Марія Фішeр-Слиж: "Найдорожче для мене"

Кажуть, щоб жінка була щасливою, вона повинна кохати і бути коханою. Мені пощастило, бо я зустріла дивовижного чоловіка, який став у моєму житті всім - захистом, розрадою, спокоєм душевним, порадником... Не кожній жінці так щастить. Це тривало 32 роки. Від нашого знайомства у 1950 до смерті мого чоловіка у, 1982. Але коли я пригадую наше життя, то розумію, що якби ми не зустрілися, то я була би інакшою. Кохання дає щедрість душевну, бажання поділитися з більше, аніж як політик. Я зберігаю ті томи Винниченка, як спогад про свій перший внесок, свою першу допомогу Україні.

Наприкінці 70-х-початку 80-х до нас, в еміграції, доходила інформація про те, що не всі в Україні піддалися русифікації і змирилися з існуючою владою. Деякі, а це були кращі сини й дочки України, виступали проти, їх карали жорстоко і безжально. Все це боліло. Щоб хоч якось допомогти тим, хто попав у табори і не змирився, ми збирали кошти, купували речі, продукти й надсилали нашим патріотам. Ми не могли підписуватися власними іменами і тому часто на посилках стояли німецькі прізвища. Ще й сьогодні в Мюнхені живе великий патріот і чудова людина, 90-літній Зенон Марчук, який постійно збирав кошти. Ми зібрали тоді 350000 тисяч доларів, і всі вони пішли на допомогу в Україну. А нещодавно я купила у Львові будинок для своєї приятельки, сестри одного з командирів УПА, яка дуже натерпілася від радянської влади в таборах.

Здобуття Україною незалежності я сприйняла як особисте щастя. У неї вірилося і не вірилося, адже ми так довго цього чекали. Я їхала тоді вперше до України з великим хвилюванням: яка вона, моя Батьківщина? Які в ній люди? Як зустрінуть мене? Радянська влада зробила свою справу - у містах люди здебільшого розмовляли російською мовою, і це чи не найбільше вразило і засмутило. Але мені пощастило познайомитися і зі справжніми патріотами, людьми, які щиро хочуть добра для України. Саме вони й стали моїми приятелями й помічниками. Серед них чимало журналістів, видавців, письменників. Тоді, на початку незалежності, здавалося, що, нарешті, українська мова повновладно увійде в побут, розквітне книговидавництво, преса стане українською, але, як, виявилося, не все так просто і не все так легко, як тоді думалося. В Україні ще є сили, які діють проти незалежності. Особливо важко пресі. Тиражі мізерні, немає коштів на поліграфію і папір. А російські газети добре фінансуються, виходять великими тиражами. Все це обурює, все це болить. Тому я допомагаю деяким виданням. Я добре знаю людей, які працюють у цих виданнях, знаю проблеми і труднощі, з якими вони борються. Це - справжні патріоти, для яких рідна мова й культура - найголовніше в житті. Навіть коли прибутків з того немає жодних...

Але для того, щоб українські часописи читали в Україні, ми повинні підготувати україномовного читача. А це треба починати зі школи, і якщо на західній і центральній Україні вже відчуваються суттєві зміни в шкільному житті, то в Криму все значно складніше. Тут українські школи ще поодинокі. Саме тому Крим і привернув мою увагу. Ще напередодні незалежності ми створили в Торонто Товариство приятелів України, де я стала членом Управи. Серед багатьох проектів (Проект розбудови Парламентської бібліотеки в Києві, Проект премій для заслужених учителів української мови в Чернігівській, Сумській і Луганській областях та в Криму тощо) був і проект "Крим". Я відвідала минулого року цей прекрасний регіон. У Сімферополі я побувала на відкритті шкільного року в українсько-російській школі. Дуже там непросто, багато складнощів аж до відвертої ворожості з боку антиукраїнських елементів, але є люди - ентузіасти, активісти, які впроваджують українську мову в місцеві школи, і цих людей треба підтримувати, допомагати їм. Бачила я й чудових дітей у цих школах, деякі з них стали лауреатами літературного конкурсу, який я профінансувала.

Особливий мій біль і турбота це - Пласт, організація української молоді, заснована ще 1912 року. Його засади - Бог і Україна. Дитина, яка пройшла пластовий вишкіл, не може не стати патріотом. Про це свідчить досвід пластових таборів на еміграції, це підтвердив досвід пластових таборів уже тут, в Україні, адже є вже Пластові організації в Києві, Львові, Сімферополі, і дуже б мені хотілося, аби вони набули поширення, по всій країні. Щоб діти могли поїхати до таборів і пожити там цього року, я профінансувала цю акцію. І, повірте, ця справа варта того, адже діти бачать, що їхні ровесники спілкуються українською мовою і не соромляться її, як це часто буває у Києві і не лише в Києві. Набуток минулого, з яким ще боротися і боротися...

Подорожуючи по Україні, бачу бібліотеки, куди книжки не надходять роками, а останні надходження здебільшого російськомовні. Тому виник ще один проект Товариства приятелів України - бібліотечний.

Майже все моє свідоме життя минуло поза межами рідної землі, але коли мене сьогодні запитують, що для мене найдорожче, я відповідаю - Україна. Україна, яку сьогодні ще важко любити, бо забагато негараздів і труднощів. Але рідну землю не вибирають, як не вибирають рідну матір, їй - допомагають.