ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ

НОТАТКИ КОЛЕКЦІОНЕРА

1
Пам’ятна, хвилююча розмова з Дмитром Стецьком про мистецтво, необхідність межової щирості й цілковитої відкритості у творчості. Як він гостро й болюче це відчуває. Очевидно, це була така щаслива хвилина (ішов затяжний дощ, згущувалися сутінки, було сумно), що він відчув потребу довірчої, душевної розмови. Говорив довго і хвилююче. Але головне – я відчув тепле ставлення до себе і, може, вперше повірив, що він може полюбити моє слово так, як я люблю його творчість.

2
Мирон Нестерчук зі Стрия випустив ґрунтовну монографію про Петра Обаля, яку напередодні Великодня репрезентує у Тернополі. Несподівано збирається незлецьке товариство: художники Іван Марчук, Дмитро Стецько, Олег Курдибаха, Богдан і Ганна Ткачики, Ярослав Омелян, письменники і науковці.
Виявляється, Мирон не тільки поет і перекладач з вірменської, а й оригінальний художник, що працює у такому відмираючому мистецтві як гравюра на лінолеумі й дереві.
Раніше ми обмінялися кількома листами, але бачимося вперше.
Вражає його вигляд – змарнілий, осмерклий і лице стомленої життям людини. Якби мимохідь зустрів його на вулиці, то подумав би, що то корінний селянин приїхав до міста за товаром. При тому ж селянин тертий і битий життям та майже зневірений. Одначе, коли говорить, очі незвично загоряються, і мова гарна, пересипана силненською (він родом із с.Силно, що десь на Ківерцівщині) гуторкою.
Переводимо мову про денники, і він зізнається, що теж уже рік веде щоденник-есе „Провінційна культура”, при тому зронюючи фразу, яка западає мені в душу:
–Серце болить за те, що так скоро згасли таланти, які могли б при сприятливих умовах прославити будь-яку націю.
Справді, Україна за кількістю загублених талантів, мабуть, займає одне з перших місць у світі. Загублених і невизнаних.
Десь одразу після цієї зустрічі телефонує мені Андрій Кондратюк і між іншим зізнається:
–У мене визріла ідея спалити усі свої рукописи, вони нікому не потрібні. Я навіть підвів під це філософське обгрунтування: дим від спалених рукописів підніметься до неба і розвіється з вітром попіл, щоб колись запліднити інший розум тими образами та ідеями, що народилися в моїй душі.

3
У старій хаті, що тулиться на окраїні провінційного Миколаєва, живе в цілковитій самотині химерний маляр і скульптор з рідкісним і сильним прізвищем – Сколоздра та вічним іменем – Іван. Щоб побачитися з ним, ми подолали понад півтори сотні кілометрів. Ту хату з одного боку відгороджує від світу високий залізничний насип і, здається, що поїзди пролітають над самим дахом, зате з іншої сторони відкривається запаморочливий краєвид з пастівником, полями, далеким лісом і найблакитнішим у світі небом. Звідти Іван Сколоздра черпає барви.
Коли ми трішки освійчуємося, дивовижний майстер виставляє свої картини, намальовані на склі, потім водить нас своїми коморами і стодолами, що запруджені безліччю скульптур – казковим світом, повним незвичних видив і барв, світлої іронії й краси.
З того світу Никифор Дровник і Ганна Собачко, Марія Приймаченко і Катерина Білокур... Це осколки тисячолітнього українського ужиткового мистецтва.
Іван Сколоздра гарно і цікаво розповідає історію свого роду і власного життя, принесеного в офіру високому мистецтву.
Ми так зближуємося, що коли западає смерк і приходить час прощатися, у нас на очах з’являються сльози і він ще довго не відпускає нас. Може тому, щоб ми глибше відчули бездонну самотність його життя.

4
Градова хмара загнала мене у майстерню Володі Прохорова. Уже через хвилину відчуваю, що мені добре у тому світі, у який давно хотів потрапити, в який так поривався останнім часом і тепер п’ю терпке повітря, настояне на фарбах і висушеній деревині, як терпке вино.
Майстерня нашихована різним добром і мистецькими роботами. Ось легко упізнавані крем’янецькі пейзажі, ось Ісус з пташиним гніздом на голові, а там Ігор Герета, вугластий неотеса, задивлений у потойбічні світи, біля нього святий, що вивільнився з німої деревини, трохи далі Мердак, спочилий на лаврах, гарні й звинні жіночі тіла, химерні маски і нетутешні обличчя, що їх не зрозуміє невтаємничений...
Володя – щирісна душа, „москаль”, за якого Герета оддавав десять хохлів, але, на жаль, шаламенно-п’ющий.
Я вже чув, що він легко розлучається зі своїми роботами, дешево розпродує їх і навіть роздаровує (цілковита протилежність І.Мердака), тому додому повертався не з порожніми руками... і, звісно ж, не з порожньою душею.

5
У книг, як і в людей, свої долі.
Чотири з лишком роки митарствувала по видавництвах моя монографія про Івана Мердака, доки нарешті не вигулькнула на божий світ.
З такої нагоди приїхав у Тернопіль з Херсона сам „метр”, і в неділю ми зібралися у гарному товаристві, щоб відзначити цю подію. Зійшлося багато художників і письменників, панувала невимушена творча атмосфера, всі жартували і відпочивали душею й це романтичне привнесення навіть розчулило мене.
А потім ще кілька годин ми провели з Мердаком на самоті.
Коли вдосталь наговорилися, я зачепив його за живе:
–Ніяк не можу збагнути, чому Ви так важко розлучаєтеся зі своїми роботами?
–Бо вони мені, як діти.
–Та пустіть дітей у світ широкий, не тримайте їх на прив’язі, вони принесуть Вам добру славу в добрих людей.
–Людям не вгодиш, хоч би усе роздав чи за безцінь продав, вони все одно скажуть: скупий лемко.
–Але це ненормально, що ні рідний брат, ні письменник, який написав про Вас книгу, ні науковці, що присвятили Вам статті, не мають Ваших робіт...
–Такий я уже.
–Але чому? – розжохкувався я, бо хотів-таки до кінця зрозуміти чоловіка.
–Я цього і сам пояснити не можу. Вважайте це творчою химерою.
Після цього я зрозумів, що це раз і назавжди закрита тема.
Коли ж ми прощалися, він несподівано обняв мене і сказав:
–Не сердіться. Я люблю Вас, як рідного сина, клянуся. Сприймайте мене таким, яким є.

6
Мистецтво шаржу для мене одне з найцікавіших.
Сподіваюся, що й для багатьох.
Помітити у людині комічне, виділити його, гіперболізувати, довести до гротеску і при тому не принизити саму людину, а змусити її разом з іншими усміхнутися – це вимагає справжнього таланту.
Митців, наділених такою здатністю, одиниці.
Микола Дмітрух – один з них.
Якби мені довелося словами змалювати його шаржований портрет, то я виділив би його справді незвичну мовчазність. У будь-якому товаристві Микола незмінно залишається найменш помітним, тихим і замкнути у собі. Але при цьому його погляд загострюється, а блиск зіниць стає особливим – чіпким і пильним. Очевидно, він старається помітити те, що іншим не доступно. Його погляд оцінює і вивчає.
Безперечно, він бачить світ не таким, як ми усі.
Він наділений рідкісною здатністю помітити в зовнішности людини – передусім в її обличчі – найголовніше, домінуюче, те, що горує над усім іншим. Окрім усього Микола Дмітрух відкриває по-новому знаних нам людей.
Це ще і його погляд, його бачення, а отже ним писана наша жива історія.
Весело і радісно дивитися на світ і людей його очима.
Завдяки йому на наших очах творяться міфи про вуса Дмитра Стецька і Василя Садовника, брови Михайла Форгаля і Миколи Пазізіна, бороди Євгена Удіна і Богдана Ткачика, кепку Михайла Безпалківа, щоки Георгія Петрука-Попика, їжачок Ігоря Сачка, лисину Олександра Вільчинського, носи Михайла Дирбавки і Ганни Ткачик, губи Володимира Вихруща і Ярослава Бензи....

7
Більшість персональних виставок Івана Марчука супроводилися справжнім тріумфом.
У Росії й США, Польщі й Канаді, Австралії і Німеччині, Франції і Україні....
У Тернополі тріумфу не відбулося, і перед Краєзнавчим музеєм не вишиковувалися черги нетерплячих глядачів спраглих високого мистецтва, як це було, скажімо, у Києві перед Спілкою письменників на Банківській,2.
І все ж виставку подивилася рекордна кількість глядачів. Жоден інший художник України не зміг би похвалитися такою сталою і зацікавленою увагою.
Сам метр двічі приїжджав у наше місто: перший раз на відкриття виставки, що співпало з приїздом Президента України (власне, художник прибув у його свиті), й другий раз 16 червня, коли до закриття виставки залишалося два тижні.
Ми пробули з ним більшу половину дня і в мене склалося враження, що він був трішки розчарований реакцією тернополян, хоча припускаю, що це могло мені тільки видатися. Адже протягом першої години, що ми провели у виставочному залі, туди час від часу заходили відвідувачі й художник охоче спілкувався з ними, щось пояснював, у чомусь переконував, відповідав на всі запитання... А потім ми усамітнилися за містом.
Картини, які він привіз у Тернопіль, з його золотого фонду, а отже – золотого фонду України.
Хто бачив їх – забути не зможе.
Ти заходиш – і одразу потрапляєш в інші виміри, де свої закони і настрої. Це світ краси і духу і ще чогось такого, чому назва вперто не придумується.

8
Радію, коли можу малювати словами.
Але кольори треба залишати для художників. Коли я пишу „темно-зелена трава”, то сподіваюся на уяву читача, коли ж художник малює темно-зелену траву, він досягає бажаного ефекту не залежно від того, чи має читач уяву чи ні.

9
Успіх падає на одного із сотні. Це несправедливість, яка була споконвіків і, очевидно, буде завжди.
Ніхто сьогодні в Україні не може зрівнятися славою з Іваном Марчуком, але це не означає, що він один заслуговує на таке визнання.
Слава сліпа, як і любов.
Але треба віддати належне й самому художникові, що працює несамовито і навіть в період тотального замовчування вперто ішов своєю стежкою. Він міг і не дочекатися визнання, як десятки інших сподвижників.
Сьогодні ми провели разом кілька годин, і я вперше зазирнув у його душу.
Складна і суперечлива натура, але, може, тим і цікава. (25 червня).

10
Далекий хутірець на невеличкому пригірку, розорана крайка поля, крило лісу і дві дороги – земна у вигляді битої стежки та слід літака у небі.
Ніби нічого особливого, але художня знахідка винятково цікава і головне на цій картині дихає й зачаровує.
Одна з найкращих робіт Олега Федорова.
Він майже не торгуючись продав її мені, але сказав:
–Не сердися, та я зроблю авторський повтор. Погоджуєшся?
Я кивнув головою і крадькома усміхнувся: хіба можна повторити неповторне?

11
–Вітаю, пане Сорока!
Він зупиняється за півкроку від мене і простягає важку, зашкарублу руку, у якій моя одразу ж зникає, як мала риба у пащі великої.
Він широко усміхається, оголюючи рівні білі зуби. „Коня по зубах оцінюють”, – любить жартувати.
Йому за шістдесят, але він запрограмований на всі сто, у нього міцна, вуглувата статура, міцно посаджена голова, більмасті очі, й говорить він, ніби у бочку гуде.
Але як і більшість сильних людей, він добродушний і часто знічується. З нього люблять піджартовувати.
Йому, очевидно, лестить, що він може привселюдно привітатися зі мною і я виявляю повагу і прихильність. Він працює „старшим, куди пошлють” і ним часто помикають.
Його прізвище Куцибала.
Але я завжди відповідаю:
–Доброго дня, пане Курбе!
І він весело сміється.

12
Біографії великих художників захоплюють. Мілле, Пруайон, Бенуар, Коро...
Вони здобули славу, підкорили світ, кожен їх крок здається незвичним, кожен вчинок вражає..
Але це поверхневе, романтичне і примітивне бачення.
Глибше – складні драми і трагедії, безпросвітня труждина. І часто злиденність до глибокої старості. З віддалі часу, звісно, все це покривається романтичним серпанком.

13
З Івана Марчука можна покепкувати, як з Каро: намалював дві тисячі картин, із яких п’ять тисяч знаходиться у США.

14
Картини – одне з найсильніших емоційних вражень, які мені ще спроможне подарувати життя. Колекціонування приносить велику душевну втіху. Але я ніколи не забуваю, що це тільки своєрідна гра. Все доведеться залишити, і я не спроможний буду вплинути на долю цієї колекції після мого відходу. Втім, немає чим особливо перейматися – не надбано ні справжніх шедеврів, ні цінних полотен. І ця колекція має цінність тільки для мене і доки я живу, вона має якийсь сенс.

15
Той будинок, притулений на одній з окраїнних львівських вуличок, здався мені затиснутим сусідніми котеджами і залізничною колійкою до тонкого зойку. І все ж майстер спромігся запрудити невеличке подвір’я валунами кам’яних брил і старих скульптур, над якими горує темний Світовид, а за домом „висадити” кам’яний сад – галицьку дивовижу в японському стилі, де чудернацькі риби сусідують з такими ж звірами, а химерні птеродактилі з майже ужитковими речами, видобутими зі стрімких гірських річок, з якими не може позмагатися жоден каменотес.
Двоповерховий будинок видався мені похиленим на правий бік, як і сам господар, що під час сягнистої ходи припадає на одну ногу. Такі ж перехильтчасті й більшість його скульптур – найприкметніша ознака оригінального стилю.
У здиві спиняєшся в майстерні, де кожна робота краща від попередньої. Знайомі голови визирають одна з-поміж одної і коли зустрічаєшся з проникливим поглядом зовсім не камінних очей, то відчуваєш легеньку віддачу в серці. Ті очі потім учеписто ходять за тобою – очі Христа і Богородиці, Франка і Довбуша, Мазепи і Сельського, Ющенка і Людкевича, львівських молодичок і староміщинських хлопчаків.
Але не менше диво чекає тебе в домі.
Подолавши крутий віраж дерев’яних сходів, опиняєшся у світлиці, де одразу ж зникає відчуття часу і простору. Старовинні темні ікони, плащаниці, вишивки, трипільські й опішнянські глечики, креденс і різьблені скрині, нашиховані етнографічним добром, картини і скульптури, конопляні сорочки і повстяні запаски – усього не злічити. Але все має своє місце, все прилаштоване з таким тонким смаком, що, здається, забери якусь одну річ і вся ця гармонія одразу ж порушиться і задисонує.
Господар – гудзуватий, приземистий, неспішний, з приємним обличчям і утішливим блиском в очах – знає собі ціну і говорить мало – за нього промовляють зроблені ним і зібрані речі.
Одітий стильно, але в сандалях на босу ногу, волосся розкуштране вітром, – так і гуляє Львовом.
Митець – має бути дивакуватим.
Очевидно він працює до очамріння і ця інакшість для нього як віддушина.
Очевидно...
(В гостях у Ярослава Мотики)

16
Все людське – дим, говорив Марк Аврелій.
І картини, які я збираю, – дим.
Знаю це і не роблю собі ілюзій.
І мій дім – дим.
Ну, нехай станеться диво і він переживе мене на дві чи три сотні літ. Це все одно мить для вічности.
Але яким було б моє земне життя без картин, без саду і городу, без лісу і дому? Чи хотілося б мені жити і боротися за життя?

17
Григорій Мацегора із Запоріжжя у Тернополі. Я зустрів його на вокзалі, й ми поїхали у Петрики. Але дорогою потрапили в аварію: п’яний водій врізався іномаркою у маршрутне таксі. Це було так несподівано, що в середині ніби щось обірвалося. До того ж ми сиділи на задніх сидіннях і отримали найсильніший удар. Обійшлося без переломів і більш важких наслідків тільки тому, що наші янголи-охоронці не дрімали, як сказав би наш президент. Але рами у картинах потріскали.
Не знав, що й думати: зовсім недавно зірвався ліфт, у якому ми піднімалися з Богданом Ткачиком, а тут – аварія з Мацегорою. Ніби якесь вище попередження – не водися з художниками, бо вони люди фатальні.
Зрозуміло, що наше спілкування було ґрунтовно попсоване – обидва страждали від головного болю, а відтак ще з’ясувалося, що розходимося у деяких принципових питаннях, зокрема поглядах на релігію. І навіть подаровані ним картини не викликали тої радости, на яку я сподівався. Хоча мав змогу вибрати ті роботи, які припали до душі. Коли ж він показав свої порнографічні малюнки, то це майже відсахнуло мене від нього. Оці хитання від світлого до темного, від високого до низького – дивні в його 72-літньому віці.

18
Кілька годин провів з Михайлом Піпаном – сильним і енергійним чоловіком. До цього мало знав його, ми зустрічалися кілька разів, я купив одну його картину, за яку, як мені видалося, переплатив і це залишило в душі пріснуватий прослідок.
Сльотило, ми промокли і замерзли, був той важкий осінній день, коли людина особливо гостро відчуває свою закинутість у світі і марноту усього зробленого.
Він наполягав, щоб ми зайшли у кафе, але я волів усамітнитися у Спілці.
Він без хизування розповідав, яким сильним і вольовим чоловіком був за молодих літ. В Одесі жив у злодійському кварталі, зблизився з вуркаганами, але не втягнувся у кримінальний світ, бо міряв стати художником, відчував поклик іншої сили. Потім служив на флоті, багато мандрував, вчився і працював, пережив період творчої кризи і запою. Все це зробило відбиток на його обличчі – обвітреному, стемнілому, прихмуреному, але не позбавленому якогось особливого чару, – обличчі художника.
Нарешті йому усміхнулося щастя – заїжджий італійський архітектор захопився його творчістю і закупив велику серію робіт. В Італії його виставки пройшли з успіхом. Це дозволило йому відкрити для себе Европу. Вийшов розкішний альбом, присвячений його творчості: спершу італійською, потім – українською мовою.
Його творча манера наскрізь самобутня, її не сплутаєш з жодною іншою: він кладе енергійні, важезні й грубі мазки, що виказують широку і невдержиму натуру. В цьому є щось зухвале, неприборкано-первісне, вибухово-балагульне, але не штучне і напускне, а виплеснуте із самої душі силою незасупоненого нетряного таланту, і, отже, не може не вабити.

19
Відкриваю для себе творчість Дені Моріса, художника, що зворушив мене таким зізнанням: „Ніколи, як би не склалися обставини мого особистого і творчого життя, я не поступлюся християнськими принципами і нікому не дозволю принизити мою гідність християнина”.
Такі слова не вириваються знічев’я, вони висвітлюють велику душу.

20
Поступово перетворюю свій кабінет у музей, оточуючи себе десятками милих дрібничок, картин і скульптур. Це зовнішній вияв мого смаку, любови та естетичних запитів. Мені здається, що я легко міг би без цього обійтися і, якби випало, розлучився б з болем, але без внутрішньої драми. Все одно настане день, коли я буду змушений все це залишити на поталу часові. Але допоки живу, хочу насолоджуватися красою і мистецтвом.

21
Запрудити будинок картинами і скульптурами не проблема. Друзі й приятелі, знаючи про мою пристрасть до колекціонування, дарують мені їх, час від часу щось купую і я. Але не в кількості щастя, бо не од кожної роботи засвічується душа та осяюється кімната. Диво стається неймовірно рідко.
Картина повинна дарувати радість, перетворювати будень у свято. Коли цього немає, то навіщо вона?

22
Любуюся мінливим вечірнім небом у незвичному освітленні, яке триває лише кілька хвилин, а потім тони плавно, майже непомітно для ока, зникають – й відчуття глибокого жалю переповнює душу. Але чи не так привчає нас Господь до неминучости втрат? І чи не так колись загинуть мої картини, та колекція, якій сьогодні віддаю усі свої душевні сили і любов?
То що ж, мені відмовитися від колекціонування, від вкладання грошей, яких сьогодні завжди не вистачає і які потрібні на більш важливі життєві потреби?
Ні! Смертні картини – це те, що тнаповнює мою душу вищим змістом, те, що я заберу з собою у вічнісь, без чого моє життя стало б зовсім сірим і нецікавим.

Російські письменники скаржаться, що на Заході їх літературою не цікавляться, а те, що перекладається, продається в найкращому випадку двотисячним накладом. Українська література і цим не може похвалитися.
Можна нарікати на Захід, на розтління і бездуховність, що поет там не більше, ніж поет.
Але...
Насправді що ми знаємо про Захід?
Основна інформація з телевізора, інтернету і голлівудських фільмів.
Начебто немало, але це не дає повного уявлення про ту чи іншу країну. До того ж, наприклад, у США не тільки штат на штат не подібний, але і місто на місто.
Я посилено цікавлюся світовою літературою. Але скільки країн світу я бачив навіч у свої п’ятдесят? Німеччину, Чехію, Словаччину, Югославію, Польщу, Угорщину, Білорусію, Росію, Казахстан – і все.
По суті, нічого...

У літературі сьогодні воістину вавілонське стовпотворіння.
Де не ступиш ногою, уже затоптана і обжита земля.
Ось виходить мій „Голос із притвору” і несподівано дізнаюся, що росіянин Владімір Губайловській видав щоденникові нотатки під назвою „Голос из хора”, ще раніше один єврейський дисидент видав свою есеїстику під аналогічною назвою. Щоправда, у них це голос із людського загалу, а в мене із церковних хорів, але збіг прикрий і явний.

Про себе писати завжди варто. І тому, що найкраще знаєш саме себе, і тому, що це приємно.

Є речі, які відмовляюся прийняти без протесту, які не можу осмислити, це коли у письменника чи художника Бог віднімає руки. Ті руки, що дарували людям світло, радість і щастя.
Франко, Репін, Обаль...
Але не нам про це судити і знати.

У літературі є цікаві оповідачі, навіть неймовірно захоплюючі, а є стилісти.
Справжніх вишуканих стилістів одиниці.
Це голос, що дається від народження, його можна вдосконалювати, але виробити неможливо.
В українській літературі другої половини ХХ століття я знаю тільки вісім справді великих стилістів (хоча, звісно, їх більше): Григір Тютюнник, Роман Андріяшик, Василь Земляк, Феодосій Роговий, Віктор Міняйло, Іван Чендей, Юрко Ґудзь, Андрій Содомора.

Далі

До змісту Петро СОРОКА ДЕННИКИ