Борислав СТЕПАНЮК
Вінок моїй Лаурі
Лірична сповідь

ВІТЧИЗНА
Київ – 2005

«Вінок моїй Лаурі» — своєрідна лірична поема, написана класичним вінком сонетів.
Здається, сама Пуща-Водиця, як мати-природа, зелен-шумом і перехлюпом плес благословила на щастя красу неповторної молодості.

© Борислав Степанюк, 2005
© Ганна Мокієнко, художнє оформлення, 2005

ПОЦIЛУНОК

На пуще-водицькій галявині
зрослися між собою дуб і сосна.

Роденів «Поцілунку», оживай,
Хоча й забронзовів на віки вічні,
І дубу й сосні, що зрослися, дай
Заглянути одне одному в вічі.

Дуб сосонку на груди прихилив:
Щось шепче листя, затремтіла глиця
(Точнісінько роденівський мотив —
Навічно в поцілункові злилися).

Але ж цілунок той не перший був,
Не в дереві, не в бронзі — перший був,
Щоб пристрасно, до щему заніміти!

Юнак і юнка, стишивши ходу,
У матері-природи на виду
Поцілувались — пралюбові діти.
Я не Петрарка — ти ж нова Лаура,
Ти, може, краща, ніж вона була.

Володимир Самійленко

ДАЙ НАМ ДНЕСЬ

Вінок той заплела Пуща-Водиця
Для вічної краси, задля кохань.
Хоча біг часу хвилею сріблиться,
Нараз моєю молодістю стань.

Дай смертному в безсмерті повториться:
Хай знову й знову, як небесна дань,
Вечірня зійде й ранішня зірниця
З рум’янцем від побачень і прощань.

Весняний світе в росах, у перлинах,
В накрапах зір на крилах журавлиних,
Любов, як хліб насущний, дай нам днесь!

Із першого цілунку на світанні
І до печаль-сльози на розпрощанні
Із зелен-шуму й хлюпотіння плес.

НА ЛОНІ

Із зелен-шуму й хлюпотіння плес
Русалкою зринає із глибіні,
З блакитняви занурених небес
І вишини – вся, вся у золотінні.

Ріка, піщаний берег, ліс увесь
В її на мить чи вічність володінні:
По ягідці на гронцях білих перс
В доспілому солодкому тремтінні.

По всьому тілу крапельки іскрять,
Красо, очей не можу відірвать:
Не хлюпай, хвиле! Не шелесни, листя!

Ступила, де розрісся верболіз,
Де приховала одіж: „Відвернись!”
Не можу, ні, з любов’ю розлучиться.

СВІТЛИНА

Не можу, ні, з любов’ю розлучиться,
Промінням ткану обірвати нить...
Ласкаво припроша фотосвітлиця,
Щоб нас лицем до личка засвітить.

Ще буде, знаєм, опадати листя,
Завіє сніг, а грім лиш загримить —
Мерщій би, як лелекам, приземлиться,
При березі своє гніздечко звить.

Такі, їй-бо, одне на одне схожі,
Такі, хоч під вінець, красою гожі:
Пригляньтесь, люди, майте інтерес!

Не можем на розлуку, на прощання,
На цілий рік, як цілий вік, чекання
Озерно не вклонитись до небес.

РОЗЛУКА

Озерно не вклонитись до небес
І не відчуть природи суть глибинну!
Але настала мить — і поїзд щез,
І збільшилось тривог наполовину.

На відстань, на віддалля днів і верст,
І на осяжну Богом лиш вершину
Вказує, щоб не збились, віщий перст
На ту зорю, що нам зійшла, єдину.

Хай листопаду закрутилась гра,
Хай снігова насиплеться гора,
Туди й сюди наміря залізниця...

Але ж капіж закрапає... Ось-ось!
А нам, їй-Богу, зовсім не здалось:
«Курли!» — озвалась вирію дзвіниця.

КОНВАЛІЯ

«Курли!» — озвалась вирію дзвіниця,
Розкрилився, роздався небокрай...
Заждалася весни Пуща-Водиця,
За нами натужилась, так і знай.

Зазеленіла моріжком травиця,
А рясноквіту скрізь — на те ж і май!
Конвалії галявинка сріблиться,
Хоч на весільний рушничок ставай.

Ми і самі урочисто святкові,
Любов’ю спраглі і на все готові,
Щоб вивершивсь жаданий рішенець.

Як на духу, одне одному вірні...
Долинув дзвін церковний в надвечір’ї:
Магічний клич, щоб приземлитись десь!

ВЕЛИКДЕНЬ

Магічний клич, щоб приземлитись десь,
Ні, відтепер гнізда не затаїти...
Великий День воістину воскрес,
Ми теж його не хто-небудь, а діти.

Під зелен-шум, під хвилі срібен-сплеск,
Під усмішки й цілунки у привіті —
Гучать церковний дзвін і... птиць оркестр,
А диригує сонце у зеніті!

На всю молитву Божий день розкривсь,
Зелено-синьо-каро задививсь,
Як ловить промінці голками глиця.

Ми і самі натхненними були,
Про заповітне марячи, коли
Осіннє на весняне пересниться.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ

Тоді, коли по всій окрузі
Січневі хугища мели,
Тебе в обмерзлому галуззі,
Як вивірку, батьки знайшли.

З альбому

Осіннє на весняне пересниться!
А поки що бенкет справля зима:
Кружляє надовкола сніговиця,
А нас, коханих, танго обійма.

...І раптом іменинна танцівниця
До пліч моїх — руками обома:
О, як би їй за тактом такт не збиться
І докружляти разом з усіма.

Підхоплюю, несу, як саму долю,
Легку від танцю і важку від болю,
Щоб стать, як гоже лицарю, на герць!

А десь заграли променів цимбали,
Хустки пухові із дерев спадали —
Їх дух цілющий, як бальзам для серць.

ДЗОТ

Їх дух цілющий, як бальзам для серць!
Любисток, татар-зілля, руту-м’яту,
Шукаючи, нам ліс розкрився весь,
Щоб клеченням узеленити хату.

Це я — війни останньої боєць,
А ти, що біль тамуєш, як розплату:
Просіку перейшовши всамкінець,
На дзот наткнулись — кам’яну загату.

Ні, дзот не заступити від проклять,
Ніяким плугом не переорать...
Лише земля, лиш сонце, як знамення!

Це спадщина, це посаг наш і світ,
Це материн з любові заповіт:
Його приймаєм за благословення.

СПОМИН-СПОВІДЬ

Його приймаєм за благословення!
Ой, що ж ви, мамо, назаповіли:
Навала накотилася страшенна
І засліпила сивиною мли.

Мене в комірку зачинила неня,
Рятуючи від лиха, від хули,
Щоб як рабиню, навіть без наймення,
В чужинний фатерлянд не завезли.

При свічці, з болем рук не опустила,
В’язала, шила, гідність боронила
Під грім гармат і спалах блискавиць.

Визвольнику! Мій лицарю, явись!..
Чекаючи-ждучи щоніч, щодення
Любов як судію і як натхнення.

МИТЬ

Любов, як судію і як натхнення!..
Вже ми — рука тримається руки.
На крила підіймає незбагненна
Жага... Ще й манить берег здалеки.

Пуща-Водиця розправля рамена —
Зелений шум, а знизу — хлюп ріки.
Спинися, неповторна, ойкуменна,
Ми теж, о мить, приглянься лиш, такі!

Прийми в обійми, боре високосен,
Під шелестіння, під склепіння сосен,
Щоб вівсь — не перевівсь наш родовід.

Солодкий щем з іскринкою сльозини
І вагота глибинної зернини...
А сонце відкриває Божий світ.

ДВІ РІЧЕЧКИ

А сонце відкриває Божий світ,
Під ним Котурка й Горянка відроду
Не сходять зі своїх земних орбіт,
Джерельну перехлюпуючи воду.
Мов казка: на піску русалчин слід
І мій, що обірвався коло броду.
Крізь верболіз (як сон), крізь пасмо літ
Дивлюсь не надивлюсь на красну вроду.

Котурко, хвиль гойднулася блакить!
О Горянко, твій берег височить:
На нім хрести, що на сторожі стали.

Пуще-водицький не стихає шум,
Обтяжений сивохмаринням дум,
Усім, що накохали, настраждали.

ЛЕБІДЬ

Усім, що накохали, настраждали,
І лебідь, ледь злетівши, заячав:
Ще до самої смерті на віддаллі,
Поки на кручі крил не розпластав.

Повис (хмарки в жалобі обступали),
Вниз оком зиркнув — мить чи дві ще мав:
На хвилі загойдалися купави,
Мов лебедята рушили уплав...

Сприйнявши дух магічний, як повір’я,
Від трепету розвітрилося пір’я,
Наструнилася променями вись!

Як оборонець і як муж явись,
Щоб на землі раділи і... ридали,
Рвучи смертей і всіх неволь кайдани.

ІСТОРІЯ

Рвучи смертей і всіх неволь кайдани,
Але краса, як вік була, жива.
Розтанули, розвіялись тумани —
І лодією Лада виплива...

Від грому, від копит гучать майдани,
За вічем віче Київ-град ззива!
Такі ж, як саме небо, первозданні —
І княжий хрест, і владна булава.

До пояса коса, у вишиванці,
Кружляючи, постукують сап’янці,
Лауро, глянь на юнь своїх же літ.

Палили, розпинали, а воскресла!
Перед Дажбогом, коло синьоплеса
Історія сама складає звіт.

У ВІНКУ

Історія сама складає звіт,
Час воскрешає щонайперш у слові,
Ведучи повість швидкоплинних літ
На тій же з роду в рід своїй основі.

Не раз, не два перевертався світ,
А знов земля у росяній обнові —
Ніколи не кривавивсь ніби слід,
Так, ніби щойно скупаний в любові.

Чи ліс, чи хвиля в берег — ти єси
В перлинах первородної краси,
Щоб вік любить, любить — не налюбиться!

Такою і судилась на віку.
З краплинами конвалій у вінку:
Вінок той заплела Пуща-Водиця.

АКРОВІРШ

Вінок той заплела Пуща-Водиця
Із зелен-шуму, з хлюпотіння плес.
Не можу, ні, з любов’ю розлучиться,
Озерно не вклонитись до небес.

«Курли!» — озвалась вирію дзвіниця
(Магічний клич, щоб приземлитись десь).
Осіннє на весняне пересниться —
Їх дух цілющий, як бальзам для серць.

Його приймаєм за благословення,
Любов як судію і як натхнення,
А сонце вікриває Божий світ.

Усім, що накохали, настраждали,
Рвучи смертей і всіх неволь кайдани,
Історія сама складає звіт.

Зима 1996-97

ПРО АВТОРА

Борислав Павлович Степанюк народився 16 липня 1923 року в селі Канівщині Прилуцького району на Чернігівщині. Закінчив Прилуцьку педшколу, коли почалася війна. Рядовим солдатом воював на Ленінградському та Волховському фронтах. В бою за станцію Погостя поранений. У 1942 — 1944 роках — студент Киргизького педінституту. Продовжував навчаня в Київському університеті імені Тараса Шевченка, після закінчення якого (1947) — на редакторській роботі у видавництві «Радянський письменник». 1948 року вийшла перша збірка «Назустріч веснам». Автор понад 30 ліричних і епічних збірок.
Заслужений працівник культури України, Киргирзії, Чувашії.
Лауреат літературних премій ім. П. Тичини (1974), ім. В. Сосюри (2002), ім. М. Рильського (2004). Як учасник війни нагороджений бойовими орденами й медалями, українським орденом «За мужність» ІІІ ступеня та киргизьким орденом «Данакер».