Василь ШУКАЙЛО
ТИ МОЯ НЕПОГАСНАЯ ЗОРЕ...

ШЛЯХИ -ДОРОГИ
Спогади й роздуми

МИТТЄВОСТІ
Сторінки життя

У кожного з нас відкладається в пам’яті чимало з побаченого, почутого, пережитого. І, мабуть, не варто аж надто суворо засуджувати тих, хто, навіть не маючи достатнього літературного досвіду й хисту, все ж береться за авторучку чи, по-сучасному, сідає за комп’ютер, щоб за­фіксувати ці промайнулі миттєвості. І то зовсім не тому, що це аж так потрібно нащад­­кам, – у них власні болі і клопоти. Просто виникає часом у людини така потреба – записати найцікавіше із пережитого, як кажуть, вилити душу. Не претендуючи на статус скрупу­льозних хронологічних записів чи, тим більш, історичних досліджень, ці особисті спо­га­ди нерідко також якоюсь мірою передають дух часу, в якому судилося жити їх авторам. Отож вибачмо їм великодушно деяку необ’єктивність у висвітленні подій: адже в кожного – своє бачення світу, до того ж, із перебігом років минуле, хай навіть сумне й пекуче, поступово втрачає первісне гост­ре відчуття болю та гіркоти й оповивається елегійним туманом смутку за втраченим. Близькі й дорогі постаті, перші враження дитинства, гарячі поривання молодості – усе це часом так хочеться хоч на хвилину повернути в уяві, поперегортати пожовклі сторінки пройденого, немов світлини старого фотоальбому...
У цих розрізнених спогадах я намагався зупинятися на епізодах упереваж курйозно-анекдотичних, не оминаючи, проте, часом і більш серйозних речей: з пісні слова не викинеш, а безперервно сміятися теж набридає. Отже, я не буду в претензії на читача, якщо він поспіхом перегорне деякі сторінки, які йому видадуться нудними, й зупиниться лише на тих, які викличуть у нього цікавість. Тим більше, що частину спогадів я вже оприлюднив у своїй попередній книжці «Журавлина пора» (Київ, «Вітчизна», 2004), до якої й відсилаю допитливого читача.

Пробудження

Лежу в тугім сповитку, мені тісно, незручно, жарко, хочеться вивільнитись, випростатись, я борсаюсь і кричу від безпомічності. Далі – провал. Мабуть, хтось прибіг і розпеленав, заспокоїв. Кажуть, у такому віці ще нічого не запам’ятовується, але чомусь назавжди залишилося у підсвідомості оте відчуття дискомфорту й власної безпорадності.

На світанку

Розплющую очі. Світанковий присмерк. Якийсь чоловік стоїть у кімнаті й дивиться у вікно, стиха намугикуючи сумну мелодію.
Далі спогад обривається. Але чому цей епізод нема-нема та й спливе в пам’яті? Хто був той чоловік? Чому він стояв у таку рань, задумливо дивлячись у вікно? Колись мені уявлялося, що це міг бути мій дядь­­ко, старший мамин брат Віталій, який працював у Сибіру лісо­­вим інженером. Під час весняного лісосплаву на Єнісеї поліз у крижану воду розбирати затор, застудив нирки і приїхав помирати в Україну, до матері й сестри (моїх бабусі та мами).
Мама часом розповідала про нього. У нашому фотоальбомі була його світлина – мужній, сильний чоловік з чисто поголеною головою, вольовим поглядом (якого кольору були очі, не знаю, бо світлина була чорно-біла, а точні­ше, тонована коричневим). Дядя Віталій був знятий разом з дружиною, але після того, як вони розійшлися, її зображення хтось із наших (можливо, й сам він) відрізав.
Вони з мамою були не тільки братом і сестрою, а ще й великими друзями. Коли мама навчалася в Харкові, в інституті освіти, він, приїжджаючи туди у справах, щоразу влаштовував їй та дівчатам, які жили разом із нею в одній кімнаті гуртожитку, таке собі невеличке свято: водив у театр, пригощав чимось смач­ним тощо. Був дужий фізично, міг на витягнутих руках легко підняти дві двопудові гирі й повільно звести їх докупи над головою, а потім так само повільно розвес­ти. Коли помирав, мучився жахливими болями, проте мужньо витримував їх, і лише одного разу, коли мама нечутно зайшла до кімнати, то почула, як він, лежачи обличчям до стіни, тихо сказав сам до себе: «Господи, когда все это кончится?..»
За три дні до смерті йому полегшало, і він навіть вийшов за поріг помилуватися теплим весняним сонечком та фіалками, що росли у дворі.
Поховали його на михайлівському цвинтарі, на високій горі над дорогою. Колись, уже в 60-х роках, моя мама, сама вже сер­йозно хвора, повезла мене на його могилу. (Мені було на той час років 23-24, й ми з нею жили в Лебедині, за 12 км од Михайлівки). Розшукали. На могилі стояв невисокий дерев’яний стовп­чик із випаленим написом:

ШУКАЙЛО
Виталий Антонович

– і дати народження й смерті. Не можу вибачити собі, що так і не записав тих дат... А може, був і записав, проте в мене була тоді звичка час від часу спалювати свої щоденники та блокноти. Воно й тепер, на схилі літ, годилось би дати лад особистому архі­вові, та все ніколи, до того ж, і ніде: в сучасних міських квартирах, як правило, немає ні груб, ні ка­мінів… А втім, час як-небудь сам розпорядиться тими паперами, які з моєю смертю стануть уже нікому не потрібним мотлохом.
І все-таки то не дядя Віталій стояв тоді у ранковому присмерку кімнати біля вікна. Він помер навесні 1939-го, а я народився того ж таки року, але восени. Отже, ми з ним у цьому світі, на жаль, розминулися. Виходить, це був хтось інший із моєї рідні. Можливо, дядя Тихін, чоловік старшої маминої сестри Ніни Антонівни – людина золотої душі, учасник Першої світової, талановитий педагог, історик за фахом і за покликанням. Він відіграв глибоко позитивну роль у моєму житті.
А може, то мій батько приїздив провідати нас – мене і старшого сина Юру, який був на дев’ять років старший за мене?.. Вони з матір’ю розлучилися того ж таки 1939 року. Мама не­охоче згадувала про батька, і не мені судити про їхні стосунки. Працював він агрономом МТС (машинно-тракторної станції), був, кажуть, непоганим фахівцем і людиною не без гумору. У війні участі не брав через хворобу легень і невдовзі помер від сухот. Світлин його у нас не збереглося, і я не маю уявлення про його зовнішній ви­гляд. Хоча дядько Тихін якось казав мені, що з роками я все більше стаю схожим на батька.

Виїзд

Літнє надвечір’я. Ми: мама, бабуся і я з братом – сидимо на возі в якійсь халабуді, напнутій брезентом. Халабуда відкрита спереду. Хтось править кіньми. Сонце вже повернуло на вечірній пруг. Їдемо сільською вулицею, по правий бік якої – одно­поверховий будиночок з червоної цегли, а в ньому при самій землі – невеличкі напівкруглі віконечка. З-під кінських копит тікають сполохані кури, що купалися в теплій дорожній пилюці, і ховаються в тих віконечках. Очевидно, цей спогад стосується початку війни – ми вирушали в евакуацію. Мені тоді було ще неповних два роки.
Мати пізніше згадувала, як перед самим приходом німців її зустрів на спустілій вулиці секретар райкому партії, котрий за­скочив був до Михайлівки у якихось справах. Побачивши її, запитав:
– Лучезара, а ты почему не уехала? Тебе что, жить надоело?
– Так я же беспартийная, – відповіла мати.
– Да ты что? Ты активистка, немцы тебя на первой же берёзе повесят!
Організував підводу, і ми, частково закопавши, част­ково пороздававши знайомим на зберігання своє майно, ви­їхали з Михайлівки. От саме цей раптовий від’їзд, мабуть, і врізався в мою пам’ять. Потім, по поверненні восени 43-го в Україну, нам так і не вдалося дістатися до села, у якім мати вчителювала перед війною і де я народився: прибувши поїздом до за­лізничної станції Боромлі, змогли доїхати лише до Малого Висторопа, що за сім кілометрів від станції. Там мама й пропрацювала вісімнадцять років, аж до передчасного виходу на пенсію. А мені Малий Вистороп став другою моєю малою батьківщиною, бо саме в ньому я фактично почав свідоме життя: зріс, провів дитинство і перші юнаць­кі роки. На жаль, тепер мене з цим селом майже ніщо не пов’язує, окрім спогадів та, можливо, двох-трьох людей, які ще пам’ятають мене. У школі, де працювала мати і де навчався я, а також, у різні роки, мої брати – рідний і двоюрідний, – змінилося вже не одне поко­ління учнів і вчителів. Та й саме старе шкільне приміщення, в якому ми жили (відомча директорська квартира містилася в другому під’їзді), давно поруйноване й забуте, сховалося в густому чагар­нику, а неподалік виріс новий сучасний навчальний корпус. І приїздити туди, на ті руїни, буває неймовірно тяжко. Опікуючись історією рідного краю та свого навчального за­кладу, дехто з учителів та учнів береже пам’ять, зокрема, і про мою маму, навіть доглядає могилу моєї бабусі, за що я їм щиро вдячний.

Уроки російської

Про життя в евакуації пам’ятаю головним чином з розповідей старших. З особистих вражень – майже нічого. Проте якісь уламки спогадів усе-таки збереглися. Перед очима постає ще одна мандрівна картина: ми знову ж таки на возі, але вже запряженому ішаками. Дорога йде на підйом. Віслюки стали – й ні з місця. Да­ремно візник на прізвище Кузурман нещадно лупцював їх батогом, зіскакував з воза, сіпав за вуздеч­­ки – все марно!
І тут нас наздогнала юрба узбеків у смугастих халатах. Вони, порозв’язувавши свої кунтуші, почали відчайдушно вимахувати ними в повітрі й наробили такого лементу, що схарапуджені тварини рвонули з місця і ще довго бігли дорогою...
Пам’ятаю безмежну (чи, може, вона мені тоді здавалася такою?) привокзальну площу в Ташкенті, де ми разом із сотнями інших біженців кілька днів просто неба очікували посадки на поїзд. Утім, це міг бути спогад і про осінь 1943-го, коли ми вже поверталися з евакуації у визволену Україну.
У кишлаку Найман, де ми перечікували ту лиху пору, нашу сім’ю прийняли дуже гостинно: мама з бабусею перш за все купили російсько-узбецький розмовник, щоб спілкуватися з місцевим населенням, і уз­беки високо оцінили це.
Мама навчала азам російської розмовної мови юна­ків, яким через місяць-другий належало йти в діючу армію. А оскільки підручників не було, то доводилося обходитися буквально підручними засобами. Призовники сідали кружка перед учителькою навпочіпки (улюблена поза узбеків) – і починався урок.
– Это – глаза, – проказувала мати, виразно показуючи собі на очі. – Это – брови… Это уши, – говорила вона, торкаючись мочок. – Это – губы…
Закріплення пройденого матеріалу відбувалося по­дібним же чином. Ще здалеку забачивши на вулиці мою матір, молодий узбек розпливався в сліпучій усмішці і, тицяючи себе пальцями в різні частини обличчя, бадьоро вигукував:
– Таварищ учител! Таварищ учител! Этта – лоб, этта – нос, этта – глаз, этта – губы, этта – зубы!..
А потім вони йшли на фронт і вмирали під німецькими кулями… Навчали їх військової справи не набагато краще, ніж наших необмундированих безвусих хлопців із Сумщини, Чернігівщини, Поділля, Волині, Херсонщини, яких, визволивши з-під німця, негайно ж мобілізовували і, в кращому разі показавши, як заряджається гвинтівка та де в неї спусковий гачок, а то й зовсім непідготовлених і без­збройних, кидали під кин­джальний вогонь гітлерівських кулеметів: «А оружие в бою добудете!»... Сталіну й Жукову потрібні були не навчені воїни, а гарматне м’ясо…

«Чушка»

Бабуся моя довго згадувала про смертний гріх перед ісламом, який вона вчинила в ті голодні роки.
Чи то отримавши на скромний учительський па­йок, а чи, може, вимінявши на якусь річ, мама принесла додому трохи борошна і баночку смальцю. Вранці бабуся заходилася смажити млинці. У цей час до хати зайшов хтось із узбеків – мабуть, розсильний із сільради – і, привітавшись, запитав: «Таварищ Шюкайля есть?». «Нет, она в район уехала», – відповіла бабуся і, завваживши, як гість тайкома ковтає голодну слинку, запросила його сісти до столу. Той, подивившись на млинці, підозріло запитав: «Нэ чушка?» (не свиня?).
Що могла відповісти на те моя незвикла до неправди бабуся? Сказати «чушка» й відправити прибульця з богом, себто з аллахом? І, до того ж, з порожнім шлунком?.. А в узбеків, між іншим, як і у нас, існує споконвічний добрий звичай: навідався хтось у хату (кибитку) в будь-якій справі, а тут саме обідають або щось готують – обов’язково садовлять гостя (хотів сказати «за стіл», але ж вони обходилися без меблів: посеред кибитки – яма для вогнища, угорі – отвір для диму, по краях ями після того, як протоплять, простеляються килими, на які всі сідають кружка, звісивши ноги ближче до жару, та так і обідають, п’ють кумис або «чой» – зелений чай без цукру. І даремно ви почнете віднікувати­ся – мовляв, я щойно пообідав, – господар рішуче вас переб’є:
– Моя не посмотрель!..
То чи могла ж моя бабуся відпустити голодну людину, яка переступила поріг її оселі? А з іншого боку – іслам… А в нього за поясом – ніж... Розбереться, що «чушка», – біда!
Та бабуся мужньо взяла з підвіконня пляшку з олією і помахала нею в узбека перед очима:
– Не чушка, нет!
Гість заспокоївся, присів до столу і з задоволенням ум’яв поставлені перед ним млинці, смачно облизавши пальці… Найімовірніше, не второпав – «чушка» чи «нэт»… Звідки йому було знати, якщо він у житті ніколи тієї «чушки» не їв? А може, й не дуже хотів доскіпуватися, резонно розсудивши, що аллах – високо, мулла – далеко, а голод – не тітка…

Гарбузова каша

Хоча в Узбекистані над нашими головами не рвалися бомби, проте зловісні хмари війни доповзали й туди, до глибокого тилу. Час від часу в котрусь сім’ю приходила похоронка, й тоді родичі влаштовували моторошні поминки з пронизливим тужінням, ритуальними танцями (хто вище підскочить, діставши хусточкою стелі, й при цьому найдужче роздере собі нігтями обличчя, – той, отже, найбільше любив покійника…). Діймала хронічна нестача харчів. Голодували ми, голодували й узбеки. Весь рис, усе продовольство – для фронту, для фронту… Картопля ж родила там якась жовта, дрібна, несмачна («тухум» – так називали її узбеки, що означає – яйце...). Наїдку з неї було мало.
Пам’ятаю, як мати принесла на пайок буханець чор­­ного, глевкого, аж важкого від води остюкуватого хліба. Поки старші збирали обід, я присів коло того буханця й гіпнотизував його поглядом, щоб від нього відвалилася бодай якась крихта. Але оскільки кри­хта не відвалювалася, я непомітно для всіх (а може, то мені так тільки здавалося?) колупну ту хлібину нігтиком і голосно кажу:
– О, крихітка впала…
Візьму й проковтну ту крихітку. І знов колупну:
– О, іще одна крихітка впала!..
Мабуть, дорослі бачили ті мої «непомітні» хитрощі, але не лаяли. А коли мені відрізали відразу дві скибочки, я взяв їх в обидві руки й по черзі почав кусати – то одну, то другу… Отак і їв хліб із хлібом.
– Потерпи, Славо, – казали мені старші, – ось приїдемо в Україну – там наїсися хліба…
Та коли ми повернулися з евакуації, я був гірко розчарований:
– Казали, як в Україну приїдемо, буде хліб, а його нема!..
І знову мені казали: «Терпи…»
Звичайно, наші страждання тих років були майже нічим порівняно з тими, що їх довелося витерпіти людям, які залишилися під німцем. Хоча – все відносне. Недарма ж кажуть: «Не так тії вороги, як добрії люде...». Не німці ж нам влаштували голодомор-33! Його я, правда, особисто не пам’ятаю, бо мене ще тоді на світі не було. А в цих нотатках я намагаюся викладати лише власні враження від того, що сам бачив і пережив... Отож, незважаючи на те, що ми не відчули всіх страхіть окупації, нам таки теж добре дався взнаки той суворий безрадісний час, коли у кожної сім’ї була одна турбота – вижити, зберегти дітей... Як це тоді людям вдавалося, зараз важко сказати. Вдавалося, та не всім...
Можливо, хтось мені скаже, що все це сьогодні – вже глибока історія, і нині слухати й читати про ті часи нудно і нецікаво. Хтозна! Як подумати, то воно ж і тепер на планеті мільйони людей мруть з голоду – так це ж не історія, а сьогоднішній день, сучасна жахлива реальність! Та й в Україні більшість сімей у наш час ледь зводить кінці з кінцями, бездомні та безпритульні порпаються по смітниках – і все це завдяки отим «великим українцям», вгодованим патріотам, чорти б їх забрали, що так і пруться один поперед одного порулювати державою та обдерти її, як липку... Отож тільки той, хто сам ніколи не голодував і нині веде спокійне сите життя, може сприймати все це як щось абстрактне, нетутешнє, далеке від реальної дійсності. І що найстрашніше – часто просто не хочуть знати, бачити, чути! Для них, самозадоволених міщухів, справді нудно і нецікаво все, що не торкається рідної куле­не­пробивної шкури. І від того – всі наші біди. Скільки молодих людей виростає цинічними егоїстами, яких не обходить ніщо, окрім власних потреб! Чи то ж стануть вони опорою держави, виразниками інтересів нації?..
«То що, – чую скептичні голоси, – щоб виховати молодих людей гуманістами, треба обов’язково влаштовувати їм голод?» Боже збав. Але бодай говорити про це – конче треба. Відкривати очі на правду, історичну й сучасну. І робити це слід із самого малечку. Бо потім буває пізно.

Чого-чого було вдосталь в Узбекистані – так це винограду, персиків, урюку, динь, шовковиці та інших солодощів. Але самими солодощами голоду не переб’єш...
Старший брат Юра (йому навесні 1941-го виповнилося всього десять літ), як міг, допомагав сім’ї. То пі­­де на канал з вудкою наловити пічкурів, то піднесе узбечці кошик з базару, й вона його пригостить «лапушкою» – тобто білим коржем, – і він біжить, радий, несе додому свій заробіток. І ніколи не з’їсть його сам, навіть не надкусить по дорозі, хоч кортіло ж, певна річ, – аж-аж-аж… А то якось надибав у бур’я­ні, на «нейтральній території», кубельце, де щодня нес­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­лася чиясь курка. Хапав те яєчко і ніс для мене… Завжди, коли згадую це, давкий клубок підкочується до горла. Він завжди був такий, старший брат – спершу для інших, а сам як-небудь… Отак і життя минуло – у боротьбі за шматок хліба, у клопотах про сім’ю, про дітей, онуків... І тільки риболовля була його єдиною розрадою. Завжди виглядав мене, вже дорослого, до себе в гос­­­ті – мої приїзди були йому справжнім святом. Як радів кожному моєму успіхові, кожній моїй книжці... Господи! Чому я так мало цінував ті миті? Чому мені не вдалося віддарувати тобі, рідний братику мій, хоча б соту часточку того ясного тепла, тієї турботи, якими ти завжди так щедро мене обдаровував з моїх щонайменших літ?..
В узбеків, як і в кожного народу, були свої своєрідні звичаї. Хоч куди б і на який час відправлявся господар зі своєї кибитки – він ніколи не замикав її на ключ (у старі часи, кажуть, так було і в нас в Україні), і ніхто до його добра пальцем не доторкнеться. Зате коли на твою садибу заскочив чужий баран – бери й ріж його: він твій.
Якось один господар у Наймані отак погнався за за­блуклим баранцем на своєму городі, вихопив ножа, баран через арик, узбек – за ним. Послизнувся і напоровся на власний ніж – увігнав його прямісінько в серце…
Ми тоді ще не знали місцевих звичаїв, отож, коли у нас на городі вродили величенькі гарбузи, хоча на вигляд були ще зовсім зелені, – бабуся вийшла на ґанок і невесело подумала:
«Все одно з голоду помирати, а їх же розікрадуть…» Зітхнула й відірвала від гудиння одного гарбуза. Розрізала, скуштувала… А він же солодкий, мов цукор! Під гарячим південним сонцем усе достигає напрочуд швидко.
Я на все життя запам’ятав, як вона тоді посадила ме­не на маленький стільчик і поставила переді мною на табуретку мою емальовану синю мисочку в білих крапочках, повну запашної солодкої каші… Боже, що то була за розкіш!
А от в Україні той сорт гарбузів не прижився – мало тут сонця для нього. Привезли із собою насін­­ня – а воно не посходило...
Бабуся ходила разом з Юрком на роботу в «садсовхоз» – і вони там заввиграшки виконували по три «узбецькі» норми. Їх за це дуже шанували, ставили за приклад іншим. А одного разу було якесь узбецьке свято, й працівники радгоспу у великому казані зварили плов. Запросили й мою бабусю (Юри, мабуть, там тоді не було). Насипали їй миску плову, а вона не їсть. «Апа, почему не ешьте, невкусно?» – занепокоїлися узбеки. «Ложки нет», – відповідає бабуся. Узбеки здивовано заперезиралися: «Лошки, лошки, кто такой лошки?..» Самі вони ложками не користувалися: перед прийняттям їжі вмочали пучки у велику піалу з водою, пальці трохи світліша­ли – вони витирали їх рушником і сідали їсти. «А-а, лошка, лошка!» – нарешті здогадався один із господарів (він свого часу служив у армії). Погнав до казана і швидко повернувся, урочисто несучи в руці ополоника…
Про свою бабусю Агнесу Яківну я вже згадував у «Журавлиній порі»: вона в молодості закінчила гімназію, вийшла заміж за вчителя, а у 28 літ овдовіла, маючи на руках четверо малолітніх дітей. Усім дала вищу освіту – крім наймолодшої дочки Люсі (моєї тітки), яка, покинувши навчання, теж рано вийшла заміж. Бабуся не боялася ні­якої роботи. Скільки всього переробили за життя її руки! Важко сказати, чого вона не вміла: і вирощувала городину та порала живність, і смачно готувала, і пряла, і плела, й вишивала… Знала чимало секретів народної медицини. За роботою часом співала. Я й досі пам’ятаю дві-три старовинні пісні з її уст, тепер давно вже забуті: «Звёзды мои, звёздочки…», «Митька-слесарь на заводе полюбил глаза одне…», гімназій­ний жартів­ливий вальс «Ах, надоело мне это учение…». Співала і україн­ських пісень. У неї була німецька швейна машинка «Singer», і вона обшивала на ній всю сім’ю. Потім ця машинка перейшла у спадок до моєї тітки Люсі й теж вірою і правдою прослужила їй упродовж усього тітчиного життя. Може, й сьогодні та машинка ще на ходу (я часом зустрічаю такі в музеях), але вже немає ні бабусі, ні мами, ні обох моїх тіток, ні братів – ані рідного, ні двою­рідних… Живе десь у Новосибірську двоюрідна сестра-ровесниця Світлана – дочка покійної тітки Люсі, але вже років зо тридцять як не озивається… Втім, живе, кажуть, непогано. Ну то й дай Боже.
У мого рідного брата Юри та його також уже покійної дружини Дусі, роботящої та співучої Євдокії Омелянівни, залишилося четверо дітей, онуки, правнуки. Зрідка перевідуємося, перемовляємося.
У Вологді, де прожив свої останні роки мій двою­рідний брат Юрій Авер’янов (з ним ми свого часу дуже дружили, та й потім постійно тяжіли один до одного), живе його син Владислав (названий так на мою честь). Каже, що не раз мав можливість переїхати куди-небудь – і в Москву, й за кордон, – але не хоче: «Здесь же отец и бабушка похоронены, уеду я – кто же за их могилками присматривать будет?»
До речі, страшенно схожий на батька: і зовніш­ністю, і поставою, й голосом...

Красивий пояс

І знову – про Узбекистан, де ми три роки прожили в евакуації. Спливає в пам’яті ще один епізод.
Зранку старші розходилися по роботах, а мене, малого, бувало, залишали вдома. А щоб я не нудьгував, Юрко прокрутив на висоті мого зросту дірку в дувалі (глиняному паркані), щоб я міг дивитися, що робиться на вулиці. Нею часто проходили каравани, і ввечері, коли всі домашні посходяться, я, ставши на всі чотири, показував, як ідуть верблюди, імітував їхнє ревіння…
Правда, ту дірку скоро довелося замазати, бо з неї мені в око надуло добрячого «ячмінця».
А якось, коли всі поприходили й повсідалися за столом, я, крутячись поруч, раптом помітив під стіною скручений кі­лечком прегарний, барвистий, майстерно помережаний пояс. Недовго думаючи, я підчепив його на палець, підняв угору і гордо, в передчутті похвали, запитав:
– А чий це такий красивий пояс на підлозі валяється?
І раптом «пояс» вигнувся й зашипів… Я з вереском кинув його на підлогу, а брат, схопивши лопату, тут же порубав на частини. Але це була не змія. То був вуж, який жодної шкоди нікому не міг заподіяти. Навпаки, коли його не стало, у нашій хаті почали з’являтися миші. Десь же він, мабуть, жив собі під підлогою, аж поки мав необережність виповзти зі своєї схованки нагору та налякати мене. В узбецьких сім’ях, як з’ясувалося згодом, вуж – домашня тварина, і коли дітям наливають молоко – всім в одну піалу, – він підповзає і також хлепче з тої піали разом із дітьми. Цілком можливо, й той наш вужака був із одомашнених, свійських, але хто ж би тоді став розбиратися в тому сум’ятті…

І чого вони плачуть?..

По обіді наша сім’я, бувало, прилягала на часинку перепочити. Одного разу такий перепочинок мало не скінчився трагедією. Було це взимку, коли йшли дощі (влітку вони там якщо коли й накрапають, то краплі просто не встигають долетіти до землі – випаровуються в повітрі). Заледве бабуся встала зі свого ліжка, як тої ж миті просто на те місце обрушилася змокріла глиняна стіна… Що було б, якби їй здумалося гурк­нути секундою раніше – залишається тільки гадати. Чи якби це сталося, скажімо, вночі?.. Отже – Бог милував.
Іншим разом – це вже було ясної, десь весняної днини – у таку ж пообідню пору за вікном неспо­дівано розляглася молодецька, така знайома усім нам пісня:

Розпрягайте, хлопці, коні
Та й лягайте спочивать,
А я піду в сад зелений,
В сад криниченьку копать…

Ми кинулися до вікна. Вулицею йшов кінний ескадрон на гнідих жеребцях, попереду – командир на білому коні з чорними «шкарпеточками». У бійців через плече – карабіни («А чом же немає шабель при бо­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ці?» – здивувався я такій невідповідності моїм уявленням про козаків, що про них мені розповідали старші), а в командира – кобура при боці. Коні йшли кроком, хлопці їхали і співали – еге ж, нашої, рідної, української!.. Мама й бабуся почали плакати, за ними – Юрко, а слідом за всіма, на знак солідарності заревів і я… «Тільки чого ж це всі плачуть? – щиро дивувався я. – Це ж – наші! Радіти треба!»
Так само дивувався я й навесні 1945-го вже в Малому Висторопі, коли мама, підійшовши вранці до мого ліжка, розбудила мене і, цілуючи та обливаючи мене сльозами, пригорнула до грудей: «Славо, війна скінчилася…» – «Уррра!» – закричав я. Мені захотілося стрибати, бігати, сміятися, верещати… А мама плакала. А потім ми пішли на вигін між церк­вою й сільським клубом, де вже зібралися люди, й вони теж плакали. Схлипували жінки, понуро стояли чоловіки… Я дивувався – чому ж ніхто не радіє?.. Хіба міг я тоді знати, що та проклята війна, отой ненажерливий монстр пройшовся ледь не по кожній сім’ї своїми кігтис­тими лапами: хтось не діждався батька, сина, чоловіка, нареченого, брата, хтось прийшов без руки, без ноги, хтось пропав безвісти, хтось згинув у німецьких концтаборах, а хто й опинився в далекому Сибіру, спокутуючи вину своїх тупоголових командирів, через яких опинився в оточенні, у полоні й був зарахований до розряду зрадників Бать­ківщини… З Малого Висторопа вийшов маршал бронетанкових військ, Герой Радянського Союзу Павло Семенович Рибалко, бюст якого згодом поставили у селі... А скільки ж на тій війні було безіменних героїв!..
І переважна більшість наших людей вже тоді розуміла, що війна не була б такою тривалою і кривавою, якби керівництво країни та її «мудрий вождь і учитель» більше довіряли своєму народові, а не вели перманентну неоголошену війну проти нього. Ось чому так невтішно плакали жінки на тому «ра­дісному» мітингу, ось чому так похмуро стояли сільські дядьки, слухаючи парадні слова якогось приїжджого райкомівця. Ні, звичайно, була й радість, було відчуття неймовірної полегкості, була й полум’яна надія: тепер усе піде краще.
А потім хлопчики-пастухи ще довго підривалися на мінах та на інших «іграшках», залишених війною…

Чайхана

В Узбекистані малярія нещадно косила всіх – і малих, і дорослих. Не обминула вона й нашої родини. Перехворіли на неї ми всі. Мамі ще довго після війни, уже в Малому Висторопі, допікали її жорстокі напади.
Не заразитися в тій місцевості малярією було дуже важко: комарі – її переносники – щовечора хмарами налітали на кишлак, а спати в душному будинку посеред літа бувало просто нестерпно, й ми ночували на­дворі під протимоскітними сітками. Узбецькі комарі якось по-особливому мелодійно дзижчали («як на скрипочці грає», – казала бабуся), а від їхніх укусів, звичайно, далеко не завжди рятували й протимоскітні сітки.
До того ж, у Середній Азії клімат різко континентальний: удень – неймовірна спека (яйце, зарите в пісок, спікається за десять хвилин. Колись я босий вибіг з-під тіні на сонце... «Славо, вернись!» – гукали мені услід, але я не слухав. Вискочив на гарячий пісок – і закричав від болю, попікши ноги).
Так от, удень на сонці – плюс 60-70°, а вночі – холодрига, спати треба або в приміщенні, або, якщо на­дворі, – то під ватяною ковдрою. І тоді в хату сповзається всяка нечисть – погрітися. Якось мама серед ночі почула, як щось упало їй на простирадло, й рукою змахнула те «щось». А воно довбонуло її у палець... Скорпіон. Добре, що це трапилося саме в той період року – здається, в липні чи серпні, – коли та ракоподібна нечисть вже втрачає свою отруту. І все ж рука добряче напухла.
Пам’ятаю, як мене годували гіркою-прегіркою хіною, а я не хотів її, плакав, репетував, та вже ж якимось чином мене щоразу вмовляли проковтнути порцію тієї гидоти (ліки тоді ще були без облаток). А то якось бабуся кілька днів (може, й тижнів) підряд носила мене на плечах до полі­клініки, де мені робили якісь болючі уколи, і я щоразу пого­джувався на ту екзекуцію тільки з умовою, що на зворотному шляху ми обов’язково зайдемо до чайхани. Вона розташовувалася просто неба під великим напнутим тентом у тіні могутніх карагачів і шовковиць на березі каналу. За столами си­діли статечні узбеки у ватяних халатах і, стікаючи потом, непоспіхом пили гарячий «чой», дмухаючи на піали, які треба було підтримувати знизу кінчиками розчепірених пальців: ручок піали не мають... Ні, мені зовсім не хотілося того «чою», але я щоразу сідав і заворожено споглядав те урочисте дійство. Головне, що мене приваблювало, – так це велика, обмазана білою крейдою плита посеред чайхани, на якій у великій кількості стояли різнокаліберні, вигадливо розцяцьковані, тонко розписані піали, чайники й чай­нич­­­­ки – від здоровенних, чимось схожих на тих пузатих узбеків, аж до мініатюрних, найменших... Не знаю чому, але мені страшенно подобалося дивитися на ті вироби. Ми перепочивали з бабусею в чайхані, а потім ішли додому.

«Марля Ивановна» і «весёлые подлюги»

У кишлаку був дитячий садок, і коли я трохи підріс, мене повели туди. Але мені там не дуже подобалося. Треба було під час обіду їсти манну кашу, якої я не любив і завжди залишав її на столі, а після обіду слід було обов’язково лягати в ліжко. Якось я підійшов до свого ліжечка, а воно виявилося нерозстелене. І я на повний голос сказав:
– Марья Ивановна, здесь не послано!
Звичайно, треба було сказати: «не постелено». Але річ не в тім. Оскільки я нечітко вимовляв звуки «р» і «л» і безбожно плутав їх, то у мене вийшло ось що:
– Марля Ивановна, здесь не постлрано!..
З мене, звісно, сміялися.
Те ж саме бувало, коли ми йшли строєм і співали: «Идём, идём, веселые подруги» (була така модна, ще дово­єнної «випічки» феміністично-патріотична хорова пісня із кінофільму, який, здається, так і називався: «Веселые подруги», – її чомусь починали розучувати ще в дитсадочках). Я йшов у строю і старанно виводив разом з усіма: «Идём, идём, веселые подлюги». Біда мені була з тими «подлюгами»...
А вдома, розказуючи про те, як з мене сміялися і зобиджали мене в дитсадку старші хлопчики, я раптом знайшов, на мій погляд, дуже дотепний спосіб якнайдошкульніше їм помститися:
– Ось виросту, стану льотчиком, прилечу до дитсадка, приземлюся й скажу: «Мальчики, а вы плохо делали!..».

Узбекча

Коли ми виїздили з Наймана, узбеки дуже просили залишити мене у них: я на той час вільно лопотів по-узбецькому й був загальним улюбленцем у кишлаку. Якось голова сільради зайшов до нас у справах, і я, лежачи в ліжку, поскаржився йому:
– Уртак Ураков, мен касал! (Товаришу Ураков, я хворий!).
Ураков аж підскочив з радості:
– Ай-вай-вай! Баланчик якши, узбекча!
Баланчик узбецькою – хлопчик, якши – гарний. Ну, а решту перекладати не треба…
Мене, звісно, не залишили в Узбекистані. Я повернувся в Україну – і назавжди забув узбецьку мову…

Гриша

Старша мамина сестра Ніна Антонівна разом із чоловіком Тихоном Григоровичем та сином Віктором на початку війни також виїхали в евакуацію – в Сибір. А старший їхній син Григорій пішов на фронт. Воював він у розвідці, під час однієї з нічних операцій близько від нього розірвалася ручна граната-«лимонка», й кількадесят осколків впилися йому в стегно. Хірургам так і не вдалося їх усі повиймати, і Гриша все життя помітно накульгував. Проте був спортсменом, чудово працював на брусах і перекладині, грав чи не на всіх струнних інструментах, добре малював. Взагалі, був різнобічно розвинений і, мабуть, міг би досягти багато чого в житті, якби не нещасна пристрасть до спиртного, яка згубила його в Чирчику (Узбекистан), куди він поїхав працювати за розподілом після закінчення хіммаштехнікуму. Він там одружився, мав четверо дітей. Важко тепер судити, чому все так сталося. Ото­чен­­ня? Ідіотизм провінційного життя? Почуття безвиході?.. Його менший брат Віктор теж був небезталанним, проте життя його також було якесь невлаштоване, неспокійне і теж обірвалося трагічно – його вбило електро­струмом. У тій його смерті є щось загадкове: до­свідчений електрик, інженер, він не міг так просто злег­коважити правилами техніки безпеки. Отож є підстави припустити, що свій кінець він прискорив навмисно.
Тихін Григорович пережив обох своїх синів і помер у віці понад 80 років від запалення легенів.
Пам’ятаю, як Гриша, демобілізований «вчисту» після того поранення, по дорозі до батьків (він, здається, лікувався у Ташкентськім шпиталі, а вони, як я вже сказав, жили під час евакуації в Сибіру) заїхав провідати нас. Пригадую, привіз (а чи сам змайстрував?) мені іграш­ку – дерев’яну вантажну машину. Уранці, коли мама і Юра розійшлися у справах, а бабуся готувала сніданок, Гриша сидів за обіднім столом – у білій майці, чорнявий, красивий, мускулистий. Раптом з нірки вискочила миша. Гриша схопив свою фінку й не цілячись кинув її в куток. Фінка, прохромивши мишу, встромилася у підлогу… Розвідницький вишкіл!
Згодом, уже після війни, коли Гриша навчався в Сумському хіммаштехнікумі, він частенько на вихідні приїздив до нас у гості: від станції Боромлі до Малого Висторо­па було лише сім кілометрів, а до Малої Ворожби, де жили й учителювали його бать­ки, – чи не всі двадцять п’ять. Автобуси тоді не ходили (про марш­рутки взагалі ніхто зеленого уявлення не мав). Ми його завжди стрічали з ра­дістю, та й йому добре було відпочити в нашій гостинній оселі, підкріпитися чимось смачним і тривкішим за скромні студентські харчі… Помітивши мою дитячу пристрасть до малювання, Гриша завжди дарував мені то олівці, то акварельні фарби, то альбом… Приїхавши одного разу, змалював аквареллю на шматку ватмана красивий пейзаж – захід сонця над пле­сом – і прикріпив його, фігурно вирізавши, на верхню частину дзеркала, яка відбилася. Пейзаж той органічно вписався туди і довго прикрашав нашу велику кімнату, він і досі стоїть у мене перед очима.
Гриша дуже любив молоко, проте терпіти не міг козячого. А корови у нас не було. Тримали кіз. Кози в нас були чисті, доглянуті, і молоко не мало того не­­­­­­­­­­­­­­при­ємного специфічного запаху, яким воно часом відгонить у деяких кіз. І все ж бабуся завжди намагалася взяти до Гришиного очікуваного приїзду в когось із сусідок таки ж коров’ячого молока. Проте одного разу приїхав він несподівано, й усі сусідки вже встигли весь ранковий удій від своїх корівок пустити в діло (холодильників у сільких хатах, певна річ, тоді не було, капітальних льохів – таких, як при нашій, директорській квартирі, – теж, отож частину удою відразу здавали на молокопункт, решту скислювали, робили сир, переганяли на масло тощо). І тоді наша бабуся наважилася на ще один «смертний» гріх: пішла в льох і, переливши з банки у глечик якийсь там літр молока від нашої Жданки чи Зірки, занесла в хату:
– Оце в Дар’ї Іванівни тільки й знайшлося…
Гриша з величезним задоволенням випив і похвалив. Мабуть, ото тільки й тих «гріхів» у нашої праведниці-бабусі Агнії Яківни було перед Всевишнім, хоч вона йому й не молилася…
А я, до речі, на тому козячому молоці виріс. Може, саме тому все подальше життя мене не обсідали ніякі внутрішні хвороби, незважаючи на те, що з Узбекистану я приїхав, що називається, «доходягою»...

Расторгуєв

По приїзді у Малий Вистороп моя мама почала ви­кладати історію й географію в сільській семирічці, а невдовзі її було призначено директором цієї школи. Її попередник на прізвище Расторгуєв (яке, до речі, цілком відповідало його натурі), інтенсивно проциндрював і пропивав шкільне майно, і коли черга дійшла до коня – єдиної тяглової сили у школі, мамин терпець урвався: вона поїхала до райцентру з категоричною вимогою припинити це неподобство. Расторгуєва звільнили з посади, і він із сім’єю відразу ж виїхав кудись, здається, в Росію.

Буряки рядочками...

Крім семирічної школи, був у селі сільськогосподарський технікум (нині він, за сучасною модою, пере­йменований в аграрний коледж). Його директором на той час працював Григорій Петрович Чернявський – коректний, підтягнутий, доброзичливий чоловік з незмінним тонким почуттям гумору. Мені частенько доводилося ходити до нього додому, особливо коли я вчергове розбивав свої окуляри (начепити мені їх довелося вже після четвертого класу, і бив я їх постійно й нещадно). Григорій Петрович, також «очкарик», щоразу підшукував мені що-небудь підходяще зі своїх старих запасів на той час, поки моя мама не привезе мені з райцентру нової пари.
Григорій Петрович разом зі своєю дружиною Тетяною Львівною, яка теж викладала в тех­нікумі, були справж­німи сільськими інтелігентами. Вони згуртували навколо себе талановитий колектив педагогів, у технікумі вирувало інтенсивне культурне життя. Випускників Маловисторопського сільгосптехнікуму охоче брали на роботу в господарства не тільки Сумської, а й інших областей. Самодіяльні артисти з Малого Висторопа здобували призи на районних та обласних фестивалях. Тетяна Львівна, до речі, вела театральний гурток, до якого залучали й мене, школяра. Коли ж на полях наставав «прорив» (а наставав він практично щовесни, щоліта й щоосені), брала в руки сапачку і, як то кажуть, з репаними п’ятами гибіла в полі від схо­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­ду до заходу сонця нарівні із сільськими полільницями. Та, до речі, й усі ми тоді – і школярі, і студенти, і вчи­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­те­лі – ударно «вкалували» на тих перманентних агроавралах: визбирували жуків-довгоносиків, ламали кукурудзяні качани, збирали кок-сагиз (еге ж, упроваджувалася колись і така каучуконосна культура на наших багатостраждальних українських полях!), копали картоплю, працювали на току і таке інше. Для нас, дітей, пам’ятаю, то було завжди справжнє свято – адже на цей період уроки у школі відмінялися, а робота на свіжому повітрі не здавалася нам аж такою занадто обтяжливою. Навпаки – простір, воля!
Хоча… Не для всіх, звичайно, дітей. Це міські наші однолітки та ще хіба ми, діти сільських інтелігентів, мали більше часу і для занять, і для ігор, і для поїздок на якісь там екс­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­­курсії, а на плечі переважної більшості сільських хлопців і дівчат уже з ранніх літ навалювалося чималенько всіляких обов’язків: і череду пасти, і хмиз збирати, й дрова рубати, і води наносити, і бур’яну для домашньої живності нарвати чи накосити, й на власному городі ту ж картоплю, буряки, квасолю, гарбузи та соняшники посадити-посіяти-просапати-пообгортати-повикопувати-попереносити, і за меншими братиками-сестричками доглянути... Та ще й матері допомогти на фермі корів попорати або на ланці колгоспні буряки прополоти, – отам, де

…Буряки рядочками
Стеляться листочками… –

як співалося в одній дуже життєрадісній пісні, створеній на со­ціальне замовлення кимось із штатних поетів і композиторів у дусі «соціалістичного реалізму».
Ох, ті рядочки-листочки… Солоденько милуватися ними, слухаючи оті супербадьорі пісеньки з чорних картон­них ра­діотарілок, могли лише ті, хто жодного уяв­­­­лення не мав, якими кривавими мозолями діставалися і ті рядочки, й лис­точки, з їхніми «солодкими коренями», і ота «качаниста», вона ж «королева полів» кукурудза, і ота «пшеница золо­тая», яка «стеной стоит... и ей конца и края не видать»; і взагалі, ідеалізувати каторж­ну сільську працю могли лише ті, хто соромливо прикидався, ніби сном-духом не відає, що за неї кріпаки-колгоспники отримували по 20 копі­йок на трудодень, а то й взагалі нічого не отримували... Отож волею-неволею доводилося, після виснажливого світлового дня в полі й на фермі, за повною програмою вколювати ще й в особистому господарстві – інакше з чого жити? – та з ранніх літ підпрягати до неї дітей… І ті підпрягалися, й тягли ту роботу майже нарівні з дорослими...
А ще ж, було, страх як кортить і в ліс гайнути – ягід, горіхів, кисличок, грибів позбирати, і в ставку покупатися, й на вигоні в гилки чи в латки погратися... (У Висторопі казали: «навгилки», «навлатки»...). Гралися і «наввойни» – з дерев’яними шаблями, пістолетами та рушницями (мені старший брат привіз із Сум справж­нього «пугача», що був предметом заздрощів усіх хлопців); і «навфутбола» (м’ячем частенько слугував ганчір’яний або ви­різаний із суцільного шматка гуми. У школі, правда, були волейбольні м’ячі, та й мама мені час від часу їх купувала, щоб ніхто не колов очі – мовляв, шкільним майном зловживає). Та ми, гуцаючи їх ногами, швидко давали їм раду... А катання по льоду, де ковзанами часом успішно слугували стебла соняшника, прикручені до ніг шматками дроту?.. У декого були саморобні лижі, зрідка в декого, як у мене, – куповані.
І все ж багато хто з сільських дітей – навіть із тих, що хо­дили до школи з сусідніх хуторів Фурдили і Стеблянки пішки за кілька кілометрів, – навчалися добре. Це досягалося, як тепер розумію, недоспаними ночами при каганцях (електрику в нашому повоєн­ному селі засвітили десь лише в 1948-му, побудувавши колгоспну електростанцію, та й то вмикали її тільки увечері на кілька годин, а вже о пів на дванадцяту ночі гасили – і тоді в хід ішли гасові лампи, а переважно – підсліпуваті, зате більш економні каганці)...
Не знаю, може, комусь ці спогади, знову ж таки, видадуться надто безбарвними, але все це було, і гріх забувати його. Ніщо нове не виростає саме по собі, не маючи глибоких коренів у минулому. А майбутнє, попри всі тодішні труднощі й нестатки, малювалося нам якщо не в рожевих, то, в усякому разі, світлих тонах: надто вже настраждався люд у постійному страхові, горі та скруті! Тож ні перенесені лиха й незгоди, ні одноманітне, сповнене тяжкої праці життя не могли пригасити того оптимізму, що завжди живе в народі. Коли наставав вечір, усе село дзвеніло від пісень: на од­но­му кутку заводили однієї, на другому – другої, а на тре­тьому – ще інакшої… Була тоді пошесть на рукописні пісенники. Вели їх і дівчата, і хлопці, вели і мої бра­ти – рідний та двоюрідний, вів і я… Скажи це комусь із нинішніх «продвинутих» акселератів – у кращому разі, презирливо скривляться. А тоді це була звичайна річ: один в одного переписували улюблені пісні і, як уміли, співали – і поодинці, й гуртом. Та й пісні ж тоді були які! Пам’ятаю, сидимо на підводі з двою­рідним братом, їдемо лісовою дорогою – і горланимо на весь ліс... Дописували в ті пісенники часом щось і своє. Було воно, звісно, наївне, наслідувальницьке й недосконале, але ж – власне, вистраждане, ви­хлюпнуте з самого серця! А хтось із друзів чи по­дружок, диви, підхопить та ще й свого додасть... Ось так з віку-пра­віку, з прапрасивої давнини й народжувалися народні пісні. Навряд чи сьогодні ця традиція десь іще збереглася. Телеманія, дискоманія, комп’ю­тероманія витіснили народну творчість, вбили потяг до неї в абсолютної біль­шості молодих людей. А тим часом, разом із вродженою пісенністю ми безповоротно втратили і притаманну нам поетичність, і високу моральність, і свій неповторний національний колорит, якими справіку вирізнялися українці з-поміж інших народів...

Тост за директора

Якось у нашій семирічці, або ж, як офіційно писалося, НСШ (неповній середній школі) був випускний вечір. Після урочистої частини (вручення свідоцтв, концерту) почалося застілля. Випускникам, як водиться, накрили в одному з класів безалкогольний стіл – хоча тоді, в перші повоєнні роки, семирічку закінчували в основному переростки: при німцях у шкільному приміщенні була, здається, якась майстерня з ремонту моторів – кілька з тих залізяк іще довго валялося у шкільному саду. Отож на випускному балі 17-18-річні хлопці й дівчата, либонь, потайки обходилися не лише ситром і компотом, – але то вже була, як мовиться, їхня внутрішня справа… В іншому класі посідали батьки з учителями та сільським начальством. Було запрошено, звичайно ж, і директора технікуму з дружиною. І от один із батьків, переповнений найкращими почуттями, підвівся, щоб виголосити тост. (Звичайно, не без таєм­ного бажання завоювати прихильність директора того навчального закладу, в який, може, пощастить «пристроїти» рідну дитину після семирічної школи: адже десятирічки в селі не було, а шукати щастя десь по світах сільським підліткам-безпас­порт­никам у той час не дуже-то усміхалось. Тож вибір був невеликий: або, вслід за батьками, тюпати у колгосп – волам хвости за безплатно крутити, або ж спробувати своє щастя у сільгосптехнікумі, щоб хоча б таким робом «вибитися в люди»). Одне слово, той батько, піднявши келих, висловився так:
– А тепер, дорогіє товарищі, давайте вип’ємо за здоров’я нашого дорогого Григорія Петровича Чернявського. Він хоч і єврей, ну він із хароших євреїв!
За столом запала тягуча тиша. Звичайно, вимовлено це було, повторюю, зі щонайкращих почуттів: у селі й справді поважали Григорія Петровича та його не менш роботящу і скромну дружину Тетяну Петрівну. Але тут простакуватий батько явно передав куті меду. Варто згадати до цього, що саме йшов 1952 рік, коли вусатий батько всіх народів та його криваві поплічники затіяли скандальний процес під назвою «дело кремлевских врачей». Нещадно роз­прав­ляючись зі своїми явними і уявними ворогами, Сталін панічно боявся таємних змов і завдавав превентивних ударів у спину, час від часу майже пов­ністю оновлюючи своє оточення. Чергову кампанію широко роздмухали всі радянські газети, радіо­станції (телебачення ще тоді не було), інформаційні агент­ства, всюди відбувалися мітинги «обуреної громадськості», на яких дружно таврували ганьбою найманців іноземного капіталу, котрі замахнулися на найсвятіше – життя любого вождя і вчителя, і, певна річ, вимагали для них суворої кари. Серед звинувачених у тій змові були переважно євреї… Отож реакцію бідолашного Григорія Петровича на «вишуканий» сумнівний комплімент неважко було уявити.
Втім, усе, звісно, звели на жарт.

«Мерзавцы»

Приїздить мама з районної партконференції, смієть­ся, розказує:
– Виходить на трибуну один місцевий діяч і каже: «Я, товарищи, буду говорить без фамильярностей, то есть не называя фамилий...».
Іншим разом, приїхавши на зупинку «6-й кілометр» в очікуванні поїзда на Лебедин, вона спитала закоцюблих на 20-градусному морозі представників сільсь­кого бомонду, які теж зібралися до райцентру:
– Ну, що, мерзнете?
– Холодно, Лучезара Антоновна!
– Ах вы ж мерзавцы! – жартома переходить на російську мову мама.
Хтось засміявся, а хтось так і залишився з роззявленим ротом:
– Лучезара Антоновна, за что?..
– Ну ви ж мерзнете? – засміялася мама. – Значить, мерзавці!
Каламбур дійшов нарешті майже до всіх. Але один із місцевих керівничків так і не зміг розшолопати, за що ж це їх усіх так висповідала директор школи…

«Балєтки»

Пригадується ще один комічний епізод, пов’язаний з Г. П. Чернявським. Якось на зимові канікули зібрався він відвідати Москву. У нього там були друзі, знайомі. Голова сільради Лободенко – такий собі звичайний хлопець із шестирічною освітою, – прочувши це, і собі загорівся:
– Григорій Петрович, возьміть і мене! Бо я ще ж у Москві ні разу не був, а так хоцця! Ну так а сам же я туди не поїду, – я ж там, як тіко з поїзда вийду, так зразу і заблудюся. А от якби з вами… Возьміть!
Поїхали. І почав Григорій Петрович водити Миколу білокам’я­ною за повною програмою. Побували і в Третьяковці, і в Оружейці, не проминули нагоди провідати й дідуся Леніна у мавзолеї… А увечері пішли в Большой театр, на балет «Лебединое озеро».
Григорій Петрович – весь увага, насолоджується високим мистецтвом, забувши про все на світі. Коли це чує – Микола штовхає його під бік:
– Григорій Петрович, ходьом сцюдова! Бо оцих балєток я вже й не видержу…

«Чем это кончится…»

У нашому селі була одна довгожителька – умовно назву її Марфою Петрівною, бо справжнього імені не пам’я­таю, – їй тоді було вже десь під сто літ. Швидше за все, була вона не з корінних жителів, бо розмовляла виключно російською. І коли її, бувало, запитували: «Ну, как, Марфа Петровна, умирать еще не собирае­тесь?», – вона завжди жвавенько відгукувалася: «Нет-нет, что вы, что вы! Я еще хочу посмотреть, чем всё это кончится!..»

Дід у киселі

У другому класі ми почали вивчати російську мову. Підручник називався красиво: «Родная речь». (Та обставина, що для маловисторопських хлопців і дівчат рідна мова була українська, мало обходила київських та московських чиновників від освіти). На одному уроці Галина Іванівна ви­кликала до дошки Олю Кулак і сказала:
– Оля, напиши на доске, а все остальные пусть пишут в тетрадях: «Дети съели кисель».
(Вочевидь, то була вправа на вживання твердого знаку).
Коли всі написали те речення у своїх зошитах і підвели очі на дошку, там красувалося, старанно виведене круглим Олиним почерком речення:
«Дед сел в кисель»...

«Подурі»

По закінченні кожного навчального року діти влаштовували самодіяльний концерт. У четвертому класі я вже трохи бринькав на балалайці, отож мій номер також включили до програми концерту, що відбувався на шкільному подвір’ї. Вийшла дівчинка-конферансьє і оголосила черговий номер:
– А зараз Слава Бойко виконає подурі з україн­ських народних пісень!
(Я, правду кажучи, тоді ще й сам не знав до ладу, що воно озна­­чає – оте «попурі»…).

Кінське обличчя

Везе шкільний завгосп Григорій Омелянович мою маму підводою до залізничної станції. Дорогою щось їй розказує:
– Так отож пішли ми із сином по хмиз у Больнишне (один із лісів, що оточують Малий Вистороп. – В.Ш). Ідемо стежкою. Він спереду, а я ззаду. Так він як одхилить гилку (у Малому Висторопі так і кажуть: не «гілка», а «гилка». – В. Ш.)... Одхилив, а тоді як одпустить, так вона мені прямо по морді…
– Григорію Омеляновичу, – зауважує мама, – та хіба ж у вас морда?
– А шо?
– Ну, лице, обличчя…
– А-а…
Помовчали.
– Н-но, не обдере тебе!.. (До коня). Ох і норовиста скотина! Я його запрягать, а воно за плече мене – гризь! Так я його пужалном по мор… по обличчю!

«Успешно проведём…»

Зима 1957 року, Шалигіне. Так зване селище місько­го типу, а насправді – звичайне поліське село з упереваж небіленими ізбами. Проте на той час воно було рай­центром, звідси – і «міський тип». (Невдовзі той район ліквідували й приєднали до Глухівського району).
Шалигіне – місце початку моєї трудової біо­графії. По закінченні Маловисторопської семирічної школи я завершив середню освіту в Лебединській десятирічці № 5 і, охоплений високим гро­ма­дянським ентузіазмом, рвався разом зі своїми однокласниками удостоїтися високої честі отри­­мати комсомольську путівку на будови комунізму в Си­бір. Знаття б тоді, за якими путівками наша народолюбна влада ще донедавна силоміць заганяла у той Сибір юрмами й поодинці мільйони радянських людей! І що був навіть план переселити туди всю Україну... Знаття б, який комунізм і для кого там будувався! Може б, тоді наш патріотичний запал трішечки охолов. Але в той час офіційна інформація була все ще суворо фільтрована а неофіційна жорстоко переслідувалася, і правда про ГУЛАГ не встигла широко просочитися й дійти, зокрема, до свідомості таких жовторотих романтиків, як я зі своїми однокласниками. Отож ми дружно штурмували райком комсомолу, щоб нас відправили таки ж у Сибір... І годі передати словами гірку мою кривду, мій ревний біль і ревний жаль, коли мені відмовили у високій довірі зводити власними руками величний храм світлого майбутнього! Сказали – ще підрости, хлопче… Річ у тім, що у червні 1956-го, коли я отримав атестат зрілості, мені ще не ви­повнилося 17-ти. Я морочив голови комсомольським райко­мівцям, щось цвіріньчав про пат­ріотичний обов’язок, про молодо­гвардійців і Павку Корчагіна, писав обурені замітки в район­ну газету... Проте не подіяло. Отож будівника комунізму з першого заходу з мене не вийшло, і довелося, згнітивши серце, їхати до Києва поступати на факультет журналістики. Свій (замалим не навмисний) провал на екзаменах сприйняв майже з ра­дістю: подумаєш, дорослій людині продовжувати навчання можна й заочно. Мені нетерпеливилося якомога скоріше почати приносити користь суспільству, якому без мене, звичайно, доводилося дуже сутужно. З цього приводу пішов шукати правди-матінки в ЦК комсомолу. Просив, щоб мене влаштували робітником на будови Києва, а паралельно збирався поступати на вечірній факультет. Проте мої рожеві мрії знову розсипалися на друзки: бажаючих знайти роботу в Києві, на мій подив, ви­явилося значно більше, аніж я думав. Прикро вражений повернувся до Малого Висторопа. А невдовзі мені нарешті знайшлася робота в редакції газети у віддаленому Шалигінському районі.
Той інформаційний листок районного начальства, який іще донедавна носив сонцесяйну назву «Сталин­ский луч», після розвінчання вусатого тирана було перейменовано на не менш поетичне «Знамя коммунизма». Було те «Знамя» куцою двополоскою, себто виходило на двох сторінках формату А-3 періодичністю двічі на тиждень. І розповідало воно своїм читачам про надої молока у колгоспних корів та прирости ваги у телят і свиней, про вивезення гною й затримання снігу на полях, проривання все тих же рядочків-листочків, про політ­заняття, звіти-вибори у партій­них орга­нізаціях та інші не менш захопливі речі. Прийняли мене туди на посаду літпрацівника-коректора. Ко­рінне населення цього поліського краю розмовляло колоритною мішаниною з білоруських, україн­ських та російських слів. Отож газета видавалася на «общепонятном».
Мій перший день роботи почався з серйозного випро­бування. Друкарка Зіна – весела розвідна молодичка, зробивши на «американці» – машині плаского дру­ку – відбиток другої шпальти, урочисто внесла його до редакційного кабінету й поклала мені на стіл. А сама стала на дверях в очікувальній позі, схрестивши руки на грудях. Я став читати текст. Угорі на всю ширину сторінки крупним жирним шрифтом було набрано заголовок – так звану «шапку»:

«УСПЕШНО ПРОВЕДЕМ ОСЕННИЕ ПОЛОВЫЕ РАБОТЫ!»

Одразу дотумкавши, що це був мій перший тест на пильність, я спокійно, ніби кожен день це робив, ви­правив помилку, помінявши в потрібному місці літеру «О» на «Е», і продовжив вичитку сторінки. Зіна, задоволено гмикнувши, пішла на своє робоче місце.
Колектив у редакції виявився дружний. Як, до речі, й уся молодь райцентру, з якою я швидко зій­шовся. Ходив вечорами в райбудинок культури, брав участь у самодіяльності, бував «на кальодках» – посиділках під місяцем зі співанням частівок і танцями (до речі, вперше почув там, як ті частівки у сільських дівчат народжувалися нібито просто на ходу: одна вийде в коло, проспіває ущипливий куплетик, а друга виходить і відповідає їй ще ущипливішим. Пам’ятаю лише один, присвячений темі одвічного суперництва двох сусідніх сіл – Шалигіне і Кавьонки: «У кавёнских ребят сапоги пудов по пять, а у шалыгинских ребят сапоги вогнём горят!»). А невдовзі з кількома хлопцями та дівчатами все-таки дременув за комсомольськими путівками на Донбас – «строить коммунизм». Так уже нам не терпілося швидше той комунізм побудувати… Та про це я вже писав у своїй попередній книжці.

Недригайлів

На початку 60-х років працював я в Недригай­лів­ській районній газеті, за 70 км від мого Лебедина. Недригайлів стоїть на трасі Київ – Суми, і головна його вулиця якраз і проходить уздовж отієї траси. Саме на ній, в одноповерховому будинку з невеличким по­двір’ям, і розташовувалася газета «Ленінський шлях», куди я приїхав працювати у березні 1960 року.
У тій, очевидно, колишній «куркульській» хаті була коректорська та друкарня, сиділа також бухгалтерка, а навскоси через дорогу, в такій же хаті, розміщувалася власне редакція: у передній кімнатці сиділа друкарка Неля Тріус, у дру­­гій – редактор та творчі працівники.
Перший день моєї роботи у цій газеті мені також запам’ятався. Власне, не день, а вечір. Приїхавши туди напередодні, в неділю, я переночував у райцентрівському готелі – звичайній сільській хаті з глиняною підлогою, з десятьма чи дванадцятьма ліжками в одній кімнаті, а з со­бою припер здоровенного чемодана, переважно з книжками. Як я притарганив це одоробло, сам не розумію... Наступного ранку прийшов до редакції. Написав заяву про вступ і відпрацював свій перший робочий день. Квартиру мені без ускладнень знайшли на сусідній вулиці у старенької доброї бабусі Герасимівни. У її древній маленькій хатинці, майже до вікон врослій у землю, була, крім світлиці, ще одна крихітна кімнатка-закапелочок, де я на певний час і заквартирував.
А щоб перенести свій багаж з готелю до мого майбут­нього помешкання, мені довелося покликати на поміч моториста Колю. (У Недригайлові, як і в усякому циві­лізованому райцентрі, була, звичайно, селищна електро­станція, але вона частенько підводила, і тоді справу енергозабезпечення газети, яка неодмінно мала вийти на ранок за будь-яких обставин, брав у свої надійні руки моторист Коля: йшов у повітку і, кільканадцять разів безрезультатно смикнувши мотузяний шнур, нарешті все-таки заводив торох­кітливий движок. У редакції й друкарні спалахували «лампочки Ілліча», приводилась у дію «американка»…).
Увечері, взявши дебелу палицю, ми з Колею проділи її під ручку мого важелезного чемодана і понесли на вулицю Петровського, де жила Герасимівна. Коля спереду, я – слідом. А ос­кільки селищна електроцентраль і цього вечора підкачала, останні кількадесят метрів нам довелося долати навпомацки. І Коля, як людина місцева, якось благополучно минув, а я вскочив у яму, викопану, вочевидь-таки, з благородною метою майбутньої електрифікації вулиці імені першого всеукраїн­ського старости!
Добре, що та яма ще не встигла наповнитися дощовою водою. А то було б мені, як у тому анекдоті про дядька, що вертався те мної ночі попідтинню від кума. Іде він навпомацки, намагається триматися ближче до тинів, щоб не втрапити в баюру. А тут з-під одних воріт пес як залементує!.. Дядько сіпнувся з несподіванки – та в яму з водою. Стоїть у ній і, мало не плачучи, запитує:
– А що, сучко, догавкалася?..
(Цю народну усмішку я почув уже в «Перці» з уст колишнього відповідального секретаря, царство йому небесне, Івана Йосиповича Сочивця).

Такий і Петій...

Редактором недригайлівського «Ленін­ського шляху» (так називалася та «районка») був Іван Фотійович Петій – невеличкий на зріст добродушний чоловічок, який ходив з двома паличками (одна нога в нього була зігнута в коліні – «нагорода» з війни. І коли, бувало, спинявся, щоб із кимось постояти, погомоніти, то підставляв одну з тих паличок під сідницю і так стояв). Крім того, мав іще виразку шлунку й через те практично був непитущий.
Якось поїхав він разом з райкомівцями в село ви­світлювати одну з модних у ті часи акцій – так званий день обміну передовим досвідом. Полягав той обмін у тому, що в якийсь (певна річ, передовий!) колгосп з’їжджалися спеціалісти з інших колгоспів, приїздило районне начальство, і всі гуртом перевіряли чи то тваринницькі ферми, чи то стан готовності до сівби або жнив. Ходили, оглядали коров’ячі дійки, відкривали кришки сівалок – чи не залишилося там пророщеного зерна ще з минулої сівби, – рулетками проміряли, чи рівно стоять у шерензі (або, як тоді говорилося і писалося, «на лінійці готовності») ті ж сівалки, трактори, комбайни, плуги, культиватори, борони, розпитували, як умільцям з місцевої кузні вдається робити з добитого до ручки барахла, зі старих, геть зношених вузлів і деталей «майже нові»… Ну, а тоді, звісно, збиралися в бригадній хаті й завершували це діло добрячим обідом.
Одна з господинь, що відповідала за наповненість гранчаків (інша тара тоді не визнавалася) зупинилася з графином біля Івана Фотійовича:
– О, а ви ж чого не п’єте?
– Та спасибі, спасибі, я випив, – похапцем прикрив долонею редактор ледь пригублену склянку.
– Е, та з вас такий і питій! – махнула рукою молодиця і довго не могла зрозуміти, чого це все районне начальство враз вибухнуло сміхом. А Іван Фо­тійович Петій скромно відповів:
– Та вже який є...
Після Петія, який невдовзі пішов на пенсію, редактором газети було призначено Хілька. Він, хоч і дозволяв собі при нагоді пригубити чарчину, проте ніколи не перебавляв норми. Зате курієм був просто-таки відчайдушним: сигарета марки «Прима» практично не вибувала з його губ. У редакції завжди стояв густий сизий туман і тяжкий кислий дух від того безбожного ка­діння. Де вже іншим чоловікам було не курити! Смалив і я, як паровоз. А в редакції ж, окрім чоловіків, були ще й жінки. І як тільки вони нас витримували?..

«Голое сование»

Якось ранньої весни в Радянськім Союзі відбувалися вибори до Верховної та місцевих рад. Відбувалися вони трохи не так, як тепер. Спочатку по всій неосяжній країні проходили збори трудових колективів, на яких заздалегідь підготовлені «рядові трудівники» вичитували із розданих їм папірців «власні пропозиції» з іменами майбутніх – ясна річ, безальтернативних – кандидатів. Під бурхливі (також добре орга­нізовані) оплески збори «одностайно» та «одно­голосно» підтримували ті кандидатури, а вже виборчі комісії так само механічно затвер­джували і вписували їхні прізвища в бюлетені для голосування. Усе йшло добре накатаною стежкою, всіх зовнішніх атрибутів громадянського волевиявлення формально було дотримано – чого ж іще? А щоб, крий Боже, нікому в голову не прийшло щось там порушувати чи займатися якоюсь там самодіяльністю, в день виборів на дільницях чергували представники (по-теперішньому – спостерігачі) від громадськості – їх список також затверджувався в райкомі партії. Одного разу високу честь представляти громадськість на вибор­чій діль­ниці було виявлено й мені, хоч я тоді був іще тільки комсомолець. Направили мене в село Хору­жівку – батьківщину відомого поета Олекси Ющенка, а також – ніхто тоді, звісно, не міг про це навіть здогадуватися – майбутньо­го Президента Ук­раїни.
Оскільки вибори на той час починалися о 6-й ранку, до Хоружівки я завбачливо вирушив іще надвечір. Два­­­над­цятикілометрову відстань між райцентром і селом, через відсутність твердого покриття й відповідного транспорту, мені довелося подолати пішки. Йшов, вибираючи відносно сухіші місця й раз по раз зупиняючись, щоб витягнути з масної грязюки то один, то другий кирзовий чобіт. Голова сільради зустрів мене на порозі своєї хати зі звичною службовою гостинністю:
– Мийте чоботи он у баняку та й заходьте.
Повечеряли, переночували, а вранці – у клуб, на виборчу дільницю. Іще немає шостої, виборці (навіть «народні месники» – пенсіонери) ще не підтягнулися. Усе готове: урни, бюлетені, кабіни… Знічев’я походжаю по фойє. Підійшов до великого лампового радіо­приймача у кутку, клацнув вимикачем – і раптом звідти на повен голос виразно пролунала промовлена добре поставленим баритоном крамольна фраза:
– Граждане Советского Союза! Не голосуйте за преступную клику Хрущёва! В Советском Союзе выборы без выбора, а голосование – это голое сование бюллетеней в урны!..
Очевидно, хтось – нічний сторож або черговий по виборчій дільниці, а може, й обоє – вночі слухав ті передачі «з-за бугра» та так і ви­мкнув приймач, залишивши його на тій хвилі. Я мерщій вимкнув «ворожий голос», до якого ще не встигли дістатися потужні глушителі, що невсипуще пантрували зарубіжні радіо­станції… А так же кортіло іще послухати!
Уже забулося, як минув той, власне, нічим не примітний день «одностайного народного волевиявлення», пам’ятаю лише, що рівно о дванадцятій ночі (тоді голосування проводилося з 6-ї до 24-ї години) урни благополучно відкрили, порахували бюлетені – проголосувало, як завжди, 99,98% виборців чи щось близько цього, і майже всі, як один – за єдиних, безальтернативних, вірних синів і дочок народу! (А за кого ж було ще голосувати?). Потім запечатали всю ту туфту сургучем і перед тим, як везти її в райцентр («бобиком» за допомогою потужного тягача), як водиться, перевечеряли з чаркою. Прибувши до Недригайлова, я вже полінувався квацяти чобітьми добрих два кілометри темними розгрузлими вулицями до своєї квартири (я знімав на той час куток уже не в Герасимівни, а в сім’ї колгоспників трохи далі від центру), отож намацав над дверима редакції звичайного сільського ключа – з тих, що ото виклепували в сільських кузнях, – відкрив засув і приліг просто на редакційному дивані. Прокинувся від тихого: «Тс-с-с, тихше…». Це редактор Хілько, який прибув на роботу раніше за інших співробітників, попереджав тих, хто приходив за ним, щоб не шуміли, аби не розбудити мене, змореного при виконанні відповідального партійного доручення…

Плохань

Заступником редактора у «Ленінському шляхові» був чоловік на прізвище Плохань – чоловічок років під шістдесят з обвислим черевом, кучматою головою, завжди одягнутий якось не­охайно, а найнеприємніше – від нього постійно несло стійким нудотним запахом гнилого оселедця. Він запевняв, що нібито й регулярно миється, а от, вибачайте, тхнуло, і квит... Людина дуже недалека, він щось там писав про пар­тійне життя і любив на кожних зборах, «літучках», засіданнях дуже багато балакати. Звідки в нього брався отой нескінченний словесний потік, незрозуміло, але він говорив і говорив, бризкав слиною й міг молоти язиком без кінця. Його намагалися зупинити, нагадували про регламент – ніщо не допомагало: «А я ще про це не сказав...». І че­­сав далі. Одного разу він дорвався до трибуни в районному Будинку культури (вочевидь, проводилася якась ідеологічна нарада). Щось там теревенив і теревенив, усе більше запалювався, розмахував руками, а трибуна все посувалася й посувалася до краю сцени. І нарешті – бу-бух! – гримнула в залу разом з промовцем. Зал вилягав від сміху, а Плохань хутко підскочив на ноги, поставив трибуну на місце, знову вчепився за неї – і давай молотити далі!

«Виносливий» Король

У молодості люди сходяться легше, ніж у більш пізні роки. У Недригайлові я досить швидко перезнайомився з місцевою молоддю, де з ким заприятелював. Та найбільше завдячую долі, що вона звела мене з двома Грицями – Білоусом і Королем. Майже однолітки, вони разом закінчили середню школу, разом навчалися в Київському геологорозвідувальному технікумі, а потім – але це вже я забігаю наперед – разом поїхали за розподілом у Закарпатську геологічну експедицію...
Спочатку відбулося моє знайомство з Білоусом, який, узявши академвідпустку, жив тоді у своєму рідному селі Курманах, за чотири кілометри від Недригайлова. Він чи не щодня приходив до райцентру, заходив до мене в редакцію – й ми годинами, бувало, ходячи вулицями або ж дорогою від села до села, «проводжаючи» один одного, розмовляли про все на світі, а найбільше – про прочитані книги. Читачем він уже тоді був запеклим, робив масу виписок із прочитаного, відкрив мені світ своїх улюблених письменників – Пришвіна, Довженка, Паустовського, читав мені власні твори – деякі з них уже друкувалися в районній газеті, а найпершого свого вірша він надрукував іще в дитинстві у піонерській газеті «Зірка»... Рідний дядько його, Дмитро Григорович Білоус, був уже на той час відомим українським поетом, і Грицю я пророкував не менш, а, можливо, й більш блискуче літературне майбутнє. І – не помилився у своїх, хай тоді ще наївних, юнацьких прогнозах. Шкода лише, що брак часу, а швидше наполегливості й зібраності і, головне, літературознавчого хисту не дає мені змоги докладно висвітлити його унікальний творчий доробок, який усе ще незаслужено залишається поза увагою критики. Творчість Григорія Білоуса добре відома читачам, відзначена літературнимии преміями, він уже кільканадцять років очолює Черкаську обласну організацію Національної спілки письменників україни. У нього – маса нових творчих задумів, але ж і маса обов’язків, які не дають йому цілком відддатися головній справі життя – творчості... Проте це окрема розмова.
А знайомство моє з Королем відбулося ось за яких обставин. Була рання весна 1961 року. У неділю вранці я вийшов у центр Недригайлова й зустрів там Гриця Білоуса з іще одним чорнявим симпатичним хлопцем у вихідному костюмі й модних тоді черевиках-«лодочках».
– Знайомся, – сказав мені Білоус. – Оце і є Гриць Король, про якого я тобі стільки розповідав.
Познайомилися.
– Що ти сьогодні збираєшся робити? – запитують мене хлопці.
– Та оце хочу маму провідати, – відповідаю. – Поїхали?
– Поїхали! – не роздумуючи, радо погодилися хлопці, так, ніби мова йшла про прогулянку на сусідню вулицю.
Ми зупинили попутну машину, залізли до кузова і, пригнувшись за кабіною, з вітерцем проїхали 70 кілометрів до Сум. Потім довелося довгенько очікувати поїзда, який ішов через станцію Боромля (а це ще 40 км), отож, щоб не витрачати часу дарма, навідались у студентський гуртожиток – одна з Білоусових сестер Галя навчалася там у технікумі. І лише надвечір прибилися до Боромлі. А там до мого Малого Висторопа рукою подати – яких-небудь сім кілометрів пішки по весняній грязюці...
Мені то нічого – я хоч і в кирзових, але ще дебелих чоботях, а Гриць Білоус – у дірявих. Ну, а Король взагалі, як уже мовилося, в «лодочках»... Отож доводилося мені там, де траплялись баюри, завдавати собі на спину спочатку одного, а потім другого та так і форсувати ті водні перешкоди. Білоус трохи важчий – як там не є, але на домашніх харчах, а Король – голодний студентик, що тільки приїхав на весняні канікули до батьків, – взагалі як пушинка. Перенісши його через чергову калюжу, кажу йому:
– А ти виносливий!
Скільки літ проминуло, а ми й досі з теплим усміхом згадуємо ту поїздку. Були веселі і безтурботні і разом з тим – якось по-особливому настроєні на дружні стосунки, на щирість. Прибувши вже потемки – школа була в самому кінці села, на горі, протилежній від боромлянської, й мама, звичайно, в такий час уже нікого не ждала, сумувала сама собі на все величезне шкільне подвір’я, – ми принесли їй у дім, а разом з тим і собі, стільки радості, що вона й досі світиться в спогадах кожного з нас. От тільки мами вже на білому світі немає... Давно немає мам і в обох Гриців, які, ніколи не бувши знайомі з моєю, ставилися до мене так само щиро, як і до рідних синів...
А наші стосунки із обома Грицями, пройшовши багато випробувань, залишились усе такими ж близькими             й чистими, як і тоді, більш як півстоліття тому...

«Не спешите, молодой человек…»

У 1962 році я знову повернувся до рідної лебедин­ської, тепер уже міжрайонної газети, звідки на початку 1960 року пішов за скороченням штатів і провів два роки у Недригайлові. Навесні 1962-го недригайлівську «районку» закрили – це був саме період бурхливих, хоча й далеко не завжди продуманих хрущовських реорганізацій. Об’єднувалися, роз’єднувалися, укрупнювалися й розукрупнювалися райони, створювалися між­районні організації, раднаргоспи, партійні комітети розділялися на про­мислові й сільськогосподарські… Моя нова посада звучала романтично і трохи смішно: радист-телетайпіст (я негайно ж зробив уточнення: «теліпайхвіст»)... Звісно, ніякої радіостанції і, тим більше, телетайпа в нашій редакції не було й найближчим часом не передбачалося. Був собі звичайний ламповий радіо­прий­мач, який наша друкарка Валя опівдні настроювала на певну хвилю (зда­ється, 1465,5 метра) і приймала повідомлення РАТАУ (Радіотелеграфного агентства України) для міських та районних (а відтепер уже – міжрайонних) газет. Коли Валя йшла у відпуст­ку, я, на той час уже досить добре освоїв­ши друкарську ма­шинку, зазвичай підмінював її. Крім того, залюбки виконував усяку іншу поточну роботу: вичитував коректуру, їздив по селах, писав замітки, кореспонденції, нариси, репортажі, чергував по номеру, підмінював у разі необхідності відповідального секретаря... Вряди-годи писав «датські» вірші – так хтось дотепно охрестив віршики, присвячені усяким датам. Особливо я цим ніколи не захоплювався, але часом доводилося віддавати данину й такому жанру...
Їдемо райкомівським «бобиком» у село Іщенки вшановувати заслужену людину – голову колгоспу, Героя Соціалістичної Праці Семена Андрійовича Руденка, якому саме тоді виповнилося 70 років. Поряд зі мною на задньому сидінні сидить секретар райкому з ідеології Дмитро Євдокимович Євстратов. Каже мені:
– А хорошее стихотворение посвятили вы Семёну Андреевичу, прочувствованное такое.
– Ви знаєте, – підбадьорений похвалою, з жаром відпо­відаю йому, – я познайомився з біографі­єю цієї лю­­­­­дини – так про нього ж поему пи­­са­ти можна!
Секретар райкому поблажливо, по-батьківському поклав мені руку на плече:
– Не спешите, не спешите, молодой человек. Надо бу­дет – созовём бюро, примем решение – напишете!..

Моє відкриття Шостки

Навесні 1965 року я зі своєю майбутньою дружиною, теж журналісткою Валентиною Меншун, з якою ми познайомилися під час спільної роботи у конотопській міськрайонній газеті «Радянський прапор», переїхали в Шостку. Для Валентини це місто було малою батьківщиною: тут вона народилася, закінчила школу, розпочала спочатку робітничу, а потім і журналістську біо­графію в газеті «Зоря», яку, однак, 1962 року, під час хрущовських пертурбацій, ліквідували. Але незабаром схаменулися й знов відкрили, вже під новою назвою «Советское Полесье». Дізнавшись, що відроджене видання буде російськомовним, ми були трохи розчаровані – звикли-бо писати і мислити рідною, – проте ходили чутки, ніби вирішується питання про дубляж газети ще й україн­ською. Але обіцянка – цяцянка: хто ж не знає відомого вислову про тимчасові споруди!..
Звичайно, багато подробиць вже встигло забутися, та залишилася в пам’яті атмосфера якогось загального піднесення, передчуття близьких змін на краще. А може, просто це ми були тоді молоді, – хтозна... Місто росло, будувалося, «черговики» жили надією швидко отримати квартири – й багато хто таки їх отримував, хоча, звичайно ж, далеко не всі. Людям набридли нескінченні експерименти, нестримна балаканина, і після скинення Хрущова усі сподівалися на якісь позитивні зрушення. Ніхто не думав, що прихід нового лідера та його оточення означатиме поворот до політики «закручування гайок». При «економній економіці» ще більше загострилися проблеми з продуктами харчування, товарами народного вжитку, дефіцит був буквально на все. Відновилося «полювання на відьом»: у кожному вільно вимовленому слові або розказаному анекдоті вбачався ворожий «ізм»…
Проте людина завжди налаштована на краще, й тоді ще багато хто з нас вірив, що «тимчасові труднощі» ось-ось відійдуть у минуле і нарешті настане ера здорового глузду. І ми, молоді журналісти, що становили тоді кістяк редакції, намагалися наближати її своїми задерикуватими перами. З пієтетом писали про людей праці, громили нехлюїв, безгосподарників, нечистих на руку людців. Щоправда, наш редактор В. Г. Рева ніколи не відзначався сміливістю, звик козиряти начальству й завжди морщився, підписуючи принципові матеріали до друку, а то й намагався потихеньку «солити» їх у шухляді. З цього приводу у нас із ним часто виникали конфлікти. Пам’ятаю свій репортаж із колгоспних звітних зборів у селі Собич, де господарство очолював, а точніше, пропивав набридлий усім Григорій Є. Цей п’яничка був хрещеником тодішнього голови райвиконкому С., і треба було бачити кислий вираз на обличчі того районного керівника, коли він дізнався, що звітні збори у Собичі збирається висвітлювати преса. А зими були тоді сніжними, дороги позамітало. Та я, знаючи, що з такої нагоди шлях обов’язково прочистять грейдерами, зайшов до кабінету С. і запитав:
– Кажуть, ви в Собич на збори їдете – то чи не прихопили б і мене?
– Пішки піду, – насуплено буркнув С., – не бачиш, що робиться. Хочеш – взувай валянці й рушимо.
Пішки, звісно, районне начальство мандрувати не збиралося – поїхали «уазиком». У селі, як і слід було чекати, люди були настроєні рішуче. І хоч як С., котрий вів збори, намагався заткнути їм рота, хоч як переконував їх, що дати дозвіл на переобрання голови райком його не уповноважував, і сьогоднішні збори, мовляв, лише звітні, – колгоспники наполягали на сво­єму. Підлив олії в огонь і я, що сидів у залі серед людей:
– Так це ж вам, – кажу, – вирішувати, звітні вони чи звітно-виборні. Виступайте й кажіть, що С. із його повноваженнями тут ні при чому – ви в колгоспі господарі.
Зал загудів, як вулик. І вже не допомогли ні спроби закрити збори, ні виставлена на дверях міліція – Григорія Є. з тріском «провалили». Вже після зборів, коли розлючений С. сів в «уазик» і, ляпнувши дверцятами, дав команду поганяти до райцентру, навперейми йому вискочив розгублений Гриша:
– Так, Іване Антоновичу, а вечерять?..
– Іди ти зі своєю вечерею! Зганьбився, ославився, сук-кин син… Поїхали!
Кілька кілометрів їхали мовчки.
– А все-таки, – нарешті озвався я, – хоч би що там казали, а демократія в нас починає потроху діяти…
– Що? Й-яка демократія?! – аж захлинувся С. – Розносилися зі своєю демократією! Он у Чехословаччині вона, бачив, до чого призвела!
Це було на початку 1969-го, невдовзі після празьких подій, коли доблесні радянські танки проутюжили чеську столицю, цього разу остаточно «визволивши» її мешканців від рожевих ілюзій щодо свободи під братніми кремлів­ськими зорями…
А рано-вранці я прибіг у редакцію, сів за машинку і притьмом наклацав репортаж «Чому Є. прокотили на вороних».
Репортаж цей, попри явне невдоволення Реви, оперативно «проскочив» у номер. Нашому над­обережному редакторові там ні до чого було причепитися: все викладене була чиста правда. І коли Гришу через день повезли, мов кота у мішку, «сватати» на голову в інше село, там йому та його хрещеному не дали й рота розкрити: «Читали-читали газетку! Не треба нам такого добра!»

«Ха-ароший люпин…»

Мчить обкомівський чин автотрасою – щойно йому по­казали передовий колгосп «Більшовик» у селі Погребках, де головою Герой Соцпраці Костянтин Євстахійович Цибенко. А головна прикметна гор­дість цього села – що родом звідти сам голова Президії Вер­ховної Ради УРСР, член політбюро ЦК КПУ всемогутній Де­м’ян Сергійович Коротченко. Отож голова колгоспу, не будь скромнягою, завжди в разі потреби посилав гінців або й сам ганяв у столицю «вибивати» дефіцит – і мав усе, про що інші колгоспи могли тільки мріяти. У них – доби­ті трактори і комбайни, обдерта покрівля на тваринницьких фермах, роздовбані ґрунтові дороги, а в Цибенка – найсучасніша техніка, туди поза всякою чергою йдуть вагони міндобрив, гербіцидів, буді­вельних матеріалів, труб для водогону, в селі є свій асфальтовий завод, – чом би й не ходити в передовиках?!
Отож обкомівець повертається з відвідин показового господарства весь такий умиротворений, втішений. До того ж – який хазяїн випустить дорогого гостя голодним, та ще й без чарки?.. Керівна кадра комфорт­но вмостилася в чорній «Волзі», ліниво смокче цигарку, мрійливо позирає у вікно на краєвиди, що про­пливають уздовж траси. А там, за рядами тополь, миготить щось таке рясне-рясне, жовте-прежовте – аж до самого обрію…
– А это что у вас? – знічев’я запитує обласний чин у працівника райкому, який супроводжує приїжджу номен­клатуру.
– Да это, вы знаете, мы здесь люпин посеяли, толь­­ко вот… – винувато починає виправдовуватися рай­комі­вець, готуючись до розносу за геть забур’янене свиріпою по­ле. Проте гість, не дослухавши, добродушно коментує:
– Ха-ароший люпин…
Звідки йому, колишньому комсомольському акти­вістові-недоуку, було знати, як цвіте той люпин – синім, червоним чи ядучо-жовтим? Йому це, кажучи прямо, було «фіолетово»...

«В Погребках я и сам разберусь…»

Було це в кінці 60-х. Зима того року видалася сніж­на – дорожній техніці доводилося працювати цілодобово, пробиваючи тунелі для транспорту. А тут саме їде з Києва провідати рідне село сам Дем’ян Сергійович Коротченко власною персоною. Доїхали до села Собичевого – а далі замети. В очікуванні, поки грейдери розчистять дорогу до Погребків, Дем’ян Сергі­йович зайшов погрітися до приміщення Собичевської сільради. А головував там тоді Іван Іванович Ладинсь­кий – чоловічок верткий і пронирливий, спец тримати ніс по вітру і на льоту вловлювати думки начальства.
Сільрада розміщувалась у звичайній, так званій куркульській хаті. Плита в передній кімнаті не топилася й була застелена для каму­фляжу газетами. Дем’ян Сергійович зайшов, відкинув полу свого білого кожуха і присів на плиту.
– Ну, так как, Иван Иванович, – грізно подивився він на голову сільради, – скажи мне, как на духу: гонють у вас самогонку или не гонють?
(А річ у тім, що саме на минулому тижні Коротченко підписав чергову постанову про посилення боротьби з пияцтвом і самогоноварінням – одну з тих, які ще далеко до лігачовського «сухого закону» час від часу приймалися у верхах).
Ладинський закрутився, як в’юн на гарячій сковорідці:
– Да ну как вам сказать, Демьян Сергеевич...
– А ты вот так прямо и скажи: гонють – или не гонють?
– Ну, да вот как вам сказать... Ну, ну, ну, как и в Погребках…
З реакції високого гостя Іван Іванович зрозумів, що цього разу він явно перехитрив сам себе. Все­український староста гепнув дебелим кулачищем по плиті, аж із неї вилетіла цеглина:
– Ты мне про Погрябки не рассказывай, я там сам разбярусь! Ты мне отвечай, как в Собичево: гонють – или не гонють?!
Припертий до стінки і сам блідий, як стіна, Іван Іванович резонно вирішив, що найкращим виходом у даній ситуації буде щиросерде визнання:
– Ну-у-у… Гонють.
– Ну й нєхай себе гонють потрошку, – резюмував високий гість і, підвівшись, кивнув головою шофе­­ро­ві: – По­ехали…

Помилилися

Надворі пече мороз, а ми, виїзна бригада міськрай­газети, їдемо редакційним «уазиком» у Чап­ліївку, в колгосп імені Ілліча – ще одне передове господарство – готувати розворот до якоїсь «круглої» да­ти. Зайшли до контори, обігрілися, побесідували з начальством. Головний агроном видав нам свої дані, головний зоотехнік, інженер, еконо­міст – свої, бухгалтерія озброїла ще якоюсь циферією, тож їдемо далі, в «глибинку», у другий відді­лок. Треба ж побачити все на власні очі, поговорити з рядовими трудівниками... У конторі нас зорієнтували, куди нам їхати, і напівжартома додали: «Ото як побачите найздоровішу пику – так то й буде начальник відділку».
Їдемо центральною вулицею, придивляємось. Коли це назустріч – кремезний здоровило в незастібнутому кожусі, комірець на грудях також розстібнутий, з-під нього видно товстелезну червону шию, така ж і фізіономія – хоч цигарку припалюй.
– Ви начальник відділку? – пригальмовуємо.
– Нє… Я толькі заместітель…

Малувато...

Сходимося в понеділок на роботу, виходимо зі співро­бітником Мишком Марченком на вулицю перекурити. Мишко був заядлий рибалка, отож у неділю їздив на Десну посидіти на льоду. Сміється, розказує:
– Йду кригою, роздивляюсь, де б його приземлитися. Дивлюсь – сидить на своєму рибацькому ящику дідусь у наметику з поліетилену. Дай, думаю, прокручу лунку поряд. А він сидить собі, покурює і ні на кого не звертає ніякісінької уваги. Але чую, щось собі під носа бурмоче. Прислухаюся.
– Да, дик вот под’єжжають оні ко мнє й спрашують: «Дєд, у тєбя мотиль йость?» Г’рю – йость. Дик оні мнє, правдочку, й налілі... Дик я, правдочку, й випів... К-га, нічаве-е-е...
Потім помовчав хвилинку й рішуче додав:
– Нічаве-то нічаве, дик... Малувато!

Восени 1969-го мене взяли на роботу до редакції журналу «Перець», і я попрощався з Шост­кою. Проте теплі спогади про це чепурне місто, мальов­ничі привітні села, лісові урочища, тихі річки та озера ще й досі солодким щемом стискають серце. Хоч родом я сам з Лебединщини – такого ж чарівного краю, як і благословенна шосткинська, недригайлівська, конотопська, шалигінська земля – одне слово, Сумщина, де довелося мені народитися, жити і працювати і де я залишив часточку свого серця. «Если б снова начать, я бы вы­брал опять бесконечные хлопоты эти», – писав колись чудовий журналіст і поет Костянтин Симонов. Можливо, такий самий вибір знову зробив би і я.
А там – хтозна...

І все ж – спасибі тобі, районна пресо!

[ Як стояли ми на Майдані... ] [ А життя – ніби вітер... ] [ Мінімізми ] [ Братам по перу – й пелюшки поперу! ]
[ Заповідь довгожителя (З минулих видань) ] [ Шляхи-дороги ] [ Миттєвості ]
[ «Не розмахуйте руками на пасіці!..» («Перець» і перчани)  ] [ Всячинки. Сказонізми ]