Так уже повелося, що нині ми тут, в Україні, більше знаємо про західну українську діаспору, ніж про східну, а точніше – про тих наших земляків, які живуть на терені колишніх союзних республік колишнього Радянського Союзу, а після його розпаду опинилися в незалежних національних державах. Воно й зрозуміло, бо національне питання в радянській імперії розв’язувалося по-ленінськи: в теорії розроблялась догма зближення націй аж до їхнього злиття та створення так званої нової “соціальної та інтернаціональної спільності людей” під назвою “радянський народ”; на практиці проводилась така міграційна політика, яка перемішувала народи, депортуючи та штучно розселяючи їх по величезних просторах, розріджувала етноси на їхній історичній території таким чином, щоб саме поняття нації вивітрювалось з умів і замінювалось інтернаціональною мішаниною. Ну, як у такій ситуації українцям у далеких радянських світах зберегти свою рідну мову, якщо вона зазнавала утисків і дискримінації навіть у самій Україні? Тому подекуди на тлі ослабленого національного імунітету лише народна звичаєвість, спосіб мислення, вишиванки та народні пісні нагадували, що тут живуть українці. І тільки запеклі націоналісти у найважчих умовах, як зіницю ока, берегли національний дух, прищеплюючи нащадкам любов до далекої і здебільшого невідомої їм материзни.
Західна ж українська діаспора була поставлена поза радянськими законами – інакше, як “ворогами народу”, “бандитами з великої дороги”, “буржуазно-націоналістичним охвістям” комуністична пропаганда її не називала. При такому ставленні рідко хто з української політичної іміграції міг наважитися приїхати в Україну. З України ж практично нікого не випускали за “залізну завісу”. Тому тільки з проголошенням незалежності розпочався вільний рух українців із-за кордону в Україну і з України за кордон. І тільки тепер у багатьох в Україні сущих розкрилися очі, спала полуда комуністичної ідеології і всі побачили правду. Розчулені діаспорці також молились на вимріяну і скроплену їхньою кров’ю нашу незалежність, і намагалися всіляко підтримати своїх земляків (не тільки родичів), як морально, так і матеріально – заробленим власними мозолями доларом.
Звичайно, хто міг, залюбки їхав до Америки чи Канади: це було справді відкриття іншого світу, знайомство з братами по крові, що примушувало замислитись, чому в зарубіжжі українці живуть значно заможніше, ніж ми у себе вдома? Запрошували за кордон не тільки родичів, а й націонал-демократів, і зустрічали їх з традиційною українською гостинністю. Тому наші націонал-демократи не дуже рвалися відвідати своїх земляків на теренах СНД, таких же випрацюваних та не вельми багатих, як і в самій Україні. Зате з великим задоволенням при найменшій можливості мчали за океан. Цю традицію не вдалося кардинально поламати навіть утвореній по незалежності Українській Всесвітній Координаційній Раді, яку очолив Іван Драч. Схоже, що західна діаспора першою звернула увагу на українців східної діаспори і почала надавати їй посильну допомогу. Знаю це з прикладу Івана Буртика, людини досить відомої в організованих українських громадах Америки.
Не просто і драматично складався Іванів життєвий шлях. Народився він 1924 року в селі Ляцьке-Шляхоцьке (нині – Липове) у Західній Україні, у національно свідомій, патріотичній родині. Мати Параска померла, коли Іванові було чотири роки. І батько Василь, і старший за Івана на чотири роки брат Петро брали участь у визвольних змаганнях. Брата, який боровся у лавах УПА, захопили енкаведисти 1946 року. Разом з батьком судили і вивезли в казахські табори. Мачуха доброхіть поїхала за батьком в Казахстан. Батько помер у неволі 1969 року, брат Петро відбув 25 років каторги в карагандинських копальнях, дочекався реабілітації, проголошення незалежності України, та залишився у Казахстані, і досі живе в землянці на околиці Караганди.
Іван зумів вирватися на Захід, з таборів для переміщених осіб (ді-пі) у Німеччині вдалося виїхати до США. Про долю батька і брата довго нічого не знав. Розшукувати безпосередньо, звертаючись до людей у рідному селі, було небезпечно, щоб не навести на них репресивні органи. Тоді Іван пішов на хитрість: написав листа на дівоче прізвище своєї матері, яке мало хто в селі знав. Поштарка відразу здогадалась, хто кого розшукує, і подала Іванові братову адресу в Караганді. Та зустрітися з братом вдалося тільки за часів незалежності України і Казахстану – Іван відвідав Петра вперше 1997 року, а вдруге – 1998 року.
Побачивши, як бідують українці в Казахстані, Іван з властивими йому ентузіазмом та наполегливістю взявся організовувати їм гуманітарну допомогу. Зовсім не тому, що рідний брат там живе – Іван має змогу відчутно допомогти братові особисто, що й робить постійно, – а тому, що вважає своїм патріотичним обов’язком, чим може, полегшити життя тим, хто власне життя присвятив боротьбі за українську національну ідею, за неї ж у далеких краях відбував покарання.
Магістр Іван Буртик, добре володіючи пером, розповідав у пресі про те, що він побачив у Казахстані. Кілька його статей на цю тему було оприлюднено у “Вечірньому Києві”. В листах до мене, в телефонних розмовах і при зустрічах Іван не проминав нагоди торкнутися теми Казахстану. “Тобі б там побувати – ти професійний журналіст, маєш добре перо і міг би краще прислужитися людям”, – щоразу переконував він мене. І переконав давно, але все якось не складалося, нагальні справи все відсовували поїздку на потім. Та ось влітку 1999 року Буртик повідомив, що у справі організації допомоги знову лаштується їхати до Казахстану. “Відсвяткую у Києві День Незалежності України і лечу в Астану. Туди ж прибуде президент Світового Конгресу українців та Українського Конгресового Комітету Америки Аскольд Лозинський. Прилучайся і ти до нас, – палко агітував мене Буртик. – Разом веселіше буде. Познайомлю тебе, нарешті, з моїм братом…”.
В черговий раз відкладати поїздку було незручно. Тим більше, що я був упевнений, що читачам нашої газети буде цікаво дізнатися з перших рук про життя-буття українців у далеких казахських степах, де відбував нелегку солдатську повинність Тарас Шевченко, засланий царатом в приаральські піски. Редакційна пошта також свідчила про читацький інтерес до українців ближнього зарубіжжя, де у багатьох є хтось із рідні чи друзів. Олекса Петрончак з Галичини так і написав: “Я з задоволенням прочитав, пане редакторе, Ваші книжки про Японію, про українців у Німеччині та у Штатах. А чому б Вам не написати, як поживають наші брати в Прибалтиці, приміром, чи в Сибіру, чи в Зеленому Клині, чи в тому ж Казахстані? Переконаний, що це цікавить не тільки мене”.
Словом, я вирішив пристати на Буртикову пропозицію і приєднатися до нього.
Іван, прибувши в Україну, зупинився у мене. Я заздалегідь купив квиток на той же рейс Казахських авіаліній, що й він, а також устиг переглянути літературу про Казахстан: різні енциклопедії, довідники, статистичні збірники. Правду кажучи, це мало що дало, оскільки всі видання були радянських часів і все, в тім числі й історія, переспівувалось на один мотив – московський. Та про це згодом. Тоді ж ми з Іваном довгими вечорами обговорювали маршрут майбутньої подорожі, який прикидали таким чином, щоб у досить короткий термін побачити якомога більше.
– Отже, до Астани летимо разом, – планував Буртик. – Звідти я машиною добираюся до Караганди. Хочеш – їдьмо зі мною, а я хотів би, щоб ти поїхав зі мною. Але якщо вирішиш інакше, залишайся в Астані. Лозинський прилетить туди з Європи на день пізніше. Звідти ви з ним тримаєте курс до Павлодара. І я туди під’їду. Зберемося тут і всі разом добираємося до Караганди. Потім Лозинський летить до Алмати і Ташкента, а ми з тобою – в Україну. Та перед цим погостюємо у мого брата. Побачиш, як живе тепер в’язень сталінського ГУЛАГу. Зручностей київських, ні тим більше американських, не обіцяю, але українську душевність відчуєш…

Далі

До змісту книги