Просвіта Дзвін Севастополя Союз українок ТРЦ Бриз
На першу Галерея Вільна трибуна УКІЦ УГКЦ
Відгуки Бібліотека Пласт Смішного! Лінки

Олена ТЕЛІГА
ЛИСТИ, СПОГАДИ

Улас Самчук
ПОБАЧИМОСЬ У КИЄВІ
(З "Записок неполітика")


"Перейдемо убрід - бурхливі води".
Олена Теліга, "Поворот". 19361.

12 липня 1941 р. Повернувся тільки що з міста. Субота. Північ. Всі вже сплять. Постіль для мене приготована в їдальні на гавчі. Не лягаю одразу, а передумую враження дня. Не вірю, що я своєю власною особою переживаю ці дні. У каварні "Бізанц", де збираються наші люди, шум, гамір, суперечки, підіймають чарки, вітаються. Всі хочуть іти на схід, і нікого, здається, не пускають.
Але це нас не зражує. Кожний має свій плян, а багато з них дуже "певний", бо мають когось там і десь там, і перебратись за невеличку річку Сян не творить їм ніяких труднощів. Але все-таки більшість з них на місці. Я не маю нікого, не маю ніякої "сильної руки". Одначе я "хочу" також перебратись на другий, східній, беріг Сяну.
Зараз я вернувся з каварні "Полтава". Там висиджують знані й відомі львов'яни за кавою, шахами й картами. Багато буває інколи сміху. Я був у великому, цікавому товаристві, там була також Олена Теліга.
Відпроваджую пані Олену додому. Краків, не дивлячись на пізню годину, в русі. Погода ясна, тепла, лагідна. Небо всипане зорями. По дорозі заходимо до ресторану Бізанца на вечерю. Замовляємо краяну ковбасу, яєшню і до всього кілька чарок.
Скоро твориться настрій, повно людей, ми без перерви говоримо, вибухи сміху здоблять наші слова. І тут ми рішаємо йти на схід, додому, до Києва. І то не чекаючи дозволу. Просто вбрід через Сян.
Плян нам цей був не чужий давно. Ми добре знали, що дозволу нам не дадуть, лишатись тут, у Кракові, ми не мали далі сили. Олена оповідає, як то вона востаннє покинула Київ. Це було вісімнадцять років перед цим2. Була тоді ще підлітком і приїхала до Чехії, до Подєбрад, де її батько був ректором Української Господарської Академії.
Не можна передати слів і настрою таких ось, дивних, хвилин, коли здається, що ми вертаємось назад.
Весь український Краків під знаком вимандру "туди". Старанно поділились на групи. Бандерівці і мельниківці. Страшні перегони - хто буде перший на місці. Бандерівці скрізь торують. Ольжич вірить в перемогу "довгого бігу", але у нього сумний, заклопотаний вигляд. Я ж не можу дарувати "їм" розколу. Маю жаль до тих і других. Майже в них не вірю. Раз вони могли розбитись у такий незвичайний час, не можна вірити у їх політичний глузд. А без того ніяка справа неможлива. Веду завзяті дискусії з Сеником, Сціборським, зі своїм прекрасним господарем, паном Б. Невже немає ніяких, таки направду ніяких доріг до згоди? Бійтеся, люди, Бога! Б'є дванадцята година!
13 липня. Соняшний, сіруватий ранок. Краківські вулиці роблять багато куряви. Рано йду "на Зелену". Там вже повно народу, приїхали генерали й полковники з Варшави. Всім ніколи. Ольжич сильно занятий, але маю з ним умовлене побачення. О десятій зустрічаємось у бароковому са-льончику. Він має втомлений вигляд. Спитав, чи "їдемо". Так. Олена також? Також. Чи з нами їде д-р Є.?3 Ще не відомо. Хай їде з вами. У Ярославі маємо зголоситись на певну адресу, і там допоможуть нам перейти через Сян. До побачення. Стискаємо руки і маємо розійтись.
При лівій стіні сальончика стоїть велике, майже під стелю, дзеркало в золочених рамах. І в мент, коли ми прощаємось, дзеркало зненацька починає відділятися від стіни, я бачу, як воно нахиляється, на мент не вірю, чи не обман це зору, і поки встигаю зорієнтуватися, дзеркало падає і з сильним бренькотом розсипається на шматки. З сусідньої кімнати відчиняються двері, з-за них виглядає Сціборський, дивиться на розсипане дзеркало, хитає мовчки головою, а потім каже:
- Буде погано!
Потім двері знову зачиняються. Ольжич посміхається й каже:
- Забобон.
Я йду до пані Олени на Славойому, але про дзеркало мовчу. Говоримо про вимарш. Олена має турботи. Потребує міцні для дороги черевики. Вона не погоджується на Є. і не може втримати реготу, як тільки згадає:
- Але дивіться! Як спізнитесь - чекати вас не буду. - Ці слова особливо їй звучать, і вона регоче до сліз.
До самого вечора йдуть приготування. Завтра о годині 4.30 швидким потягом до Ярослава.
Черевики здобуто. Я пакую наплечник. Одягаю чоботи, спортову куртку і солом'яний капелюх. Увечорі переношусь до Теліг, щоб раненько одразу на двірець. Пан Михайло помагає Олені збиратись. Він купив нову торбину і вкладає що може влізти. Легенькі сукні, дещо білизни, целюльозний дощовик, парасольку. Постійно бурчить:
- І де вона то діла? Але нічого не згуби! - Олена сидить на табуретці, руки на колінах, киває головою - посміхається. Вона знає, що все буде знайдене і вложене. Не забуде нічого.
Я йду до маленької кімнати побіч їдальні і лягаю, щоб "відпочити". Ще довго чую крізь двері:
- І де вона ото подіне...
Я думаю. Лежу в темноті горілиць. Боже, які думи! Невже це ми вертаємось? І вернемось? Невже будемо дома? Думи все вертаються до того місця, звідки вийшли. Думаю про все, що було. Написав ще листи до Праги дружині. Записав записник. Поговорив з ким міг. Все ще закликаю "до об'єднання", хоча знаю - мене ніхто не чує і ніколи не почує.
Голоси Михайла та Олени затихли десь у третій кімнаті. Стало тихо, тільки десь цокає будильник. А мої думи вирують без кінця, без початку, без краю. Години швидко біжать, і ось чую - вже дзвонить будильник. Це три ранку. Вставати. Я лежав невкритий, спускаю ноги і натягаю чоботи.
Це вже понеділок, 14 липня. Не треба нікого будити. Здається, і вони так само, як і я, "спали". Ми вже на ногах, Михайло готує чай, пакуємо готові канапки на дорогу. Ще рано снідати, у вікні ще сіро, в кімнаті світиться. Олена радісно вітається зі мною. Вона нічого не каже словом, але дуже багато говорять її очі, уста, чоло. Вона зовсім свіжа і розчервоніла. Помітне піднесення. Вона одягнута у легку смугнасту блюзку, спортову сіру сукню, нові черевики з короткими шкарпетками і солом'яний капелюшок "на всякий випадок", бо брати його на голову вона не збирається. Має легкий плащик - і це все. Нести має тільки легку, ручну, червону торбину.
Я маю жовтого наплечника і фотоапарат.
Доктор Є. не з'явився, і взагалі нічого про нього не знаємо. Олена цілком вдоволена, а я також. Ми маємо багато говорити. Ми у вирі фантазій, настрою і плянувань. Грубуватий скептик Є. був би нам тільки на заваді. Вертатися в такий час "додому", це хвиля, що зобов'язує.
Пів на четверту вирушаємо. Михайло пропонує вшанувати старий козацький звичай сідання. Сідаємо навантажені. Навантажений, власне, я, бо все майно Олени має в своєму посіданні Михайло. А пізніше це маю перебрати я. Сидимо і посміхаємось. Всі ми по-своєму захоплені. Пан Михайло дещо непокоїться, що пускає в таку дивну дорогу свою кохану дружину, але він вдоволений, що ми йдемо вдвох. Олена майже сяюча. Вона вже рветься йти...
Йдемо. Помічаємо кожний рух. Олена востаннє замикає свої двері, повільно ступає по довгих, подібних на лябіринт, сходах. Внизу дивиться ще раз на вікна на першому поверсі. На вулиці зовсім порожньо і тихо. Переходимо на "плянти". Свіжий, дуже виразний, літній ранок. Небо чисте й обіцяє бути ще довго таким. Візників ніде немає. Ми троє легко і радісно ступаємо в напрямку головного двірця королівського міста Кракова. Двадцять хвилин ходи, і ми на місці.
Розуміється, пан Михайло знаходить нам місце в переділі другої кляси. Потяг ще зовсім порожній, людей майже не видно. Займаємо найкращі місця. Олена, не дивлячись на недоспану ніч, свіжа і ясна. Я маю також зовсім бадьорий вигляд.
- Цікаво, чи появиться Є.? - каже Олена. І одразу передражнює, як то він обіцяв її "не чекати". Всі сміємося. Михайло сидить ще з нами.
- Ви вже її припильнуйте. Ви ж знаєте її. Все згубить.
- Припильную, пане Михайле! - Олена радісно дивиться на Михайла і ніби поблажливо кпить з нього.
- А ти пиши! Скрізь пиши. Де тільки можеш. Передавай людьми, як не буде пошти,- наказує Михайло.
Час швидко проходить. Появляються люди. До нашого переділу входить військовий - "Гайль Гітлер!" - і сідає. Це нас не дуже вдовольняє, але дідько з ним. На пероні вже рух. Михайло дивиться на годинник. Стрілка доходить до... Ах!
- Ну, Оленочко! Будьмо! - каже Михайло.- Побачимось... у Києві! - його уста помітно затремтіли. Я стояв і дивився на них. Мені було весело, я думав веселе, я мав безліч надій. З Михайлом за козацьким звичаєм поцілувались тричі і потиснули міцно руки.
- Побачимось в Києві!
- Побачимось в Києві!
Потяг рушив, Олена і я з вікна вітаємо Михайла, що поволі віддалявся від нас. Вітаємо його, поки була можливість, але ось потяг поволі загнув дугу, і Михайло зістався.
Ми подаємо одне одному руки, міцно потискаємо їх і поглядом без слів кажемо:
- Отже, додому! - Входимо до переділу і займаємо наші місця біля вікна. Потяг проходить через Вислу. Прощай Краків! Не хотілося б більше вертатись до тебе так, як ми є,- вигнанцями.
Який це ранок! Скільки барв! Як соковито блищить роса. Долинами тонкими верствами стелиться білий туман. Яскраве, червоне сонце одразу залило сяйвом наш переділ. Я вказую на сонце і кажу:
- Може, це воно для нас так сходить?
- Так,- каже Олена, дивиться і не надивиться на прекрасний схід, де горить це вічне світло. Ясні сірувато-пивні очі її сміються. Гарний, трохи задертий носик насторожений. Чудове з бронзовим відливом волосся переливне горить під сонцем.
- От так хочу вас схопити на плівку фільму,- кажу. Наставляю апарат і роблю кілька світлин. Олена осяяно посміхається.
Далі зав'язується і з кожною годиною все більше розгоряється завзятюща розмова... Перш за все - товариші по перу. Згадуємо всіх. По черзі. Олена регочеться з Є., наслідує його бубняву мову. Пригадує свою Варшаву. Маланюк, Липа, Крижанівський, Лівицька-Холодна, Штуль. Переходимо на інтелігенцію взагалі. Міркуємо, що робити. Згадуємо по черзі минуле і своїх рідних. Я з захопленням оповідаю про свою дружину, своїх знайомих з Праги, а особливо своїх батьків, яких вже не застану.
А сонце рве та рве і горить, мов смолоскип. Стає душно, і ми звільняємо себе від зайвого одягу. Розстеляються зелені, буйні поля, зелені луки, гаї, ліси жовтої соснини. Потяг зупиняється рідко. Перша від Кракова зупинка - Бохня. Летимо назустріч Тарнову. Це місто повне споминів. Оповідаю Олені, як то я тут військував, як ходив до Августи в селі отуди далі на південь в горах. Соковита, звучна молодість встає в уяві, все те було давно, і ось ми вертаємось і вже не ті. Хто і для чого обвів нас цією довгою обхідною дорогою, щоб звести разом і вести туди назад? А що чекає там? Щастя! Цілком зрозуміло. Війна? Чи не для нас вона сталася? Ні, ми не знаємо, що нас там чекає. Не знаємо! Заносимось в захопленні далеко, і хай нам Бог дарує. Маємо трошки права на захоплення, любимо трагічно і соняшно землю предків, яку від нас забрали. Тепер за неї люті бої ведуться, а ми - її поети - крадькома йдемо до неї, щоб бачити її, чути і сказати про неї слово. Нас там не хочуть бачити. Ні ці, ні ті. Але ми йдемо самі. Нас тягне незбагненна сила, а Бог керує нашими стопами.
О десятій тридцять в Ярославі. Це була одна мить. Невже ми приїхали? Я вже знав Ярослав. Недавно мав тут відчит і маю тут чимало знайомих. Виходимо на місто.
Сонце! Все під знаком сонця. Мої прекрасні, новенькі краківські чоботи не зовсім до цього підходять. Чорні міцні подорожні штани також. Починає дошкуляти непроспана ніч, але нерви тримаються міцно, ноги ступають бадьоро. Олена побіч наструнчена, елегантна і розсміяна. Зараз дещо міцно наснажується сонце, але українські вивіски різних крамниць надолужують невигоду. Ступаємо в напрямку Перемишля. Ще так недавно тут були гори всілякого військового майна. Зараз все те пішло далі на схід. Попадаються машини ВМ і ВЛ, але це вже так належить взагалі до стилю. Біля ринку натрапляємо на дивовижу. На хіднику стоять дві совєтські гармати. Накидаємось на них, як на сенсацію. Це перші предмети "з того боку". Дивимось і не надивимось. Не тому, що вони гарні, а тому, що вони "з того боку".
Добродія, якого нам давали адресу, немає дома. Коли буде? Невідомо. До побачення.
- Я так і знала,- каже Олена. Нічого. Дамо собі раду. Маємо голову й ноги, а Сян ось тут на досяг руки. Побредемо.
Йдемо містечком, годинники вказують, що вже ось обід, питаємо, де, власне, можна виконати цей ритуал. Виявляється, що з обідом тут не особливо... Десь там...- вправо, вліво, просто, якась їдальня, і, може, там щось дістанемо. Карток не маємо, і нащо вони нам, коли ми йдемо в країну хліба, сала, сметани з варениками.
Є. Це ніби ресторація. Порожньо тут, бо ще рано, а також, мабуть, тому, що нічого тут не можна дістати. Обід дістанемо за годину. Що дістанемо? Юшку з рабарбару та котлети з... рабарбару. Дуже гарно. Тим часом п'ємо лімонаду з сахариною і пишемо листи. Я дружині до Праги, Олена - Михайлові до Кракова.

"Дорогий Михайлику!
Щасливо доїхали до Ярослава і чекаємо на обід з ресторані. Наразі почуваємо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Добре. Надіємося, що все буде гаразд, і ти теж не турбуйся. Цілую міцно, міцно.
Твоя Олена.
Пані Олена ще нічого не згубила. У. Сам."
Адреса: Геррн Інж. М. Теліга, Кракау, Гауптштрассе 30, В. 12а.
З другого боку краєвид Ярослава. Схил горбка, розкидані по долині будиночки, і на обрії костел з двома вежами. "Ярослау: Гезамтанзіхт. Ярослав: Загальний вид".

Великі, лапаті, менш зграбні, ніж рука, що їх ставила, літери. Сміємося без перерви. Находимо все нові причини таких вибухів. Спочатку це рабарбар. Далі кельнер з дуже поважною міною. Ще далі лімонада з присмаком вугілля. Після ж - літографія на стіні з страшною жінкою, що має назву "фея". Пізніш переходимо на партії, на доктора Є., на таємничого зв'язкового, якого не застали дома, і невідомо, чи застанемо.
Година минає, і ми дістаємо "зупу" з рабарбару. Просимо шматок хліба. Нема. Просимо соли. Дістаємо сіль, солимо, сьорбаємо і сміємось. Дістаємо "котлети" з картоплею. Рабарбар змішаний з шпінатом чи буряковою гичкою. Смак кислий, запах трави. Поїдаємо і замовляємо ще. Це без карток і без обмеження. Двох порцій вистачає, я плачу дуже багато, і ми дякуємо за гостину.
Робимо ще раз спробу застати дома таємничого зв'язкового. Знов даремно, але маленька надія є. О шостій по обіді, можливо, він буде. Це ще багато часу і, коли зважити нагальність сонця, то воно зовсім не дуже привабливо. Не чуємось ані свіжими, ані виспаними, ані ситими. Йдемо на базар, де можна купити багато всяких речей: гребінці, шнурки до черевик, барвистий папір на квіти, коробочки і... нічого їсти. Дістаємо дещо червоних порічок і пожираємо їх з виразом голодних тигрів. З мене постійно тече піт, і я так само постійно здіймаю то накладаю свого солом'яного капелюха. Олена витримує без капелюха, і її волосся переливається відблиском червоної міді.
Олена купує кілька гумок і кілька непотрібних інших речей, які ми дуже скоро викидаємо. Шукаємо місця, де б нам уникнути соняшної зливи, і йдемо десь на луку, за місто, де можна бодай присісти на траві під вербою та розвантажити наплечник. Так і робимо. Це лука, де я ще не так давно ходив зі знайомими до Сяну, щоб поглянути на "той бік". Сян був обплутаний колючими дротами з хитромудрими лябіринтами. Зараз все те вже не актуальне, і ми з Оленою знаходимо бажану вербу.
Розвантажуємось, лягаємо на свіжій траві, дивимось у синє, вже українське, небо і співаємо:

Дівчинонько люба, де будеш ти спати,
На Вкраїні далекій!
В степу під вербою, аби, серце, з тобою,
На Вкраїні далекій.

Олені цей спів дуже імпонує. Вона компонує далі. Що будеш робити? Що будеш їсти? Замість зелене жито жати, ми будем "вірші писати й когось там воювати". Згадали ще раз рабарбар. А що, коли б ми пішли отак до Сяну і поплили на другий бік? Це ж всього подати рукою. Ні. В тих верболозах сидять десь зелено-сині вартовики. Негаразд було б одразу попастись до їх рук. Це була б велика хиба нашого мандру. Оповідали, що декому це коштувало концентраційного табору, і згадувалось, що навіть когось там розстріляли. Дякую. Ми ще хочемо жити.
В таких випадках час тягнеться. Не витримуємо до шостої, йдемо скорше (все одно не маємо чого робити), застаємо там молодих людей, що обіймають над нами опіку, запроваджують нас до дуже милих людей, і тут, нарешті, починається наше буття.
Перш за все дістаємо решето дуже смачних, соковитих вишень. Друге - нам дають чогось порядного поїсти. Товариство наше - незнайомі, але прекрасні люди. Молодий студент, молода дівчина, батько і мати. Вони вже нас знають з наших книжок, вони вже також знають, куди ми йдемо і чого йдемо. Цієї ночі має бути випробувано, де можна переходити річку. Мусимо бути обережними, і ми хочемо бути обережними. До завтра не можемо переходити, і рекомендується вичекати.
- Полонені! Полонені!
Зриваємось, мов громом вдарені. Біжимо на вулицю. Там вже юрби людей. Перед очима вулицею тягнеться група барви землі. Витріщаємо на них очі. Дивимось на їх одяги, на їх взуття. Не хочемо вірити, що це вояки. Всі вони в різношерстному лахмітті, деякі босі, деякі без прикриття голови.
Большевики. І, надійсно, від двадцятого року, коли я бачив їх востаннє, нічого не змінилось. Ті самі до подробиць, лише це самі жиди, виділені від решти полонених. В душі дивовижні почування. Знаєш, що буде з тими нещасними. Не чуєш до них ворожости, бо сила їх нещастя перевищує все інше. Хотілося б якось їм помогти - і це все.
Група пройшла. Ми з Оленою направляємось пройтись перед заходом сонця. Поволі заходимо в парк і весь час розмовляємо про тих полонених, про наші внутрішні політичні справи, які бачимо ненадійними очима. Олена думає, що, може, ще вдасться щось зробити. Вона оповідає мені про своїх бувших партійних товаришів, які тепер всі "у бандерівцях", оповідає, як вона "перейшла до мельниківців", і причиною цього було те, що бандерівці не люблять інтелігенції, а без інтелігенції немислима ніяка поважна робота. Також великий вплив мав на неї Ольжич. І коли б не він, можливо, вона при тих і залишилася б. Дуже часто згадує ім'я Мітрінги, якого я до цього часу не чув. І взагалі я в тих справах значно менше поінформований, ніж вона. Я також менше цікавлюся доктриною, хоча політика цих обох груп мене глибоко непокоїть. Мені здається, що вони можуть викликати в Україні громадянську війну, а це звело б нанівець всі наші дотеперішні осяги.
Що ж робити? З моїми поглядами Олена так само, як і Сеник, не годиться. Капітулювати не можна. Я знов доводжу, що це не капітуляція, а ухилення. Не можна в такий час ставати на позицію двох козлів. Так. Але ті мусять зрозуміти... Ті нічого не розуміють. У них нема органу зрозуміння.- То що? Передати в руки тих людей кермо? - Краще в руки тих людей, ніж ця шарпанина. Зрештою, німці все одно всіх заберуть. Надто ми нерозважні.
Олена думає і думає. Наша позиція у відношенні до організації своєрідна. Олена більше нарікає: на Ольжича, на провід взагалі. Нічого не підготовано. Бандерівці мають все, "наші" нічого. Але вона хоче бути солідарною до кінця і всі свої сили віддати організації, якою б вона не була. Я ж не нарікаю. Я кажу, що нема потреби сполягати на яку-будь організацію. Треба робити самому. Я кажу, що я не йду боротися за організацію, а за справу нашу взагалі. Нікого не буду в Україні спихати з місця, я хочу зайняти те місце, що буде ще не зайнятим. Не буду вести пропаганди за тими чи іншими. Я в засаді при мельниківцях, але це тільки тому, що я не вмію міняти партій чи зраджувати своїх бувших колег. Взагалі ж, при таких умовах, я волію бути безпартійним. Я проти розбиття! Проти всякого розбиття. Я цього не розумію і ніколи не зрозумію!
Олена мене слухає і не може протирічити, щоб це мене переконало. Ми будемо працювати над піднесенням інтелігенції, за вищий стиль провідної верстви, за позитивний тип життя. На цьому ми погоджуємось обоє. Поки не дозріла сама людина, доти даремні апеляції до її розуму. А таке визрівання не може статись з дня на день. Необхідна праця поколінь. Це покоління пропаще! Воно від одного берега відпливло, до другого не пристало. Воно ні рак, ні риба.
Олена вказує мені на приклад боротьби різних політичних груп в минулому. На боротьбу Леніна, Мусоліні, Гітлера. Перемогли завжди сильніші.
Так. Перемогли сильніші і так само перемагати будуть. Але ті боролись дома, у себе, між собою. Ми боремось у підпіллі, не дома, у чужій хаті. Таку боротьбу завжди використає ворог. Був би він дурний, коли б не використав. Для німців наше розбиття бажане. Наші люди дуже легко йдуть на кожну провокацію. Вони всі відрухові, без тривкого характеру і без поважного думання.
Не доходимо до рішення, бо його немає. Ми все одно не вплинемо на події. Сумніваюся, чи ж може тут взагалі хтось вплинути. Це стихія.
Такі речі я можу казати лише трьом людям: Сеникові, Ольжичеві і Олені. Іншим навіть не відважуюсь таке казати. Все одно не зрозуміють. Я не смію належати до організації. Не маю канонів. Не думаю виробленими шабльонами. Я буду завжди по боці найсильніших в політиці українській і по боці найслабших в житті та побуті. Я уважаю, що краще один поганий провід, ніж кілька добрих. Особливо коли нема вигляду, що вони дійдуть до компромісів, як це має місце у нас.
Ах, це те найнеприємніше. Коли б не воно, було б ясніш. Говоримо про літературу. Згадуємо імена тих, що в Києві. Цікаво, що буде з ними, чи застанемо їх там? Цікаво б зустрітись з людьми, з якими ми стояли на різних позиціях. Згадуємо Тичину, Бажана, Головка, Смолича, Яновського.
Сонце над заходом. Коренасті клени і липи творять мальовничі групи, а між ними кущі відцвілих рож. Доріжкою проходять молоді люди і з зацікавленням дивляться на двох людей у спортовому, що ніяк не подібні на звичайних відвідувачів цього парку.
На заході появляються хмарини. Було б добре, щоб пішов дощ і освіжив дещо повітря.
Вертаємось на мешкання і зустрічаємо ще одну групу полонених. Багато з них просто в білизні. Кажуть, що німці нагло застали їх в укріпленнях і не дали їм часу одягнутися. На мешканні нас чекає вечеря, довгі розмови і, нарешті, так дуже й дуже потрібний нам сон.

15 липня. Повно сонця. Встаємо о восьмій. Снідаємо вже нормально. Довідуємося, що все ще нема можливости переходу через Сян. Виходимо на город і безліч разів фотографуємося разом з нашими господарями. Нам хочеться йти далі. Чекаємо, поки не сповістять, що це можливо. Обідаємо добре, весело, сито. Взагалі наш настрій, не дивлячись на все, піднісся. Чуємо себе вже одною ногою у себе. Ще тільки цей символ Сян. Не будемо дуже вагатися, і як не зможе нічого організація, зможемо самі. Підемо до людей, що знають місцевість, і доб'ємось свого.
По обіді нас повідомлено, що переходити Сян біля Ярослава неможливо. Збільшено сторожу, а до всього тут глибока річка. Десь там у горах випав дощ, і вода ще більше піднялася. Радять нам їхати до села Сосниці, там є знайомий священик, що нам поможе.
Їдемо до Сосниці. Потяг йде в тому напрямку біля першої по обіді. Не чекаємо ані хвилини, лишаємо наших милих гостителів і маршуємо. Я зі своїм наплечником, Олена з торбиною. Сідаємо на потяг, їдемо прекрасними полями. Пшениця вже вкривається тією бронзовістю, що заповідає жнива. Спека триває, і можна чекати зливи. Особовий скромний потяжок старанно пробирається поміж пшеницями в напрямку Перемишля і там кінчається. Далі потяги не йдуть.
Година часу, і ми в Сосниці. До села три кілометри, йдемо вузькою стежкою, потім польовою глибокою дорогою попід вербами. Справа й зліва пшениці. Ще раз "в степу під вербою", і на цей раз беру Олену на знимку. Велике бажання затямити і затримати в пам'яті кожний мент, кожний порух думки. Всі живі і мертві істоти й предмети хвилюють уяву. Насторожено і піднесено буяє уява, чується зв'язок між минулим і майбутнім. Ці, власне, менти пройдуть через віки, бо якраз вони зумовлюють те, що є в ці виняткові дні.
У Сосниці халепа. Потрапляємо в руки прикордонної сторожі. На щастя, ми спокійні. Ми йдемо ось до священика. Це наші знайомі. Самі ми ось з Кракова. Прошу. Наші документи в порядку.
Граничарі (а це було біля їх мешкання) виявляють скепсис. Хто, власне, зна. Очі старанно шукають у наших документах чогось, що б помогло не нам, а їм, але дарма. Все в порядку. - Яволь! Біте шен! - Дають нам документи,- і ми незалежно ступаємо до священичого дому.
Нас приймають гостинно. Деякі з наших книжок побували вже тут перед нами, і тому нам тепер легше знайомитись. Старший, поважний, о. декан Р., його шановна паніматка, по-тутешньому - превелебна, їх весела, гарна дочка - панна і ще, і ще не знані нам люди. Що ми собі бажаємо? Перш за все, кислого молока. Ця наша скромність зворушує паніматку, і кисле молоко - справжнє, холодне, зі сметаною - появляється в необмеженій кількості. Молоко робить з нас справжніх ентузіястів. При цьому ведеться розмова. Тема - мельниківці-бандерівці. Вічна, постійна і незмінна тема. Всі її переживають трагічно. О. декан не радить нам нести того розбрату бодай туди, де його ще немає. Ми, розуміється, з ним погоджуємось.
"Фара" творить закуток на землі, що дає затишок, тепло, добробут. Перед обвитим у плющ ґанком - квітник. Квіти горять соковитими барвами. Сидимо на лавці, на плетених стільцях, дихаємо свіжістю, чистотою. Вечір спадає урочистою симфонією. Ластівки літають дуже низько, і дехто зауважує, що буде дощ.
Вечеряємо великим галасливим товариством. Сміх Олени звучить без перерви. Гасова лямпа горить перед столом. Теплий вечір дихає на нас з відчинених на балькон дверей.
Нарешті відпочинок. Олену схопили під руки панночки і запроторили її у хащавини будинку. Мені зробили постіль у їдальні. З заходу насунула густа, чорна хмара, подуло вітром, загриміло. Незабаром полив шпаркий дощ. По деревах, по квітах до самого ранку гарцювали химерні переливи дощу та блискавок. Але я вже втратив можливість чути і бачити. Сон - густий та твердий - забрав мене під свою владу, а я і не думав йому перечити.

16 липня. Дуже раненько на фарі розпочався рух. Входять, виходять, хляпають двері. Не хочеться вставати, але час біжить, колесо історії крутиться, треба бігти за ним. Встаю. Миюсь у квітнику. Дощ допоміг мені водою. Миюся грунтовно, як це роблять в природі, і витираюсь міцно волохатим рушником. На ґанку зустрічаю усміхнену Олену. - Чудово! А скільки ми насміялись! Боже!
На веранду виходить кава, сметанка, печиво. Появляються люди. Вітаємось. О. декан представляє молодого пана, що ось тільки що прибув з того боку. Він прибув також нелегально і приніс багато нового.
Оповідає, як прийшли німці, як їх скрізь радісно зустрічали. Оповідає, як тікали большевики. Перед тим провели вони великі арешти. По всіх тюрмах знайдено гори трупів. У львівській в'язниці відкрито дві з половиною тисячі трупів.
- А де вуйко Ромко? - питають. - Загинув. - А чи живе такий-то? - питання сиплються, а відповіді переважно: нема, загинув, вивезли.
Але зараз населення радіє. Час терору минув. По селах бурхливі маніфестації, промови, вітальні брами для німецького війська. При владі скрізь бандерівці.
Це нас, а особливо Олену, насторожує. Вони ж пускають тільки "своїх". Я з посмішкою дивлюся на неї. У моїй голові вертяться думки: невже ми дожили до такого, що ми з цією жінкою не могли вернутися додому не тільки через чужих, але і через своїх? Уголос кажу: "Нічого. Я вже роблю пляни. Будемо звертатися тільки до інтелігенції та духівництва". У цей час в мені виникло остаточне рішення: не буду належати до українських політичних груп так довго, поки між ними будуть якраз такі відносини.
О. декан робить підготовку нашого переходу. Хмари розійшлися, знов виглянуло сонце. Я прошу всіх на ґанок і роблю знимки. Хочеться затримати все це в пам'яті. Пишемо останні листи з цього боку. Олена пам'ятає за свого Михайлика.

16.VІІ.4
"Мій дорогий Михайличку!
Пишу тобі за годину до переходу. Сиджу у надзвичайно симпатичного панства, родини п. о. С. Рудавського в Сосниці, звідки переходимо. Тут ми були кілька годин і ніч, як у себе дома. Якби ти мав колись переходити - зайди обов'язково сюди. Ніде так не було мило і затишно. Надіємося, що перейдемо річку щасливо, здається, тут нічого не чекає злого.
При першій оказії передай мені куферок і поклади туди і сірий капелюх. А головне - збирайся й сам!.."
На другому боці листівки адреса панотця. Панотець до цього пізніше дописав: "Пишу тих пару слів, бо хочу Вас повідомити, що Ваша Пані щасливо перейшла сьогодні о 13.00 год. Рудавський".

У нас постає проблема. Зі всього видно, що у нас не вистачає грошей. З великою непевністю звертаюсь до добрячого о. декана. Він дуже охоче нам зичить тридцять золотих (яких ми так і не мали можливости повернути). Ділимось ними з Оленою. Їмо обід. Зараз по обіді приходить селянка з малою дівчинкою і забирає наші речі в рядно. Прощаємось. Всі нас проводять до воріт. Селянка з малою дівчинкою і великим клунком на плечах йде до річки "прати білизну". Нас проводить панна Рудавська. Йдемо утрійку весело, гамірно. Садом, лугом, біля поля з пшеницею, біля розквітлих маків. Над річкою гаї, все зелена стежка гущавиною. Все нижче і нижче сходимо, повертаємось, робимо закрути і… Сян! Є! Жінка з нашими речами стоїть над річкою і киває нам переходити. Діємо скоро і поважно. Небезпека велика. Хтозна, що хоронять в собі ті кущі, хоча сказали, що сторожа пішла на обід. Швидко прощаємось з милою панною, Олена цілується з нею. Біжимо до жінки, миттю роздягаємось. У нас все приготоване. Ми схвильовані, і видається, що робимо все не так.
Роздягнені, як до купання, входимо у воду. Я несу всі наші речі, Олена має тільки мої чоботи. Річка тут розлилася і неглибока. Я йду наперед і тримаю Олену за руку. Вода дещо вище колін. Ступаємо трохи поспіхом по гладеньких каміннях. Вода тече швидко. За нами на березі стоїть жінка, за кущами панночка. Вони нам кивають, що все гаразд.
Це все триває пару хвилин. Схвильовані виходимо на другий берег і швидко біжимо далі травою до якогось поламаного плоту і ховаємося в кущах. Тут нас не видно. Кидаємо речі на землю і вітаємось, як є; мов на Великдень. Потім цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху, що нас побачать небажані очі. Ми вже говоримо вголос, хоча притишено. - Вітаю тебе, рідна! - виривається з мене в напрямку сходу, і я потрясаю в небо рукою. Олена в екстазі. Вона зовсім тратиться і говорить в захопленні патетичні слова. Під нашими ногами Україна. За нами довге скитання. Перед нами… невідоме.
Швидко приводимо себе в порядок. За хвилину ми в бойовому настрої виходимо на зарослий густою, високою травою пишний, зелений луг. Сяну вже не видно. Ще не так давно тут проходила мертва гранична смуга двох різних страшних, розвойованих світів. Ступати по цій землі нормальним людям значило - смерть. Звідсіль почалась війна.
Йдемо по можливості далі від Сяну. Добрий, бадьорий настрій - тепло, свіжо і легко. По пояс трава. Навкруги ні живої душі. Натрапляємо на низенький, загострений, майже невидний з трави стовп. На ньому вичерчено серп, молот і напис: СССР.

("Сучасник" - квартальник громадсько-політичної і культурної проблематики. Ульм. ч. 1, січень-березень, 1948).
Олена Теліга. Збірник / Ред. і примітки О. Ждановича.- Детройт; Нью-Йорк; Париж: Видання Українського Золотого Хреста в ЗСА, 1977; перевидання: К., Вид-во ім. О. Теліги, 1992. - С. 344 - 358.

До змісту Олена ТЕЛІГА ЛИСТИ, СПОГАДИ

Ідея та наповнення - Микола ВЛАДЗІМІРСЬКИЙ