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, який готував повстання в Україні. Легалізувався під іншим прізвищем на посаді заступника заготівельного відділу в Томашполі Ямпільського повіту.
Відчувши, що йому не довіряють і, більше того, вже почали за ним стежити, мусив тікати. Невдовзі влаштувався “начальником міліції на 4 волості”. Довелося і тут міняти своє прізвище. Та й у міліції не загрів він місця – після двох місяців служби мусив тікати і звідси. Знову під іншим прізвищем знайшов собі роботу на цукроварні.
Партизанський загін Чорного Ворона був непостійним, козаки збиралися лише на акції. Нальоти здійснювали вночі, атакували переважно “ріжні чека”, нещадно нищачи живу силу ворога, документацію та майно. Випускали політв’язнів.
А вдень отаман знову ставав “совслужащім”. Він налагодив ділові зв’язки з багатьма директорами цукроварень, більшість з яких були поляки. Оскільки в цукроварнях стояли червоні гарнізони, Віктор Чекірда мав можливість перезнайомитися з командирами багатьох більшовицьких частин. Проводячи з ними дозвілля, діставав багато цінної інформації. Червоні й не здогадувалися, що симпатичний чорнявий юнак і є отим грізним Чорним Вороном, за яким вони не один тиждень полювали.
1921 року (очевидно, наприкінці осені) Віктор Чекірда приїхав до Польщі зі звітом до українських військових інституцій. Перечекавши зиму, повернувся на окуповану Батьківщину...
У спомині “Калачі прозрадили” Віктор Чекірда розповів про одну з успішних відплатних акцій навесні 1922 року – одночасний напад на каральний батальйон і на зсипний пункт одного подільського містечка.
1922 року в бою біля с. Іванівки, що неподалік Яруги на Дністрі, його загін “знищив цілий радянський карний полк”. Під час цього “партизанського наїзду” отамана поранили. “Коли було вислано проти мене біля сотні чекістів, – писав Віктор Чекірда про цей епізод боротьби, – і коли большовики обіцяли велику нагороду за мою голову, хто мене пійме, я зробив останній наступ і під час бою був ранений, і в силу обставин мусів повернутись до Польщі”.
З таборів для інтернованих хотів він утретє вирушити до України – з метою організації повстання, “але за це усе заслужив лише зі сторони вищого командного состава невдячність – і я рішив їхати до Чехії, щоб продовжувати свою освіту. Но також глибоко помилився, позаяк уже 10 місяців тільки і чую, що стараються і обіцяют, а в цей час я мушу працювати тяжко в лісі, де ледве зможу виробити на харчі”.
Врешті Віктора Чекірду 1924 року прийняли до Української господарської академії в Подєбрадах на економічно-кооперативний відділ. Та хвороби, набуті під час збройної боротьби, заважали навчанню.
Рентген виявив у нього початковий туберкульоз легень. Окрім того, він хворів на неврастенію та малокрів’я. Мав відморожені вуха, нариви на голові. Страждав на серцеві напади. Внаслідок хвороб він несвоєчасно здавав заліки та екзамени. Через академічні заборгованості його позбавили стипендії. Віктор Чекірда в розпачі пише до ректорату листа, в якому просить допомоги, адже він на чужині “не має жадних засобів для існування”. В цей тяжкий час приходили думки про самогубство...
Довелося забрати документи з академії. Його особиста справа як студента УГА закінчена 4 липня 1925 року. Та від мрії про навчання він не відмовився і пізніше студіював у господарчій школі в Рожнові (Чехословаччина)...
16 грудня 1934 року, маючи вже сорок років, Віктор Чекірда повінчався з дочкою лісничого...
Після Другої світової війни Віктор перебував на еміграції в Німеччині. Потім тринадцять років жив у Парагваї. Заснував тут молочну ферму. Згодом виїхав до США, де, тяжкою працею заробляючи на життя, щедро жертвував на національно-громадські потреби. Співпрацював із журналом “Дороговказ” (Торонто) – органом вояцької думки і чину, до редакції якого надіслав чимало спогадів про свою партизанську діяльність.
У листопаді 1964 році редакція “Дороговказу” привітала сотника Армії УНР Віктора Чекірду з 70-літтям та надрукувала невеликий фрагмент одного з його спогадів.
У короткому вітанні редакція повідомила, що Віктор Чекірда є лицарем трьох українських орденів: Залізного хреста, Хреста Симона Петлюри та Воєнного хреста. Оскільки орден Залізного хреста видавали тільки учасникам Першого зимового походу Армії УНР, то зрозуміло, що він брав участь у цьому визначному поході Армії Михайла Омеляновича-Павленка на Центральну і Східну Україну.
Далі сліди колишнього отамана губляться.
У будь-якому разі ми повинні запам’ятати це ім’я.
Адже народ, який забуває своїх оборонців, невартий кращого життя. А ми ж претендуємо увійти в сім’ю європейських народів.
Народів, які гідно вшановують тих, хто пролив кров в обороні Вітчизни.

до змісту книги Роман Коваль Багряні жнива Української революції