Віталій КАРПЕНКО
ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ
ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА

2. КУЧМІЗМ БЕЗ МАСКИ

ХЛІБНА КРИЗА, ЯКОЇ МОЖНА БУЛО УНИКНУТИ

Нинішнього року Україна відзначає сумний ювілей – 70-річчя страшного голодомору, влаштованого московськими більшовиками, який забрав життя понад 8 мільйонів життів наших одноплемінників. Це був безжальний геноцид українського народу і, нарешті, влада спромоглася на відзначення цієї страшної трагедії на державному рівні: 22 листопада оголошено Днем пам’яті жертв голодомору 1932-33 років.
Як зустрів український політикум цей день? З різних причин по-різному.
Президент Л.Кучма – в лікарні “Феофанія”, де його від завороту кишок врятувала хірургічна операція.
Есдеки об’єднанні Медведчука провели велику конференцію, яка за ідеєю мала б обговорювати проблеми соціальної справедливості, а звелася до вироблення стратегії боротьби з ненависним Ющенком.
Сам же Віктор Ющенко цього дня на столичній Софійській площі розпочав велику акцію “Нашої України” щодо вшанування жертв голодомору під назвою “Запали свічку”, і, очоливши чотирьохтисячну колону з державними прапорами із траурними стрічками та свічками в руках учасників, повів її на Михайлівську площу, де відбулася поминальна панахида. До речі, жоден із підконтрольних владі загальнонаціональних каналів і словом не обмовився про масову акцію “Нашої України”.
Київська влада відзначила річницю голодомору в середньому тридцятивідсотковим підвищенням цін на хліб, і це стало, на сьогодні принаймні, заключною крапкою у хлібній кризі, яка охопила всю Україну – Київ здався останнім.
За дивним збігом, як бачимо, сумний ювілей минулої трагедії позначений далеко не веселими нинішніми реаліями. Особливо зловісним символом у світлі голодомору сприймається повсюдне зростання ціни на хліб. Адже хліб завжди у далеко не оптимальній структурі раціону пересічного українця був основним харчем. Недарма мудрість народна зафіксувала значення хліба у фольклорі: хліб – усьому голова, хліб і каша – їжа наша, дурне сало без хліба тощо. Не секрет, що й нині, при жебрацьких зарплатах та пенсіях переважної більшості громадян, дешевий хліб не давав померти з голоду багатьом. Тому підвищення цін на основний продукт харчування, – а прогнозують, що воно не останнє, – для багатьох стало не тільки прикрим фактом, а й значною проблемою.
Які ж витоки та причини нинішньої хлібної кризи?
Влада пояснює таке становище несприятливими погодними умовами, які різко неґативно вплинули на врожайність зернових культур, надто озимих, що не витримали значних морозів та літньої посухи, яка довершила справу. Звичайно, це дещо пояснює ситуацію, та не є її головною причиною. Лідер “Нашої України” Віктор Ющенко, за прем’єрства якого схожі проблеми з урожаєм виникли 2000 року, але урядові тоді вдалося витримати лібералізацію цін та захистити найбідніші прошарки населення, вважає, “що головною причиною хлібної кризи стала непрофесійна аграрна політика” та зруйнування урядом ринку зерна.
Справді-бо, про значний недобір збіжжя було відомо заздалегоди, так само як державні чиновники знали, що подорожчання хліба неминуче. Та замість шукати прийнятного виходу, зокрема віднайти кошти для адресної допомоги найбіднішим верствам населення, уряд вирішив регулювати ринок зерна за допомогою адміністративних важелів. Але ринкова економіка, побудована на конкуренції, має свої закони. Силовими структурами (за допомогою податківців, прокурорів, міліції), коли селян змушували продавати зерно за безцінь, утримати ціни, як і передбачалося, не вдалося. Їх треба було відпустити, не вимагати, щоб зерно продавалося за заниженими цінами, не забороняти перевозити його із області в область, натомість впливати на ринок економічно.
Однак це невигідно було олігархічним кланам, які опанували хлібний ринок. У ґазеті блоку Віктора Ющенка “Без цензури” від 14-20 листопада розкрито механізм наживи на хлібній кризі. Штучним заниженням цін на зерно скористалися хлібні можновладці, закупивши і притримавши збіжжя до його подорожчання. В той же час Державний резерв чомусь не спромігся запастися зерном з рекордного торішнього врожаю і тепер змушений закуповувати його по 1200 грн. за тонну. Ґазета наводить такі цифри: протягом останніх 13 місяців з України було вивезено 10 мільйонів тонн зерна, в результаті за посередництва податківців експортерам було відшкодовано з держбюджету 1,6 мільярда грн. податку на додану вартість. (До слова, керівництво Миколаївської області знищило наклад ґазети “Український південь”, де наводився факт вивезення за межі України за сприяння облдержадміністрації мільйона тонн зерна). Тепер державці пропонують імпортувати в Україну 3 млн. тонн збіжжя без сплати мита – на цьому держбюджет втратить ще 600 тисяч грн. Отже, хтось нагріє руки на суму щонайменше 2 мільярди грн. Можна припустити, що влада знає хто саме, але не скаже.
На жаль, уряд Януковича не дуже переймається тим, як поведеться найбіднішим верствам населення при подорожчанні хліба. Про це свідчить хоча б той факт, що всупереч ухваленого Верховною Радою під тиском опозиції в травні минулого року Закону, який однозначно визначав підвищення з 1 грудня 2003 р. розміру мінімальної заробітної плати із 185 до 237 гривень на місяць, уряд заклав у проекті Державного бюджету України на 2004 рік введення розміру 237 гривень лише з листопада 2004 року. Щоб не допустити ухвалення цієї пропозиції, “Наша Україна” закликала своїх прихильників вийти 27 листопада на пікетування Верховної Ради.
Чи справді хлібної кризи неможливо було уникнути, як це підноситься українській спільноті державцями? Чи справді зростання цін було неминучим, і їх ніяк не можна було утримати економічними важелями?
Можна було, якби була на це добра воля. “Наша Україна” розробила механізм подолання кризи. Її пропозиції зводяться до трьох основних моментів:
1.Створити систему соціальних програм підтримки найбіднішого населення через конкретну адресну допомогу у вигляді доплат до пенсій і закласти їх у бюджет 2004 року. З розрахунку допомоги по 30 коп. на 1 кг хліба витрати з бюджету становитимуть 12,3 млн. грн. А пропоноване урядом Януковича скасування податку на додану вартість на хліб здешевлює 1 кг цього хліба тільки на 8 коп., при цьому бюджетні втрати досягнуть 23 млн. грн. на місяць.
2.Підтримати виробника-хлібороба, надавши йому змогу продати зерно за встановленою ним же ціною – це забезпечить і конкуренцію, тобто невисокі націнки, і прибуток для виробника, який дозволить галузі розвиватися. Варто передбачити інвестиції в селекційну справу, що в перспективі повинно забезпечити хліборобів високоврожайними і посухостійкими сортами зернових.
3.Сформувати і підтримувати стабільні ціни на збіжжя за допомогою Держрезерву або створення Аграрного фонду, щоб регулювати зерновий ринок так, як регулює Нацбанк ринок валютний. Тобто, через скуповування зерна при його надлишку та інтервенцію на ринок при дефіциті.
Цей проект був поданий до уряду, однак відповіді ніякої. Віктор Ющенко з гіркотою констатував:
“Уряд не почув наших пропозицій, і ми, на жаль, не сіли за спільний стіл, щоб разом вирішити загальнонаціональну проблему. Якщо так піде й далі, то після вступу Польщі до Євросоюзу й підтримки Європою польського аграрного сектора ми будемо їсти польський хліб, намащений польським маслом, і запивати це польським молоком”.
До цього можна тільки додати уточнення: якщо у нас буде за що купити ці польські продукти.
Супротивники й опоненти Віктора Ющенка у передвиборній боротьбі силкуються перекласти на нього вину за хлібну кризу, хоч неозброєним оком видно, що це є перекладанням із хворої голови на здорову. Адже не Ющенко керує урядом, за його прем’єрства такого не було. Запропоновану його блоком програму ніхто не спростував і не заперечив, але й не прийняв. Тому такі намагання є нічим іншим, як передвиборним чорним піаром.
Викладені ж факти свідчать про те, що кризи можна було запобігти, якби уряд був у цьому зацікавлений. Зрештою, коли вже вона трапилася, можна було б ослабити її дію, захистивши найбідніші верстви населення. Ні першого, ні другого не сталося. Залишається думати одне з двох: або уряд не спроможний це зробити, або не хоче, бо лобіює чиїсь інтереси.
Хай читач сам співставить і проаналізує викладені факти і визначиться, яке з двох припущень правильне. Однак в обох випадках висновок напрошується один: якщо влада з будь-яких причин не може забезпечити громадянам держави, якою керує, нормальних життєвих умов, вона мусить піти, поступившись місцем тим силам, які зможуть це зробити і довели свою спроможність на ділі.
22.11.2003

ЩО ПОКАЗАЛИ БЮДЖЕТНІ БАТАЛІЇ

Минулого четверга, 27 листопада, епіцентром політичних пристрастей стала сесійна зала та прилегла до Верховної Ради площа. Голосувався законопроект про державний бюджет на 2004 рік у другому читанні – він і став лінією протиборства між пропрезидентською більшістю та опозиційними депутатськими фракціями. Напередодні блок Віктора Ющенка "Наша Україна" закликав своїх прихильників на мітинг і пікетування парламенту. Його підтримали соціалісти Мороза, тимошенківці та комуністи – тут опозиція виступила єдиним фронтом.
Напруга витала не тільки під куполом Верховної Ради, а й на площі: на мітинг зібралося понад десять тисяч людей, які заполонили також всю проїжджу частину вулиці Грушевського. Влада на противагу залучила півтори тисячі шахтарів, які мали продемонструвати підтримку бюджету, хоча самі, як виявилося в розмовах, не розуміли, про що йдеться. Молодий прохідник із Краснодону, якого я розпитував, чому шахтарі вперше приїхали захищати бюджет, зрештою, визнав, що їх таки, використовують, але тут же поставив зустрічне запитання: "А чи може шахтар прожити із сім'єю на 400 гривень зарплати?"
Подейкували, що організатори шахтарського вояжу до столиці, розраховували на спалах протистояння на кшталт того, що його влада організувала в Донецьку проти блоку Віктора Ющенка "Наша Україна". На щастя, цього не сталося. Шахтарі обмежилися тупим стукотінням касками об бетон, а опозиційні пікетники тимчасом дружно скандували: "Кучму на нари – нас на Канари", "Роботи, зарплати – Януковича за ґрати!", "Кучму геть!".
Міліція не втручалась. Щоправда, правоохоронців було досить густо та ще неподалік у парку й на прилеглих вулицях щонайменше у чотирьох десятках автобусів і критих автомобілів чатували загони міліції у повному бойовому спорядженні.
Велася пряма радіотрансляція засідання, тому пікетники чули, якими пристрастями вирувала сесійна зала. У перервах до них виходили лідери опозиції і в своїх виступах коментували, які події і чому відбуваються в сесійній залі. Пафос мітингуючих "завів" також шахтарів, які почали скандувати "Кучму – в шахту!" А після розмови з ними Віктора Ющенка, вони висловили йому підтримку і подарували каску.
Яка ж причина цих громадських збурень?
Протистояння депутатського корпусу почалося ще у вівторок, 25 листопада. "Більшовики"-кучмісти, виконуючи вказівку Банкової, з грубими порушеннями регламенту 235-ма голосами ухвалили законопроект кабміну про внесення змін у ще не прийнятий державний бюджет України на 2004 рік, в якому врізалася мінімальна зарплата. Нині вона становить 185 грн., але Верховна Рада ще весною ухвалила Закон, яким з 1 грудня 2003 року вводилася мінімальна місячна платня в розмірі 237 грн. і який набрав чинності. Тепер же кабмін, посилаючись на нестачу коштів, запропонував унести зміни до майбутнього бюджету, які передбачають з 1 грудня ц.р. встановити мінімальну платню на рівні 205 грн., і тільки з 1 листопада запровадити її в розмірі 237 грн. Пропрезидентська більшість ці пропозиції підтримала. А президент, не чекаючи, коли буде ухвалений бюджет в цілому, поспішив підписати Закон про внесення змін до проекту бюджету, що є нічим іншим, як формою тиску на слухняну частину депутатського корпусу.
Щоб заблокувати це рішення, опозиції забракло лише 24 голоси. Однак у залежних засобах масової інформації не забракло продажної запопадливості перед хазяями: практично всі загальнонаціональні телеканали у випусках новин подали інформацію, що Верховна Рада ухвалила підвищити мінімальну платню з нинішніх 185 до 205 грн., замовчавши, що перед цим вона була затверджена на рівні 237 грн.
Ухвалення бюджету завжди відбувалося не просто, а нинішнє – стократ складніше. І справа зовсім не в популізмі опозиції, як це силяться видати урядовці. І не її непоступливості, і не в дефіциті доходної частини бюджету, в чому вони ж намагаються переконати загал. Справа у бажанні приховати значні кошти, які можна нелегітимно використати на майбутніх президентських виборах для потреб кандидата від влади. За великим рахунком, у протистоянні прокучмівської парламентської більшості та опозиційних фракцій з приводу ухвалення бюджету, як світ у краплині води, відбивається боротьба національно-демократичних сил за усунення криміналізованої олігархічно-кланової системи влади, яка розікрала і прагне й далі розкрадати загальнонаціональні багатства українського народу.
Арґументація опозиційних депутатів і в сесійній залі, і поза нею проста й логічна, тому й переконлива. Вона полягає в наступному:
По-перше, зниження рівня мінімальної платні з 237 до 205 грн. є антиконституційним. Адже згідно зі статтею 22 Основного Закону "при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод", а стаття 48 ґарантує право кожного "на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло".
По-друге, на тлі значного підвищення цін на продукти, надто на хліб, такий крок уряду Януковича відчутно вдарив по споживчому кошику пересічного громадянина. Як підрахували опозиційні депутати, до підвищення цін на 185 грн. можна було купити 200 хлібин, а після їхнього підвищення на 205 грн. можна буде купити тільки 120.
По-третє, зменшення мінімальної зарплати відбувається паралельно з тим, що у бюджеті, винесеному на друге читання, збільшено внутрішній валовий продукт (ВВП) на 9 мільярдів гривень. Це, за словами Віктора Ющенка, повинно дати збільшення доходної частини на 2,5 мільярди гривень, однак ці гроші в бюджеті не враховані. Як запевняють фахівці, доходна частина пропонованого урядом бюджету занижена щонайменше на 4-5 мільярдів гривень, іншими словами, ці величезні суми загнані у тінь.
По-четверте, для реґіонів уряд виділяє бюджетні кошти прицільно-вибірково – здебільшого на округи, де обрані слухняні народні депутати, яких "треба простимулювати".
По-п'яте, у бюджеті передбачено підвищення на 20 відсотків плати за освіту та медикаменти, запроваджений в такому ж розмірі податок на житло та податок на додану вартість на перевезення автобусами, тролейбусами і трамваями, урізано більше як на півмільярда пенсійний фонд тощо. Тобто, щоб назбирати достатню суму для майбутнього претендента на президента від влади, безсоромно обібрано пересічного платника податків.
Однак ці явні факти депутати-кучмісти проіґнорували, вперто протягуючи запропонований бюджетний проект. Спікер Володимир Литвин, використовуючи різні процедурні хитрощі, всіляко допомагав у цьому. Так, на порушення реґламенту, законопроект про зменшення мінімальної платні був прийнятий водночас і за основу і повністю. Закінчилося все тим, що за ухвалення бюджету-2004 в другому читанні проголосувало 234 депутати більшості. Опозиції нічого не лишалося, як відреагувати бурхливим скандуванням "Ганьба!" та "Злодії!". У спікера здали нерви, і він закрив засідання, обмовившись від хвилювання, що сесія відкривається замість закривається.
Отже, антисоціальний, антинародний бюджет прийнято виключно депутатами-кучмістами. Це зовсім не означає, що всі депутати, які голосували, справді підтримують його. Та вже вкотре багато хто з них не зміг бути сам собою, а змушений виконувати волю Банкової. Зусилля опозиції, масові акції під стінами Верховної Ради були проігноровані кучмістами. Піднесення учасниками мітингу прем'єрові Януковичу гарбузів від народу втратило свій символічний сенс, перетворившись на дешевий трюк. Натомість влада разом з депутатською більшістю підсунула народові велику свиню, і це – реальність.
Оцінка націонал-демократичними силами, того, що сталося, різка, але справедлива: відбулася зрада інтересів виборців та всього українського народу. Нароблено стільки помилок і стільки дурниць, які "завтра можуть заблокувати українську економіку". Та було б передчасним думати, що опозиція здалася. Можливе оскарження ухвали бюджету в Конституційному суді, можливі радикальні кроки у Верховній Раді у зв'язку з реґламентними порушеннями, можливі звернення безпосередньо до народу.
Однак парламентські колізії, по-перше, довели, що нинішній режим, як не рахувався з народом, так і не рахується. І рахуватися не збирається. Що більше відчуває свій кінець, то більше нахабніє. А по-друге, стало очевидним, що Україні ще дуже далеко до грузинського варіанту. Український народ не готовий сьогодні на такі масові протести, які б змели диктатуру олігархічних кланів. Народ здебільшого мовчить і терпить.
Коли ж проснеться? І хто розбудить?

28.11.2003

ХТО І КОЛИ ПОВЕРНЕ УКРАЇНЦЯМ ЇХНІ КРЕВНІ?

Передостаннє в цьому році сесійне засідання Верховної Ради було присвячене слуханням настільки ж важливого, наскільки й безнадійного питання про повернення збережень вкладників колишнього Ощадбанку СРСР. Ця болісна тема ось уже понад десять років непокоїть мільйони обкрадених українців, вона не сходить зі шпальт ґазет, її на повну котушку експлуатують під час виборів ті, які хочуть в очах електорату видавати себе борцями за кращу долю народу. Як дотепно (і цілком справедливо) зазначив народний депутат, голова Української республіканської партії “Собор” Анатолій Матвієнко, під лозунгом повернення вкрадених заощаджень обирається вже не вперше парламент, як і не вперше – президент.
Та віз, той, що мав би бути з народними грошима, і досі на тому ж самому місці. Крім голосних і пустих слів, діла ніякого. Сміхотворну компенсацію в розмірі 50 грн. на рік для загалу та не набагато більшу людям похилого віку інакше, як знущанням над здоровим глуздом, важко назвати. Якщо ж такі темпи повернення людям їхніх кровних, зароблених важкою працею і відкладених впродовж багатьох років про чорний день, триватимуть і далі, то тільки праправнуки, і то під власну старість, отримають заощадження своїх пращурів.
А поки що громадяни України мусять вистоювати принизливі черги за тими нещасними п’ятдесятьма гривнями, що їх щороку виділяє уряд для компенсації їхніх вкладів. Мусять, бо у надзвичайно багатій корисними копалинами, найкращими у світі чорноземами, чудовими лісами країні, країні, чий економічний потенціал був потужнішим, ніж будь-якої іншої з колишніх республік СРСР, доведені до зубожіння. За даними дослідження, проведеного в 44 країнах міжнародною організацією Pew Center for People and Press, за останні 12 місяців 55% українців опинялися в ситуації, коли їм ні на що було купити їду для сім’ї (для порівняння: у Японії таких людей 4%, в Німеччині – 5%, у Великобританії – 11%, у Китаї – 18%).
На тлі нужденного життя мільйонів громадян України вкрай кричущим та аморальним сприймається концентрація величезних багатств у руках купки олігархів – ахметових, пінчуків, медведчуків, суркісів. Опубліковані світовою пресою підрахунки засвідчують, що у нашій державі є троє мільярдерів (у доларах США), а ще принаймні з півдесятка володіють сотнями мільйонів. У жодній іншій країні світу, навіть у найбагатших Сполучених Штатах, не знайдете таких скоробагатьків – найбагатші люди тут наживали свої мільярди трудом цілих династій впродовж багатьох десятків років. У нас же мільярдери жиріють, як свині на добротних кормах. От і питає люд цілком справедливо: чи можна заробити ці мільярди чесною працею? чи не перекачані гроші з кишень мільйонів до бездонних гаманців десятків? яким чином найпривабливіші і найпотужніші промислові підприємства-гіганти опинились у приватних руках?
Пригадується відомий саркастичний афоризм першого всенародно обраного президента України Леоніда Кравчука: “Маємо те, що маємо”. А маємо те, що в Росії опинилася космічна сума трудових заощаджень українців – в перерахунку на нинішні гроші це 132 мільярди гривень. Недавно у прямому ефірі української редакції радіо “Свобода” доскіпливий слухач, що додзвонився до радіостудії, запитав: як же трапилося, що українські громадяни були грубо ошукані та коли повернуть – і чи повернуть – пограбоване? Звичайно, Леонід Макарович не зміг дати переконливу відповідь, а спробував списати на гіперінфляцію, розкручену Росією. Однак екс-президентові вистачило мужності визнати, що і він опосередковано винен у цьому, оскільки був тоді при владі.
І при цих словах багато хто згадав виступ по телебаченню колишнього лідера країни Леоніда Кравчука, коли він закликав усіх не тримати карбованці в панчохах, а нести до ощадбанку. Так надійніше. Більше того, Леонід Макарович підкреслив, що він особисто ґарантує цю надійність. Люди повірили. І понесли. І біля ощадкас виникали черги, щоб віддати гроші, як нині вони шикуються у черги біля банкових установ за п’ятдесятьма гривнями компенсації.
Можна погодитися з Леонідом Кравчуком – не все залежало від нього. Росії важко протистояти. Тут, як кажуть, батогом обуха не перебити. Але ж, за даними тимчасової слідчої комісії Верховної Ради, 30 жовтня 1991 року – тобто ще до проголошення Акту про державну незалежність України – Ощадні банки України та Росії підписали угоду, за якою оформили 84 мільярди радянських рублів як міжбанківський кредит. А вже у березні 1992 року – Україна уже стала незалежною – керівництво держави погодилося списати цей борг. Навряд чи це було зроблено без відома президента. Ось за що Леонідові Макаровичу треба покаятися, тим більше, що саме він спровокував масове вкладення трудових рублів населення в Ощадбанк.
Невдячна справа нині дорікати – треба думати, як усе-таки повернути ошуканим людям їхні гроші. Які кроки для цього треба зробити?
Передусім – має рацію народний депутат Анатолій Матвієнко – треба ставити перед Росією вимогу повернути пограбоване їхнім власникам, себто громадянам України. Адже Росія самохіть проголосила себе спадкоємницею колишнього Радянського Союзу, залишила собі золотий та алмазний фонди, всі активи СРСР. То має взяти на себе і борги. Попри те, що московські дипломати в Україні намагаються відхреститися від цього боргу – мовляв, хоч гроші й переказувалися з України на рахунки правління Ощадбанку, та простежити подальший їхній рух нібито неможливо, оскільки вони ішли в загальний котел, з якого фінансувалися всі республіки, – попри це вимагати повернення треба, навіть якщо доведеться звертатися до Міжнародного суду.
Та це зовсім не означає, що маємо сидіти, склавши руки, і чекати поки у російських державців совість прокинеться. Українським громадянам будь-що потрібно компенсувати втрати у повному обсязі. Де ж взяти такі великі кошти?
Звичайно, про це слід було думати і Леонідові Кравчукові, і надто Леонідові Кучмі раніше. Ще на початкові стадії роздержавлення промисловості потрібно було з коштів від приватизації відраховувати бодай 10 відсотків у спеціальний компенсаційний фонд. Тоді частина коштів пішла б не в кишені нуворишів, а могла б бути повернутою громадянам-вкладникам. Якщо це не було зроблено завчасно, то треба хоча б тепер виправити становище – ще чимало об’єктів підлягають приватизації.
Уже давно дебатується питання про те, щоб повернути людям борг через зарахування із сум їхніх вкладів як плату за комунальні послуги – неплатежі зростають, бо тотальним стало безгрошів’я. Однак практичних кроків у цьому напрямку досі так і не зроблено.
Можна було б оподаткувати підвищеною ставкою олігархів – хай повертають бодай частково з того, що було загальнонародною власністю, а стало їхньою приватною.
За різними підрахунками економістів, з України вивезено за кордон від 40 до 60 мільярдів американських доларів – вони могли б працювати на економіку нашої, а не інших держав. І сьогодні спритники конвертують гривню в іноземну валюту та різними способами вивозять за кордон. Треба, щоб правоохоронні органи не дарма їли казенний хліб і перепинили цей потік, повернувши його в Україну.
Величезні суми обертаються в так званій тіньовій економіці. За деяким підрахунками, це дорівнює щонайменше офіційному державному бюджетові. Як вивести ці кошти із “тіні” знають фахівці, знають і наші державці – була б добра воля на те.
Треба скасувати різні необґрунтовані пільги для різних виробництв, як цього вимагає і Рада Європи, – а це мільярди і мільярди гривень.
Можна по-господарськи використовувати витратну частину бюджету. Зокрема, варто скоротити неймовірно роздутий управлінський апарат, в тому числі президентську Адміністрацію, яка підміняє Кабінет міністрів і проїдає більше бюджетних коштів, ніж, скажімо, Верховна Рада. Пора б регламентувати і зарубіжні поїздки різних делегацій та чиновного люду разом з першими особами, які перетворюються в туристські прогулянки за державний кошт.
А загалом, як підкреслювалося на парламентських слуханнях, – красти треба менше. Анатолій Матвієнко, наприклад, пропонує реально боротися з контрабандою – згідно навіть з приблизними підрахунками на цьому втрачається щороку понад 10 мільярдів гривень. Наводились факти Рахункової палати про те, що за підсумками кожного бюджетного року мільярди гривень щезають у “чорних дірах”, однак Ґенпрокуратура не може чи не хоче розібратися з цими фактами.
Словом, якби наші державці менше дбали про себе, а більше про – народ, якби відповідальніше ставилися до виконання своїх обов’язків та мали політичну волю, то питання повернення населенню вкрадених коштів було б уже якщо й не вирішене остаточно, то, принаймні, просунулося б далеко вперед.
Однак, чи здатні на рішучі дії депутати-мільйонери, яких, подейкують, у Верховній Раді 300 осіб?
Чи зацікавлені у цьому олігархічні клани, які засліплені прагненням легкої наживи та зайняті гризнею за владу?
Чи здатний вирішити проблему чинний президент якому за Конституцією залишилось менше року сидіти у своєму кріслі, якщо він палець об палець не вдарив, щоб розрядити ситуацію за дві підряд каденції?
Подумай, читачу, над цими запитаннями, виходячи із власного досвіду і власних спостережень. І тоді дійдеш правильного і логічного висновку, як діяти далі.

18.12.2003

АНТИКОНСТИТУЦІЙНА ВАКХАНАЛІЯ

Важко дати інше визначення тому, що творилося в Україні під завісу минулого 2003-го року.
Почалося все дещо раніше – з так званої конституційної реформи, яку затіяла чинна влада, перехопивши ідею опозиційних сил і спотворивши її до невпізнання. Під тиском громадської думки, яка зуміла розібратись у хитросплетіннях та небезпеках проекту реформи, запропонованого президентом, і не сприйняла його, документ цей був відкликаний з Конституційного суду самим президентом. Натомість з’явився так званий проект Медведчука-Симоненка, який у принципових питаннях мало чим відрізнявся від президентського і так само був спрямований на консервацію існуючого режиму. Уже сам симбіоз на поприщі політичної реформи головного комуніста і борця з сучасною буржуазією Симоненка з його антиподом – уособленням тієї ж буржуазії і головним канцеляристом Адміністрації президента Медведчуком викликав, м’яко кажучи, велике подивування своєю алогічністю. Суть же запропонованого документа, якщо відкинути загальники про створення відповідальної виконавчої влади, зводилася до виборів президента не всенародним прямим таємним голосуванням, як задекларовано чинною Конституцією, а парламентом, який має бути обраним 2006 року, та до розширення прав президента щодо розпуску Верховної Ради (уже в цьому закладено правовий парадокс: парламент обирає президента, а президент розпускає парламент).
Далі більше: новоспечений лідер “більшості” Степан Гавриш висуває чудернацьку (щоб не сказати – безглузду) ініціативу: обирати президента парламентом уже 2004 року, себто нинішнім складом Верховної Ради, в якій аутсайдери минулих виборів, які не дістали належної підтримки електорату, але за допомогою різних маніпуляцій і тиску перехопили владу в опозиції, що сумарно мала підтримку 70% виборців, і які нині правлять бал на законодавчому полі України. Як плату за майбутню зговірливість пан Гавриш підсунув нинішнім депутатам своєрідного хабара, запропонувавши продовжити їхні повноваження на цілий рік (ще один конституційний нонсенс).
Всі ці химери український національно-демократичний політикум сприйняв досить спокійно, як сприймаються примхи людини з порушеною психікою, оскільки елементарна логіка підказувала, що все одно ця маячня безперспективна і буде відкинута. Навіть той факт, що на розгляд Конституційного суду було направлено аж чотири законопроекти про одну і ту ж політичну реформу, не викликало занепокоєння. Однак вердикт українських конституціалістів, які визнали, що всі (!) розглянуті проекти не суперечать нормам діючої нині Конституції, був ніби холодним душем на спокійні голови. Щось тут не те: або Конституційний суд сліпий, або ж абсолютно некомпетентний, або ж служить не Закону, а прислужує Головному Адміністраторові. Адже стаття 157 Основного Закону гласить: “Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина...” Як же тоді розцінювати пропоновану Медведчуком-Симоненком-Гавришем норму, яка у 48-мільйонного народу (точніше – у 36 мільйонів дорослих громадян) відбирає конституційне право особисто обирати лідера держави і пропонує це право передати купці парламентаріїв?
Однак Банкова, натиснувши на “більшість”, спираючись, як уже не раз бувало, на комуністів – своїх “офіційних опозиціонерів”, а насправді, як з’ясувалося, спільників, – нахабно намагається протягнути через парламент проект Медведчука-Симоненка. І тут усі вже побачили: це не жарт – над демократією в Україні нависла реальна загроза антиконституційного перевороту. Три опозиційні фракції –“Наша Україна”, БЮТ і соцпартія Мороза – через зрадництво комуністів не мали достатньо голосів, щоб заблокувати проект, тому використали найреальніший у тій ситуації засіб – блокування роботи Верховної Ради. Та представники більшості не зупиняються ні перед чим, – порушуючи регламент, імітуючи голосування невідомо за що руками, обминаючи лічильну комісію, оголошують законопроект нібито ухваленим і надсилають до Конституційного суду.
Звичайно ж, залежні засоби масової інформації, як завше, відповідно інтерпретували події, записали поразку опозиції, не помічали жодних порушень з боку “більшості” і з кожної нагоди і без нагоди шельмували нашоукраїнців та їхнього лідера Віктора Ющенка. Однак усі, хто уважно спостерігав за перебігом політичної боротьби, давно знали, що парламентська “більшість” далеко неоднорідна, що багато хто під тиском змушений робити зовсім не те, у чому переконаний, що загалом парламентські “більшовики” перебувають на ручному управлінні, пульт якого знаходиться в Адміністрації президента на Банковій. А так зване голосування руками у кутку парламентської зали лише зайвий раз переконало у цьому.
Нахабність і безпардонність нинішньої влади вже нікого не дивує. Попри голослівні декларації нібито турботи про народ, влада з народом як не рахувалася, так і не рахується. Задумана нею політреформа протягується від імені народу, хоча на думку народу ніхто не зважає. Наприклад, за результатами опитування, проведеного соціологами Центру Разумкова у третій декаді листопада в усіх регіонах країни, 86,5% українців дієздатного віку вважають, що президент повинен обиратися шляхом прямих всенародних виборів. А купка парламентських “більшовиків” разом з комуністами пропонують його обирати у стінах Верховної Ради.
Справді-бо, непросто збагнути, що діється в Україні і з Україною. Чому нинішня влада на чолі з президентом Леонідом Кучмою задумала політреформу саме тепер, за 10 місяців до нових президентських виборів? Невже за дві каденції Кучма не встиг збагнути, що така реформа потрібна? Чи забракло часу її ініціювати? Чому реформу має проводити влада, яка не має довіри в української спільноти? Чому треба вносити зміни в Конституцію, норми якої не виконуються? Чи не простіше зосередити зусилля та енергію на тому, щоб спочатку запрацював той Основний Закон, який не працює, а вже потім його удосконалювати?
Важко дати відповідь на ці прості запитання, оскільки нормальна відповідь лежить у площині елементарної логіки та доцільності. Тимчасом у режиму своя логіка і своя мораль. Ситуацію просвітлив все той же сумної згадки Конституційний суд, шокувавши суспільство напередодні нового року ще одним абсурдним вердиктом: Кучма, виявляється, може балотуватися втретє на пост президента України. Бо, на думку мудрагелів-конституціалістів, за чинною Конституцією, ухваленою 1996 року, Леонід Данилович президенствує тільки перший термін, починаючи з 1999 року. А до цього нібито і не був президентом. Тому може балотуватися і 2004, і 2006 року (така зміна запропонована до Конституції). От і виходить: 2+1=1.
Рішення Конституційного суду абсурдне як збоку конституційного права, так і з боку звичайної логіки. Адже в нинішній Конституції чітко сказано: “Одна й та сама особа не може бути президентом України більше ніж два строки підряд” (ст.103). У попередній Конституції записане те саме: “Одна й та ж особа не може бути президентом України більше ніж два строки підряд” (ст.114-2). Балотувався Кучма на другий термін також як чинний тоді президент України, а не просто громадянин.
Тому мав рацію народний депутат Микола Томенко, коли заявив, що "рішення про можливість обрання президента Кучми на третій термін поставило хрест на Конституційному суді як на авторитетному державному органі України”.
І тепер навряд чи хто сумніватиметься в тому, що Україні конче потрібна не стільки політична, скільки судова реформа. Бо не тільки силові міністерства, не тільки парламентська “більшість”, не тільки суди загальної юрисдикції, а й Конституційний суд перебувають на ручному управлінні Банкової.
Опублікований інтернет-виданням “Українська правда” матеріал про те, як готувалося рішення Конституційного суду та як оброблялася громадська думка, лише зайвий раз підтверджує: все робилося за сценарієм Банкової. Конституційний суд вибірково звернувся до чотирьох центрів юридичної науки (хоч в Україні чимало досвідчених юристів-вчених, які могли б і хотіли б сказати своє слово) з проханням висловити думку щодо можливості третього строку для Л.Кучми. Центри обрані надійні – всі одноголосно висловилися за таку можливість. “Українська правда” оприлюднила документ, підготовлений від імені Харківської Національної юридичної академії ім. Ярослава Мудрого – його висновки прямо протилежні тим, на які посилається у тексті свого рішення Конституційний суд. Як твердить видання, цей висновок був замінений протилежним, потрібним для аргументації судового вердикту.
Отже, Конституційний суд зробив свою чорну справу. Тепер вуха так званої політреформи цілком вистромилися назовні: для самозбереження нинішня кланово-олігархічна влада розробила кілька ходів. Суть усього дійства зводиться до того, щоб мати на чолі держави тільки “свою в дошку” людину, бо будь-хто інший не тільки не дасть прихопити ще не прихоплене, але й може покликати до відповідальності за содіяне. Кучма – саме той, що треба. Звідси і вся метушня з політреформою; звідси і потуги перенести вибори президента під купол Верховної Ради; звідси й обґрунтування третього терміну для Кучми.
А як же неодноразові заяви Леоніда Даниловича про те, що він не буде більше балотуватися в президенти? Чистої води піар. Знайдеться чимало ходоків, які від імені трудових колективів «умовлятимуть» дорогого ґаранта не покидати народ напризволяще, бо без нього держава загине. Хіба ж можна буде витримати такий натиск, хіба можна не прислухатися до думки улюбленого українського народу?
Та коли здоровий глузд раптом візьме гору і Леонід Данилович все-таки не буде претендувати на папаху втретє, то й тоді він у виграші – бачите, який високоморальний: обіцяв і дотримав слова. Але замість себе він порекомендує... І тут може з’явитися зовсім несподівана постать. Головне – щоб обирала Верховна Рада. Та ще й цього року. Тоді будь-який кандидат при ручному управлінні з Банкової може стати прохідною фігурою.
Якраз цього допустити ніяк не можна. Для того, щоб припинити антиконституційну вакханалію, треба використати всі можливості. І не в останню чергу – дружні масові виступи українського громадянства. Такі питання, як форму обрання президента – парламентом чи всенародно – має вирішувати сам народ. Отут якраз і доцільний всеукраїнський референдум за ініціативою народу. Тільки коли голос народу пролунає сильно, його почують у світі; тільки коли його воля буде єдиною, переможе демократія.

07.01.2004

АВТОРИТАРИЗМ ПО-УКРАЇНСЬКИ

Хоча б хто що говорив, але нинішні реалії підштовхують до сумного висновку: Україна, на превеликий жаль, все більше сповзає від демократії до авторитаризму. Посилання на Конституцію, де задекларовані загальновідомі демократичні принципи, права і свободи, не в змозі спростувати це твердження: одна справа, що декларується, і зовсім інша – що практикується. Радянська Конституція, що підносилася компартійною пропагандою як найдемократичніша в світі, теж містила чимало непоганих норм, однак світова громадськість цілком справедливо розцінювала Радянський Союз як “імперію зла” (Рейган).
Та, щоб не бути голослівним, варто детальніше розібратися, чи справді в Україні гору бере, якщо не взяв ще повністю, авторитаризм.
За визначенням вчених, авторитаризм (від лат. autoritas – влада, вплив) – це антидемократична, антиправова форма владарювання. Історія знає кілька її різновидів. Це: азійська деспотія, тиранія давніх часів, а також воєнно-поліцейські, нацистські, фашистські та комуністичні режими новітньої історії. Найхарактерніші їхні риси:
–монополізація влади в руках фактично єдиного правителя: тирана, деспота, фюрера, дуче, генсека або – вузького клану, касти, кліки;
–масове порушення прав і свобод громадян;
–відсутність народного контролю над владою;
–відсутність свободи слова, залежність засобів масової інформації від влади, звідси – маніпулювання за їх допомогою суспільною свідомістю
–залежність судів від правителів, існування так званого “телефонного права”;
–нагнітання страху у суспільстві через відкрите насильство, застосування репресій до інакомислячих;
–терористичні методи розправи з тими, хто не поділяє поглядів державців.
Якщо придивитися пильніше, неважко помітити, що скорше більшою ніж меншою мірою ці риси властиві нинішньому режимові в Україні. Щоправда є й певні особливості. Передусім та, що глибинна сутність авторитаризму (чи тоталітаризму, що майже одне й те саме) захована під зовнішніми атрибутами та деклараціями демократії. І, звісно ж, –зрощення влади з криміналітетом та визнаний світом високий рівень корупції. І ще одна деталь: авторитаризм характерний для більшості колишніх радянських республік, за винятком хіба що країн Балтії, – Азербайджану, Туркменистану, Казахстану, Білорусі, тієї ж Росії, де нині фактично встановлено правління єдиної путінської партії влади.
Та повернімося до українських реалій. Сповзання до авторитаризму розпочалося і досягло апогею за правління Леоніда Кучми. Ще в бутність прем’єр-міністром він вимагав розширення особистих повноважень і отримав право видавати декрети поза Верховною Радою з економічних питань, не врегульованих законодавством. Саме тоді, спираючись на підписаний ним так званий трастовий декрет, спритники тотально обібрали українську спільноту, переклавши їхні трудові збереження у власні кишені. Саме тоді в українців була відібрана левова частка загальнонародної власності через “прихватизацію”.
Ставши президентом, Кучма так само нарікав на брак повноважень, аж поки не підпорядкував собі практично всі важелі влади. Позаконституційне утворення – Адміністрація президента (по суті – канцелярія) – перетворилося в реальний виконавчий орган, підібгавши під себе Кабінет міністрів. Силовими структурами став керувати безпосередньо президент. Він же замкнув на себе всю виконавчу вертикаль, особисто призначаючи голів та заступників голів обласних і районних держадміністрацій. Генеральна прокуратура з її підрозділами на місцях, суди й судді різних рівнів та юрисдикції в переважній більшості стали керованими з президентської канцелярії та ще більше кишеньковими, ніж за радянщини. Тепер і найвищий за статусом Конституційний суд, який мав би стояти на сторожі Основного Закону, цілком приручений і штампує, попираючи ту саму Конституцію, вигідні режимові вердикти (згадаймо бодай рішення, яке відбирає у народу його право обирати президента і передає це право парламенту; або надання, можливості Кучмі втретє балотуватися в президенти).
Єдиною непідвладною правителю структурою залишалась обрана народом Верховна Рада, з якою Леонід ІІ вів тривалу і виснажливу війну, аж доки тиском, залякуванням, підкупом не була сформована так звана “більшість”, через яку президентська канцелярія постійно втручається у парламентські справи. Таким чином, усі три гілки державної влади – законодавча, виконавча та судова – опинилися в руках президента.
Засоби масової інформації, надто телебачення, яке є наймасовішим і найдоступнішим для загалу, поділені між основними кланами, а державні – поставлені в залежність від президентської адміністрації. Звісно ж, режим найбільше боїться опозиції, тому практично її лідерам шлях до залежних ЗМІ перекрито через встановлення політичної цензури у вигляді так званих “темників”, що “рекомендують” редакціям, які теми та події і як саме висвітлювати, а які іґнорувати.
Відбувається безсоромна маніпуляція громадською свідомістю: інформація про дії опозиції замовчується, а якщо й подається, то тільки в критичному плані та в перекрученому й спотвореному вигляді. Натомість у різні способи підноситься влада. Ось лише один приклад, як це робиться.. З подачі уряду парламентські “більшовики” затвердили новий розмір мінімальної зарплатні в країні. Практично всі центральні телеканали подали “правдиву” інформацію, що завдяки “більшовикам” Верховна Рада підвищила існуючий рівень мінімальної платні зі 185 до 215 грн. Але при цьому поза увагою залишився той факт, що на той час набрав уже чинності ухвалений раніше закон, який передбачав підвищення платні до 237 грн. От і вбивається глядачам у голови нібито “більшовики” дбають про добробут народу, а кляті опозиціонери цьому перешкоджають, хоч насправді все навпаки. Читати ж опозиційну пресу – слава Богу, вона ще є, хоч і в мізерних тиражах – далеко не всі мають змогу.
Звичайно, не всі журналісти стали продажними. Та чесним і принциповим живеться нелегко: їх залякують, переслідують, убивають. Крім широко відомих фактів фізичного знищення Ґонґадзе та Александрова, раз у раз з’являється інформація про брутальну наругу над ґазетами, редакціями та окремими працівниками пера. Так, свого часу наказом міністра інформації було припинено випуск антикучмівської тоді ґазети “Правда України” (пряме порушення законодавства); конфіскований податківцями запас паперу (в рахунок надуманих штрафів), що належав опозиційним “Сільським вістям”; під час минулих парламентських виборів несанкціоновано вилучено наклад ще однієї “неправильної” ґазети “Свобода”. Зовсім недавно у Миколаєві місцева влада заборонила друкувати рухівський часопис “Український південь”, оскільки там уміщено матеріал про незаконне вивезення фірмою, близькою до місцевого “губернатора”, великої партії зерна (це на тлі хлібної кризи), а в Запоріжжі затримано машину з тиражем ющенківської ґазети “Без цензури”, щоб вона не потрапила до жителів області. Кілька нападів було вчинено на редактора інтернетівського видання “Україна кримінальна” Єльцова, яке викриває факти корупції та порушення законодавства у середовищі правоохоронних органів.
Для тиску на інакше мислячих все більше залучаються силові структури, надто податкові адміністрації. Особливо розперезалися львівські податківці (їх до недавнього часу очолював брат президентського канцеляриста Сергій Медведчук), розпочавши справжню війну проти опозиційної “Львівської ґазети” та її засновників. Обласна рада висловила недовір’я брутальному податківцю, та Кучма гідно оцінив старання свого вірнопідданого, призначивши його першим заступником голови Податкової адміністрації всієї України.
А чого вартий факт штурму в ніч з 2 на 3 листопада групою людей у камуфляжній формі, озброєних автоматами, приміщення Національної Спілки письменників України, яке у сотні метрів від Адміністрації президента! Звісно ж, викликана міліція так і не з’ясувала, що ж то були за люди. Зате літератори добре знають, що це було зроблено владою, щоб примусити письменницьку братію мислити так, як цього хотіла б Банкова.
Можна наводити безліч фактів, які засвідчують той брутальний тиск на демократію, той правовий нігілізм владоможців, те неприкрите насильство над людьми, здоровим глуздом та мораллю, які в російській мові називаються влучним словом “беспрєдєл” – тобто безмір, нічим не обмежене свавілля.
Та найяскравішим прикладом є події, які розгорнулися в Мукачевому на Закарпатті. Тут на минулих виборах міського голови перемогу здобув Василь Петьовка, якого підтримувала “Наша Україна”; поразки ж зазнав висуванець Медведчукової СДПУ(о). Однак високий канцелярист не зміг примиритися з цим – різними способами, в тому числі і через залежний районний суд у Львові, робив усе можливе, щоб скасувати результати виборів і посадити у крісло голови свого однопартійця. Коли з цього нічого не вийшло, до справи був підключений Л.Кучма. Ґарант Конституції своїм указом усуває громадою обраного голову, і призначає виконуючим його обов’язки есдека(о) Опачка – такого права Конституція президентові не дає. (До речі, це було не перше і не єдине скасування президентом рішення територіальної громади – так було в Одесі, Василькові, Херсоні; та все йому сходило з рук). Далі загін спецпризначення міліції, керований обласним начальством, окуповує мерію, Опачко проводить сесію, на яку міліція пропускає депутатів-прихильників есдеків і відповідно не пропускає представників “Нашої України” (а це добра половина всього депутатського корпусу). Депутатів Верховної Ради також у мерію не впустили, хоча вони за законом мають право вільного входу до будь-якого органу державної влади. Водночас у місті почався тиск на підприємців-депутатів міськради, які симпатизують загальнообраному голові (проти багатьох з них відкрито кримінальні справи), та на інтелігенцію, яка взяла участь у 10-тисячному мітингу на підтримку Василя Петьовки.
І це все робиться в державі, яка називає себе демократичною! Насправді ж нинішні правителі неухильно, крок за кроком насаджують чистої води авторитаризм, який тільки і може, на їхню думку, законсервувати кланово-олігархічний за формою і антинародний за сутністю нинішній режим. Багато хто вже знає, що нами правлять люди, які мають кримінальне минуле і вже відсиділи в тюрмі (дехто навіть двічі), та ті, по кому, багато хто переконаний, тюрма вже давно плаче. Влада часто зрощується з криміналітетом і використовує його в боротьбі з невгодними.
Проти цієї, авторитарної, отже, злочинної, системи влади якраз і борються “Наша Україна” та її союзники по опозиції. Дії опозиціонерів наші державці намагаються представити, як звичайну боротьбу за владу. Правда ж у тому, що опозиція бореться за українські інтереси, за доброжиток народу, за справжню демократію. Й український народ уже розуміє: пора чітко визначитися, що обирати – верховенство права чи беззаконня, демократію чи Медведчука, Україну чи Кучму. Немає сумніву, що цього разу він зробить правильний вибір.

18.01.2004

ПОЛІТРЕФОРМА: ТРЕТІЙ РАУНД. НЕ ОСТАННІЙ

Якщо ініціатори та архітектори нинішньої політичної реформи задумували її для того, щоб відвернути суспільну увагу від соціальних негараздів (зростання цін, шоку пенсійного обману, міжнародної ізоляції влади тощо), то значною мірою їм це вдалося. При цьому реформаторська сверблячка вилилась у такі заплутані сюжети, що сам, даруйте, чорт ногу зламає. Як же бідному пересічному обивателю, придушеному щоденними негараздами, розібратися, що діється на вершині політичного Олімпу: чому президент і його підручні з такою впертістю пропихають цю саму реформу? чому водночас розроблено аж три варіанти внесення змін до Конституції, на кожен з яких є позитивний висновок Конституційного суду? чому опозиція у Верховній Раді мало не кістьми лягає, щоб не допустити цих змін?
Оцінка дій і подій навколо реформи різними політичними силами оцінюються по-різному: те, що парламентські “більшовики” вважають своєю перемогою (наприклад, голосування руками 24 грудня минулого року), опозиціонери зараховують їм як поразку. Із державних та контрольованих кланами засобів масової інформації, надто телебачення, дізнатися правду важко: піховшики, корчинські, канішевські та іже з ними чесно відробляють свої срібняки, по-єзуїтськи витончено пудрячи мізки аудиторії та чіпляючи всіх собак на опозицію.
Тому варто спокійно розібратися, що до чого, нагадавши про перебіг цієї самої реформи.
Незалежна Україна починалася як парламентська республіка: Верховна Рада визначала державну політику, формувала уряд, затверджувала і звільняла прем’єр-міністра – саме через парламент був призначений главою уряду сам Кучма і так само парламентом відправлений у відставку. А вже 1994 року Леонід Данилович у ранзі президента з трибуни Верховної Ради заявив, що парламентсько-президентська форма правління повністю довела свою неспроможність. З цього почалося перебирання Кучмою все нових і нових владних повноважень, аж доки він не став фактичним самодержцем.
Неозброєним оком було видно, до чого це привело Україну: небувалого розмаху набрала “прихватизація”; левова частка загальнонародної власності розхапали спритники, яких стали називати олігархами; буйним цвітом розцвіла корупція та організована злочинність; зусилля роздутих силових структур замість боротися з цим злом спрямовувалися все більше на придушення опонентів; свобода слова залишилася тільки на папері, опозиційним ЗМІ силоміць затикали рота; раз у раз суспільство стрясали скандали – то касетний, то кольчужний; почався рух “Повстань, Україно!” під лозунгом “Кучму геть!”. Системна криза охопила неньку, треба було щось робити, тим більше, що опозиція наступала на п’яти і люди з надією спрямовували погляди на Віктора Ющенка як на майбутнього президента.
Якраз це, а також наближення нових президентських виборів та завершення другого президентського терміну, після якого за Конституцією Леонід ІІ уже не мав права балотуватися, розпочався реформаторський свербіж. Перехопивши ідею опозиції, яка вважала, що єдиний правильний шлях до демократії, до національного процвітання, до Європи лежить через реформування системи влади, кучмісти зробили все, щоб спотворити її до невпізнання і за її допомогою зберегти себе при владі.
Першим раундом політреформи по-кучмівськи став його варіант змін до Конституції: нібито задля перерозподілу владних повноважень від президента до уряду. Насправді ж, за допомогою двопалатного парламенту та проведення президентських, парламентських і місцевих виборів в один рік планувалася, по-перше, перевести на ручне управління з Банкової Верховну Раду, а по-друге, штучно продовжити перебування Кучми у президентському кріслі. Проект зазнав нищівної критики не тільки з боку опозиції але й з боку широкої громадськості. Перед загрозою гучного провалу, Кучма змушений був відкликати свій проект з Конституційного суду. Отже, перший раунд політреформи по-кучмівськи влада програла повністю.
Другий раунд. Програла, та не облишила свою нечесну затію: замість Кучминого з’являються ще два проекти. Перший: модифікований варіант Медведчука-Симоненка, центральним пунктом якого є вибори президента не всенародно, як передбачено Конституцією (певності, що вдасться ще раз обвести навколо пальця електорат, влада не мала), а Верховною Радою, яка має бути обрана 2006 року. Отже, ненависний Ющенко, який, попри інформаційну блокаду та паплюження через ЗМІ, вочевидь, може бути обраний президентом 2004 року. Отже, фактично термін його президентства буде меншим двох років.
Другий проект запропонував координатор “більшовиків” Степан Гавриш: його суть полягала в тому, щоб відмовитися від всенародних виборів уже з 2004 року, перенісши їх у парламентські стіни; як компенсацію депутатам за зговірливість передбачено автоматичне (без всяких виборів) продовження їхнього перебування під куполом Верховної Ради на цілий рік.
Оскільки Гавришів проект не мав жодних шансів на схвалення – білими нитками було шите його обґрунтування, – “більшовики” вирішили протягувати варіант Медведчука-Симоненка. Над Україною нависла реальна загроза консервації нинішнього режиму. Проти цього якраз дружно повстала опозиція – фракції “Наша Україна”, ”Блок Юлії Тимошенко” та Соціалістичної партії Мороза. Їхніми зусиллями робота Верховної Ради на кілька днів було заблокована. “Більшовиків” це не зупинило: порушуючи Конституцію, регламент, елементарну чесність і мораль, вони голосують руками і вважають, що постанова з цього приводу ними ухвалена.
Це викликало різку реакцію: в Україні – опозиція класифікувала те, що відбулося у стінах Верховної Ради, антиконституційним переворотом; все це привернуло увагу також за рубежем – Парламентська Асамблея Ради Європи розцінила події в Україні як політичну кризу. Асамблея висловила переконання, “що будь-яке рішення про зміну конституційних правил щодо виборів напередодні проведення президентських виборів, ймовірно, є упередженим та суперечливим, і тому вважає поточні дебати з приводу конституційної реформи украй недоречними”. Відзначено також вразливість незалежності судової системи в Україні та порушення процедури голосування у Верховній Раді.
Така практика є неприйнятною для демократичної держави, що керується принципом верховенства права. Асамблея застерегла: якщо будуть подальші спроби провести політичну реформу шляхом змін Конституції у спосіб, не передбачений законодавством, та неконституційними засобами, або якщо Україна не зможе ґарантувати проведення вільних та чесних виборів 31 жовтня 2004 року, Асамблея може прийняти рішення розглянути питання щодо зупинення повноважень української делегації та направити до Комітету Міністрів запит щодо зупинення членства України в Раді Європи.
Попередження досить серйозне: не рахуватися з ним не можна. Кучмісти під тиском української спільноти та ПАРЄ змушені шукати компромісу. Щоб продовжувати реформу, вони погодилися обирати президента всенародно, а не парламентом, як пропонувалося в проекті. Це друга явна поразка чинної влади.
Третій раунд якраз і почався голосуванням 3 лютого на сесії Верховної Ради за вилучення норми обрання президента парламентом. На жаль, не всі збагнули, що цей компроміс передбачався заздалегоди: так моряки у скрутні години позбуваються баласту або зайвого вантажу, щоб зберегти судно на плаву. Нашоукраїнці та тимошенківці розкусили хитрощі більшовиків і продовжували їм опонувати, а от фракція соціалістів взяла участь в голосуванні, чим ошелешила колег по опозиції.
А хитрощі більшовиків полягали не тільки в тому, щоб зробити гарну міну на публіку, але щоб у кінцевому підсумку добитися свого. Для цього вони знову пішли на процедурні порушення: замість того, щоб, як належить, розпочати чергову сесію, вони з порушенням законодавства оголосили позачергову – буквально на кільканадцять хвилин: тільки для того, щоб проголосувати вилучення вказаної норми. 304-ма голосами рішення було прийняте.
Так от хитрість більшовиків дала потрібний для них результат – цим голосуванням вони легітимізували рішення від 24 грудня, і поставили опозицію в досить делікатне становище. Адже проект, проголосований 24 грудня, через порушення оспорюється в Конституційному суді. Тепер його неправедно канонізували 3 лютого. Якщо добитися скасування голосування 3 лютого, тоді у першому варіанті залишається положення про обрання президента парламентом.
Справжню мету і механіку подій 3 лютого розкрив постійний представник президента у Верховній Раді Олександр Задорожній. У пориві відвертості він заявив, що не має сумнівів у легітимності постанови від 24 грудня, “бо 3 лютого було ухвалено доповнення до неї – 304 народних депутатів висловилися за законність постанови грудневої.” А позачергову сесію було оголошено, для того, щоб “не плюндрувати можливість ухвалення остаточного рішення на цій сесії”.
Опозиція добре розуміє, що стоїть за парламентськими маневрами кучмістів навколо політреформи. У зверненні блоку Ю.Тимошенко до народу відзначається, що проголосовані провладною більшістю 3 лютого конституційні зміни прирікають електорат обирати на всеукраїнських виборах цілком безправного та абсолютно недієздатного президента, а всю владу в Україні фактично буде передано прем’єр-міністрові, яким після обрання у підконтрольній кишеньковій Верховній Раді, зрозуміло ж, знову стане Леонід Кучма.
Такої ж думки і Віктор Ющенко. Він вважає, що “більшовики” пішли на формальну “легалізацію” голосування 24 грудня з однією метою – передати сьогоднішні великі повноваження президента прем’єр-міністрові. Це рішення – шлях до збереження режиму.
Про позицію Мороза не будемо говорити: у нього власне бачення реформи, але порушення ним домовленості з Ющенком та Тимошенко і участь соціалістів у голосуванні значно ослабило згуртованість опозиції. З часом з’ясуються мотиви вчинку Мороза після його зустрічі з Медведчуком, а нині не варто з цього робити трагедії.
Тепер ситуація склалася така, що доля реформи, а отже й України опинилася в руках конституційних суддів, яких у свою чергу міцно тримає в руках Адміністрація президента. Найоб’єктивнішим було б визнати нелегітимним через грубі порушення реґламенту і фальшування підсумків голосування 24 грудня – тоді б довелося б розглядати інші проекти, а часу бракуватиме. То можна було б поставити хрест на всій цій надуманій реформі.
Однак це навряд чи можливо. Недавно президент Кучма, виступаючи перед дипломатичним корпусом, знову виволік на світ Божий свою ідею-фікс, затято повторивши, що реформа потрібна Україні саме тепер, і вона буде завершена. Така затята заінтересованість Леоніда Даниловича наштовхує на думку, що опозиція не без підстав уважає, що Кучма мітить у прем’єри у конституційно зґвалтованій Україні.
Отже, третій раунд політреформи по-кучмівськи триває. Чим він закінчиться, спрогнозувати не просто. Та з усього видно, що цей раунд не останній. Але хочеться, щоб стійкість опозиції, підкріплена громадянською активністю українського народу, та моральний тиск на кучмістів міжнародної опінії, взяли гору. Від цього справді залежить майбутнє України – буде вона в Європі чи в Єдиному економічному просторі під Росією.

07.02.2004

РОЗУМ І СОВІСТЬ НАЦІЇ ПРОТИ НАХАБСТВА ВЛАДИ

Вулиця Банкова такого ще не бачила за всю свою історію. Минулої суботи, 28 лютого, людське море розлилося на всю її ширину. Сивочолі, умудрені роками ветерани стояли плече до плеча з молоддю. Серед них багато добре знаних в Україні і поза її межами людей, яких пізнають в обличчя. Ні, це не традиційний мітинг, хоча мітингувати були всі підстави. І не пікетування Адміністрації президента України, хоча кожен з присутніх міг пред’явити справедливий рахунок тій самій ненависній серед демократичного люду Адміністрації, офіс якої знаходився в якійсь сотні метрів. Це представники красного письменства з усієї України зійшлися на загальні збори, щоб обговорити свої назрілі проблеми і висловити протест владі за руйнування Національної Спілки письменників та безпрецедентний тиск з боку влади.
Чому на вулиці? Тому, що наша, та не своя влада на всю потужність включила так званий адмінресурс, аби не допустити письменницького зібрання. Під її тиском керівництво Національного політехнічного університету в останню годину відмовило Спілці у замовленій і вже оплаченій залі. Письменницький же особняк на вулиці Банковій не міг вмістити таку силу-силенну народу: на збори прибуло 965 делегатів: вся Спілка нараховує в своїх рядах 1 832 члени, усі вони були терміново скликанні, щоб рятувати від влади свою письменницьку організацію. Рішення про скликання зборів ухвалила Рада НСПУ, що збіглося з ініціативою великої групи письменників – 557 осіб поставили свої підписи під вимогою скликати таке зібрання – все згідно із законом про творчі спілки та зі спілчанським Статутом.
Таким чином, письменники змушені були, стоячи на вулиці перед самим носом Адміністрації президента, проводити свої загальні збори. То був той випадок, коли спростовувалася народна мудрість, що в ногах правди немає. Цього разу правда була саме в ногах. Стояння під відкритим небом було і викликом та докором владі, і виявом гніву, протесту та громадянської непокори. Біля самого президентського палацу, що мав би уособлювати національний дух, розум, честь і совість всієї держави, але, на жаль, уособлює цинізм, грубу силу та зневагу до народу, – біля цього палацу просто неба стояли зневажені владою люди, що справді уособлюють розум, честь і совість української нації. Це монолітне стояння письменницьких лав свідчило про ту єдність, упевненість і силу, коли не страшні ніякі скоробагатьки-олігархи у вигляді “медведів” і “волків”, а водночас – про незмивану ганьбу, яка лягає на нинішній олігархічно-клановий режим. Все почалося з того, що в президентській канцелярії було задумано розколоти Національну Спілку Письменників України (принцип поділяй і владарюй режим використовує часто і небезуспішно). Адже письменницьке середовище завжди відзначалося демократизмом, чутливим національним нервом і завжди було центром вільнодумства.
І нинішньому антинародному режимові українське письменництво властивими йому засобами (зброєю слова) чинить опір. Що найбільше й лякає владоможців – адже це саме той випадок, коли слово буває страшнішим від пістолета, бо може мобілізувати маси на боротьбу з режимом. А тут ще голова Спілки, народний депутат Володимир Яворівський із фракції Віктора Ющенка став допікати гострими відкритими листами самого ґаранта. Тому і визріло рішення роздрібнити спілку, позбавити її єдності, а заодно позбутися Яворівського як голови НСПУ. Методи випробувані: авантюризм, нахабство, адмінресурс. Свій (своя) Юда, а також 30 срібняків для нього завжди знайдуться. Через обласні держадміністрації влада почала тиснути на письменницькі організації, яких примушували ухвалювати рішення про недовіру Яворівському та з вимогою скликати позачерговий письменницький з’їзд, де можна було б його змістити. Претендентка на ще не звільнене місце знайшлася досить швидко – це Наталія Околітенко, яку до виконання нею ролі головної скандалістки і розкольниці мало хто знав. Її підтримала купка таких самих, як вона.
Але задум президентської канцелярії дав збій – попри адміністративний тиск, залякування і підкупи, так і не вдалося зібрати необхідні за Статутом для проведення позачергового з’їзду рішення половини плюс одна обласних письменницьких організацій. Головне – вистояла кількісно найбільша столична письменницька організація.
Тоді обласні держадміністрації були зобов’язані будь-якими засобами звезти письменників на загальні збори до Києва. Та й ці зусилля не увінчалися успіхом – кворуму зібрати не вдалося, хоча кого обманом, кого залякуванням та щедрими обіцянками у супроводі чиновників облдержадміністрації доправили до Пущі-Озерної на так звані збори. Все одно для проведення їх кворуму не було. Але й це не зупинило розкручений маховик цієї авантюри. Багатьох дописали, а залу заповнили нечленами Спілки. З порушенням Статуту, без реєстрації і мандатів, без лічильної комісії “збори” були проведені – залежні засоби масової інформації поспішили повідомити: Яворівський зміщений з поста голови Спілки, а натомість обрана Околітенко. Невзабарі глупої ночі була зроблена спроба за допомогою “невідомих” у масках та камуфляжі автоматників (!!) захопити спілчанське приміщення – тільки завдяки стійкості письменників та допомозі депутатів Верховної Ради вдалося відстояти особняк від новітніх загарбників.
Звичайно ж, письменницький загал не погодився з “маневрами” влади. Близько сотні тих, кого обманом завезли в Пущу-Озерну, та тих, що були дописані як учасники зборів, надіслали до Спілки письмові спростування. Більшість обласних організацій відмежувалася від розкольників. Однак і це не зупинило владу: вона як звикле запустила судову машину: Святошинський місцевий суд, попри закон і логіку, “підтвердив” легітимність збіговиська у Пущі-Озерній, а Київський міський апеляційний, попри факти і здоровий глузд, залишив його рішення чинним.
Саме цими нахабними діями влади і було викликане рішення Ради НСПУ та ініціативної групи письменників провести загальні письменницькі збори і розставити крапки над “і”. Зусилля високої Канцелярії перешкодити зібранню були марними – письменники стійко вистояли близько п’яти годин просто неба на вулиці. Телеграми за підписом Околітенко членам Спілки з повідомленням, що з’їзд (спочатку планувалося проведення з’їзду) не відбудеться, не досягло мети, – як уже зазначалося, на збори прибула більшість українських письменників, в тому числі із таких зросійщених та найзаляканіших владою реґіонів, як Донеччина, Луганщина та Крим.
До майстрів пера прийшли політики – народні депутати України від опозиції Михайло Косів (член Спілки), Іван Заєць, Павло Мовчан (член Спілки), голова парламентського Комітету Микола Томенко, Іван Плющ, а також лідери опозиційних фракцій Юлія Тимошенко та Олександр Мороз – троє останніх виступили на зборах, тепло зустрінуті присутніми. І не так важливо, чи прийшли опозиційні політики підтримати письменницький загал, чи самі заручитися його підтримкою напередодні президентських перегонів. Головне, що політики і письменники були одностайні в прагненні позбутися антинародної влади, щоб змінити в Україні все на краще.
Безумовно, бандитські дії чинної влади щодо письменницької організації спрямовані на зруйнування опозиційної творчої Спілки, вплив якої на український загал загальновизнаний. Та не останній арґумент розпочатої війни проти письменства – ласий шматок, яким є старовинний особняк у центрі столиці, поряд з президентською резиденцією, у ньому з давніх часів розміщується офіс українського красного письменства. За одними джерелами, Леонід Кучма планує тут розмістити свій Фонд, який хоче створити по закінченню повноважень. За іншими – будинок нібито намічено продати послові Росії в Україні Віктору Черномирдіну, що може бути цілком правдоподібним, знаючи запобігання нинішніх державців перед Москвою. А дехто подейкує, що на нього накинув оком головний Канцелярист нібито для своєї партії (о), що також не позбавлене олігархічно-кланової логіки. Тільки справжні господарі старовинної будівлі – українські письменники – не хочуть з цим погодитися: вони готові горою стати на захист спілчанської нерухомості.
Письменницькі збори підтвердили повноваження голови Спілки Володимира Яворівського, а також обраних на минулому з’їзді керівних спілчанських органів. Одностайно (один утримався) ухвалено резолюцію, в якій різко засуджуються “розкольницькі дії групи Наталії Околітенко”, а збори, що проводилися в Пущі-Озерній 29 жовтня 2003 року під орудою розкольників, були названі позастатутною неправомочною акцією.
Збори також зініціювали створення Ради Національного Порятунку – аби об’єднаними зусиллями стати на захист демократії, громадянських прав і свобод та перепинити шлях диктатурі, зашморг якої українське суспільство уже відчуває на своїй шиї. До Оргкомітету обрано відомих письменників. Увійти до нього погодилася також група опозиційних депутатів Верховної Ради, присутніх на письменницьких зборах.
Отже, авторитетне, цілком легітимне письменницьке зібрання дало гідну й рішучу відсіч підступним діям влади та її підручних. В яких судах можна оспорити рішення більшості українського письменства? Хіба що в українських, які, втручаючись у внутрішні справи творчої спілки, можуть своїми рішеннями призначати цій спілці керівників, на яких пальцем покаже влада. Загалом же проведення зборів просто неба на Банковій вулиці є вельми промовистим. Воно, з одного боку, показало безпардонність і ницість нинішньої влади та її неукраїнськість. А з другого – продемонструвало, що українське письменство справді є розумом, честю і совістю нації і що, зцементоване єдністю духу і думки, може успішно протистояти грубій силі, нахабству та адмінресурсу тієї самої неукраїнської влади в Україні. І що історична перспектива на боці українського народу та його творчої інтелігенції.
29.02.2004

ВСЕ ДУЖЕ ДОБРЕ, ЧАРІВНА МАРКІЗО...
ЧОМУ Ж ТОДІ ЖИВЕТЬСЯ ТАК ПОГАНО?

Минулого вівторка, 16 березня, Верховна Рада України 239 голосами з 428 депутатів, які зареєструвалися, схвалила програму діяльності Кабінету міністрів на 2004 рік “Послідовність. Ефективність. Відповідальність”. Таким чином, Віктор Янукович отримав ґарантії, що протягом року парламент, згідно з законом, не зможе його відправити у відставку, і прем’єр матиме змогу спокійно віддатися передвиборній боротьбі за президентське крісло. Щоправда, особливого ентузіазму до цього він нині зовні нібито не виявляє. Бо якщо буде проведена так звана політична реформа за проектом Медведчука – Симоненка і… Мороза, який до них приєднався, то краще залишатися прем’єром з великими повноваженнями (саме це передбачає проект), ніж бути президентом у ролі англійської королеви.
Опозиційні фракції “Наша Україна”, Юлії Тимошенко, а також комуністи і соціалісти участі в голосуванні не брали. Але ті ж комуно-соціалісти не підтримали і проект про неприйнятність визнання програми уряду за 2003 рік виконаною – за цю пропозицію проголосували 109 народних депутатів при необхідних 226. Таким чином, завдяки позиції “ні вашим, ні нашим”, яку зайняли комуністи і соціалісти, “більшовикам” вдалося власними силами протягнути постанову, яка визнає задовільним виконання програми уряду за 2003 рік “Відкритість. Дієвість. Результативність” і схвалює програму на 2004 рік “Послідовність. Ефективність. Відповідальність”.
Деякі деталі самої постановки питання й ухвалення рішення по ньому досить промовисті – вони свідчать про не зовсім чисті помисли ініціаторів, і з-під машкари об’єктивності витикаються вуха політизованих намірів. Найперше: діючим реґламентом Верховної Ради передбачено, що звіт уряду про виконання ним програми парламент заслуховує рівно через рік після її схвалення. Цього разу на сесію винесено урядовий звіт за місяць до закінчення названого терміну. Лідер “Нашої України” Віктор Ющенко слушно зауважив: адже якщо ця програма не виконана достроково (а він переконаний, що вона не виконана), то й дострокове слухання урядового звіту недоцільне. Чому такий поспіх? Він тільки, на думку лідера опозиції, викликає підозру, “що тут твориться політичне шахрайство, що тут йдуть маніпуляції парламентськими голосами”.
Друга деталь: цього разу, знову ж таки порушуючи традицію і реґламент, винесено на розгляд одночасно дві програми – звіт про виконання минулої та схвалення наступної. За внесення до порядку денного цих питань проголосувало відповідно 228 і 229 депутатів. Голова комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією, народний депутат Володимир Стретович звернув увагу на те, що участь у голосуванні взяло шестеро депутатів-сумісників, тобто тих, що працюють у виконавчій владі і за законом мали б скласти депутатські повноваження, але не зробили цього. Фактично голосами сумісників, які чи не вперше так дружно прийшли на сесію, і було внесено до порядку денного обговорення обох урядових програм – без сумісників набрати необхідних 226 голосів було б неможливо. Це ще одне свідчення не зовсім чесної гри.
Та головне в іншому. Звіт уряду побудований у формі переможної реляції. Головний арґумент той, що в Україні за часів Януковича помітно зросли темпи економічного розвитку: приріст внутрішнього валового продукту (ВВП) торік досяг 9,3 відсотка. Це справді вражаючий показник, якому позаздрила б будь-яка економічно розвинута країна. Але є принаймні три заковики. По-перше, основа для економічного зростання була закладена ще попередниками Януковича, йому ж випало пожинати плоди. По-друге, одна справа порівнювати темпи зростання економіки з показниками позаминулого року, коли спад виробництва за роки стагнації досяг критичного рівня, і зовсім інша – коли відлік ведеться від виробництва, яке досягло достатньо високого рівня. Тут, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. І нарешті, по-третє, якщо все так добре в економіці, то чому ж тоді так погано в соціальній сфері?
Недарма Віктор Ющенко слушно запитав: чому Україна, маючи удвічі вищі темпи зростання, ніж у Білорусі, та в 1,5 рази вищі, ніж в Росії, має, відповідно у 1,5 та 2,5 рази меншу зарплату, ніж у цих двох країнах? Лідер опозиції різко критикував урядовців за ситуацію, яка склалась у соціальній сфері: триває зубожіння населення, повсюдне зростання цін на продукти, промислові товари, комунальні послуги, і досі не розв’язана повністю хлібна криза. Уряд зменшив розмір мінімальної зарплати, провалив пенсійну реформу, штучно занизивши середню зарплату по країні на 70 грн., чим залишив мільйони пенсіонерів, як кажуть, з носом. Зрештою, постає закономірне питання: якщо внутрішній валовий продукт так значно зріс за минулий рік, а громадяни України цього не відчули, то хто ж насправді пожав плоди економічного пожвавлення, до чиїх гаманців попливли створені народом матеріальні блага?
Інші опозиційні лідери були солідарні з Ющенком в оцінці “успіхів” уряду Януковича. Олександр Турчинов із фракції Юлії Тимошенко звіт щодо виконання урядової програми вважає фарсом: діаграми, які демонструвались у сесійній залі, на його переконання, свідчать або про тотальну фальсифікацію, або про зростання доходів тіньових ділків.
Що ж до нової програми, запропонованої урядом, то лідер соціалістів Олександр Мороз розцінив її як політичний документ, що нагадує передвиборчу програму кандидата у президенти. І це насправді має такий вигляд. Ні для кого не секрет, що ймовірним суперником Віктора Ющенка на президентське крісло може бути або Петро Симоненко від комуністів, або Віктор Янукович від влади. Це підтверджує останнє соціологічне опитування, проведене Національним інститутом стратегічних досліджень наприкінці лютого. Майже четвертина виборців (23,5%) готові проголосувати за Віктора Ющенка, близько 13 % – за Петра Симоненка, 11% – за Віктора Януковича. Одна з найоб’єктивніших соціологічних служб – Центру Разумкова – також підтвердила високі шанси Ющенка. Дослідження, проведені нею в першій декаді березня показали: якщо до другого туру вийде пара Ющенко – Янукович, то перший матиме 34,3% голосів, а другий – 24,4%. У випадку, якби Ющенкові довелося у другому турі змагатися з Петром Симоненком, то співвідношення голосів виборців було б 34,7 : 23,4 на користь Ющенка, навіть за умови, коли б Мороз, як він і обіцяв, підтримав Симоненка.
Отже, все дійство зі звітом Януковича і затвердженням нової програми уряду відбувалося під знаком наступних президентських перегонів. Урядові програми стали своєрідним пробним каменем у прихованій боротьбі за президентський пост двох Вікторів – колишнього прем’єра Ющенка і нинішнього Януковича. Спираючись на пропрезидентську більшість, пробу сил виграв Янукович – це переконливе свідчення, що таки він стане кандидатом від влади. Власне, і поспіх з передчасним слуханням урядового звіту та затвердженням нової програми пов’язаний з форумом демократичних (читайте – прокучмівських) сил, який нібито мають скликати 27 березня.
Вочевидь і протягування політичної реформи в авральному порядку також продиктовано наступними президентськими перегонами – Верховна Рада ухвалила рішення провести ще один, позаплановий, сесійний тиждень, щоб устигнути прийняти низку реформаторських законів. Після цього, вочевидь, Янукович оголосить про своє рішення. І тоді боротьба перекинеться із печерських пагорбів столиці на широкі простори України, в гущу електорату. І буде ця боротьба, знаючи повадки донецьких, жорсткою і жорстокою.
Тепер, з усього викладеного, можна відповісти на винесене в заголовок запитання: чому ж народу живеться так погано? Та тому, що влада, ніколи не переймалася й не переймається його інтересами. Замість того, щоб дбати про загальний добробут, вона зайнялася собою, замішує політичне тісто, вишукує кошти на передвиборну боротьбу, приховуючи їх у поспіхом, без обговорення проголосованому бюджеті-2004. Із цього політичного тіста і намагатиметься навішати вермішелі на вуха електорату.
Тому й хочеться застерегти довірливих виборців: пильнуйте і не підставляйте вуха під владно-олігархічну локшину.

18.03.2004

КОНСТИТУЦІЙНИЙ ПЕРЕВОРОТ ПРОВАЛИВСЯ. ПОКИ ЩО...

Четвер 8 квітня мав стати для протиборствуючих сторін у парламенті своєрідним Рубіконом, який кожна з них намагалася будь-що подолати. А для України – по-своєму доленосним, оскільки саме цього дня вирішувалося питання внесення хитро задуманих змін до нині чинної Конституції, щоб законсервувати на довгі роки набридлий народові кланово-олігархічний режим. Однак Чистого четверга “більшовики” і неокомуністи нечисті наміри медведчуків не змогли реалізувати. Вірніше, їм не дали цього зробити фракції Віктора Ющенка та Юлії Тимошенко та п’ятитисячний пікет прихильників цих лідерів біля стін Верховної Ради.
Хоч як ретельно готувалася до цього дня влада, хоч як викладалися “більшовики” у сесійній залі, хоч яким в’юном звивався Степан Гавриш на трибуні, хоч як агресивно використовували звичну демагогію комуністи, – незважаючи на все протягти реформу через Верховну Раду не вдалося. Голосів “більшовицьких” фракцій разом з голосами комуністів та соціалістів, які опинилися по один з ними бік політичних барикад, забракло до 300 необхідних, щоб змінити Конституцію так, як задумала Банкова. “За” проголосувало 294 депутати, “проти – 2”, “утрималось” – 4. Крім представників “Нашої України” та блоку Юлії Тимошенко, які принципово не брали участі в цьому дійстві, ще не голосувало 4 депутати.
Напередодні, за півдоби до сесійного засідання, ґарант Конституції, як звикле, зібрав керівників “більшовицьких” фракцій обговорити (читайте – для обробки) тактику голосування та надихнути їх на утвердження пропонованих змін. Чи вдалося надихнути всіх, важко сказати, та екс-президент, а тепер лідер фракції есдеків (о) і активний адвокат Медведчука Леонід Кравчук, за свідченням кореспондента “Української правди”, який по гарячих слідах взяв у нього інтерв’ю, був у доброму гуморі і досить балакучим. “На сьогодні я думаю: 99%, що пройде політреформа”, – висловив упевненість провідний есдек.
Підстави для такої впевненості були. Адже “більшовики” на порушення Реґламенту вирішили не обговорювати законопроект постатейно, як це традиційно прийнято, а голосувати його загалом – це надзвичайно полегшувало справу. Все було розраховано до дрібниць: забезпечити якомога повнішу присутність на засіданні “більшовицьких” сил, дотримуючись зовнішнього демократизму, дати виговоритися сторонам, перевівши дискусію на словесну баталію правої опозиції з комуністами – хай пообливають одне одного брудом привселюдно (велася пряма радіотрансляція із сесійної зали), – і надвечір успішно проголосувати пропонований законопроект. Щоб створити незручності для опозиції, а можливо й залякати її, влада, як завше, не погребувала провокаційними заходами. Так, перед сесійним засіданням у приміщенні Верховної Ради з’явилося близько сотні спортивної статури бритоголових молодчиків (Володимир Литвин, на вимогу опозиції, доручив з’ясувати, що за люди, і повідомив, що то нібито охорона проводила свої навчання(?!); у нашоукраїнців, за дивним збігом обставин виявилися вимкнутими мобільні телефони та інтернетівські сайти. Звичайно, опозиція сприйняла все це як брутальний тиск на неї.
Отож засідання розпочалось у вкрай наелектризованій атмосфері. Політичний барометр віщував бурю. Все свідчило про те, що під прозорим куполом Верховної Ради цього дня відбудеться не звичне протистояння провладних і опозиційних депутатів, а справжня проба протилежних політичних сил, результат якої матиме неперехідне значення для майбутнього України.
Так і вийшло. “Більшовики” тупо, але з усіх сил доводили, яке велике благо для народу є пропоновані зміни до Конституції, після прийняття яких наступить ера благоденствія. Чи не найкоректніше виступив “хитрий лис” Кравчук. Леонід Макарович, звісно ж, за реформу, він дещо незграбно обґрунтував рішення про голосування проекту пакетом тим, що нібито постатейне обговорення може порушити концептуальну структуру Конституції, оскільки не всі зміни можуть бути прийняті. Але для того і є постатейне обговорення, щоб відселекціювати ці зміни і обрати найоптимальніші. Його виступ, як і інших представників більшості, мав антиющенківський характер. Та, коментуючи взаємні обвинувачення в продажності депутатів, дотепно зазначив, що в хаті повішеного про мотузку не згадують. Арґумент: «В торговому домі, яким є парламент, про честь і гідність не мовлять», а тут немає жодного депутата, який би колись не продавався. Дещо гіперболічно, але слушно: кому ж краще, як не Леоніду Макаровичу, знати?
Комуністи, яких ніби з цепу спустили, таврували ганьбою нинішню буржуазну владу і нинішню буржуазну опозицію, обзиваючи її нашистами, фашистами, націоналістами, що у їхній інтерпретації одне і те ж. Виставляли себе ініціаторами і найпослідовнішими захисниками конституційної реформи, аж до скасування інституту президентства. Висловлювали впевненість у своїй історичній перспективності і навіть погрожували тим, що їхній “бронєпоєзд стоіт на запасном путі”.
Соціалісти і їхній лідер Олександр Мороз, поведінка якого дещо змінилася після відомої його зустрічі з Медведчуком, після якої очолювана ним фракція змістила свою позицію у бік “більшовиків” (це дозволило багатьом висловити припущення, що його просто куплено) толерантніше, ніж комуністи, наполягали на зміні системи влади і в основному підтримували законопроект, хоч бачили в ньому чимало недоліків.
Усім їм активно протистояли фракції “Наша Україна” та БЮТ. Виступи їхніх представників були можливо занадто емоційними, але послідовними і рішучими. Вони – за конституційну реформу, але не за таку, яку пропонує влада. Нинішня реформа, на думку Юлії Тимошенко, яка виступила від фракції і кілька разів брала слово в репліках, – “це банальне відбирання влади у народу... якщо ці зміни пройдуть, до влади приведуть декоративну людину, і тоді не потрібно давати право людям обирати президента, бо вони отримають пустоту в руках”.
Чітко висловив позицію своєї фракції Віктор Ющенко. Він, звертаючись до представників більшості і, зокрема, до Кравчука, наголосив, що зміни до Конституції треба вносити тільки легітимним способом. Степанові Гавришу нагадав імітацію голосування 24 грудня минулого року за зміни до Конституції руками і запитав “великого юриста”, де протоколи його, чому вони не в секретаріаті Верховної Ради? Ось чому голосування змін до Конституції для фракції не є юридичним фактом, – пояснив Ющенко свою позицію. “Конституцію треба робити чистими руками! Робити чесно, а не бути холуями влади! – це до більшовиків. І до всіх, передусім до народу, прямо і відверто: “Зараз відбувається не політична реформа, і ми добре це розуміємо. Ідеться про державний переворот, ініціаторами якого є три особи – Кучма, Медведчук і Симоненко!” Зала відповіла оплесками (опозиція) і свистом (більшість), а мітингуючий майдан схвальним скандуванням: “Ю-щен-ко!
Результат відомий: переворот не вдався. “Більшовики” разом з комуністами і соціалістами мали щонайменше 340 мандатів, та не змогли протягнути дуже сумнівний законопроект. Це зайве свідчення того, що владі вдалося купити або залякати не всіх, що серед різних політичних течій є люди, які не поділяють каверзних планів Банкової. Дехто мав мужність проголосувати проти, дехто – утриматися, а 15 з табору більшовиків просто – не прийти на сесію.
Звичайно, опозиція здобула неабияку перемогу. Зрозуміла їхня радість, спів національного Гімну та тріумф на майдані. Зрозуміла також розгубленість “більшовиків”. Коментарів цієї неординарної події не бракувало. Юлія Тимошенко назвала провал політреформи поразкою глави Адміністрації президента Віктора Медведчука. Степан Гавриш також змушений був у властивому йому стилі визнати, що “це провал проекту широкої демократичної коаліції”. Один із лідерів есдеків(о) Нестор Шуфрич після поразки заявив, що вони мають зробити висновок щодо позиції деяких представників більшості (чи не погроза внутрішніх розборок і репресій?).
Постійний представник президента Олександр Задорожній відмовився коментувати провал політреформи, а на запитання, що буде далі сказав, що “далі буде гірше”. Думки цих людей оприлюднило засноване Георгієм Ґонґадзе інтернет-видання “Українська правда”.
Запитання “Що далі?” цікавить багатьох. Відповідь на нього шукатиме як влада, так і опозиція. Єдине зрозуміле: не слід абсолютизувати цю перемогу і втішатися нею – втіха заколисує, а супротивник не спить. Правники говорять, що тепер до питання реформи можна повернутися лише через рік. Однак не слід забувати про підступність влади і про те, що приречений режим так просто не здасться. Маючи звичайну більшість у парламенті, Банкова може змусити проголосувати (навіть обома руками) що завгодно. Тому, щоб здобута перемога не виявилася тимчасовою, її треба закріпити активними діями. Опозиційні сили повинні: по-перше, пильнувати; по-друге, гуртуватися і виходити на президентські вибори з єдиним кандидатом, який реально може бути обраним.

09.04.2004

ВІД ПУКу НЕ ЛИШИЛОСЯ Й ЗВУКУ

Після півторатижневих святкувань перше ж сесійне засідання Верховної Ради у травні стало знаковим у переформатуванні політичних сил у парламенті. Пробним каменем стало слухання керівників силових структур – Генеральної прокуратури, Служби безпеки та Міністерства внутрішніх справ – про хід розслідування мукачівського бандитизму під час виборів міського голови 18 квітня.
Як і очікувалося, влада спробувала спустити на гальмах кричущі факти беззаконня, продемонстровані у закарпатському містечку Мукачевому.
Ґенпрокурор Геннадій Васильєв намагався завуалювати суть подій справними цифрами: порушено 5 кримінальних справ за фактом, проведено 12 судових експертиз, допитано 685 свідків. Та з великої хмари малий дощик: з його інформації годі було довідатися про розслідування головного питання – безпрецедентного за розмахом фальшування результатів виборів. На думку генпрокурора, надані “Нашою Україною” копії протоколів підрахунку голосів на виборчих дільницях, які свідчать про перемогу Віктора Балоги, не дають підстави говорити про їхню достовірність, оскільки до червня проводитимуться перевірка та експертизи підписів.
Заступник голови Служби безпеки Ігор Дріжчаний зробив незграбну спробу вивести есбістів з “гарячої зони” суспільних пристрастей, звівши свою інформацію до того, що СБУ не порушувала кримінальних справ, оскільки не виявила у мукачівських подіях загрози національній безпеці. Отже, на його думку, те що там сталося, не належить до компетенції Служби безпеки.
Що ж до Міністерства внутрішніх справ, на яке падає зловісна тінь за скоєне, то виступ заступника міністра Михайла Корнієнка звівся до захисту честі відомчого мундира, – за його словами, більшість отриманих заяв не знайшла підтвердження під час перевірки. Це дало підстави голові парламентського Комітету з питань державного будівництва та місцевого самоврядування Анатолію Матвієнкові констатувати, що в інформації Корнієнка не тільки не прозвучала правда, а говорилася звичайнісінька брехня, а народному депутатові Юрію Ключковському назвати виступ заступника міністра клоунським.
Ораторські маневри “силовиків” були спрямовані на одне – будь-що вигородити представників виконавчої влади і довести їхню нібито непричетність до мукачівських зловживань. Анатолій Матвієнко у відповідь на це навів конкретний факт: перед викраденням бюлетенів із територіальної виборчої комісії вказівку зняти охорону з приміщення і відвести міліціонерів дав не хто інший як заступник начальника Мукачівського відділення міліції.
На відверті виверти “силовиків” Верховна Рада відреагувала досить жорстко. Попри те, що за основу рішення був прийнятий досить нейтральний проект, підготовлений “більшовиками”, зусиллями опозиції до нього були внесені радикальні доповнення. Зокрема, президенту запропоновано звільнити голову Закарпатської обласної державної адміністрації члена СДПУ(о) Івана Різака, а міністрові внутрішніх справ – керівника Закарпатської міліції Варцабу та його заступника Русина, під прикриттям яких і творилися безчинства в Мукачевому.
Пропозиція депутата-комуніста Івана Миговича звільнити керівника президентської адміністрації Віктора Медведчука, який, на думку багатьох, організував і координував фальсифікацію виборів у Мукачевому, не набрала необхідної кількості голосів: за проголосувало 212 депутатів замість 226 необхідних . І хоч спікер Володимир Литвин зробив усе, щоб цю пропозицію з конкретним ім’ям не переголосовувати, в останньому пункті постанови парламент все-таки рекомендував Леонідові Кучмі дати “правову оцінку діям окремих осіб адміністрації, які дестабілізують ситуацію в державі”. І хоч прізвище Медведчука не фігурувало, ніхто не сумнівався, про кого йдеться.
Крім цього парламент звернувся до ґенпрокурора Геннадія Васильєва із закликом внести протест на рішення Мукачівського тервиборчкому, яким переможцем на виборах мера визнано Ернеста Нусера, кандидата від СДПУ(о), і порушити кримінальну справу за фактами фальсифікації виборів у Мукачевому та побиття народних депутатів. “Силовики” зобов’язані прозвітувати перед Верховною Радою за результатами розслідування подій у Мукачевому 1 червня 2004 року.
За цю постанову проголосували 238 депутатів, серед яких представники опозиційних фракцій “Наша Україна” БЮТ, СПУ Мороза та компартії. Їхніх голосів забракло б, якби постанову не підтримали 4 депутати “Регіонів України”, 13 – “Центру”, 11 – НДП, 10 позафракційних та по одному з “Демініціатив” та Аграрної партії. Саме це є найприкметнішою рисою нинішнього переформатування українського парламенту, про що йтиметься нижче.
Отже, результати цього сесійного засідання наштовхують на такі висновки:
По-перше, попри відчайдушні зусилля влади загладити мукачівську трагедію, принаймні надати їй видимості звичайного конфлікту, Верховна Рада вирішила не спускати винуватцям, покаравши їх за скоєне. Безкарність завжди породжує і стимулює злочинність, тільки невідворотність покарання є принципом вищої справедливості, яке вселяє в серця людей надію на відновлення правди і демократії.
По-друге, обговорення і голосування показали, як на очах рвуться невидимі мотузки ручного управління парламентом з боку Банкової. Депутати переборюють страх перед тиском президентської канцелярії, виявляють принциповість і відходять від принизливого холуйства.
По-третє, – і це найголовніше – штучно створена “більшовицька” система наказала довго жити. Її могильником став так званий “Центр”, до якого увійшло 18 депутатів, переважно з більшості. Намір цієї групи вийти із більшості стане останнім цвяхом у домовину покійниці. Якщо більшості не було й раніше де-факто, то тепер, схоже, її не стало й де-юре. І що ближче до президентських виборів, то відцентрові сили наростатимуть.
А, нарешті, по-четверте, разом з більшістю розвалилася також створена під Януковича і помпезно рекламована високим посадовцям на чолі з президентом Парламентсько-урядова коаліція (ПУК). Уряд втратив свою базу: його за квотами формували фракції так званої більшості, якої уже практично не існує. Міністри залишилися у своїх кріслах, але від ПУКу не лишилося й звуку. Це найбільша поразка Банкової.
Становище Віктора Януковича, якого керівники фракцій більшості назвали єдиним кандидатом від влади, тепер значно ускладнилося. Представники фракцій, від імені яких у присутності Леоніда Кучми без обговорення та голосування було проголошене таке рішення, після цієї зустрічі заспівали іншої. Валерій Пустовойтенко заявив, що його Народно-демократична партія самостійно буде визначатися з кандидатом у президенти. Таку ж позицію зайняла і Трудова Україна Сергія Тигіпка. В цьому ж дусі висловився і лідер промисловців та підприємців Анатолій Кінах; його партія розірвала спілку із трудовиками, вийшла зі створеної разом з ними фракції та об’єдналася з народними демократами Пустовойтенка.
На останньому засіданні уряду Янукович був помітно знервованим – його можна зрозуміти. Однак це зовсім не означає, що він припинить чи послабить боротьбу за президентське крісло. Його багаточисельна та, як можна здогадуватися, добре фінансована команда посилено працює. Ця робота набрала таких темпів, що тепер силою інерції її нестиме тільки у визначеному напрямку.
Попри те, що головна боротьба розгорнеться між Віктором Ющенком та Віктором Януковичем, перегони можуть піднести немало несподіванок. Словом, нудьгувати не доведеться. Уже сьогодні команди готуються до вирішальної битви на електоральному полі.

13.05.2004

ПОХВАЛЬБИ БІЛЬШАЄ, А ЖИТТЯ ГІРШАЄ...

Офіційно президентські перегони в Україні ще не розпочалися, а фактично ідуть уже повним ходом. Попереду, як бульдозером пре нинішній прем’єр Віктор Янукович, який оголошений лідерами фракцій парламентської більшості, що нині розпадається, єдиним кандидатом від влади. Використовуючи своє становище глави уряду, він не сходить з екранів телевізорів провладних каналів. Залежні засоби масової інформації, які замовчують опозицію або ж подають про неї тільки неґатив, на всі заставки оспівують успіхи уряду, а відтак – його мудрого керманича і вмілого менеджера. Славослов’я зводиться до того, що уряд Януковича успішно виконав бюджет минулого року, підвищив пенсії, зліквідував заборгованість по зарплаті та забезпечив її зростання, що різко зріс внутрішній валовий продукт (ВВП), яскравий показник тенденції економічного зростання – і далі в такому ж дусі.
Насправді ж виходить все по-іншому. Попри такі шалені “успіхи”, попри зростання внутрішнього валового продукту, доброжиток людей не поліпшується. Про це свідчать висновки Рахункової палати України про виконання бюджету-2003: життєвий рівень населення чи не найнижчий у Європі – майже 70 відсотків громадян проживає на рівні бідності, ще 27 відсотків – нижче цього рівня. Це відчувають люди на власній шкурі: зовсім недавно довелося пережити підвищення цін на хліб, ціни на інші продукти зросли більше ніж на 11%. Днями буквально на очах майже у півтора рази підстрибнули ціни на нафтопродукти: нині літр бензину марки АІ-95 коштує понад 3 гривні (було 2,10-2,15 грн.) І це тільки початок; тепер відповідно подорожчає усе, що доставляється транспортом, який працює на нафтопродуктах; вочевидь знову підскочать ціни на хліб – попереду жнива, коли потреба в пальному різко зростає.
Чого варта на цьому тлі похвальба, що нібито зріс прожитковий мінімум? Формально його підвищили на 5,85%, фактично ж це підвищення “з’їла” інфляція, що сягнула 8,2 відсотка. Отже реально він не тільки не збільшився, навіть не залишився на попередньому рівні, а й знизився.
Мені вдалося переглянути низку районних і міських ґазет із різних регіонів: всі вони мають одну і ту ж рубрику “Програма уряду – в дії”. Під нею вміщуються матеріали про те, що уряд підвищив розмір мінімальної платні до 205 гривень, пенсії на 12 відсотків тощо. Вражає перекручування фактів і відверта брехня. Взяти ту ж зарплату: Закон, за яким її передбачалося підвищити із 185 до 237 грн., з ініціативи уряду був замінений новим, який установив мінімальну платню на рівні 205 грн.; отже, насправді вона зменшилася, а не збільшилася. У висновках тієї ж Рахункової палати підкреслюється, що зарплатня у нас дуже низька (торік вона складала лише 51,2% від прожиткового мінімуму, який становить 365 грн. на місяць), і не виконує своє головної функції – мотивації до продуктивної праці.
Про пенсії і говорити нічого: широко розрекламована пенсійна реформа дала більшості пенсіонерів надбавку у 6 грн., – бо уряд, усупереч статистичним даним, штучно, “від стелі”, занизив середню розрахункову платню на 70 грн. Тепер під тиском мільйонів пенсіонерів змушений хоч якось реагувати: надбавку збільшили аж на 12%, у які врахували і ті 4%, які вже викликали всезагальне обурення.
Та ж сама картина також із заборгованістю із зарплати, яка, за словами урядової пропаганди, вже нібито повернута людям. На ділі ж бачимо протилежне. Це визнав недавно на спеціально скликаній з цього приводу нараді президент Леонід Кучма, який наголосив: „Заборгованість із заробітної плати на сьогодні – ганебне явище для України і для нас усіх. Це найбільша проблема, у розв'язанні якої нинішньому урядові не вдалося досягти суттєвих зрушень... Сума заборгованості наче “прикипіла” до позначки у 2,2 мільярда гривень”.
Запитується: звідки ж беруться публікації в ґазетах, які так безпардонно і нахабно перекручують дійсний стан справ? За словами редакторів, з якими вдалося поговорити, такі матеріали через місцеві державні адміністрації надходять із самого Кабінету міністрів або з президентської канцелярії, що її очолює Віктор Медведчук. Вони обов’язкові до друку – точнісінько так, як у компартійні часи офіціоз, що передавався через Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ). Щоправда, в одних випадках редакціям платять за оприлюднення цієї дезінформації, в інших примушують публікувати безплатно. Та в будь-якому випадку не оприлюднювати її неможливо, оскільки засновниками або співзасновниками ґазет є місцеві владні органи, і від них залежать дотації з бюджету, без яких районна преса існувати неспроможна.
Ці кричущі факти нахабної брехні через засоби масової інформації свідчать, по-перше, що нинішня влада хоче обманом створити імідж свого піклування про народ; по-друге, підтверджують, що в Україні відсутня свобода слова і над журналістами державної преси, існування якої є нонсенсом у демократичній державі, також фактично чиниться наруга; і, по-третє, є передвиборними піарівськими технологіями, які мають піднести рейтинг головного претендента на президентське крісло від влади.
Останнє, на жаль, до певної міри вдається – попри відверті натяжки окремих соціологічних опитувань, намітилася тенденція до підвищення рейтингу Віктора Януковича – за свідченнями деяких соціологічних структур розрив у рейтингах між основними претендентами скоротився був до 3-х відсотків. Щоправда, під впливом беззаконня і безміру, що його чинила влада на виборах мера Мукачевого, настрої електорату помітно змінилися. За результатами досліджень, проведених недавно Фондом „Демократичні ініціативи” та Центром „СОЦІС”, розрив між цими претендентами значно зріс на користь Віктора Ющенка. Якби вибори відбувалися 9 травня, то за лідера блоку „Наша Україна” віддали б свої голоси 26 відсотків виборців, а за нинішнього прем’єра – 17. У другому турі Віктор Ющенко отримав би 36% голосів, а Віктор Янукович – 26.
Сьогодні справджуються передбачення, що уряд з наближенням виборів все більше використовуватиме бюджетні кошти, щоб дрібними подачками залучити на бік кандидата від влади якомога ширший електорат. Це підтверджується конкретними діями влади. Так, буде підвищено стипендії студентам, виплати ветеранам минулої війни, Віктор Янукович кілька разів оприлюднював на публіку обіцянку підвищити з другого півріччя мізерні пенсії як мінімум на 25 відсотків. Розрахунок на те, що нужденність українського народу, створена нині чинним режимом, змусить людей радіти цим крихтам і забути, хто їх кинув у прірву бідності і злиденності.
Думається, що тут рідна кланово-олігархічна влада прорахується: все більша кількість населення починає розуміти, що ці крихти-подачки, таємно взяті у народу і кинуті на вибори, щоб легше було зберегти нинішню систему і продовжувати грабунок стражденної України.
Механізм шахрайства розкриває акція блоку Віктора Ющенка „ТАК – добробуту! НІ – диктатурі!”, яка триває в державі. Зокрема, конкретними цифрами доведено, що уряд у наспіх ухваленому державному бюджеті-2004 приховав щонайменше 10 мільярдів гривень. Аналіз виконання бюджету минулого року, зроблений Рахунковою палатою, викрив вражаючі маніпулювання уряду. Так, було вдвічі занижено прогноз зростання ВВП, який насправді досяг 9,4 відсотка. Це погіршило фінансове становище держави, незважаючи на економічне зростання. Якщо врахувати наростаючу інфляцію, то дохідна частина держбюджету зменшилася на 3,2%.
Аналіз Віктора Ющенка, зроблений за матеріалами Рахункової палати у статті „Гірка правда про бюджет”, надрукованій у ґазеті „Без цензури”, на конкретних фактах ілюструє, як таке трапилося. По-перше, половина підприємств в Україні збиткові – через це втрачено 2,7 мільярди грн. По-друге, існуючі „сірі” схеми зовнішньоекономічної діяльності вимили з державної скарбниці ще 2,4 млрд. Обсяг пільг, наданих владою „своїм” підприємствам, зрівнявся з розміром бюджету. По-третє, податкова політика підрізає під корінь економіку. Торік сума боргів підприємств зросла на 3,5 млрд. грн. Це при тому, що майже така ж сума була списана. Податок на додану вартість став джерелом збагачення одних і фактором банкрутства інших, оскільки першим цей податок відшкодовують з бюджету, а другим – ні. Якщо врахувати невідшкодовану суму, яку треба повернути, – а це 7,4 млрд. грн. – то реальні надходження до бюджету зменшаться на 10,5 відсотка.
Про яке ж виконання бюджету-2003 можна говорити?
У статті Віктора Ющенка викривається нечесна гра уряду. Необхідність зменшити мінімальну зарплату з 237 до 205 грн. обґрунтовувалася браком у бюджеті необхідних для цього 2 млрд. грн. Насправді ж, як свідчать матеріали Рахункової палати, уряд на власний вибір недофінансував окремі розділи бюджету і на цьому „зекономив” (читайте – приховав) майже 2,3 млрд. грн., яких, як бачимо, цілком вистачило б перекрити штучно створений дефіцит, що не дозволяє збільшити мінімальну платню.
Факти із двох цікавих документів оприлюднила опозиційна преса (з урядових постанов №509 та №510, які розподіляють 800 млн. гривень у вигляді субвенцій місцевим бюджетам на виконання інвестиційних проектів і здійснення заходів із запобігання аваріям та техногенним катастрофам у житлово-комунальному господарстві). А цікаві вони грифом „Не для друку”. Чому ж урядові треба ховатися? яка державна таємниця криється за цим грифом? А та, що оприлюднення викрило б справжню суть постанов, які є прихованою формою розкрадання державних коштів. Ось тільки кілька цифр: Закарпатській області, яка стала вотчиною Медведчукової партії есдеків(о), виділена найбільша загальна сума – понад 88 мільйонів грн., а, наприклад, Львівській – 11,7 млн., Тернопільській – тільки 600 тис. Навіть найбільшій в Україні Донецькій області виділено менше (77 млн. грн.). Ці цифри коментарів не потребують: вони говорять самі за себе.
З названих фактів випливає, що уряд використовує у своїй діяльності механізми грубого шахрайства, працює непрозоро, постійно обманює громадян України. Це і повинні враховувати громадяни на майбутніх президентських виборах. Має рацію Віктор Ющенко, закликаючи суспільство до опору, – тільки такими засобами нині можна змусити владу збільшити фінансування соціальних програм, щоб підвищити доброжиток народу. А в кінцевому підсумку, вважає лідер „Нашої України”, краще було б змінити владу на іншу – чесну й відповідальну перед громадянами.
І це правда, чи не так?

23.05.04

...ПЛЮС КРИМІНАЛІЗАЦІЯ ВСІЄЇ КРАЇНИ

Демократія по-українськи – це захоплення влади есдеками(о) плюс криміналізація всієї країни. До такого сумного висновку наштовхують нинішні українські реалії. Спробуймо знайти відповідь на прості запитання: чому широко розрекламована так звана боротьба з організованою злочинністю та корупцією не дає позитивних результатів? чому грізні виступи ґаранта Конституції з цього приводу так і залишаються струсом повітря? чому правоохоронні органи, зокрема такі силові структури, як Служба безпеки. Податкова адміністрація з її озброєними спецзагонами і, звичайно ж, Міністерство внутрішніх справ, ніяк не спроможуться взяти за зябра акул злочинного світу, а коли й потрапляє дещиця у правоохоронні сіті, то, як правило, дрібненька рибка?
Не суши голову, шановний читачу, шукаючи пояснення цьому феномену в недостатній кваліфікації кадрів названих структур, глибокій конспірації верховод криміналітету чи їхній кращій технічній оснащеності, у браку коштів чи лібералізмі законодавства, що не дає твердою рукою взяти за горло злочинну гідру. Відповідь лежить на поверхні: причина проста, як парена ріпа – це зрощення нинішньої влади з криміналітетом. Отже, боротися зі злочинним світом означає ніщо інше, як боротися самим із собою.
Фактів, які дають підстави для такого висновку скільки завгодно – від злочинної прихватизації, внаслідок якої левова частка загальнонаціональних багатств опинилася в руках кількох олігархічних кланів, до резонансних убивств опозиційних діячів і журналістів, які так і залишилися нерозкритими. Однак абстрагуймося від цього глобального і широко відомого українській та світовій громадськості фактажу, а розгляньмо лише один аспект проблеми – діяльність української міліції.
У кожній країні створюються озброєні загони (поліцейські сили) для захисту суспільних інтересів та життя і здоров'я громадян, забезпечення громадського порядку. Різниця між цими силами в демократичних і недемократичних (авторитарних, тоталітарних) державах полягає в тому, що у перших вони перебувають під контролем суспільства, в других – у руках правлячої кліки. В Україні міліція стала засобом захисту інтересів владоможців та знаряддям боротьби, ні, не з організованою злочинністю, а з критиками режиму (опозицією).
Так, тривалий час іде розслідування резонансного убивства журналіста Георгія Ґонґадзе – помінялося за цей час три ґенпрокурори, а справа не зрушилася з місця. Тільки-но стало відомо про міліціонерів-"перевертнів" та листи Гончарова, де говорилося про причетність до цього злочину найвищих міліцейських чинів, як був у черговий раз зміщений ґенпрокурор, а новопризначений оголосив, що розстеження злочину розпочато з "чистого листа".
Озброєні автоматами люди в камуфляжах серед ночі вриваються у приміщення Національної Спілки письменників України, що за півтораста метрів від президентської резиденції, представники міліції Печорського району, які прибули за викликом депутатів, навіть не зробили спроби з'ясувати, що то за люди, натомість забрали у райвідділення нічну чергову – літню жінку.
А пригадаймо резонансні події у Донецьку, коли під прикриттям міліції силами кримінальних елементів та споєних горілкою і пивом обивателів було влаштовано хуліганські акції, спрямовані проти представників блоку "Нашої України", які планували тут провести свій форум. Безпрецедентний випадок став предметом обговорення у Верховні Раді – попри конкретні не спростовувані факти все зійшло з рук донецькій владі та міліцейським чинам: штучно створена парламентська більшість не дала в обиду організаторів і виконавців донецького шабашу.
Звідки ноги ростуть, видно кожному, хто хоче бачити. Натхненником і керівним центром беззаконня стала президентська канцелярія із так званим "кризовим менеджером" на чолі – про це не тільки писали опозиційні засоби масової інформації, а й говорили народні депутати з парламентської трибуни. Відвертим викликом Конституції, демократії, українському народові загалом стали злочинні події під час виборів міського голови у Мукачевому, що у Закарпатській області, яка перебуває під тотальним контролем есдеків(о) Віктора Медведчука. Тут з відома керівництва обласної державної адміністрації та під прикриттям міліції чинилося беззаконня, залякувалися виборці та члени виборчих комісій, здійснено побиття народних депутатів та викрадення виборчих бюлетенів з міської ради.
Всі ці злочинні порушення чинилися на очах вітчизняних та зарубіжних спостерігачів, і ними ж зафіксовані. Про них двічі звітували перед Верховною Радою керівники силових структур і жодного разу не могли сказати про конкретні результати розслідування, жодного разу не назвали організаторів безчинств. І це при тому, що факти порушення законодавства засвідчені народними депутатами, що сержант міліції Михайло Джумеля – людина чесна і принципова, – який чергував у приміщенні Мукачівської міськради в ту ніч, коли були викрадені бюлетені, письмово засвідчив, що наказ покинути пост біля кімнати з бюлетенями йому віддав заступник начальника Мукачівської міліції Василь Швенда. Він же відіслав міліціонерів, що охороняли ворота міськради, на патрулювання у місто. А тепер влада намагається перевести стрілки відповідальності на двох так званих "бомжів" (людей без притулку), з яких один уже помер.
Тільки позбавлений здорового глузду може повірити байкам, що якісь "бомжі" просто з нічого робити побили сторожа та викрали бюлетені. Не дивно, що події в Мукачевому розцінені українським загалом як відпрацювання розроблених владою злочинних технологій на наступних президентських виборах. Нахабне ігнорування законодавства, силовий тиск на виборців, масове фальшування та підміна бюлетенів шокували навіть деяких депутатів-"більшовиків". Завдяки їхнім голосам парламенту вдалося проголосувати постанову, в якій зокрема рекомендовано президентові звільнити з посад винних, в тому числі голову облдержадміністрації Різака та міліцейських чинів. Однак Леонід Кучма проігнорував думку парламентаріїв. Більше того, він демонстративно зустрівся із закарпатським "губернатором", прихильно вислухав його реляції про нібито небувалі успіхи області – все це через засоби масової інформації було подано на публіку. Знай наших!
Чинна кланово-олігархічна влада не тільки покриває, опікає міліцейські сили, на які опирається, а й щедро нагороджує за вірне прислужництво. У пресу просочилася інформація про те, що президент встановив міліцейським генералам та офіцерам набагато вищу платню, ніж їхнім колегам зі Служби безпеки та Збройних сил. Маючи таке найвище покровительство, керівництво української міліції почувається, як риба у воді.
А безкарність породжує безвідповідальність та стимулює злочинний безмір. Нещодавно преса подала інформацію про візит та перебування міністра внутрішніх справ Миколи Білоконя в Донецьку. Деякі пікантні подробиці про самовпевненість та пиховитість столичного гостя можна пропустити, а от його унікальне розуміння ролі міліції в Україні заслуговує найпильнішої уваги. Виступаючи на нараді з міліцейським керівництвом Донецької області пан міністр дослівно прорік; "Нам кажуть, що, мовляв, міліція повинна бути поза політикою. А я так скажу – ми орган влади, збройний орган влади. Із самого цього визначення уже випливає, що ми повинні владу підтримувати... А переможемо на виборах у першому турі – три дні пити будемо!"
Визнання вельми промовисте. Воно свідчить не тільки про психологію конкретної особи – найвищого міліцейського чину – та атмосферу пияцтва у міліцейському відомстві, а й про ту, далеку від демократії, систему влади, яка спирається на озброєну силу і використовує її виключно у власних інтересах. Тому заплющує очі на зрощення правоохоронців з криміналітетом. У світлі визнання Білоконя стають зрозумілішими мукачівські події, які збираються накласти на всю Україну. Не на охорону суспільства орієнтує підлеглих міністр, а на прислужування владі, зрозуміло, нинішній. Конституція для нього – пустий звук. Головне – забезпечити перемогу влади на виборах. Іншими словами, ми повинні бути готовими до масової криміналізації України під час президентських перегонів.
До яких держав – демократичних чи авторитарних – віднести Україну, хай читач вирішує сам. А звідси робить висновок: чи влаштовує його такий стан та чи хоче він його змінити. Від цього залежатиме його позиція на наступних президентських виборах.

04.06.2004

До змісту Віталій КАРПЕНКО ВИКЛИКИ ХХІ ВІКУ ПОЛІТИЧНІ ХРОНІКИ ПЕРОМ ПУБЛІЦИСТА