Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Мохаммед Ходавенд КАДЕРІ
КНИГА ПАПУГИ

ОПОВІДКА ШОСТОЇ НОЧІ

Коли падишах Сходу поспішив із столиці неба на трон Заходу, а місяць, що сяє над світом, уже вийшов на розписану золотом сторінку небес, Ходжесте встала з ліжка і попросила води. Служниці поставили перед нею воду, вона вмилася й прополоскала рота, потім розчесала гребенем волосся, причепурилася, підвела очі сурмою, поставила собі чорну мушку на обличчі, прикрасилася дорогоцінними оздобами та сережками, одягнула гаптовану золотом сукню, підійшла до папуги, сіла в позолочене крісло і попросила дозволу піти до княжича.
— Ти сяєш красою, наче сонце,— відповів їй папуга. — А княжич день і ніч хвилюється, чекаючи побачення з тобою! Тож поспіши до нього, потіш його серце, бо якщо, не дай боже, на той час повернеться з мандрів твій чоловік, тоді й ти, як оті семеро закоханих, втратиш надію, розчаруєшся і занепадеш духом...
— А що то була за історія з сімома закоханими? Як то було? — не втерпіла Ходжесте. — Розкажи-но її докладно!
— В одному місті,— поважно почав папуга,— жили собі кравець, аскет-богомолець, тесля і золотар, і всі вони дружили й приятелювали між собою.
Одного дня четверо друзів вирішили податися в мандри — піти в інше царство.
Під вечір вони опинилися у відлюдному місці, де не було жодного житла, і хоч-не-хоч друзі змушені були заночувати на узліссі просто неба. Порадившись між собою, вони вирішили, що доки троє з них будуть спати, четвертий буде вартувати. Першим захотів вартувати тесля, щоб швидше відстояти свою зміну ночі.
А щоб відігнати від себе сон і не заснути, тесля вирішив пробавити час такою працею, від якої б сон не йшов на повіки. Він узяв важкий ніж і, принісши з лісу колоду, почав вирізувати з неї фігуру молодої гарної жінки. Захопившись роботою, він зробив її такою гарною і миловидною, такою вродливою і стрункою, що й годі було знайти слів для її опису. А закінчив він свою працю рівно за одну зміну ночі, якраз за час свого вартування.
Скінчивши вартування, тесля підійшов до золотаря, розбудив його, а сам ліг спати. Побачивши фігуру, той спершу подумав: «Звідкіля прийшла сюди темної ночі така красуня, і хто її сюди привів?» Однак, підійшовши до фігури ближче й придивившись до неї, золотар зрозумів, що ту красуню вирізав з дерева тесля, аби показати друзям свій хист.
«Якщо так, — подумав він, — то й мені слід показати своє вміння!»
Тож він витягнув із свого мішка гаманець і, взявши звідтіля срібло та золото, викував з них гарні браслети для рук і для ніг, чудові прикраси для шиї, інкрустовані дорогим камінням, підвіски, намиста, кулони та сережки й одягнув їх на фігуру.
Потім, розбудивши кравця, він і собі ліг спати. Кравець, глянувши на фігуру, дуже здивувався.
— Дивно,— подумав він,— звідкіля прийшла ця вродлива жінка з такими коштовними прикрасами?
Підійшовши ближче, кравець зрозумів, що фігуру з дерева вирізав тесля, а прикраси та оздоби для неї виготовив золотар.
— Але ж вона гола-голісінька,— подумав кравець,— значить мені треба зшити для неї гарне жіноче вбрання!
Подумавши так, кравець витягнув зі свого мішка золототкану матерію і зшив для фігури дівочі шаровари та плаття. Одягнувши їх на фігуру, він підійшов до аскета-богомольця, розбудив його, а сам ліг спати.
Зробивши обмивання та вдягнувши чистий одяг, пустельник-богомолець почав бити поклони, творити намаз та читати молитви, простягаючи руки до неба.
Раптом його погляд упав на ту фігуру. Здивувавшись, він промовив:
— Звідкіля тут узялася так гарно одягнена красуня з такими коштовними прикрасами і оздобами?
Підійшовши ближче, він придивився і зрозумів, що це витвір теслі, золотаря і кравця, які показали свій хист, уміння й майстерність.
— Мені також слід показати свою побожність та благочестивість! — подумав аскет і почав палко молитися й підносити руки до неба, благаючи:
— О ти, сотворителю всього живого! О всемогутній повелителю, що викликаєш з небуття світи! Ти можеш оживити мертве й живе зробити мертвим! Я, найнікчемніший і найнижчий з твоїх рабів, молю й благаю тебе, щоб ти великодушно зволив кинути свій погляд на мене многогрішного та за мої щирі й палкі нічні молитви подарувати душу цій дерев'яній фігурі! Нехай честь і гідність твоя буде з тими, хто щиро відданий тобі!
І Всевишній бог зглянувся на його молитви та палкі благання: дав дерев'яній фігурі дух і душу. Жінка ожила й, діставши дар мови, заговорила солодкими словами, що могли спокусити і збаламутити весь світ, бо кожен, хто почув би її, вмить би ошаленів з кохання. Аскет підвівся з колін і, переконавшись, що жінка жива, щиро подякував творцеві світу тисячею тисяч похвал та подяк і поклав багато поклонів усемогутньому повелителю.
Коли минула ніч і настав день, товариші аскета прокинулися і, побачивши ту жінку, всі враз закохалися в неї. Кожен із чотирьох друзів був зачарований неземною красунею.
— Ця місяцелика жінка — моя,— мовив тесля,— бо то власне я вирізав її з деревини. Я її творець, і вона моя кохана!
— Ти говориш дурниці! — розгнівався кравець. — Вона моя, бо це я одягнув її в найкращі, найкоштовніші шати, прикривши її сором і наготу!
— Що за нісенітниця! — не витерпів аскет. — Та ж мої зусилля не йдуть ні в яке порівняння з вашими, бо прекрасне тіло без душі мертве, а душу, що з'явилася в дерев'яній фігурі, Всевишній бог зволив дати по своїй милості лише завдяки моїм проханням та молитвам, тому ця жінка, що своєю красою бентежить райських гурій, належить мені!
І четверо друзів почали сваритися та сперечатися між собою через ту жінку, бо всі четверо до нестями закохалися в неї, осліплені її красою, наче метелики, що летять на світло свічки.
— Вона моя кохана! — повторював тесля.
— Ні, моя! — сперечався з ним золотар.
— Вона моя душа,— доводив кравець.
— Вона моє серце,— квилив аскет.
Отак, сперечаючись і лаючись, вони разом з жінкою простували далі. Опівдні вони прийшли до якогось села і постановили:
— Підемо до старости, розповімо йому про нашу пригоду, і нехай він нас розсудить. Як він вирішить, так і буде.
Отож вони звернулися до старости і розповіли йому свою історію з дерев'яною фігурою. Староста вислухав їх і, побачивши ту жінку, раптом закричав:
— Це моя дружина! Ви четверо злодії, ви її вкрали у мене. По праву вона належить мені!
І вони всі п'ятеро, разом із старостою, подалися до котвала. Там кожен з них виклав свої права на красуню. Котвал вислухав їх і, побачивши жінку, закричав:
— Це дружина мого брата! Нещодавно його разом з дружиною вкрали розбійники... Де коштовності й гроші, які мій брат мав при собі?! Ану віддайте їх!
Ви вбили мого брата! Де ви закопали його труп?! Признавайтеся, бо інакше я відведу вас до правителя міста!
— Нам ні в чому признаватися,— заперечили ті. — Раз так, то будемо відповідати перед правителем. Ходімо до нього.
Всі шестеро прийшли до правителя міста, і кожен з них докладно розповів, які він має права на вродливицю. Правитель вислухав їх і, побачивши ту жінку з обличчям пері, мовив:
— Це моя служниця. Вона працювала в мене на кухні й не догодила моїй дружині. Тож дружина розсердилася і стьобнула її нагайкою, а вона взяла і втекла. Ви ж, задуривши їй голову, хочете її присвоїти! Але тепер, по божій милості, вона повернулася до мене...
Ті шестеро, бачачи, що правитель сам прагне забрати жінку собі, вирішили звернутися до правителя краю. І ось вони, вже семеро, прийшли до старшого правителя, і кожен з них розповів, чому красуня має належати саме йому. Вчені та мудреці, що були коло правителя, почувши все, що говорилося, здивувалися і сказали:
— Якщо між цими людьми виникла суперечка і непорозуміння і вони прийшли до старости села, до котвала, а потім до правителя міста, і ніхто з них не міг розсудити їх, то ця справа дуже незвичайна, дивна і важка.
Але між тими мудрецями знайшовся один старезний дід, що прожив на світі сто двадцять вісім років і був дуже розумний, тямущий, правдивий, порядний, доброчинний та богобоязливий.
— За містом є велике тінисте дерево з густою кроною,— мовив він,— і кожну справу, яку не міг вирішити чи розв'язати наш правитель, прийшовши туди, пояснюють дереву. І з дерева лунає голос: «Такий-то говорить правду, а такий-то бреше!» Нехай і ці семеро підуть до того дерева.
Тож усі семеро закоханих пішли до того дерева, взявши з собою місяцелику жінку-красуню, і виклали йому свою справу. Раптом у дереві утворилася велика тріщина, а всі одежі, прикраси та коштовності, що були на жінці, впали на землю. Жінка ввійшла в тріщину, і тріщина зразу ж зімкнулася, а з густої крони дерева зазвучав голос:
— Прикраси й оздоби повернулися до золотаря, одяг до — кравця, а дерево з'єдналося з деревом, і ви восьмеро йдіть собі додому!
І ті восьмеро чоловіків, пригнічені невдачею, плачучи, стогнучи і приговорюючи: «Чому ми не домовилися між собою! Хай би вона дісталася комусь із нас!», повернулися до своїх домівок.
Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— А тепер чимдуж уставай і спіши на побачення з княжичем, бо, чого доброго, приїде твій чоловік, то тобі буде не до любовних справ!
Але тут настав ранок, і Ходжесте, яка всю ніч не зімкнула очей, пішла спати.

ОПОВІДКА СЬОМОЇ НОЧІ

Коли сонце зайшло в свою оселю на заході і на небосхилі зі сходу піднялося ясне дзеркало місяця, служниці Ходжесте запалили білі камфорні свічки в кришталевих світильниках, оправлених у золото, застелили ложа дорогими килимами, витканими золотими нитками, та порозкладали подушки. Тоді Ходжесте встала з ліжка, застеленого дорогим покривалом з візерунками, пішла в кімнату з водою1, а потім подалася в лазню помитися.
Вийшовши звідти, молода жінка сіла на золототканих подушках та веліла подати дзеркало, оздоблене коштовними каменями. Причепурившись, вона підійшла до папуги і попросила дозволу піти на побачення з княжичем.
— Нехай твоя краса та чесноти і надалі прикрашають рід людський! — чемно і шанобливо відповів їй птах. — Про що ти говориш! Я сам приведу тебе на побачення з княжичем так само, як райєрайян2 Індії поєднав одного убогого жебрака, що докучав усім своїми проханнями, з дочкою раджі Бгілістану , в яку до безтями закохався той нещасний і заради якої навіть погодився пожертвувати своєю головою. Так вчиню і я!
— А що ж то була за історія? — поцікавилася Ходжесте. — Ану розкажи!
— Отож слухай,— почав папуга. — Давні мудреці переказують, що в одному з князівств Індії жив собі раджа, який мав дочку незвичайної вроди. Кожен, хто хоч раз побачив її писану красу, шаленів і закохувався в неї. І ось якийсь убогий чоловік, побачивши дочку раджі, закохався в неї так, що дні і ночі стовбичив перед брамою палацу, забувши про сон і про їжу, важко стогнав і плакав.
Сторожа та вартові проганяли його звідтіля і били. Та хоч скільки його били, але прогнати його було так само неможливо, як змести з землі всю пилюку, і він і далі стовбичив перед палацом.
— Ну подумай, — умовляли його охоронці раджі. — Що спільного в бідного з царями?
— На дорозі кохання, — відповідав нещасний, — всі рівні — що бідняк, що цар!
Після багатьох мук та поневірянь закоханому біднякові спало на думку написати раджі листа. Він вручив його скарбничому. В цьому листі писалося, що раджі слід поєднати свою дочку з ним, бідняком, щоб урятувати свою душу, бо коли йому доведеться відповідати перед престолом Всевишнього бога, він зможе твердити, що вчинив принаймні одне добре діло. А інакше він, вважай, прожив усе своє життя без ніякої користі.
Прочитавши такий зухвалий лист, раджа спершу був спалахнув, розгнівався і навіть хотів закатувати бідолашного закоханого, але при ньому був порядний та богобоязливий візир. Побачивши лють і гнів свого монарха, він низько поклонився і чемно сказав:
— Нехай довго триває щасливий вік падишаха! — А потім з якнайбільшою чемністю дуже лагідно і покірно мовив: — Справедливі володарі, праведні монархи та богобоязливі можновладці ніколи не кривдять бідних і не вбивають їх. Якщо дозволиш, я пораджу, яким робом краще позбутися того злидаря...
— Зроби так, щоб його й духу тут не було. Як саме — це твоє діло! — вигукнув раджа.
Тоді візир вийшов до нещасного закоханого і мовив:
— Гей, чоловіче, якщо ти приведеш сюди слона, навантаженого золотом та ашрафі4, і вручиш те золото мені, я скажу про це раджі і влаштую тобі весілля з його донькою!
Але бідолаха був такий убогий, що не міг принести навіть стільки золота, скільки міг би підняти комар. Отож він поринув у важкі роздуми і, впавши у відчай, почав ходити вулицями міста, від дому до дому, від дверей до дверей та просити у людей допомоги. Вислухавши його прохання, городяни дивувалися й говорили:
— Цей нещасний прагне неможливого.
Якийсь доброзичливий чоловік сказав йому:
— В цьому місті немає такої багатої, щедрої і великодушної людини, що дала б тобі слона, навантаженого золотом!
— То що ж мені робити! — в розпачі скрикнув бідак.
— Райєрайян Індії, кажуть, дуже щедрий і великодушний володар. Він вислуховує і виконує прохання кожного, хто звертається до нього, — одрік чоловік. — Піди і попроси його, бо тільки райєрайян може дати тобі слона, навантаженого золотом та ашрафі!
— Тоді ти дай мені одного слугу, щоб він пішов зі мною! — попросив закоханий.
Той чоловік дав йому двох слуг. Прийшовши до райєрайяна, закоханий бідак розповів йому свою справу і попросив допомоги. Райєрайян, вислухавши нещасного, дав йому слона, навантаженого золотом, і той, подякувавши, привів слона з золотом до палацу раджі.
Побачивши слона, навантаженого золотом, раджа дуже здивувався і мовив візиреві:
— Звідкіля той нікчемний жебрак узяв стільки золота? Слухай, придумай ще якусь хитрість, щоб його позбутися!
Візир вийшов до бідняка, забрав слона й золото і, здогадавшись, хто міг дати йому таке багатство, сказав:
— Райєрайян Індії — лютий ворог нашого раджі. Якщо ти принесеш сюди його голову, раджа обов'язково видасть за тебе свою дочку, влаштує тобі пишне весілля і зробить тебе своїм зятем!
Залишившись ні з чим удруге, нещасний злидар з тягарем та болем у серці вирушив у дорогу. Прийшовши до райєрайяна, він знову розповів йому про свою біду.
— Заспокойся й не хвилюйся,— усміхнувшись, рік той. — Усе своє багатство та майно, владу, царювання і навіть голову — все це я маю від бога. Досі мені ніхто не говорив, що все це треба буде колись повернути назад, і ось сьогодні я дізнався від тебе, що моя голова знадобилася богові! Однак, якби я відрубав собі голову і віддав її тобі, то раджа сказав би, що ти вчинив злочин, а потім би вбив тебе за це. Тому ти візьми шовковий шнурок, обв'яжи мені навколо шиї, ми підемо до раджі і ти скажеш:
— Я приніс тобі ту голову, про яку ти просив. Тож видай за мене дочку і справ весілля! А голову я вручаю тобі разом з тілом!
І бідняк, згідно з наказом райєрайяна, взяв шовковий шнурок, зав'язав навколо шиї і привів його до раджі. Коли той побачив могутнього райєрайяна таким приниженим, незважаючи на його високий сан, він здивувався і впав йому в ноги.
— В цілому світі я не знаю нікого шляхетнішого за тебе. Адже задля щастя якогось жебрака ти не пожалів віддати своєї голови! — вигукнув раджа.
Потім він устав, привів до райєрайяна дочку і промовив:
— Вона твоя рабиня, можеш віддати її, кому захочеш!
Коротше кажучи, райєрайян з'єднав шлюбом бідного з коханою і повернувся в своє царство...
Закінчивши свою розповідь, папуга сказав Ходжесте:
— Давні царі дбали за процвітання своєї країни і не допускали її зубожіння.
Під їхньою рукою і піддані й чужинці, слуги і ремісники, сусіди та друзі, кожен сам по собі і всі разом жили в добробуті та спокої, дружно і доброзичливо, і нікому в серце не западала ніяка кривда. Глянь лише, райєрайян був володарем могутнього царства Гіндустану, а на які муки, приниження та страждання він пішов, щоб з'єднати бідного з дочкою раджі, в яку той закохався. І я готовий витримати великі муки та поневіряння, щоб з'єднати тебе з коханим!
Та коли говорилися ці слова, вже з'явився проводир сонця світанок, і воно теж показалося на обрії. Ходжесте вже не могла піти на побачення, і тому після безсонної ночі молода жінка подалася спати.

1 Так мусульмани називають убиральню.

2 Дослівно «правитель над правителями».

3 Територія в Північно-Західній Індії, населена племенем бгіль.

4 Ашрафі — середньовічна перська золота монета.

ОПОВІДКА ВОСЬМОЇ НОЧІ
ПРО ТЕ, ЯК ЖІНКА КУПЦЯ ПІДСТУПОМ ТА ХИТРІСТЮ
ПРИСОРОМИЛА СВОГО ЧОЛОВІКА, А САМА ВРЯТУВАЛАСЯ ВІД КАРИ ТА НЕСЛАВИ

Коли цар каравану небес, я маю на увазі сонце, відійшов у свої палати, а місяць, що сховав денне світло, розіслав по небосхилу каравани сяючих зірок, освітивши ними землю, Ходжесте прокинулася. Схвильована і стривожена, вона підійшла до папуги і попросила дозволу піти на побачення з княжичем. Досвідчений і мудрий птах, угледівши на її обличчі сліди жури та туги, запитав:
— О моя пані! Заради тебе я ладен занапастити свою душу. Чому це ти так сильно побиваєшся й сумуєш, випустивши з рук полу терпіння?
Всі люди труднощі свої перемагають, Бо їх важкі діла коли легкі бувають?
Подивися на мудрість творця, міцно візьми в руки мотузку долі, щоб усі твої клопоти невдовзі скінчилися!
— Вірний і щирий друже,— мовила на ті слова Ходжесте,— кожної ночі я приходжу до тебе, ділюся з тобою своїм горем та чекаю на твій дозвіл, але коли вже настане той щасливий час, коли ти вдовольниш моє прохання, і я піду на побачення з коханим? Звичайно, якщо ти мені сьогодні не дозволиш піти, то
я й надалі триматиму полу терпіння.
— О пані,— відповів папуга,— справді, ти щовечора приходиш до мене і цілу ніч слухаєш мої оповідання, але я хочу, щоб цієї ночі ти нарешті сходила на побачення. Ось послухай одну коротеньку історію на той випадок, якщо дорогою тебе перестріне твій чоловік. Я не хочу, щоб ти осоромилася перед ним. Навпаки, хочу, щоб ти врятувала свою честь і гідність, як ота жінка купця, що пустила в хід усю свою хитрість і прозорливість.
— А як це було? — запитала Ходжесте.
— Розповідають, що в одному місті жив багатий і заможний купець,— почав папуга,— і мав він дружину-красуню, з якою дні і ночі грав у нарди1 кохання.
Одного дня довелося купцеві вирушити в подорож у торгових справах. Після від'їзду чоловіка його дружина, розірвавши завісу цноти й благовірності, одягнула на обличчя запону безчестя й безсоромності і щоночі прикрашала собою веселі гульбища, зогріваючи в своїх обіймах кожного і всякого, хто лише хотів цього.
Через деякий час, коли її чоловік повернувся в місто, скинувши одежі турбот, перш ніж увійти в рідний дім, він захотів провести ніч з якоюсь білотілою2 жінкою. Тому увечері, прийшовши в будинок побачень, він пообіцяв звідниці великі гроші, якщо вона приведе сюди якусь білотілу красуню. Звідниця відразу ж кинулася в будинок купця, ввійшла на жіночу половину і почала спокушати його дружину солодкими та улесливими словами:
— Сьогодні в наше місто приїхав з далеких країв багатий і гарний купець.
Щоб забути труднощі, нудьгу й одноманітність далеких мандрів та зазнати втіх і насолод життя, він прагне обіймів такої вродливої молодиці, як ти. Отож якщо маєш охоту і бажання, ходи зо мною і розваж його серце.
Дружина купця, вислухавши улесливу мову звідниці, погодилася, і вони чимдуж поспішили до будинку побачень. Уздрівши перед собою свого чоловіка, жінка перелякалась і подумала: «Леле, що мені робити?! Як зберегти свою честь і приховати свій гріх?!» Та вона зразу ж придумала вихід — закричала, заголосила:
— Люди добрі! Що ж це на світі робиться! Допоможіть мені і розсудіть нас, а ні, то я подамся до судді: вимагатиму, щоб нас розлучили!
Люди, почувши її лемент, збіглися і почали питати, що сталося.
— Мій чоловік віддавна залишає мене саму,— пояснила жінка,— а сам вирушає в мандри, щоб торгувати. А сьогодні, повернувшися з подорожі живий і здоровий, він не прийшов у свій дім до такої порядної й цнотливої жінки, як я, бо захотів побавитися з іншою. Почувши це, я прибігла сюди, і тепер правосуддя у ваших руках!
Люди, докоряючи купцеві, соромлячи та повчаючи його, помирили їх, і вже ніхто не дошукувався, чому, власне, та жінка прийшла туди.
Ось бачиш, як жінка купця своїм язиком, хитрощами та підступом зберегла свою честь і гідність, повела чоловіка додому, і довго ще жила з ним радісно і щасливо...
Коли папуга закінчив свою розповідь, він вигукнув:
— Ой, уже скоро світанок! Уставай мерщій і спіши туди, куди надумала!
Але цієї миті заспівав півень ранку, а місяць та його військо, заховавши своє обличчя, розтанули в небі. Що було робити молодій жінці? Вона тільки гірко зітхнула. І ця ніч теж минула для неї без радості єднання.

1 Гра, схожа на триктрак, поширена на Близькому та Середньому Сході.

2 Біла шкіра серед мусульманок Індії вважалася однією з ознак жіночої краси.

ОПОВІДКА ДЕВ'ЯТОЇ НОЧІ ПРО ТЕ, ЯК ОДНА СІЛЬСЬКА МОЛОДИЦЯ,
ЩО ЗАКОХАЛАСЯ В ЮНАКА, ПРИСОРОМИЛА СВОГО СВЕКРА

Коли сонце сховалося за обрієм, а на небі зійшов місяць, з'явилися зорі й планети, Ходжесте, навіть не одягнувшись, плачучи, підійшла до папуги і сказала:
— Мій щирий друже і розраднику! Сьогодні я дуже хочу зустрітися з коханим, бо мені вже несила стримувати свій потяг до нього. Якщо ти можеш виправдати мене, то дай мені дозвіл піти на побачення, а якщо ні, то я й далі терпітиму, хоча відомо, що закоханий не має терпіння...
— Ох, моя господине,— одрік папуга,— щоночі ти приходиш до мене
просити дозволу піти на побачення і порадитися зі мною, і, як бачиш, мої поради тобі не шкодять. Але ж добрі поради не шкодять нікому. Не зашкодили вони й одній сільській молодиці.
— А що ж там було з тією молодицею? — запитала Ходжесте. — Яка її спіткала пригода?
— Одного дня та молодиця,— почав папуга,— сиділа собі на плоскому даху будинку, і її побачив один юнак та й закохався в неї. Вона відразу здогадалася, Що він палає до неї коханням, покликала його і шепнула:
— Опівночі приходь сюди під оте дерево, що росте в нас на подвір'ї, чекай мене там.
Після двох змін ночі юнак пробрався у двір і сів під деревом. Уночі молодиця тихо встала з ліжка, вийшла до юнака і вони там-таки під деревом розділили ложе, зазнавши великої втіхи.
Випадково її свекор також устав по природній потребі і вийшов у двір. Дивиться, а його невістка спить в обіймах чужого чоловіка. Він зняв з її ноги браслет із дзвіночками, узяв його з собою і думає: «Завтра я її вб'ю». Але молодиця помітила це. Що ж їй робити? Випровадила вона того юнака, прийшла до чоловіка, розбудила його і каже:
— В хаті задушно! Ходімо спати надвір під дерево!
Коли чоловік заснув, вона знову розбудила його і сказала:
— Тільки що приходив сюди твій батько. Він зняв з моєї ноги браслет і чомусь забрав його.
Вранці батько розповідає синові: так і так, уночі бачив я твою дружину під деревом з чужим чоловіком. І на доказ показує браслет. А син йому: — Ви, тату, верзете казна-що. Насправді діло було так: — ми з жінкою пішли спати під дерево, бо в хаті була задуха, а ви прийшли, зняли з жінчиної ноги браслет з дзвіночками і забрали його з собою. Жінка зразу ж розбудила мене і все розповіла!
Таким чином свекор пошився в дурні, а молодиця вийшла сухою з води і дуже раділа, що послухалася власної мудрої поради.
Коли папуга закінчив своє оповідання, він сказав Ходжесте:
— А тепер уставай і спіши до свого коханого!
Ходжесте встала, щоб іти, але цієї миті заспівав півень, і йти на побачення вже було запізно.


ОПОВІДКА ДЕСЯТОЇ НОЧІ ПРО ДОЧКУ КУПЦЯ ТА ПРО ШАКАЛА


Коли зайшло сонце і настала ніч, Ходжесте, палаючи вогнем кохання, підійшла до папуги і мовила:
— Я покладаюся на твій розум, вірю тобі і щоночі приходжу до тебе й прошу
дозволу піти на побачення. Якщо ти не поможеш мені тепер, то коли поможеш?
У моєму серці звили собі гніздо туга і сум!
— Ой Ходжесте! — озвався папуга.— Я також сумую через тебе, бо ж, доки маю душу, ніколи не буду до тебе байдужий! Кожної ночі я кажу тобі: «Йди до свого коханого!», але ти затримуєшся і слухаєш мої розповіді... На той випадок, якби, не дай боже, твоя таємниця викрилася людям, я навчу тебе, як приховати від чоловіка свою біду та неславу, так само, як навчив дочку купця один шакал і дав їй добру пораду.
— Ану розкажи, що то за оповідання про дочку купця і про шакала? — попросила молода жінка.
— В одному місті,— почав папуга,— жив собі емір, що мав сина негарного на вид, поганої вдачі й трохи дурнуватого. Коли хлопець виріс, батько одружив його з дочкою купця, вродливою дівчиною, що дуже любила музику. Однієї ночі емірова невістка сиділа на даху палацу, а на вулиці якийсь юнак дуже гарно співав пісню. Почувши його голос, молода жінка закохалася в нього. Вона вийшла на вулицю, підійшла до юнака і сказала:
— Юначе, я вийшла заміж за бридкого й пришелепуватого чоловіка, а тепер каюсь. Якщо хочеш, візьми мене з собою!
Юнак відразу погодився, і вони двоє вирушили в дорогу. Дійшовши до якогось озерця, вони лягли собі під деревом і заснули. Незабаром юнак прокинувся, побачив, що молода жінка міцно спить, зняв з неї всі прикраси та оздоби і втік.
Коли жінка прокинулася і побачила, що її прикраси зникли, а юнака біля неї немає, вона зразу здогадалася, що він ошукав її: обікрав і втік.
Коли сонце піднялося на сході, жінка все ще стояла розгублена на березі озерця. Раптом вона побачила шакала, що біг із кісткою в зубах. І тут шакал угледів на березі озерця живу рибину. Випустивши з рота кістку, він кинувся до рибини, але та раптом підскочила і плюхнула у воду.
Шакал кинувся назад шукати свою кістку, але не знайшов, бо її вже схопив якийсь пес і втік. Жінка, дивлячись на все це, засміялася.
— Жінко,— здивувався шакал, — хто ти і чому тут стоїш сама?
Дочка купця розповіла шакалові про свою пригоду і біду.
— Тепер єдиний вихід для тебе,— порадив шакал,— щоб ти вдала з себе божевільну і, як це роблять божевільні, то сміючись, то плачучи, пішла додому.
Всі тебе жалітимуть, і ніхто не осудить.
І жінка вчинила так, як їй порадив шакал, і завдяки цій хитрості, коли вона повернулася додому, ніхто їй не сказав жодного поганого слова...
— Всі вже сплять,— мовив папуга до Ходжесте, закінчивши свою розповідь.— Вставай і йди до свого коханого, та нічого не бійся. Якщо попадеш у халепу, я навчу тебе, як вирятуватися.
Ходжесте вже була зібралася йти, але раптом заспівав півень, почало світати, і побачення довелося відкласти до наступної ночі.

Далі

«Всесвіт» 1987

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ