Мартін ГАЙДЕГГЕР
ГЕЛЬДЕРЛІН І СУТНІСТЬ ПОЕЗІЇ

Основні тези:

1. Поетична творчість: «Це найневинніше з занять».

2. Людині «дане найнебезпечніше з благ — мова, щоб вона... посвідчила, ким вона є...»

3. «Багато зазнала людина, Не одного з Богів назвала,
З того часу, як ми є мовленням І чуємо одні одних».

4. «А однак все, що триває, постає завдяки поетам».

5. «Вся в заслугах, людина все ж мешкає поетично на цій Землі».

Чому в пошуках сутності поезії я звертаюся до творчості саме Гельдерліна? Чому не Гомера чи Софокла, не Вергілія чи Данте, не Шекспіра чи Гете? Адже у творах цих поетів утілено не менше поетичного, причому навіть більш наочно, ніж у рано й раптово обірваній творчості Гельдерліна.

Можливо. Та, не дивлячись на це, вибір упав саме на Гельдерліна. Але чи можна дійти до універсальної сутності поезії, звертаючись тільки до творчості одного-єдиного поета? Адже чогось загального ми досягаємо, порівнюючи якусь кількість конкретних випадків. А отже, потрібно якомога більше різної поезії. І тоді поезія Гельдерліна була б одним із них. Але ж ніяк не тією єдиною мірою, яка б визначила сутність поезії загалом. Тоді ми з самого початку пішли б хибним шляхом. І справді — адже «сутність поезії» є певним загальним поняттям, яке однаково істотне для всякої поезії. Але ця неодмінна універсальність, байдуже, який із часткових випадків ми візьмемо, сама завжди є щодо них нейтральною. Вона є «сутністю», яка сама ніколи не може стати істотною. Але для нас перш за все йдеться про те, що в цій сутності є істотного, про те, що змушує нас вирішити, чи будемо ми в подальшому сприймати поезію серйозно, а якщо так — то чи готові ми, і як. до неї причаститися.

Ми вибрали Гельдерліна не тому, що його творчість у числі інших є втіленням загальної сутності поезії. Єдиним мотивом цього вибору є спрямованість його поезії — саме цим вона й виділяється: він свідомо шукав сутність поезії. Гельдерлін у повному розумінні цих слів є поетом поетів. Тому наш вибір упав саме на нього.

Однак чи не є такого роду поезія оманливою самозакоханістю чи відривом від повноти світу? Чи не є творчість, яка спрямована лише на поета, ілюзією й декадентством, якоюсь крайністю?

Гадаю, що це ми невдовзі з'ясуємо. Щоправда, метод пошуку був обраний з необхідності. Бо ж ми не можемо в даних рамках — хоч це й слід було б зробити — подати тут більш-менш вичерпний аналіз творчості Гельдерліна. Натомість ми розглянемо лише п'ять ключових положень цього поета про поезію. Певний порядок цих тез і їхній внутрішній зв'язок повинен розкрити справжню сутність поезії.

1

У листі до матері, датованому січнем 1799 року, Гельдерлін називає поетичну творчість «найневиннішим з-поміж занять». Але наскільки вона є цим «найневиннішим заняттям»? Поезія народжується в скромних шатах гри. Нічим не зв'язана, вона створює свій світ образів. Але, будучи замкнута в собі, вона й не виходить за межі уяви. Таким чином усі її акції, які могли б значною, мірою підірвати нашу невинність, стають не чинними. А отже, поезія безневинна — вона не має ніяких реальних наслідків, бо є лише словами. Поезія неначе й бездіяльна, вона ніяк не вторгається у світ дійсного, щоб якось його змінити. Поезія — це радше сой, ніж дійсність, радше гра словами, ніж велич дії. Вона є самою безневинністю і не тягне за собою жодних наслідків. Бо що ж може бути безпечнішим, ніж самі слова? Але окресливши поезію як «найневинніше з занять», ми все ж не можемо вичерпати цим усієї її повні. Проте ми вже знаємо, де її шукати. Поезія творить у царині мови, мова є її «матеріалом». Що ж може сказати Гельдерлін про мову? Розгляньмо другу його тезу.

2

У фрагментарному шкіці, що походить із того самого періоду (1780), що й наведений вище вступ до листа, поет говорить: «Натомість, живучи в оселі, прикриваючи одягом свою сором'язливу наготу, людина все-таки більше заглиблена у внутрішнє, там вона більш уважна, її розум полягає в тому, що вона стереже дух, як жриця божественний вогонь. І тому їй, подібній до Бога, притаманна свобода — найвища сила наказувати і сповнювати, для цього їй дане найнебезпечніше з благ — мова, щоб створюючи, знищуючи, гинучи і, повертаючись до вічно живої наставниці й матері, людина посвідчила, ким вона є; щоб показала, що вона від неї успадкувала, й навчилась від неї того, що в ній найбожественніше, — її всепідтримчої любові.

Але як мова, будучи цариною «найневиннішо-го з занять», може бути «найнебезпечнішим з-поміж благ»? Як узгодити ці дві тези? Давайте поки що відкладемо це питання і розглянемо три допоміжні: 1. Чиїм благом є мова? 2. Якою мірою вона є благом найнебезпечнішим? 3. У якому розумінні вона взагалі є благом?

Перш за все звернім увагу на контекст наведеного вище витягу щодо мови: це є шкіц твору, який повинен відповісти на питання, чим людина відрізняється від інших істот, що є в природі, — троянд, лебедів, оленів у лісі. Тому наведений фрагмент, віддаляючи людину від інших живих істот, починається словами: «натомість, живучи в оселі... »

Ким є людина? Тим, хто повинен засвідчити, ким він є. Засвідчити означає показати, але водночас і поручитися. Людина є тим, чим вона є саме тоді, коли свідчить про власне існування. Свідчення не є додатковим чи побічним проявом людської природи — воно співтворить саме існування людини. Однак про що повинна свідчити людина? Про свою приналежність до Землі. Ця приналежність полягає в тому, що людина в усьому є спадкоємцем і учнем. Але ж усе є взаємосуперечливим. Те, що розділяє в суперечності, а завдяки цьому водночас і єднає, Гельдерлін називає «внутрішньою сутністю». Як створення світу, його світанок, так і знищення світу, його сутінки, свідчать про приналежність до цієї «внутрішньої сутності». Засвідчення людської природи, а тим самим її належне здійснення, відбувається в силу вільного рішення. Воно охоплює те, що є необхідним, і накладає на себе вериги найвищого покликання. Засвідчення приналежності до буття в цілому відбувається як дія. А дії є для неї можливими, бо людині дана мова. Вона є благом людини.
Але якою мірою мова є «найнебезпечнішим благом»? Вона є небезпекою з небезпек, бо власне вона й створює саму можливість небезпеки. Небезпека — це загроза для буття з боку сущого. Тільки завдяки мові людина може зустрітися з чимось наявним, що як суще утискає і складає її існування, а як не суще — зводить і не справджує його. Тільки мова вибудовує простір, в якому під загрозою є все буття, простір, у якому можна заблукати; таким чином вона створює можливість втрати буття, тобто власне небезпеку. Однак мова є не лише небезпекою небезпек, вона криє в собі також постійну небезпеку для самої себе. Завданням мови є показ і переховування у творі сущого як такого. В ній однаковою мірою може вилитися в слово як найчистіше й потаємне, так і замулене і посполите. Ба навіть більше — істотне слово, для того щоб бути зрозумілим і таким чином стати набутком усіх, повинно стати словом на щодень. Про це Гельдерлін пише в другому фрагменті: «Ти говорив до божества, але всі забули про те, що нове завжди не для смертних, що боно належить богам. Плід повинен стати звичним щоденним харчем — тільки тоді він стане набутком смертних». Як слово чисте, так і слово на щодень однаково є чимось сказаним. Тому саме слово ніколи не дає безпосередньої гарантії щодо того, чи воно є словом істотним, чи тільки оманою. Навпаки — істотне слово в своїй простоті часто здається чимось неістотним. А з другого боку те, що начебто є чимось істотним, насправді є тільки повтором і повторює щось давно сказане. Тобто сама по собі мова повинна безперервно вводити в оману, створювати ілюзії, тим самим піддаючи небезпеці щось найбільш інтимне — автентичне висловлювання.

В якому розумінні ця найбільша небезпека є «благом» для людини? Мова йде про володіння людини світом. Людина вдається до мови, передаючи досвід, рішення чи настрій. Мова служить для порозуміння. Як знаряддя придатне для порозуміння, вона є «благом». Однак той факт, що мова є засобом порозуміння, ще не вичерпує її сутності. Це лише наслідок, що випливає зі справжньої сутності мови. Мова є знаряддям, яким людина володіє як і багатьма іншими, однак мова взагалі створює можливість самого перебування у відкритості сущого. Тільки там, де є мова, є світ: місце, яке весь час змінюється, де приймаються рішення і постають твори, місце дії й відповідальності, а також сваволі і галасу, занепаду й замішання. І, в свою чергу, тільки там, де є світ, є й історія. Мова є благом первиннішим, ніж просто знаряддя: це завдяки їй людина має можливість бути історичною. Мова не є знаряддям, яким людина послуговується, а чимось, що окреслює найвищі можливості самої людської природи. Щонайперше ми повинні розібратися в цій сутності мови, щоб правильно зрозуміти природу тої області, в якій твориться поезія, а завдяки тому і саму поезію. Як працює мова? Пошукаємо відповідь на це питання, звернувшись до третьої тези Гельдерліна.

3

Отож звернімось до заплутаного й широко закроєного шкіцу незакінченого вірша, який починається словами: «Ти, примирителю, котрий ніколи не вірив...» і далі:

Багато зазнала людина.
Не одного з Богів назвала,
З того часу, як ми є мовленням
І чуємо одні одних.

Почнімо з того звороту, який безпосередньо стосується сказаного вище: «З того часу, як ми є мовленням...» Ми, люди, є мовленням. Основою людського буття є мова; але мова в дійсності збувається лише в мовленні. Причому мовлення є не просто одним із способів здійснення мови — мова може бути істотною тільки як мовлення. Запас слів і правила синтаксису, які чомусь ми називаємо «мовою», є лише оболонкою явища мови. Що ж тоді окреслює поняття «мовлення»? Мовити — це зазвичай про когось або про щось говорити. Окрім того, розмовляючи, ми стаємо ближчі один до одного. Однак Гельдерлін пише: «З того часу, як ми є мовленням і чуємо одні одних». Здатність вислухати когось випливає не з того, що я з кимось розмовляю, радше навпаки — обумовлює наявність слова і вимагає цього слова. Здатність говорити і здатність слухати є однаково первинні. Ми є мовленням: можемо одне одного вислухати. Ми є мовленням — а це, зокрема, означає, що мовлення нас об'єднує. Об'єднавчий характер мовлення полягає в тому, що істотне слово щоразу вказує на Одне й Те Саме, на щось, з огляду на що ми консолідуємось як самості, на основі чого ми є чимось цільним, а отже, й собою.

Однак Гельдерлін не пише просто: ми є мовленням, а: «З того часу, як ми є мовленням...» Не завжди там, де люди здатні говорити й говорять, ідеться про справжній прояв мови — мовлення. Відколи ми є мовленням? Там, де йдеться про об'єднавче, скупчуюче мовлення, там істотне слово повинне бути прив'язаним до Одного і Того Самого. Без цього зв'язку — неможлива навіть суперечка. Одне й Те Саме може різним чином проявитись лише в світлі чогось триваючого, чогось сталого. Однак сталість і тривалість стають явними тільки в світлі тривкості і наявності. А це можливе лише тоді, коли відкривається час із його вимірами. З цього моменту людина стає перед наявністю чогось, що триває, тільки після цього вона може зустрітися з чимось змінним, чимось, що приходить і відходить. Тільки щось тривке і є змінним. Тільки з того моменту, коли «рвучкий час» розірвався на теперішнє, минуле й майбутнє, постала й можливість єдності з огляду на щось, що триває. Скупчуючим мовленням ми є з того часу, відколи «є час». Відколи постав час і був затриманий, тобто саме історичність є способом, яким ми є. Ми є скупчуючим мовленням тією мірою, якою ми є історичними — одне стосується іншого, є тим самим.

«З того часу, як ми є мовленням...» — «Багато зазнала людина, не одного з Богів назвала...» Відколи мова здійснюється належним чином, як мовлення, Боги доступаються до слова і з'являється світ. Але наявність Богів і поява світу не впливають на поставання мови — вони з нею одночасні. Справжнє мовлення — мовлення, яким ми є, — власне кажучи, полягає в тому, що Боги отримують свої назви, а світ стає словом.

Але Боги можуть втілитися в слово тільки тоді, коли самі — попадуть у нас своїм покликом. Слово, яке називає Бога, завжди є відповіддю на такий поклик. І щоразу ця відповідь випливає з відповідальності, яку покладає на нас доля. Тільки тепер, коли Боги роблять наше існування мовою, ми стаємо перед вибором — чи присвятити себе їм, чи ні.

Тільки тепер з усією повнотою ми розуміємо, що означає зворот: «З того часу, як ми є мовленням...» Як тільки Боги вводять нас у мовлення, одразу, ж з'являється час, одразу ж основою нашого існування стає мовлення. Це і є пояснення і обгрунтування тези, за якою мова є найважливішим фактором існування людини.
Однак зразу ж постає питання: як здійснюється те мовлення, котрим ми є? Хто називає Богів? Хто вихоплює з рвучкого часу те, що триває, аби закріпити його в слові? Гельдерлін говорить про це з непомильною простотою. Отож перейдімо до його четвертого висловлювання.

4

Ним закінчується вірш «Спогад»: «А однак все, що триває, постає завдяки поетам». Він кидає світло на поставлене нами питання щодо сутності поезії. Поезія є становленням чогось через слово і в слові. Але що ж при цьому становиться? Щось, що триває. Та чи може поставити щось, що триває? Чи не застаємо ми його щоразу таким самим? Ні! Саме щось, що триває, ми і повинні затримати, аби його не відніс рвучкий потік часу — просте ми повинні вилущити зі складного, піднести міру над невимірним. На волю має вийти те, що рухає сущим у цілому, що нероздільно в ньому панує. Має відкритися буття, щоб з'явилося суще. Тобто повинно відкритися те, що триває недовго: «Швидко минає все божественне; та не намарне». Фіксація минущого не зважаючи ні на що — от роль «довірена турботі і службі поетів».

Поет називає Богів і всі речі тим, чим вони є. Це не є надавання назви чомусь, що попередньо вже було відоме — суще іменується тим, чим воно є, тільки завдяки істотному слову поета. Таким чином суще стає знане власне як суще. Поезія — це становлення буття за допомогою слова. Тому щось, що триває, ніколи не ліпиться з минулого. Просте не можна добути безпосередньо зі складного. Міра не лежить там, де немає міри. Ми не знайдемо опори в безодні. .Буття ніколи не є сущим. Оскільки й буття, і сутність речі в кожному з випадків не можуть бути виведені за допомогою обрахунків з того, що існує, — вони повинні бути створені, установлені й подаровані, причому з усією свободою. Саме в цьому й полягає суть становлення.

Речі починають сяяти тільки після того, як ми первинно назвемо Богів, а сутність речі перейде в слово. Тоді людське існування отримує сильні зв'язки й основу. Сповідь поета є становленням не тільки тому, що вільно обдаровує, але й тому, що дає сильну основу людському існуванню. Коли ми розуміємо, що сутність поезії є становлення буття через слово, то ми певною мірою можемо розкрити істинність слів, які зронили уста Гельдерліна задовго до того, як на нього впала пелена божевілля.

5

П'ятий вислів походить з великого й шаленого вірша, що розпочинається словами:

В коханому блакиті розквіта
Собора вежа, бляхою окута.

Тут Гельдерлін говорить далі:

Вся в заслугах, людина все ж мешкає
Поетично на цій Землі.

Те, що робить людина і чим вона займається, здобуте і заслужене її власним трудом. Однак Гельдерлін підкреслює — «все ж», тобто він свідомий, що це все не заторкує сутності перебування людини на Землі, не сягає основ людського існування. В своїй основі це існування є «поетичним». А поезію тепер ми розуміємо як становляче називання Богів і сутностей речей. «Поетично мешкати» означає перебувати в присутності Богів, у близькості до суті речей. Те, що в своїй основі людське існування є «поетичним», водночас свідчить: як таке, що становлять, воно є не заслугою, а даром.

Поезія є не просто окрасою нашого існування, минущим захопленням, екстазом чи забавою. Вона є фундаментом, на якому тримається історія, а тому це не просто культурний феномен чи «маніфестація» якоїсь «душі культури».

Основоположна поетичність нашого існування говорить, що поезія — далеко не невинна гра. Однак хіба сам Гельдерлін в наведеному на початку фрагменті не називає поезією «найневиннішим з-поміж занять»? Як це ув'язати із щойно задекларованою сутністю поезії? Тепер саме час повернутися до відкладеного від самого початку питання. Спробуймо відповісти на нього, розглянувши сутність поезії й поета водночас.

Спочатку виявилося, що областю, в якій поезія втілює свої твори, є мова. Сутність поезії ми повинні були б визначати, виходячи з сутності мови. Однак із наших подальших міркувань випливає, що поезія — це становляче називання буття і сутностей всіх речей, — тобто не якесь довільне висловлювання, а саме таке, яке витягає на яв усе, про що ми потім щодня розмовлятимемо й сперечатимемось. Тому мова не є матеріалом, який застає поезія, щоб його потім обробити — саме поезія робить мову можливою. Поезія є прамовою історичного народу. А тому ситуація насправді цілком протилежна тій, якою від початку здавалася: сутність мови слід розуміти виходячи із сутності поезії.

Основою людського існування є мовлення., мовлення як говоріння. Однак прамовою є поезія як становлення буття. Мова з різних причин є «найнебезпечнішим з-поміж благ». Тобто поезія є найнебезпечнішою справою — і водночас «найневиннішим з-поміж занять».

Тільки охопивши ці дві дефініції в їхній єдності, можемо зрозуміти сутність поезії у всій її повноті.

Однак чи справді поезія є справою настільки небезпечною? Перед тим, як вирушити в останню подорож до Франції, Гельдерлін пише до приятеля: «О друже, світ лежить переді мною світліший і серйозніший, ніж будь-коли! Мені подобається те, що просто відбувається; мені подобається, як тепер, влітку «старий святий отець спокійною рукою струшує з червонястих хмар благословенні блискавиці». Тому що саме цей знак я вибрав для себе з-посеред усього, в чому для мене може проявитися Бог. Раніше я міг радісно волати про нову істину, про те, що я краще зрозумів щось із того, що є над нами і довкола нас, тепер я боюсь, чи не останеться зі мною врешті-решт те, що сталося із старим Танталом, якому Боги дали більше, ніж він міг перетравити».

Поет виставлений під блискавиці Бога. Про це йдеться у вірші, який я вважаю поезією найчистішою, що виражає саму сутність поетичного. Вірш розпочинається словами:

Немов у свято, селянин іде Уранці глянуть на поля...

В останній строфі говориться:

Та нам, поети, з непокритою головою
Належить стояти під божими грозами
І власною рукою промінь Отця
Ловити, й дарунок небес,
Загорнутий в пісню, простягти народу.

А роком пізніше, повернувшись до рідної домівки, вже потьмарений божевіллям Гельдерлін пише до того ж приятеля, згадуючи своє перебування у Франції: «Мене раптом охопила стихія, вогонь неба і смирення людей, їхнє життя в природі, їхні обмеженість і пересит — я можу сказати про себе так, як говорять про
героїв: мене вразив Аполлон». Надмірна ясність штовхнула поета в темряву. То чи ж потрібні інші свідчення щодо небезпеки, яка таїться в цьому «занятті»? Цією долею усе вже сказано. Що, як не її передчуття, звучить у словах з його «Емпедокла»:

...Мусить
Відійти з життя той, через кого промовляв дух.

І все-таки «поезія є «найневиннішим з-поміж занять». Гельдерлін пише ці слова не тільки, щоб заспокоїти матір — він знає, що ця невинна, зовнішня сторона співвідноситься з сутністю поезії, як прірва й вершина. Але як міг би поет реалізувати цей найвищою мірою небезпечний дар, а потім зберігати його, коли б не був «викинутим» («Емпедокл») з буденності і захищеним від неї ілюзією невинності свого заняття?

Поезія нагадує гру, проте нею не є. Гра об'єднує людей, але в ній кожен забуває про себе. Натомість у поезії людина зосереджується на самих основах власного існування. При цьому вона досягає спокою; але не спокою бездумної бездіяльності, а такого, що не знає меж; такого, в котрому й далі живуть усі сили й зв'язки.

Поезія нагадує ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, в котрій ми ніби живем. Насправді ж усе якраз навпаки: дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним існуванням. Чудово розуміючи це, Пантея говорить товаришці (про Емпедокла):

...Бути ним самим — ось
Життя; ми ж, інші, є лише сном про це.

Сутність поезії скидається на марево. Однак то вона сама собі надає такої непевної, ілюзорної форми. І це при тому, що досить міцно закорінена в землі. За своєю сутністю вона є становленням, закоріненням у землю.

Звичайно, будь-яке становлення є справою свободи, а тому Гельдерлін пише: «Вільні, як соколи, будьте, поети»! Але ця свобода не є необмеженим свавіллям чи капризом; свобода поета — це найвища необхідність.

Поезія як становлення буття обмежена двояко. Тільки маючи перед собою цей її найсокровенніший закон, ми можемо охопити всю її сутність.

Поетична творчість є первинним називанням Богів. Однак слово поета отримує нарікаючу силу лише тоді, коли Боги самі мовлять про нас. Але як мовлять Боги?

... а знаки є Одвіку мовою Богів.

Оповідь поета схоплює ці знаки, щоб потім переказати їх свому народові. При цьому поет не лише бере, але й дає. Уже в «першій ознаці» він спостерігає сповнене і сміливо одягає його в шати слова, щоб говорити про відкрите. Так

...сміливий дух летить орлиним летом
Поперед бур страшних — він пророкує
Про тих Богів, що йдуть за ним одразу.

Становлення буття обмежене знаками Богів. Водночас слово поета є тільки тлумаченням «голосу народу». Так Гельдерлін називає оповіді, в яких зберігається пам'ять народу про його приналежність до цілісності буття. Однак часто цей голос заникає, слабне, і взагалі — він не може висловити того, що справді потребує тлумачення. Вірш під назвою «Голос народу» дійшов до нас у двох версіях, що відрізняються кінцевими строфами, які, однак, доповнюють одна одну. В першому варіанті закінчення звучить так:

Зважаючи на Небо, він шанує
Народу голос, в спокій оповитий,
Та для Богів і для людей нехай же
Не засина він надто вже охочеі

А в другому:

...напевно
Ці оповіді добрі є, бо це
Є пам'ять про найвище, та потрібне
Й тлумачення цих повістей святих.

Таким чином сутність поезії втягнуто в орбіту законів божественних знаків і голосу народу, які то сходяться, то розходяться. Сам поет стоїть посередині — між Богами й народом. Його викинуто — викинуто в це «між», між Богами й людьми. І тільки тут уперше вирішується питання, ким є людина і в якій основі вона закорінює своє існування. «..Людина все ж мешкає поетично на цій Землі».

Невтомно й дедалі наполегливіше, не звертаючи уваги на багатство образів, що напирають на нього, дедалі пряміше Гельдерлін проривався в своїй поезії в це «між». Саме тому ми й говоримо, що він є поетом поетів.

Тож чи можна наполягати на тому, що Гельдерлін заплутався в пустопорожньому й упередженому самозамилуванні, бо розірвав пуповину, яка пов'язувала його з повнотою життя? Чи не слід би визнати, що високий лет його поезії підносить думку цього поета до основ і самої серцевини буття? Адже це про себе він пише в пізньому вірші «В коханому блакиті розквіта...», хоч мова йде про Едіпа:

Напевно, у царя Едіпа
на одне око забагато.

Гельдерлін поетично втілив сутність поезії — але не в розумінні дійсного для всіх часів поняття. Ця сутність поезії закорінена в свому часі. Однак вона не пристосовується до свого часу, як до чогось уже існуючого. Знову становлячи сутність поезії, Гельдерлін тим самим окреслює новий час. Це є час Богів, що втекли, і Бога, що надходить. Це голос біди, йому притаманна двояка відсутність, двояке «не»: вже-не-Богів, що відходять, і ще-не-Бога, що надходить.

Сутність поезії, яку становить Гельдерлін, найвищою мірою історична, бо наперед окреслює певну епоху історії. А як історична, вона є єдиною істотною сутністю.

Це нещасливий час, тому так надмірно багатий його поет. Настільки багатий, що часто, згадуючи тих, що були, і чекаючи на Того, Хто прийде, хоче лише завмерти й заснути в цій ілюзорній порожнечі. Проте він не піддається, животіє в нікчемності цієї ночі. Так, залишаючись самим собою, зовсім самотній на життєвому шляху, поет здобуває для свого народу істину — сам за всіх, і тому здобуває істотно. Це віщує сьома строфа елегії «Хліб і вино». У ній поет мовить про те, що мислитель міг би тільки тлумачити:

Запізно ми, приятелю, приходимо. Хоч Боги живуть,
Та живуть вони в нас над головами, в іншому світі.
Там їх могуття безмежне, вони майже не зважають,
Чи живі ми, — отак шанують нас мешканці неба.
Оскільки ж ми нездатні збагнути тонку їх природу,
то лиш деколи, із зусиллям, знести їхню повню ми здатні,
і все життя є сном про це. Але таке блукання часом
Допомагає, як дрімота, біда чи ніч, додаючи сили,
Поки у бронзових колисках не виростуть богатирі, з
Що мають серця, як в давнину, і силою рівні лише Богам.
У громах вони на світ виходять. Мені серед цього здається
Не раз, що краще б спати, ніж отак, на самоті,
Чекати, і я не знаю, що говорити, що чинити,
Не знаю, навіщо існуємо ми, поети, в цей безплідний час?
Але ти кажеш, що ми — немов жерці лози винної,
Яка тягнеться з краю в край у мороці ночі.

З німецької переклав Тарас ВОЗНЯК

Гайдеггер Мартін (1889—1976) — німецький філософ-екзиетенціаліст. У своєму фундаментальному творі «Буття і час» по-новому поставив питання про сенс буття, який, на його думку, було «забуто» сучасною європейською традицією. Пануючим став метафізичний спосіб мислення та світобачення взагалі. Гайдеггер підкреслює, що саме він ліг в основу всього життя європейської цивілізації, що й породило таку активну експансію людини в область сущого, а не буття, прогресуючу іррелігійність і масову культуру. Для подолання метафізичного мислення Гайдеггер закликав повернутися до вихідних, ще так і не реалізованих можливостей європейської цивілізації — до тієї «досократівської Греції, яка ще жила в «істині буття». Причому вважав таке повернення можливим, бо буття, попри те, що є «забутим», усе ж живе в найбільш сокровенній основі культури — мові: «мова — це дім буття». Причому дім не як машина для життя, а космос. А тому не людина розмовляє мовою, а мова говорить людині і через людину. При цьому не останню роль відіграє поезія. Тому Гайдеггер звертається до творчості Ф. Гельдерліна, Р.-М. Рільке, Г. Тракля, С. Георге.
Дана публікація є лекцією, прочитаною 2 квітня 1936 року в Римі.

© Тарас Возняк, 1993, переклад українською мовою.

Фрідріх ГЕЛЬДЕРЛІН Поезії

Ганс-Георг ГАДАМЕР
ГЕЛЬДЕРЛІН І МАЙБУТНЄ

"Всесвіт" 1993