ПЕТРО СОРОКА
ДЕННИКИ
ГОЛОС ІЗ ХОРІВ
ЛІРИЧНИЙ ДЕННИК
ОДРОБИНИ
1
Не мав я у дитинстві більшого кривдника від Василя Вовкотруба,
по-вуличному Вовка. Де не побачить мене, одразу накидається,
б’є і принижує. Хоч з дому не виходи. Якусь вроджену, патологічну
ненависть до мене відчував. Сам знущався й інших натиджикував.
Дійшло до того, що тільки побачу його – стаю як переполошений.
Готовий на край світу тікати. Просто зацькував мене.
Я був легкоранимий, до бійки неохочий, а Вовк навпаки – шаламенний
і дикий. Ніби справжній вовк, готовий зубами гризти до крови.
Ще для мене сусідні села чужина-чужиницею, а він уже там прославлявся
своїми „подвигами”, як заводіяка і злодій першого ґатунку. Якась
біснувата кров текла в його жилах.
Протистояти йому я ніяк не міг – він був старший од мене і незрівнянно
сильніший. І серед хлопців, зрозуміло, авторитетніший. Дозоляли
мені його запотиличники і ляпаси, але більше – кпини і прозивання,
приниження і потоптування.
І у школі не давав мені спокою, бо, на мою біду, відстав од
свого класу і опинився в нашому. Майже щодня ходив я з роз’юшеним
носом та гулями на голові. Це ставало нестерпним, і якось я
підбив найближчого приятеля Володьку Волоха, якому теж діставалося
від Вовка, помститися йому. Ми перестріли його в темній вуличці,
озброєні дрючками і кастетами. І хоч Вовк був на добрячому підпитку
(він почав пити ще в третьому класі), легко справився з нами,
позасвічував „фонарів”. Володці навіть зламав ребро.
Два роки в армії я вперто качав м’язи, займався боксом, плекаючи
таємну надію побити Вовка. До кінця служби зі мною рідко хто
міг зрівнятися, – я справді полюбив бокс.
Десь на другу неділю після „дембелю” потрапив я з усім нашим
класом на весілля. Як і раніше, він дивився на мене ненависними,
спопеляючими очима. Була добра нагода поставити крапку цьому
знущанню. Він багато пив, а я лише вдавав, що не пропускаю жодної
чарки. У якийсь момент він сказав:
–Ненавидів я тебе і ненавиджу.
–Тоді вийдемо, – мовив я. Хотілося сказати це якомога твердіше
і спокійніше, але з прикрістю відчув, що в голос закралися дрижаки.
Він розсміявся:
–Та я тебе однією лівою!
Ми разом підвелися з-за столу.
Він ішов попереду, я за ним.
Його статура вразила мене – ніби висічений з каменю чи кременю:
велика голова, широкі плечі, тонкий стан, обтягнутий нейлоновою
сорочкою. Він ішов як рись, м’яко і легко ступаючи по землі,
граючи крутими плечима і похитуючись в такт музиці.
Коли ми опинилися у темному закутку за старою стодолою, він
сказав глузливо, підставляючи скуласте лице:
–Можеш вдарити собі один раз.
–Захищайся, гівнюку! – скреготнув я зубами, стаючи в боксерську
стійку.
Він зневажливо і згірдно цвиркнув слиною й тут же весь напружився.
Не знаю, чи мені вдалося хоча б раз морснути його в ненависну
пику, бо тут же на мене посипався град добре поставлених ударів.
Закривавлений та знищений, плиском упав я на землю. Він витер
об мене брудні черевики і пішов геть.
Я зрозумів, що це чоловік неймовірної сили й мені його ніколи
не здолати.
Невдовзі він виїхав кудись на схід України, і на багато років
випав з мого поля зору. Щоправда, раз на кілька років я зустрічав
його у поминальну неділю на сільському кладовищі, але бачив
тільки здалеку.
І ось днями лоб у лоб ми зіткнулися в селі. Спершу я навіть
не впізнав його – від колишнього Вовка залишилася хіба тінь.
Переді мною стояв сивий чоловічок на порозі немічности, у бахматих
спортивних штанях, сірій брудній сорочці й вичовганих кросівках,
скоцюрблений, потьмарений, закушпелений і змарчілий.
–Щось ти кепсько виглядаєш, – похитав я головою, відповідаючи
на потиск його сухої і анемічної руки.
–І не питай, – усміхнувся він щербатим ротом.
–Життя дало тріщину?
–Ще яку!
Він не мав бажання говорити, зробив спробу попрощатися і йти,
але мені хотілося почути його сповідь і я сказав:
–Може, вип’ємо за зустріч?
Він оживився.
–А ти поставиш?
–Само собою.
Випивши чарку, він одразу ж обм’як і оживився.
–Може, займеш мені дві гривні? – запитав обережно. –Я віддам.
Я дав йому двадцять.
Він розчулився. Почав розповідати про себе.
Картина вимальовувалася сумна. Знайшов собі пару в якомусь селі
під Луганськом. Обоє працювали у колгоспі. Але сімейне життя
одразу ж пішло наперекосяк, бо він запивав. Не важко було здогадатися,
що жінка скількимога, терпіла його деспотичний характер, але
нарешті збунтувалася – пішла з дому. Але не далеко. Поселилася
через хату в ненабагато старшого удівця. І ось так вони живуть
уже кілька років. Два сини поженилися і виїхали в Луганськ.
А він один, як палець. Його щастя, що хата, яку збудували разом,
записана на нього. Жінка вмовляє переписати хату на неї, бо
та, удівцева, майже валиться. Підпоює його, просить повернутися
до мами в Галичину. Але він ніколи на це не піде, хоч ніщо його
ніби не тримає в тому чужому зросійщеному селі.
– Розумієш, боляче і обідно, – зовсім розкис він. – Дуже обідно!
Ось тут пече, у серці, – тикнув пальцем у груди. – Так зі мною
поступила...
Той, через кого я стільки настраждався, зазнав стільки принижень
і мук, почав спочатку хлипати, а потім заплакав навзрид. Він
брудними кулаками розмазував по морхлому, зарослому щетиною
лиці сльози і без кінця повторював:
–Обідно, розумієш, братан, обідно... Пече мене це, блін, пече...Так
зі мною поступила, невдячна сука.
Мені ставало жаль його, і я сказав:
–Пробач їй, повернися до мами.
–Ніколи! – спалахнув він. – Я мушу відомстити.
У його вицвілих, прищурених очах спалахнув недобрий вогник.
–Я їх поріжу. Обох!
–Дурний ти, погубиш себе.
–А нащо мені таке життя?!
Після довгої важкої паузи він знову захлипав:
–Обідно мені, я хату збудував, дітей на ноги підняв, а вона
так поступила зі мною. Заріжу суку, зар-ріжу...
Виждавши момент, я наважився запитати його:
–Скажи, а чому ти все життя так ненавидів мене?
Він довго дивився на мене так, ніби побачив уперше, чи намагався
пригадати щось дуже суттєве, доки здобувся на слово.
–Не знаю... Це щось вроджене, не від мене залежне, нутряне,
розумієш... Ти завжди, блядь, був таким.... чистеньким... А
я був вовком, розумієш, вовком!?
2
Усе життя Петро Клепач дотримувався ритуалу – у неділю зранку
їхав ровером у Тернопіль на пиво.
Не зраджував цій звичці й у літньому віці. Востаннє поїхав уже
вісімдесятирічним дідом і не повернувся – дорогою схопило серце,
упав на узбіччі й тихо відлетів на небо.
З ним завжди були пов’язані якісь кумедні випадки, бо окрім
пива любив Клепач чужих жінок і до глибокої зими ходив босоніж.
Це був сильний чоловік, вище середнього зросту, козацького крою,
з неймовірно блакитними очима і пшеничним вусом.
Жінкам подобався.
Тим більше, що мав престижну, як на ті часи, посаду – бригадира
городньої бригади і був партійний. У нас говорили – „партєйний”.
Його жінка – Ольга Доскоч, передова ланкова і теж „партєйна”,
– постійно влаштовувала йому гучні скандали на потіху всього
села. А він ніби зумисно давав їй для цього незліченні підстави:
то прогуляє усю платню, то на тиждень пропаде з дому, то застукають
його у кукурудзі чи гречці з якоюсь удовою, то подарує їй і
своїй черговій коханці однакову матерію і вони на потіху людям
прийдуть в неділю до клубу в однаковісіньких сукнях...
Я чомусь його боявся і не любив, старався не попадати на очі.
Ще дітваком зізнався в цьому своєму найближчому приятелеві Іванові
Каганцю, а той страшенно здивувався:
–Ти що?! –каже. –Та добрішого чоловіка як Клепач немає у нашому
селі. Він ніколи не пройде мимо, щоб не усміхнутися, не скуйовдити
чуба, а то й подарує цукерку, грушку чи навіть якусь цяцьку.
І це тобі скажуть всі – ти запитай Митька Вовкотруба, Федю Шиба,
Орка Гливу чи Вітю Титла... та кого хоч.
Неймовірно блакитні Іванові очі відбивали безмежне здивування.
3
Знімаємо стару прогнилу сітку на маминому городі й ставимо нову.
Город край дороги, і мимо нас раз від разу торохтить порожнім
возом Іван Сидень. Нарешті не витримую і запитую:
–Куди їдеш, Іване?
–Та от лоша десь відстало від кобили, то шукаю.
Насправді він шукає не лоша, а якогось легкого підробітку. Сподівається,
що комусь знадобляться коні, щоб звезти сіно чи кукурудзу з
городу, і він зможе випити чарку.
Іван – найбільший ледарцюга у селі, вила в руки не візьме зайвий
раз. Живе одинаком у хаті-розвалюсі, коло самої річки, в страшному
безладі. П’є безпробудно, і здебільшого у чому ходить, у тому
і спить. За ним тягнеться шлейф неприємного прокислого сопоху.
Тільки тим і живе, що хтось попросить коней, а йому поставить
чарку, але щоб і сам комусь допоміг – такого не буває. Навіть
від власного городу відмовився, віддав сусідам.
П’ятидесятилітній окоренок, ходить в розвалку, неголений, з
одутлуватим лицем – справляє жалюгідне і в той же час відштовхуюче
враження. Живе втілення того як жити людині не можна, на що
в неї немає права.
Коли він проїжджає мимо нас уже чи не в шосте, все так же вітаючись
помахом п’ястука, в якому міцно стискає кривий костур замість
батога, питаю:
–А тепер куди, Іване?
Це його дратує і він кривиться:
–Може, пора обідати, чи нє?!
4
Йосип Макаюда – колоритна фігура: кремезний, колись сильний
і показний, а нині вісімдесятилітній дідок, що не розлучається
з костурем і ходить так повільно, що майже годину іде з дому
до сільського буфету, до якого рукою подати. Говорить басом,
виразно вимовляючи кожне слово, голову тримає гордо, на всіх
поглядає зверхньо, веде себе зухвало і виклично.
–За комуністів добре було, лікування і навчання безплатне, а
наша Україна, що мені дала – пенсію у 150 гривень?!
За ці слова він уже не раз діставав по писку від своїх ровесників,
що пройшли табори і тюрми, особливо від гарячого Нестора Квасні.
Той Нестор такий куций, що змушений підстрибувати, щоб Макаюді
заціпити в зуби, зате цупкіший, ще ходить без палиці й піддрібцем.
Вони часто стинаються у словесному герці, й завжди перемагає
Квасня. Але Макаюда стоїть на своєму.
–Комуністи робили зло. Але і добро. Я за комуністів стояв і
стояти буду. І якби міг, то нині стріляв би в усю оту нечисть
– олігархів, депутатів, нових українців... Рука так і просить
„калаша”.
–І не боїшся гріха? Тобі вже за душу треба думати, – дорікає
хтось.
–Тут гріха нема. Треба банду перебити, як Сталін, – чеканить
слова Макаюда. – Не думайте, я в Бога вірю, але жити рабом не
хочу. Бог розбійника прощає, а зрадника ні – розбійника помилував,
а Іуду засудив на вічне прокляття. А ми хіба не зраджуємо Україну,
коли терпимо всю оту наругу? Треба стріляти, тільки стріляти
і не боятися Бога.
Поступово розжохкується і починає говорити грубо, цинічно, вульгарно,
переходить на темні російські мати. Потім заводить відворотні
й соромотні російські частушки – хоче розсмішити чи догодити
молодим, що пиячать у магазині.
У війну він помагав ковпаківцям, одним з перших вступив у колгосп,
ходив з пістолетом, доскочив посади бригадира, хоч був неграмотним,
і любив бити підлеглих, але найбільше „прославився” тим, що
не пропускав жодної спідниці. І досі в його уже оспалому погляді
проглядається щось таке солодке і масне, як у ситого кота.
Якось сусід застукав його зі своєю жінкою в стодолі й хотів
зарубати сокирою, але Макаюда виявився спритнішим і проштрикнув
йому ногу вилами вище колін. Відтоді той став калікою. Довго
валявся у лікарні, а потім запив. Погрожував, що помститься
кривднику, але не встиг – несподівано помер.
Макаюда завжди виходить сухим із води, йому, можна сказати,
щастить: він не хворіє, як його ровесники, не поневіряється
по лікарнях.
–Це його нечистий підтримує, – каже дяк Бохна, що знається на
таких речах.
5
Іван Коногон, що працює на тракторній бригаді старшим механіком,
– всеїдний читач, який і дня не може прожити без книжки. Як
тільки випадає вільна хвилина, так одразу тягнеться до читва.
Він любить заховатися десь від стороннього ока і за читанням
провести весь робочий день. Хлопці тягнуться до пляшки, Іван
– до книжки. Не раз і в найгарячішу пору – у посівну чи у жнива
– Іван мов крізь землю провалиться. Це означає, що на нього
накотилася читацька лихоманка. Вже й голова спілки його батькував,
погрожував, ледь не бив на правлінні – не помагає. Така пристрасть.
Читає Іван, не вибираючи, все під ряд, що потрапляє до рук:
детективи, розважальну белетристику, історичні й фантастичні
романи, художні й наукові журнали, шкільні підручники з хімії
і математики.... Словом, усе надруковане.
–Для мене немає різниці, – каже він. – Тільки б читати. Якщо
воно надруковане, то не може не бути нецікавим.
Такий химерний читач.
6
Є люди, наділені якоюсь незбагненною здатністю потрапляти у
комічні ситуації. Такий Іван Тріщ, по-вуличному Долар. Ще десь
на початку 90-х років він купив на гуманітарці поношені джинси
і знайшов у кишені пожмаканий американський долар. Тоді ще мало
хто бачив іноземну валюту, тож для села це була подія, майже
сенсація. Ту знахідку Іван підмочував більше тижня і відтоді
до нього прилипло його теперішнє прізвисько.
Село тоді кинулося купувати речі з гуманітарки, але нікому більше
так не поталанило, як Іванові.
Він сухопарий, тичинкуватий і вирлоокий, йому вже десь за тридцять,
але він досі парубкує. П’ющий, химерний, легкозаймистий і шаламенний.
Говорить сиплим голосом, ніби сперемерзя. Хлопці його остерігаються,
він любить задиратися і битися до крови.
Але де Іван, там не тільки потасовки, а й курйози, там сміх,
кпини і жарти.
Коли ішов у військо за молодих літ, то привселюдно поцілував
на прощання замок у забігайлівці. Усі їхали на призовний пункт
машиною, з піснями, з веселим шумом-гамором, а він тихенько
зник поза городами.
Його пригоди у війську спроможні затьмарити вибрики Максима
Перепелиці чи навіть самого Швейка.
Одна з останніх Іванових приключок – у Кочетів на весіллі.
Десь уже за опівніч підхопив Іван якусь діваху з сусіднього
села і потягнув у стодолу на сіно. На дверях, щоправда, висів
замок, але для Івана, то не проблема – вирвав його разом зі
скобою.
Перекидаючись на сухій отаві, молоді несподівано наткнулися
на задубіле тіло вісімдесятлітньої тети Марини Кочет. Дівчина
підняла істеричний крик, збіглися люди. Виявилося, що тета вночі
з суботи на неділю померла, а позаяк весілля уже відміняти було
пізно, небіжку заховали в стодолі. І якби не Іван, все якось
минулося б, а так зчинився шарварок. Яке вже далі весілля, коли
небіжка на обійсті!?
З тими небіжчиками Іванові назагал дуже не щастило.
Старий Яків Глива, у якого Господь забрав розум, утік голяком
з хати в найбільшу шаргу. Син Митро тільки вранці, очунявши
від перепою, побачив, що батька немає вдома і кинувся шукати.
Знайшов край села, у якомусь рові уже цілком закоченілого. Метнувся
на конюшню за возом, щоб привести батька додому, а саме загуркотів
возом Іван Долар, що збирав по селі молоко. Поклали небіжчика
на віза між порожніми бідонами, і син побіг на будівельну замовити
домовину, а Івана попросив відвезти батькове тіло та передати
матері. Але Іван вирішив спершу зібрати молоко на тій крайній
вулиці, де знайшли задубілого Гливу, щоб потім знову сюди не
вертатися. Першою вийшла з дійницею старенька Ганна Пискач.
Побачивши голого небіжчика на возі, з переляку втратила свідомість.
7
Село Верхній Заплесок переселенське, тому більшість літніх людей
тут ніби без минулого. Ніхто, наприклад, не знав, ні за радянських
часів, ні за незалежності, що Дмитро Мажуга „одбахав” за Сталіна
десятирічку на Соловках. Так і помер чолов’яга, нікому не відкривши
душі – ні сусідам, ні священикові, ні приятелям по чарці.
Узагалі Мажуга був великим мовчуном, слова з нього не витягнеш.
Тільки в рідких випадках, і то лише перед колгоспним начальством,
міг одбутися двома-трьома словами. А так ніби хтось замкнув
йому рота, а ключі загубив.
Високий, вайлуватий, голова, як довбня, кошлаті брови, орлиний
ніс з відкритими ніздрями, глибоко запалі очища, міцно стиснуті
сухі тонкі губи...
У руках сила немислима і шкіра, як дубова кора. У кузні міг
здивувати тим, що підкидав на долоні розпечений до білого швірень.
Якось віз сіна застряг у калабані й скільки Мажуга не бив коня,
той не міг рушити з місця. Тоді він розпріг його, і сам заліз
у шлею. Уперся ногами, натужив м’язи і витягнув воза на сухе.
Тоді ніби хтось підслухав найдовшу фразу, яка злетіла йому з
язика:
–І нащо я бив бідну коняку, коли сам ледь ухоркався!?
Нікому, хто просив допомоги, Мажуга не одмовляв і від грошей
та чарки не відмахувався. Та навіть горілка не розв’язувала
йому язика. Мовчун мовчуном.
Колись Мажуга забігав до однієї вдовички на сусіднє село і я
хотів описати ті кумедні випадки, що там траплялися з ними,
але саме в цю мить, коли написав це, на захмуреному небі свінула
блискавка і так гримнуло, що я злякався і подумав: то, мабуть,
Бог сердиться і погрожує, бо там, на небі, Мажуга на доброму
рахунку, а я хочу пригадувати дурне?
Його знайшли мертвого на конюшні, де він прогарував свій довгий
вік. Лежав на купі сіна, розкинувши руки, як крила, з широко
відкритими, ніби трохи здивованими очима, і тихо усміхався кутиками
уст. Ніби зрадів, що з янголами можна спілкуватися без слів.
8
Низькорослий, міцний, корячкуватий, з хирявим черевом, лице
посічене віспою, масивний ніс, бульдожа нижня щелепа, темні,
важкі цівки зіниць – це Іван Іванович Хархоліз.
Як нині стоїть він у мене перед очима, хоча з того часу, як
пішов зі світу, уже минуло чи не сорок літ.
Ходив у галіфе і яхтових чоботях, куртці-„сталінці”, збоку –
кобура з револьвером. Курив „Біломор” і щохвилі неприємно цвиркав
слиною. Просто дивно, де в нього тільки тої слини набиралася?
Жінки обходили його десятою дорогою, а чоловіки зверталися обережно
і поштиво „Іванович”.
Запала в пам’ять така сцена: моя мама щосили тримається за стовбур
дерева, а він б’є її ручкою револьвера, намагається відірвати,
затягнути в контору, щоб підписала якусь там позику. Я – ще
дошкільняк – страшенно перепудився, але знайшов у собі сили
вхопити камінь і пожбурити йому в лице. Мені здається, я побачив
як кров залила йому очі й він чорним коршуном кинувся на мене.
Але чи справді так було, сьогодні уже достеменно твердити не
можу, – подальші події ніби хтось стер із моєї пам’яти.
Його син був точною копією свого батька – такий же кривоногий,
брутальний і жорстокий. Обидва пили дико і влаштовували бійки
зі страшними лайками та пальбою.
Бувало, осіння темінь і сльота за вікном, так тихо і затишно
у хаті і враз на вулиці несосвітенні крики – то Хархолізи вертають
з буфету додому.
–А мать твою...мать... мать!!!.
–В Бога, в душу...мать!!!
Усі лайки незмінно – в „душу”, „у Христа”, „в Бога” – сказано,
біснуваті комуняки.
У селі церкву закрили, усі фігури понищили, янголятам і Богородицям
голови поодбивали. Так і досі стоять вони безголові, нагадуючи
нам ті сутемні часи.
Коли пішли зі світу один за одним, то люди полегшено зітхнули,
ніхто добрим словом не згадав. Навіть сьогодні, коли мова випадково
заходить про них, то мало хто скаже „померли Хархолізи”, чи
„не стало Хархолізів”, а незмінно – „пішли Харклі землю гризти”.
Старший „Іванович” десь у райцентрі потрапив п’яний під поїзд
і його розпанахало надвоє, а молодшого „Івановича” на сорок
п’ятому році підкосив інсульт.
Ще півроку пролежав він без руху і язика, так і не ставши більше
на ноги. Кажуть, робили йому дуже болючі уколи в живіт і вже
перед смертю він знову заговорив і перше, що вихопилося у нього,
була лайка:
– О, блядь, як пече!
З тим і відлетіла його душа у засвіти.
9
Випадково довідався, що помер Степан Цимбалістий і хочу пом’янути
його незлим, тихим словом.
Який це був чистий, світлий і лагідний чоловік, хоч пройшов
справжнє земне пекло – сталінські концтабори, „пораженіє в правах”,
заборону вернутися додому, цькування і переслідування...
У Збараж він приїхав весною 1991 року, ще до сумнозвісного „путчу”,
щоб знайти тіло коханої дівчини, розстріляної енкаведистами.
Він знав місце захоронення – у яру під збаразьким замком.
У сорок шостому він зробив спробу викопати те рідне тіло і перенести
на цвинтар, щоб похоронити по-людському, але глупої ночі його
упіймали „на місці злочину” і впаяли „на повну катушку”.
Через півстоліття разом з ним ми почали пошуки. Щойно у місті
утворився перший осередок Руху і дуже важливо було для національного
піднесення відшукати тіла мучеників і відправити урочисту панахиду.
Пошуки тривали понад два тижні.
Це був найбільш тривожний і, як здається тепер, найкращий час
у моєму житті, за який, може, мені багато що проститься.
Тоді й відкрилася мені уся правда про більшовицькі звірства.
І хоча погрожували кадебісти й навіть почалися виклики до слідчого,
уже ніщо не могло похитнути мене.
Шукати тіла убитих – це не археологічні розкопки. Тут земля
стає твоїм суворим співрозмовником, плакальницею і Касандрою.
Наші розмови з Цимбалістим не тільки допомогли мені позбутися
облуди, що за десятиліття оплутала розум, а й сприяли тому,
що називається становленням душі.
Довгими вечорами ми сиділи від високими зорями і він розповідав
про свою велику любов, про жахливі енкаведистські звірства –
відірвані дівочі коси і груди, поламані кості й розстріли, божевілля
і самогубства, сибірову голгофу і щасливе повернення-воскресіння.
Уже тоді я зрозумів, що літописцем тої доби мені не стати, бо
не видержить серце – розірветься.
10
Одні створені дарувати рай, інші – пекло.
Марта Цера, по вуличному „Чуєш-чуєш”, зі світу темного.
Більш в’їдливу, язикату, вредну бабу важко уявити.
Якщо з самого ранку не розтроюдить комусь душу, жити не може.
Їй добре тільки тоді, коли іншим кепсько. Усі в неї дурнуваті,
пришелепуваті й причинні.
–Ти, дурнувата Ганько, вижени, чуєш-чуєш, свої кури з мого городу,
бо переб’ю усі до ноги!..
–Ти, пришелепкувтий Федю, чо’ ведеш корову попід саму браму,
мені ще гівна бракує на подвір’ї?!
Хоче, щоб усі її боялися, уникали, обходили десятою дорогою.
Виробила собі тактику дрібного хатнього терору і витримує її
роками.
Чоловік – майстер на всі руки – спершу якось намагався її уговтати,
загнуздати, чи бодай напоумити, але ні сварки, ні бійки, ні
довші утечі з дому нічого не дали, тож врешті-решт махнув рукою
і принатурився до такого дурного і непростого життя. Тільки
став запивати.
За ним і син потягнувся до чарки, а невістка рано зчорніла.
–Ти, чуєш-чуєш, ялова телице, хоч би за холодну воду взялася.
А то прийшла з ферми і відразу до миски.
–Може, дасте, мамо, хоч кусок хліба з’їсти!?
–Ти, небого, якби могла, то мене б живцем з’їла.
„Чуєш-чуєш” росту мізерного, сухопара, з ключковатим носом і
тонкими губами, над якими висіявся білий нежіночий вус, ходить
зігнута у три погибелі, виставивши суху задницю, що дає привід
сільським дотепникам жорстоко жартувати:
–Оце та баба, яку давно треба судити.
–За що?
–За те, що всім сраку показує.
11
Такий скупий, що за копійку до Києва побіжить.
Це про Тимка Падуру.
Щоб зекономити на автобусі (до райцентру і назад нині треба
викинути п’ять гривень), повіз Падура телевізор у ремонт на...
тачці.
І подався не асфальтівкою, а польовим путівцем, через Говду
і біля озера, щоб подалі від людських очей. А там одні ковдобини
і ями, повибивані зливними дощами і гусеничними траками.
Намучився Падура так, що не сказати. Доки допер тачку до міста
(а це добрих вісім кілометрів), не раз і не два потом умився.
Телевізор у нього „Весна”, ще допотопний, на лампах, останнім
часом він уже ледь тримався купи, а тут, після такої трясучки,
зовсім розлізся. Коли майстер оглянув той „антикваріат”, то
видав просто убивчий вердикт: дешевше купити новий.
Як дурний став Падура: ні назад телевізор перти, ні викинути.
Думав-думав і таки знову поторохтів тачкою додому, бо що не
кажіть, а натуру зламати найважче.
12
Федь Тридаш помер, виплюнувши всю свою печінку кривавими шматками.
Не скаржився, тільки ще більш люто і несамовито заливав біль
горілкою.
Коли почув про його смерть найближчий друг по чарці Степан Бідун,
то зайшовся таким риданням, що вікна дрижали. Сусіди чули і
говорили:
–То не він плаче, то плаче горілка.
Викопав йому могилу. Сам. Нікому не дозволив. Але на похорон
не пішов. Забився у найтемніший кут і пив, пив...
13
Є люди – ходячі нещастя.
Такими були Дем’янчуки, Іван і Мелька, лемки-переселенці.
Пережили пекло насильницького виселення, їх село спалили і вирізали
поляки, а вони ледь урятувалися. Опинилися у Грицівцях, зайняли
вільну хату і ще тричі горіли. Після третьої пожежі Іван – сухий,
високий і ще зовсім молодий чоловічина – нагло помер.
Мелька залишилася сама, бо дітей у них не було.
Якось сяк-так люди помогли толокою облаштувати хату, що більше
нагадувала лісову сторожку, ніж цивілізоване людське житло.
Тулилася та хижа біля річки у верболозах, що в теплі пори року
зовсім ховали їх од людського ока.
З кожним роком Мелька все більше перетворювалася на якусь казкову
істоту – зелійницю, бабу ягу чи відьму.
Пила, „закроплювала душу”. Але не спиртне, а „кропку”, (як я
згодом довідався, – ефір, що його використовують для наркозу).
До смерти говорила на лемківському діалекті, і вперто не хотіла
пристосовуватися до іншої мови.
–Казаво радіво: хто мову забиват, то не чловек.
Деякі її фрази, досі ходять селом, як крилаті.
–Слава Сусу Христу!
–ПравЕльно, голОво, кажЕте!
Це якщо хотіла голові підлестити.
Коли продавщиця відмовилася щось там продати їй і кинула грішми,
вона вигукнула:
–То ти ЛенІном кидаш!?
А як не знайшла на тракторній бригаді бака на воду, за яким
її було послано, то довго обурювалася:
– Де є бак!? Неє бака, пане голОво!
14
Маленька, як дівчинка-школярка, але з посивілою головою літньої
жінки. Зболена, вистраждана, зчорніла.
Була б собі звичайна гуцулочка і жила у гармонії зі світом та
людьми, якби не страшна недуга, що Божою карою впала на неї.
У вісім років відмовили ноги і все тіло розпухло, зробилося
непорушним. Жах, що не піддається осмисленню і опису.
–Я до семи літ так бігала, як вітер, ніхто не міг мене наздогнати,
гасала по горах з ранку до ночі, ніби передчувала, що треба
набігатися на все життя. А потім почалися мої хресні муки –
весь світ замкнувся на хатній печі. І так від семи до двадцяти
п’яти років.
Опухла, скручена, спаралізована, благала одного – смерти. Але
Бог не для того послав її на білий світ. Потім лікарі ламали
їй кості й випрямляли руки та ноги, щоб вона могла бодай сісти
на коляску.
Сіла. І навіть стала на ноги. І це відкрило їй ширший світ.
Написала книжку „Я іду!”
Ще раніше сільський механік – добра душа – відмовлявся крутити
кіно, якщо хлопці не принесуть Орисю. І носили з долів на гори,
в дощ і сніг, у сльоту і шаргу. Кіно стало її віконцем у світ
широкий, надихнуло писати вірші.
Ще тоді прийшов у її хату поет Анатолій Єремеєв – молодий, гарний,
лагідний і неймовірно добрий.
–Як ти розумієш літературу? – запитав.
–А ніяк не розумію. Я ж до школи ходила тільки три місяці.
Приносив книжки, читав лекції, писав про неї статті.
Говорив: –Я вірю в тебе. Ти будеш як Леся Українка.
Не мала права закохатися, але хіба серцю накажеш!?
А він тоді зник з її обрію – у нього почалася своя драма..
Випила отраву і залишила записку: „Поховайте мене у білій сукенці
та в білому вельоні. Я знаю, за що гину”.
Не загинула, – лікарі врятували. Тоді запхала цвяшок у резетку
біля свого ліжка, але відчула тільки легкий удар струму. Зрозуміла
– у неї віднято право добровільного відходу зі світу.
Мене звела доля з А.Єремеєвим, коли він лежав паралізований
після важкого інсульту, про що вже написано у „Пам’яті навперейми”.
Якась незвідима сила мене тоді штовхнула поїхати до нього –
абсолютно незнайомого мені чоловіка. Яка, не знаю, але Орися
каже, що знає.
–Він згадував мене, правда? – питає.
–Гарно і високо.
–Господи, що ти за світ створив? Єдиний, хто помагає нещасній
каліці, сам помирає калікою.
15
Працюючи в районці, я мав змогу пізнати зблизька багатьох голів
колгоспів. Були між ними різні люди – добрі господарники, наділені
організаторським хистом, працьовиті й завзяті, але в основному
– самодури, сторожові пси тоталітарної системи, бабники і п’яниці.
Один запам’ятався тим, що кричав на всіх збитою фразою:
–Усі ви злодії, шляк би вас трафив! Усі до одного.
Прийде, приміром, людина попросити машину чи коні, обробити
город, а він:
– Ти злодюга, шляк би тебе трафив.
Поскаржиться жінка, що чоловік п’є, знущається денно і нощно,
а він на неї:
–Ви обоє злодії, обох віддам до суду!
На звітних зборах починав зі злодійства і закінчував ним.
–Усі злодії, усі!
У моїй присутності один з механізаторів попросився у відпуску
за станом здоров’я, але голова відмовився навіть обговорювати
цю тему, бо нема, мовляв, його ким замінити.
–Але я, може, якась людина? – скривився механізатор.
–Ти людина!? – визвірився голова. – Ти – злодій, а не людина!!
Незважаючи на всю гротескність таких випадів, як тепер мені
здається, то була точна характеристика, бо колгоспна система
справді усіх поробила злодіями (не вкрадеш, не проживеш), але
найпершим злодієм, звісно, був сам голова.
Інший „голова артілі” полюбляв власноруч колоти свині. І хоч
не бракувало у селі професійних коліїв, він відсторонював їх
і сам брався за різака. Це було його „хоббі”.
–Дивіться, як це робиться, – говорив він, засукуючи рукави.
Якось, б’ючи підсвинка, він промахнувся і обухом сокири попав
у коліно колія, що притримував жертву за шнурок.
–Йой, Івановичу, шо ви мі’ зробили?! – засичав той від лютого
болю.
Потім та фраза пішла гуляти по всьому району.
Ще один „місцевий керівник”, герой соцпраці, увійшов в історію
тим, що умів до безтями напоїти приїжджих візитерів і вишукано
познущатися над ними. Кого роздягне догола, кого з вудочкою
посадить на клумбі перед конторою колгоспу, кого сонного вивезе
там, де козам роги правлять, аби той потім довго шукав дорогу
до міста.
Більшість з тих голів були люди цинічні, безпринципні, грубі,
аморальні, з ними важко було розмовляти. І що прикметно: помирали
вони рідко своєю смертю. Хто гинув в аварії, хто від горілки,
хто від якоїсь загадкової недуги. А були й такі, що самі на
себе руки накладали.
Один поїхав на курорт у Крим і там утопився, інший подався у
Польщу і вернувся у цинковій труні. Кажуть, начебто його батько,
коли виселяли українців, закопав там скарб, і син захотів його
повернути, але не зміг це зробити таємно і його підрізали.
16
Колись я ходив на роботу в сусіднє село, і моя дорога пробігала
проз хату діда Шиби. Дід стояв „на воротях у червоних чоботях”,
як персонаж із казки. Красивий дід. Тепер таких уже не зустрінеш.
Коли у мене був час і добрий настрій, ми сідали в саду на лавці,
щоб покурити. Я ніколи не палив, але хотів догодити дідові й
прикидався заядлим курцем, пригощав його дорогими сигарками,
спеціально купленими для такої нагоди.
Жив дід одинцем з козою Баською і песиком Циганом. Рік тому
похоронив жінку, а діти вже давніше розлетілися хто куди. Відколи
не стало баби Стефки – завжди веселої, роботящої і невтомної,
– то старенька, ще „польська” саманна хата, почала осідати і
кособочитися. Місцями потріскала черепиця і протікав дах, вікна
потемніли і стіни пооблуплювалися. Людям було цікаво, хто раніше
представиться – дід Шиба чи його хата.
–Я з переселенців, з села Кадуби – починав укотре розповідати
він, задимлюючись сигаркою. – За молодих літ був, як той казав,
перший зірвиголова. Силу в руках відчував нівроку таку, що три
пуди пшениці заносив з воза до млина та ще вибивав босими ногами
гопака. Ходив до дівчини у сусідні Руслища. А тоді був неписаний
закон: коли хто у чуже село занадиться, того треба провчити.
Своїх дівок чужим не давали, хіба за великий відкуп. А я був
гордий, ні перед ким не хотів голову згинати, хоч за таке могли
цю голову й відірвати.
Кілька разів мене пробували побити, та я легко давав собі раду
з трьома-п’ятьма, одмахуючись дубовим ціпком. Тоді вони почали
більшою ватагою за мною пантрувати. Але я був молодий і спритний
– завжди легко вислизав. Бо ми з Віктою зустрічалися в іншому,
заздалегідь домовленому, місці та в різні дні. Великі лови тривали
десь із півроку. Нарешті-таки я потрапив у пастку і мене добряче
оддубасили. Після цього я десь зо три тижні, як той казав, зализував
рани.
А тут Різдво.
У Руслищах своєї церкви не було і вони на великі свята приїжджали
до нашої. Я знав, що на Водохрещі обов’язково будуть усі мої
кривдники і заздалегідь попередив своїх, – я був у них, як той
казав, за отамана. Коли вони їхали на відправу, ми їх не займали,
а вже після Служби Божої перепинили. П’ятеро саней ущерть набитих
людьми. Але хто міг передбачити, що вони так добре причепуряться
до нашої утарчки.
Чоловік тридцять – парубків і старших чоловіків – кинулися на
нас з киями, ножами і різаками. Ми голіруч, а вони озброєні
до зубів. За хвилину половина наших захлиналася у калюжах крові,
а другу половину, як той казав, мов вітром здуло.
Вісім ножових ран отримав я в голову і ще кілька у груди та
живіт. Закривавленого і непритомного принесли мене у плахті
додому.
Кілька тижнів моє життя висіло на волосинці. Але дякуючи одній
знахарці, яку батько привіз аж із Каманчі, повернувся з того
світу. Одначе, ні колишньої сили, ні здоров’я у мене вже не
було.
Я добре знав усіх, хто мене порізав – Нестора та Івана Свистів,
Тимка Плаксюту, Дмитра Огарка, Ореста Титара, Семена Квасню,
Якова Мажугу, але вирішив нікому не мстити, простити їм, як
Спаситель навчає, щоб і мені щось простилося. У війну їх майже
усіх побило. Брати Свисти і Тимко загинули у криївці, підірвали
себе гранатою, оточені „червоною мітлою”, Дмитра і Ореста замордували
аківці, Семен Квасня збезвістився десь на Сибіру, а Яків Мжуга
утік у Канаду.
Моя дівчина видалася за іншого, а я ще років п’ятнадцять парубкував.
Потім оженився. Узяв собі дівку вдвоє молодшу – мені на той
час уже тридцять п’ять було – писану красуню, що першим голосом
співала у церковному хорі, але бідну, вдовину доньку. Я натоді,
як той казав, уже був знаним шевцем, до якого ішли люди з усіх
навколишніх сіл – Федорівни, Солоного, Руслища, Рожанівки, Гнилиць.
Заробляв не менше, ніж інші по канадах і америках. У мене навіть
був свій ровер (сьогодні й машина того не вартує) і я почав
будувати власну хату.
Але пішли один за одним діти – Галька, Тарас, Іван, Стефка,
Ірка, Дарка, Грицько, Славко, Василько, Павлусь, Мілька, –а
тут ще почалася війна і депортація за лінію Керзона. Опинилися
ми босі й голі в злиденному, як той казав, колхозі. Дітей, коли
повиростали, усіх до одного як вітром звіяло.
Різаний-порізаний, битий-перебитий, старий і немічний, я живу
і нуджу світом, а моя небога, моє золоте серце, голосочок мій
янгольський з небес на мене позирає і кличе до себе... Уже найвищий
час піти до неї, та ще чомусь Бог не пускає.
17
Високий, трохи сутулий, лобатий, запалоокий, з бронзовим, загорілим
лицем, клоччастими вусами і жилавими, сильними руками – таким
закарбувався у моїй пам’яті Северин Сувій. Вроджений садівник,
бджоляник, що виплекав не один чудовий сад і нащепив не одну
тисячу дерев. У селі називали його „Мічуріним”.
За хрущовської відлиги підбив він голову колгоспу – Семена Петровича
Маркітного – закласти великий артільний сад. Виділили для цього
двадцятигектарну площу на вигоні „за Пелехом”, накупили саджанців
і за кілька днів толокою засадили усю площу. Той сад виростав
на наших очах. Точніше – ми росли разом з ним. То була наша
радість, розкіш, наш рай. Які там родили вишні, яблука, груші
та сливи! Найсолодші у світі. Тому садові „Мічурін” віддавав
усю душу. Навіть вдома не ночував, жив у курені. Воював з нами
– пацанами, – бо ми не вміли шанувати того, що дає природа,
і часто цупили ще недостиглі плоди.
Але ідилія, на жаль, тривала не довго. Об’єднали наш колгосп
із сусіднім, прийшов новий голова, справжній держиморда, що
ганявся тільки за показниками, хотів героя соцпраці заробити,
і з’ясувалося, що той сад нікому більше не потрібен.
І дерева почали дичавіти. Тепер уже ніхто не ганявся за нами
і ніщо не тягнуло в сад. Тільки кози і корови бродили тим садом.
Новому керівникові забракло землі й він наказав викорчувати
дерева. Я не бачив як виривали гусеничними тракторами ті яблуні
і груші, вишні і сливи, але здається, що досі чую їх передсмертні
розпачливі крики. Тепер уже точно відомо, що дерева плачуть,
коли гинуть, але якби люди справді могли чути ті плачі, то,
мабуть, збожеволіли б.
Чомусь те поле не родило. Рік чи два тут засівали ячмінь і пшеницю,
а потім віддали людям під пасовисько. Але й доброго пастівника
не вийшло – одні бур’яни, будяки і кропива-жеруха.
„Мічурін” після того, як знищили його дітище, невдовзі й помер.
Він відчув свою непотрібність і, природно, дуже страждав. Мені
врізався в пам’ять його самотній скандзюблений силует на тлі
вечірнього неба – бродить „Мічурін” навколо колишнього саду
і хилиться від сумних думок, може, плаче. Здалеку не видно.
Це, мабуть, кожному суджено – відчути свою непотрібність у цьому
світі, мовляв, забирайся, чоловіче, на небо, там твої руки і
голова більше знадобляться. А коли і там своє одробиш, то знову
незвідима сила кине тебе ще далі, в недовідомі небеса. Всесвіт,
кажуть, безмежний, роботи не забракне, жниво велике....
18
Колись такі, як брати Мохи, ішли в запорожці чи опришки, ставали
отаманами і героями, гинули за волю Вітчизни в лютих січах чи
на палях, здобуваючи собі вічну славу в Бога і людей, а нині
це – пропаща сила.
Молодшого Ілька пиронули ножем на весіллі у сусідніх Андрусівцях,
і пішов він ще зовсім молодим, двадцятирічним, „землю їсти”,
а старший, Антон, намагався за нього помститися і потрапив за
грати.
Коли вернувся через п’ять років, то ще більше загуляв і запив,
ніби прагнув надолужити прогаяне.
У селі було йому затісно, більше промишляв у місті. Там і трапився
з ним той дивовижний випадок, про який варто розповісти. Ішов
він якось пізно уночі через високий залізнодорожний міст, а
оскільки був на добрячому підпитку, а може, й накачаний наркотою,
то весь час падав на перила.
Міст височезний – внизу проходять поїзди і неможливо уявити,
аби хтось міг загриміти вниз і залишитися живим. А з Мохом така
дивовижа приключилася, бо упав не на рейки, а прямо у вагон
із жомом, що в той час проходив під мостом.
Жом був ще свіжий і теплий, тож Мох одразу і заснув у ньому.
Прокинувся тільки вранці на якійсь дальній вузловій станції,
і, зрозуміло, довго не міг втямити, де він і як тут опинився.
А коли охмолостався і пригадав, то побачив у тому вищий знак,
Божу руку, бо ще у тюрмі виявив інтерес до Біблії і релігійної
літератури.
У тому ж далекому місті знайшов своїх корешків, помився і переодягнувся
та пішов у церкву сповідатися. І йому, можна сказати, поталанило,
бо натрапив там на старого мудрого ченця, великого молільника.
Більше п’яти годин розмовляв він з Антоном, напучував і вислуховував.
І вийшов Антон з храму переродженою людиною, з твердим переконанням,
що то янголи знесли його з моста.
Невдовзі після цього він одружився, покинув пити і навіть палити,
став зразковим господарем і сім’янином.
Нині працює будівельником, зорганізував свою бригаду-„шарашку”
і, кажуть, добре заробляє. Але головне – тягнеться Антон до
церкви, не пропускає жодної недільної і святкової відправи,
обрали його до церковної двадцятки і він навіть співає у церковному
хорі, бо має од природи сильний тенор. Подейкують, що священик
недавно радився з людьми, чи не поставити Антона церковним старостою.
19
Дядя Володя.
Володимир Татарський. Росіянин.
Один з найсвітліших спогадів мого дитинства.
Художник, а отже в дитячій уяві – маг, чаклун, бог...
Щонеділі приїжджав з Тернополя у Грицівці і закидав нас дорогими
подарунками. Щоліта забирав до себе і це був найсвітліший час
у моєму житті – озеро, прогулянки на катері, дальній пляж, вечірнє
корзо, театр, кіно, морозиво... Дивовижі, яких у тогочасному
селі не побачити.
Тільки після його смерти я довідався, яким важким було його
життя, якою незвичною видалася доля.
У сорок третьому він дезертирував з червоної армії, і переховувався
у Тернополі й навколишніх селах. Як це йому вдавалося – не відаю.
Можливо, він придбав підроблені документи, жив під вигаданим
прізвищем. Можливо. Якби потрапив в руки смершівців, розстрілу
не минув би.
Зрозуміло, він жив у постійному напружені. І тоді, коли ще тривала
війна, і пізніше до самої смерти. Він помер за брєжнівщини.
Не знаю, чому він відмовився воювати, які у нього були мотиви
і політичні переконання, що він побачив, зрозумів і пережив
на фронті. Але те, що кинув зброю, мені зрозуміле і близьке.
Він був талановитим художником і не хотів накласти головою за
маніякальну ідею. А може, відчув непереборну потребу зреалізувати
себе.
Десь у шістдесяті він одружився на маминій рідній сестрі – тьоті
Каті. Дітей у них не було, і всю не витребувану батьківську
любов вони віддали нам з сестрою. Він добре опанував українською,
що така рідкість серед москалів. Полюбив нашу землю, звичаї
і традиції справжньою, нутряною любов’ю.
У нього появилися вірні друзі, добрі замовники і широке коло
знайомих. Любив роз’їжджати і багато мандрував Україною. Іноді
брав мене з собою.
Невдовзі він отримав престижну роботу художника-оформлювача,
невтомно працював і побудував власну хату, що було на той час
винятково складною справою.
Але життя серед богеми погубило його: став спиватися і рано
помер від цирозу печінки.
Був невисокого росту, лисий, з відкритим приємним лицем, усміхненими
голубими очима, енергійними рухами. Завжди привітний, врівноважений,
спокійний. Я не бачив його роздратованим і сердитим, тим більше
в екстазі гніву, що так характерно для творчих людей. І це при
тому, що все життя він перебував під пресом страху.
Як я зрозумів із розмов з матір’ю, багато людей у Грицівцях
знали його історію, але ніхто не видав, не написав доноса. Це
багато говорить мені про те, якою шаною і любов’ю, повагою і
пієтетом було оточене його ім’я. Здебільшого на замовлення він
малював дешеві образи і більшість сімей у нашому селі мали його
роботи. А ще він розмальовував церкви у той час, коли злочинна
влада їх закривала і руйнувала.
Сподіваюся, добрі справи переважили на небі ті падіння і прогріхи,
яких не уникнути на землі жодній людині.
20
Коли в одному селі двоє прагнуть доскочити лідерства, то війни
не минути.
Степан Рештак та Ілько Бохна незлюбили один одного ще в школі,
потім чубилися парубками і так усе життя.
Їх не раз пробували помирити, влаштовували „братання” з гучними
випивками, вони напивалися, подавали один одному руки, але проходив
місяць-другий і війна спалахувала з новою силою. Тріщали кості,
летіли ґудзики і зуби, лилася кров – сили були рівні.
У селі подейкували, що їх матері замолоду підгулювали і вони
від одного батька – Івана Лахути, рідкісного бабника і заводія.
Ненавиділи вони один одного люто і коріння тої ненависти важко
було зрозуміти. Щось проглядалося в тому протиприроднє й хворобливе.
Та ненависть з’їдала їх, як іржа залізо.
А доля ще ніби навмисне зводила їх лоб у лоб, перехрещувала
дороги, ніби справді без нечистого тут не обходилося.
За молодих літ ходили до однієї дівчини. Скільки тоді пролилося
крові, які шекспірівські драми розігрувалися – втягнулися в
них і Рештаки, і Бохни, і Лахути, бо оба згоряли від пристрасті
до Вірки Лахути.
Врешті дівка не витримала, здиміла десь на чужині.
І в армію Степан та Ілько потрапили в одну частину. Здавалося,
уже там мали б триматися разом, підтримувати один одного у тому
ворожому інтернаціональному оточенні. Але куди там – ще більше
лупцювалися на потіху інших. Дурноголові хохли та й годі.
Після армії поженилися.
Було нібито не до війни. Пора статечности й ублаготворености.
І в одного і другого пішли діти, появилися господарські клопоти,
проблема заробітку. Але сходилися у неділю біля клубу і з нічого
розвогнювалися сварки, а за ними і бійки.
Добре було б, якби один, скажімо, гинув, ну, приміром, топився
в озері чи болотяній твані, а другий врятував його, одвернув
неминучу смерть, тоді, може, з кровних ворогів вони стали б
кровними побратимами. Але ніхто не тонув, не гинув, не потрапляв
у якусь катастрофу. Не було ні біди, ні мору, то вони самі собі
накликали і біду, і війну.
Більшість чоловіків з віком стають статечними, у них появляється
особлива мудрість і філософська глибина, і на зовнішність це
накладає свій відбиток. Але не у всіх.
Якими красивими і показними були в молодості Степан та Ілько
і як змиршавіли та спотворніли з роками. Щось таке нікчемне,
мізерне і відворотне появилося в їх зовнішності.
Тепер вони сиві діди.
Уже не можуть битися, то тільки лаються.
І так грубо, брудно, цинічно.
–А щоб тебе, Ільку, х... застрілив!!!
–Пішов у п...!!!
Здебільшого обидва пасуть корови – Степан Рештак на одному кінці
пасовиська, а Ілько Бохна – на другому. І в церкві кожен має
своє місце – один біля престолу, а інший в притворі.
Мабуть, і на цвинтарі ляжуть далеко один від одного.
Це вже як пити дати.
21
Знайома поетеса серйозно занедужала і переслала мені свій архів,
потерпаючи, що домашні його спалять. Копаючись у цьому добрі,
я знайшов один лист, що видався мені цікавим. Жінка розповідала
про своє життя, виливала болі. Доля її не вражала якимось особливим
драматизмом, але саме тому, що це звичайна жіноча доля і зацікавила
мене її сповідь:
„Може, ти ще пам’ятаєш мене, подружко, це пише Надя Воронець
з Вигнанки. Пригадуєш, ти познайомила мене заочно з Ігорем Шпилюком.
Три роки ми листувалися з ним. А потім зустрілися. І спалахнула
між нами велика любов. 1972 року ми поженилися і я переїхала
до нього під Полтаву. Мені було тоді уже 25. Спершу все ішло
ніби добре, але потім... Він почав пити і знущатися з мене.
Ми жили з його матір’ю, хворою на рак, і я терпіла все тільки
ради цієї бідної згорьованої жінки. Скільки сліз ми пролили
з нею! Якби спробувати все описати, то вийшов би індійський
фільм... У тих сльозах пройшло довгих чотири роки. Відразу після
її смерти я втекла додому. Дітей у нас не було.
Знову я стала жити з батьками і влаштувалася на роботу швеєю
у місцевому ательє. Було важко. Насамперед тому, що появилася
в мене якась незрозуміла недуга, що страшенно дошкуляла. Я погано
спала, тілом пробігали судороги.
Так прожила три роки. Нікого не хотіла знати і вдруге заміж
виходити не збиралася, бо тим сімейним життям була сита по зав’язку.
Але лікарі сказали, якщо хочу позбутися хвороб, то обов’язково
треба вийти заміж і народити дитину. Поклонників біля мене завжди
увивалося немало, і я вибрала одного вдівця, що жив з дванадцятирічним
сином. Чоловік він непоганий, але з хлопцем у мене виникли великі
труднощі. До того ж у наше життя почали втручатися його сестри.
Нині я вагітна, знаходжуся в районній лікарні на збереженні.
Я тут уже два місяці і кажуть, треба лежати ще місяць. З нудьги
пишу тобі листа. Чекаю дівчинку. Приживши на світі 32 роки,
я зрозуміла, що жіночого щастя на світі не існує. Чи не правда,
подружко?”
У конверті була фотографія молодої жінки на повен зріст. Миловидної,
показної, з тих, що одразу впадають в око. Мабуть, спокійної,
лагідної вдачі (очі привітні, обличчя відкрите, приємне), такі
стають добрими господинями, відданими жінками і люблячими матерями.
Все в них говорить, що вони народжені для сімейного затишного
життя.
А на звороті світлини приписка: „Надя Воронець. Померла під
час родів 23 грудня 1979 року”.
23
Який злий жарт зіграло життя з Василем Козубаєм. У молоді та
й зрілі роки більшого бабія, паливоди і випивохи не було на
троє сіл. Де не повернеться – там золоті верби ростуть. Тож
нікого так не носили на язиках, як його. Інший давно б здимів
з села, щоб ні слуху, ні прислуху, але не Козубай.
Коли його питали, як він може так напропалу жити, то він усерйоз
відповідав:
–Щоб на старість було що згадати.
Ту фразу повторювало усе село, вона ніби прилипла до Козубая.
І ось недавно зустрічаю його – зовсім примерклого, пригорбленого,
скульбаченого. Очі потухлі, голос кволий, руки трясуться....
Від колишного заводія залишилася хіба що тінь. Розговорилися,
і він став скаржитися на хвороби, на людей, на „дурне життя”,
а між іншим зізнався:
–Найбільша моя біда – склероз. Справжнє лихо. Нічого не пам’ятаю.
Іноді забуваю навіть, куди і за чим іду.
–А молодість згадуєш? – питаю.
–Яке там!
24
Життя кожного з нас перемелює на своїх жорнах, життя трагічне
за своєю сутністю
Та хто може заперечити, що трапляються щасливі винятки, що є
в світі везунчики, щастя яким усміхається на кожному кроці,
і все життя вони ідуть угору, як по сходах, що ведуть прямо
до раю.
Такий Ігор Огуда, Ігорчик.
Одинак у заможних батьків, вродливий, показний. У школі незмінно
перший учень, переможець усіх конкурсів та олімпіад, круглий
відмінник. Уже в середніх класах він грав на кількох інструментах
– гітарі, ударнику, кларнеті й саксафоні. Ще й добре співав.
В останньому класі шаламенна Свєтка Кочет через нього порізала
собі вени, від чого його ореол ще більше засяяв, – ця історія
обростала романтичними і трагічними подробицями. „Оце той, через
кого дівки божеволіють, – говорили про нього. – Красунчик.”
Ігорчик ходив так, ніби землі під собою не чув.
Після школи нас „побрили” у солдати, а Ігорчика прилаштували
у медичний – найпрестижніший вуз в Україні.
–Лікарі будь-якій владі потрібні, – любив повторювати він ще
в школі.
Там у нього закохалася професорська дочка і через п’ять років
Ігорчик потрапив в аспірантуру. Ще через п’ять років захистив
дисертацію і закріпився на кафедрі.
Щасливе сімейне життя, для якого молода пара мала усі можливості,
щоправда, не склалося, бо Ігорчик виявився „маленьким деспотом,
тихим тираном”, який хотів, щоб усе крутилося тільки навколо
нього і всі задовольняли тільки його примхи. Окрім того, він
почав призвичаюватися до спиртного.
Ігорчик звик волочитися за чужими спідницями, маючи певність,
що перед ним ніхто не встоїть. Його донжуанський список ріс,
як на дріжджах, не по днях, а по годинах. Він поставив собі
за мету побити тут усі мислимі й немислимі рекорди.
На екзаменах зі студенткою, що впадає йому в око, довго не воловодиться,
ошелешує прямою пропозицією:
–Станьте, будь ласочка, моєю коханкою.
Коли та зашаріється, тут же шепне на вушко:
–Я дуже ніжний, слово честі.
Коли ще більше зайдеться рум’янцем, поспитає кокетливо:
–Ну то як, даєте свою заліковочку?
Одна не дала. Виник невеликий скандал. Але ректорат діло зам’яв.
Тесть – права рука ректора.
Я не ясновидящий, але мені здається, що майбутнє Ігорчика бачу,
як на екрані: докторська, професорське звання і тестеве місце.
Якщо тільки, звісно, не зупинить його який-небудь СНІД чи сифіліс.
Втім, і сьогодні він уже несе свій хрест. Якось за чаркою він
довірчо зізнався мені:
–Знаєш, я уже нічого не відчуваю, жодних емоцій, все відбувається
абсолютно механічно, а спинитися не можу.
А ще цікаво, яких метаморфоз зазнає Ігорчикове обличчя.
Краса, звісно, не вічна.
Але у кожного віку вона своя – краса людська.
Коли душа відбита на обличчі, людина вродлива і в шістдесят
і у вісімдесят.
У Ігорчика риси лиця ніби розлізаються, пещені щоки розпливаються,
появляється одутлуватість, а очі стають масними, як у кота.
Вуса уже не додають йому ні мужності, ні шарму, а здаються надто
театральними, навіть зайвими і неприродними.
Гостра на язик лаборанточка Йолана Сухорученко каже пошепки:
–Як у підара.
25
Баба Марія втратила єдиного сина і залишилася зовсім одна. Доживає
віку в старенькій хаті, ходити майже не може, ледь-ледь дибуляє
за допомогою костура, тому більшість часу просиджує на кухні,
читає Біблію, молиться... Біля неї на лавці сидить маленький
білий песик, що колись ходив із сином на полювання. Він став
ніби тінню бідної жінки.
Інколи я провідую їх і перш ніж зайти, стукаю у вікно. Сьогодні
підійшов до хати і чую тонке надривне скімлення. Зазирнув у
вікно і од картини, яку побачив, затерп. Баба Маруся надривно
плаче і великі, як горошини сльози, течуть по її лиці. Такі
ж сльози течуть по собачій мордочці і мудрий відданий песик
так само надривно завиває.
Стояв і не міг зрушити з місця, вимовити слова, а вони удвох
– баба і песик – ще довго заливалися слізьми. Пес ніби забирав
на себе частину того непосильного материнського болю, і тим,
може, рятував її од смерти, не дав бідному серцю дочасно розірватися.
26
ГЛИТАЙ, АБО Ж ПАВУК
Наткнувся у лісі на стару коряву колоду і вона так припала мені
до душі, що захотілося зробити з неї стіл у нашому саду. Кинувся
у село на пошуки коня. Люди направили до Івана Павука, що має
власні коні. Й хоча прізвище насторожувало, подався до того
чоловіка. Він саме був удома і вже за хвилину я пройнявся до
нього симпатією: привітний, доброзичливий, словоохочий, радо
погодився допомогти мені. Тоді вперше здивувався: така чудова
людина і таке нищівне прізвище.
За якоїсь півгодини ми привезли колоду. Усю дорогу дядько Іван
піджартовував, був веселий, іронічний і ще більше сподобався
мені. „Яка несправедливість, – продовжував внутрішньо обурюватись
я, – така відкрита і весела людина – й Павук.
Коли скинули колоду, я запросив його на обід, і він охоче зайшов
у хату. При добрій перекусці він самотужки впорався з пляшкою
горілки і став ще більш життєрадісним і словоохочим. Розповів
про своє непросте життя, сім’ю, дітей і онуків, переповів кілька
старих анекдотів, а під кінець навіть заспівав. Зрозуміло, що
такий веселий дядько ще більше прихилив мене до себе. І все-таки
сумніви не полишали: чому він Павук? Прізвище рідко не відповідає
людській сутності. Дрібниця, як правило, мізерний, Козел – упертий,
Бабій – спокусник, Хитрук – лукавий і підступний, Вовк – похмурий
і хижий і т.д. Є винятки, але вони тільки підтверджують правило.
Доходить до розрахунку. Запитую, скільки треба заплатити, маючи
потаємну надію, що такий чудовий чоловік не візьме нічого, бо
добре випив та попоїв, а якщо візьме, то щось чисто символічне.
Уже не раз сельчани робили мені якісь послуги, і завжди обходилося
без грошей, як, власне, і з мого боку.
Але дядько морщить лоба, довго посопує і нарешті випалює:
– З вас –шістдесят гривень.
У мене очі лізуть на лоба.
–Скільки?! – перепитую.
–Чого Ви так здивувалися? – Сміється добродушний дядько, – Я
сказав 60 гривень, а не 60 євро.
„Ох ти ж і павук!” – ледь не вихопилося у мене.
28
Денис Свищ, на прізвисько Ураган, служив у так званих беріївських
військах, охороняв концтабори. Війська елітні, а отже забезпечення
і все інше „по вищому розряду”. Почувався майже щасливим, вважав,
що йому неабияк поталанило в житті, мріяв про добру кар’єру.
Але одного разу побачив серед арештантів рідного брата Тараса.
–Як таке могло статися? За що?! – допитувався.
Брат розповів страшну правду – і він прозрів.
Вирішили разом тікати, розробили добрий план.
Це видається неймовірним, але їм пощастило – вони добралися
на Україну.
Воювали в УПА. Брат загинув разом з Климом Савуром на Рівненщині.
А Ураган переховувався до незалежності. Дожив до наших днів.
29
Війна ні для кого безслідно не минає. Бачимо здебільшого лише
тілесні каліцтва, але духовні недуги, спричинені нею, набагато
жахливіші.
Дід Іван Огуда, з яким у дитинстві я пас корови, під час війни
пережив німецький і більшовицький полон і дивом уник розстрілу.
Ті митарства, що їх зазнав в очікуванні смерти, залишили в його
свідомості руйнівний слід. Багато років опісля він зривався
серед ночі, підносив руки до неба і кричав страшним голосом:
–Здаюся! Здаюся!!! Не стріляйте!!!
Усі, хто був у хаті, прокидалися в холодному поту й німіли від
жаху.
Тільки через кілька десятків років він зцілився, здійснивши
прощу в Зарваницю.
30
Темніло, і в місті загорялися вогні. То було чуже місто і вогні
здавалися холодними. Уже більше години я голосував на трасі,
щоб вибратися звідси, але жодна з проїжджаючих машин не тільки
не зупинилася, а й навіть не пригальмувала, і я з сумом зрозумів,
що мені доведеться шукати житло і ночувати тут, чого страшенно
не хотілося. Та вже коли рушив у напрямку міста, з-за рогу несподівано
вигулькнув білий „Опель”, я інстинктивно махнув рукою – і, о
диво! – він зупинився.
Через хвилину я уже мчав додому, і ми знайомилися з водієм.
А ще через кілька хвилин ми розмовляли як давні приятелі.
Цей сорокарічний, приємної зовнішності чоловік виявився таким
привітним. Відчувалося, що він давно у дорозі і йому хочеться
вилити душу.
–Я завжди добре заробляв, – розповідав він. – Працював в Одесі,
за сезон привозив додому кілька тисяч доларів. Побудував двоповерхову
хату, купив машини, ми жили в повному достатку. Але набирали
на роботу в Італію, обіцяли ще більші заробітки – і я спокусився
– поїхав. Справді, робота була добре оплачувана і я щомісяця
посилав додому чималу суму. Двічі на рік приїжджав додому.
Все було начебто добре, тільки жінка скаржилася, що їй скучно.
Я влаштував її на роботу (у неї спеціальність бухгалтера) в
лікарню, заплативши за місце триста євро. Відтоді й не стало
для мене життя, почалася моя мука.
–Стала запивати? – обережно поцікавився я.
–Якби запивати! Від цього ще можна вилікувати. Почала гуляти.
Голос у нього був тихий і кволий. Відчувалося, що важкий душевний
тягар його просто розчавлює. Такий сильний, вродливий чоловік,
з мужнім профілем римського вояка – і такі страждання. Це якось
не в’язалося.
–Я все робив, щоб вона була щаслива. Привозив дорогі подарунки.
У неї вже не було пальців на руках, щоб надівати нові обручки.
–У вас є діти? – запитав я.
–Одинадцятирічний син... Є все, а життя нема, і на душі пекло.
Я перевів розмову на його роботу, умови життя в Італії й таке
інше, а сам думав, що цей сильний і показний чоловік легко міг
би знайти собі жінку, яка б не те що любила, а боготворила його,
він також міг мати скільки завгодно побічних любовних зв’язків,
а от, виявляється, не може і не хоче.
Є сила дужча од нього.
І це тільки так здається збоку, що всім красивим і сильним можна
знайти втіху і спокій у краденій любові на стороні, а насправді
чиста і світла душа прагне одного – любові справжньої, однієї
на все життя, вічної і незаплямленої.
Не багато я зустрічав таких людей на своєму шляху, але зустрічав.
І вони мені світять, як вогні рідного міста.
31
От іще жіночий тип.
Уже переквітла, але все ще красуня. Ніби в осінній озолочі.
Тонкий, неземним скульптором різьблений профіль і щось немислимо
легке (відлітне), звинне, сильне у всій фігурі, неймовірно притягальне.
А ще якийсь особливо витончений шарм, очі повні нетутешніх видінь,
магічний, з прижмурцем, погляд.
Перше враження – жінка з райських околів.
Така – для всіх віків і епох.
Героїня любовних романів.
І письменниця, і розумниця, блискучий науковець, з гучним скандальним
успіхом, з високими титулами.
А зазирнеш глибше – одсахнешся.
Творіння далеко не Боже, створене на погубу і падіння.
Медоточиві уста приховують отруйне жало.
Легкодоступна для багатьох. Відьмочка і повія ще та. Не один,
мабуть, зашкопертався за ту красу і звабу. І багатьох вона погубила.
Звикла до жертвоприношень, до легких перемог, що досягаються
єдиним поглядом, жестом чи словом.
Коло неї завжди вертяться чоловіки – красиві й не дуже, вчені
й митці, досвідчені й незаймані, але мудрі стають дурними, а
дурні – кацапіють.
Не облагороджує сяйвом душі, як чиста жінка, а тягне у прірву
оманливих тілесних утіх.
32
МІЙ ГРІХ
Коли не зайду на місцеве кладовище, завжди зустріну там Марту
Плаксюту. Три роки тому похоронила вона сина і відтоді щодня
виплакує його на цвинтарі, незважаючи чи дощ, чи сніг, чи шарга.
Сяде на лавочці біля могили і кілька годин голосно плаче. Посивіла,
змарніла, зчорніла і висохла біля тої могили, хоч їй тільки
сорок. Все частіше її непритомну приводять додому чи то на фірі,
чи на старенькому, ще колгоспному „бобику”, – з крайніх вікон
села видно кладовище.
Зупиняюся біля неї, бо не можу пройти мовчки, не можу не сказати
кілька спочутливих слів. Жінка просто умліває – сльози течуть
струмком і все тіло тремтить, як у лихоманці.
–А Юрко мені недавно снився, – кажу.
–О, Боже! – вихоплюється в неї. – Як добре! Він багатьом сниться.
І через кожного якесь прохання передає мені. То стрічечку просить
принести, то писанку, то квіти. Я все виконую, що він просить..
Могила справді обкладена рідними речами – крашанками, свічками,
вербовими гілками, гронами калини і пишними букетами квітів.
–А як він тобі снився? Що казав? – її очі горять від нетерпіння.
– Щось просив?
Юрко справді снився мені, але дуже давно і нейтрально. Він дружив
з моїм сином й іноді бував у нас. Отож і наснилося, що гурт
хлопців, і Юрко серед них, байдикував на нашому подвір’ї. Але
мені хочеться її якось втішити, заспокоїти і я починаю вигадувати.
–Він приснився мені на небі, – кажу. – Ніби сидить у райському
саду, такий щасливий і веселий... Так добре йому там, так легко.
Навколо ангели і серафими літають, музика тиха лунає, і всі
почуваються неймовірно одухотвореними. Там багато таких, як
Юрко, і їх обличчя осяяні блаженством. Це важко передати словами,
бо потойбічний світ не такий, як наш, але радість відчувається.
„Тут рай, – сказав Юрко, – і мені дуже добре. Тут нема ні болю,
ні страждань і я нізащо не повернувся б знову на землю. Одне
мучить мене і приносить біль – те, що мама так побивається за
мною. Передайте їй, що цього не треба робити, бо я вже повністю
щасливий, я відмучився. Кожна мамина сльозинка падає мені на
серце, як розпечене олово. Нічого мені більше не треба, тільки
б вона не побивалася так, бо там, де я нині живу, справжній
рай... Якщо вона не страждатиме так і не ходитиме щодня на цвинтар,
то мені більше нічого не треба для повного щастя.
–О, Боже! – вихопилося у Марти.
–Тобі не можна так побиватися, – кажу. – У тебе є для кого жити,
є діти і внуки...
–А Юрчика нема.
–Він є і чекає тебе на небі. Не муч його і себе даремно.
–Я постараюся, якщо він просить. Тільки чому він мені цього
не сказав, чому через інших все переказує?
–Я цього не знаю. Але зроби те, що я сказав, для нього. Повір
мені, я цілком щирий.
–Я вірю. З горем не жартують.
Далі
До змісту Петро СОРОКА
ДЕННИКИ
Просвіта
