Головнокомандувач
Військово-Морських Сил
Збройних Сил України,
адмірал

Михайло Броніславович Єжель народився 19 жовтня 1952 року у багатодітній селянській родині в селі Слобода-Ялтушківська Барського району Вінницької області. Українець. Він був найменшою дитиною у сім’ї, ріс без батька. З малих літ, як єдиному чоловіку в сім’ї, йому довелося пізнати всі труднощі селянського життя. З дитинства виділявся своїм розвитком, був високим, фізично сильним. Завдяки своїм фізичним даним був направлений у Київську республіканську спеціалізовану середню школу-інтернат спортивного профілю, яку закінчив в 1970 році і де став майстром спорту з баскетболу.
Того ж року поступив до Чорноморського вищого Військово-Морського училища імені П.С. Нахімова в Севастополі, яке успішно закінчив у 1975 році за фахом „радіотехнічні засоби і системи управління протичовновими засобами”. В училищі виконав норми майстра спорту СРСР з морського багатоборства.
Офіцерську службу розпочав на Тихоокеанському флоті з посади командира батареї ракетно-артилерійської бойової частини ескадреного міноносця „Скрытный”, а через рік призначається командиром групи управління сторожового корабля „Грезящий”.
У жовтні 1979 року Михайло Єжель став помічником командира сторожового корабля „Лунь”. З серпня 1980 по серпень 1985 року він почергово командує сторожовими кораблями „Лунь”, СКР-55 і „Сторожевой”.
27 грудня 1982 року, як одного із кращих командирів кораблів Тихоокеанського флоту, його нагороджують орденом „За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР” ІІІ ступеню, а в 1985 році направляють на навчання до Військово-морської академії імені А.А.Гречка. Після закінчення навчання Михайло Єжель продовжив службу на Тихоокеанському флоті на посаді начальника штабу бригади протичовнових кораблів, а в грудні 1990 року призначається командиром бригади. У жовтні 1991 року капітан 1 рангу Михайло Єжель призначається командиром дивізії протичовнових кораблів.
Пройшовши всі ланки офіцерської служби від лейтенанта – командира ракетної батареї до капітана 1 рангу – командира дивізії, Михайло Єжель став досвідченим офіцером-моряком, набув достатньо великого досвіду походів у Тихому і Індійському океанах. У складі загонів кораблів у вересні 1978 року він побував у портах Аден, у грудні – в Коломбо, а в серпні 1990 року – в порту Сан-Дієго (Сполучені Штати Америки).
Вихований суворою флотською школою, він понад усе цінував флотські традиції, корабельну службу і корабельних офіцерів.
Рішення служити рідному народу Михайло Єжель прийняв наприкінці 1992 року, про що подав відповідний рапорт. Наказом Міністра оборони Російської Федерації 6 лютого 1993 року Єжеля М.Б. виключили зі списків особового складу Збройних Сил Росії і відрядили у розпорядження Міністра оборони України.
Проводжали Михайла Броніславовича з Владивостоку тепло і з розумінням, бажали успіхів у подальшій службі на Батьківщині. Там, на Тихоокеанському флоті, в нього залишився син Олексій, офіцер Тихоокеанського флоту РФ, та дочка Маріана.
30 березня 1993 року Михайло Єжель склав військову присягу на вірність українському народові і 1 квітня наказом Міністра оборони України був зарахований до Збройних Сил України та призначений на посаду заступника начальника Головного управління Військово-Морських сил Головного штабу Збройних Сил України. Перебуваючи на цій посаді, Михайло Єжель протягом чотирьох місяців працював над проблемою розподілу ЧФ і будівництва національного флоту. В серпні 1993 року, після реорганізації структури Головного штабу ЗС України та скорочення управління ВМС, капітан 1 рангу Михайло Єжель призначається начальником управління озброєння і судноремонту Військово-Морських Сил України, а з травня 1994 року – заступником командувача Військово-Морських Сил з озброєння – начальником управління озброєння і судноремонту ВМС.
Коли Михайло Єжель прибув до Севастополя, управління озброєння і судноремонту лише формувалося. Його ще належало створити, визначити функції і напрямки роботи, створити та налагодити систему судноремонту і озброєння. Бракувало офіцерів, не було найнеобхіднішого для роботи. До того ж, аби ще більше погіршити кадрову ситуацію у ВМС, командування ЧФ заборонило проходження служби особовим складом ВМС на кораблях україно-російського Чорноморського флоту. Тоді командування ВМС прийняло рішення готувати кадри для флоту за всіма спеціальностями самостійно. А це за відсутності відповідної бази було не просто.
Формуючи управління, Михайло Єжель одночасно очолив роботу зі створення проекту „Національної програми кораблебудування на період до 2000 року”. Слід зауважити що „Національна програма кораблебудування” була розроблена на 4 роки раніше проекту „Державної програми розвитку озброєння і військової техніки Збройних Сил України”.
15 вересня 1994 року проект був ухвалений Президією Кабінету Міністрів України і переданий в Адміністрацію Президента України. В подальшому, через відсутність коштів, проект остаточно схвалений не був та так і залишився в Адміністрації Президента України.
Налагодивши внутрішню роботу, управління озброєння і судноремонту встановило ділові стосунки з кораблебудівною промисловістю України, з дослідними, проектними та конструкторськими організаціями. Це завдання теж виявилося не з простих, адже всю інформацію приходилося збирати окремо по кожному заводу і організації.
Незважаючи на складність переговорного процесу з розподілу ЧФ, і незалежно від нього, визначалося майбутнє Військово-Морських Сил, ставилися завдання проектним організаціям щодо створення перспективних проектів бойових кораблів. До кінця 1994 року Казенним дослідним проектним центром кораблебудування в м. Миколаєві та Центральним конструкторським бюро „Шхуна” в м. Києві були розроблені проекти багатоцільових кораблів і ракетних кораблів.
Одночасно управління озброєння і судноремонту відпрацьовувало численні документи для урядових делегацій для переговорів з Російською Федерацією по розподілу Чорноморського флоту.
З серпня 1994 року по червень 1996 року Михайло Єжель навчався в Академії Збройних Сил України. Закінчивши Академію з відзнакою, був призначений адмірал-інспектором Військово-Морських Сил Головної інспекції Міністерства оборони України.
Того ж року, до Дня незалежності України, йому присвоєно військове звання „контр-адмірал”.
28 жовтня 1996 року Указом Президента України контр-адмірал Єжель Михайло Броніславович був призначений заступником Міністра оборони – командувачем Військово-Морських Сил України. З того ж дня він став і членом колегії Міністерства оборони України.
21 серпня 2001 року у зв’язку з ліквідацією інституту заступників Міністра оборони і введення посад Головнокомандувачів видів Збройних Сил України, Михайло Єжель призначений Головнокомандувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
5 листопада 1996 року Міністр оборони України Олександр Кузьмук представив нового командувача офіцерам штабу і командному складу Військово-Морських Сил.
Контр-адмірал Михайло Єжель був представницьким. Високий, стрункий, спортивного складу, жвавий і енергійний, він, здавалося, випромінював собою енергію. Дбайливо підігнана форма лише підкреслювала його першість.
Призначення Михайла Броніславовича командувачем не було новиною для штабу ВМС. Йому пророчили цю посаду ще в час, коли він являвся начальником управління озброєння і судноремонту, а під час навчання в Академії його вже серйозно розглядали як реального наступника Володимира Безкоровайного.
Але досить швидко проявилась і певна зневажливість та зверхність командувача як до підлеглих, так і до всього, що ними було зроблено до нього. На критику Михайло Єжель реагував болісно, у зв’язку з чим мав певні труднощі з пресою. Та з часом він навчився працювати з засобами масової інформації, постійно тримав у полі свого зору діяльність флотських інформаційних засобів.
Першими кроками Михайла Єжеля, як керівника Військово-Морських Сил, була реорганізація роботи штабу, покращення виконавчої дисципліни та повна заборона участі військових моряків у будь-якій формі політичної та громадської діяльності. Робота Спілки офіцерів України практично була згорнута. Відчувалося, що участь військових моряків у громадсько-політичних подіях дуже непокоїла Київ.
За короткий час командувач добився затвердження проекту Військово-Морської концепції України, що, в свою чергу, дозволило Військовій Раді визначити завдання Військово-Морських Сил на майбутнє.
Михайло Єжель відвідав всі гарнізони і військові частини флоту, внаслідок чого Військова рада прийняла широку програму відродження бойової готовності прийнятих від Чорноморського флоту гарнізонів і військових частин. Коштів на це, як і раніше, не було. У цій ситуації командувач зробив опору на шефську допомогу областей і регіонів України.
З цією метою шефська робота повністю реорганізується. При штабі ВМС створюється відділ координації шефських зв’язків, з областями підписуються угоди, обговорюються і затверджуються шефи за кожним кораблем, військовою частиною і підрозділом. Організується система обліку і використання шефської допомоги. Для організації шефської роботи щорічно проводяться конференції з представниками областей. Відповідним наказом командувача було встановлено порядок організацій шефської роботи і використання залучених коштів.
25 квітня 1997 року в Севастополі відбулося засідання Ради регіонів при Президентові України. Завдяки наполегливості М. Єжеля у порядок денний її роботи було внесено пункт щодо організації шефства над ВМС, яке на наступні роки стало матеріально-технічною базою розвитку ВМС і основою вирішення досить складної житлової проблеми на флоті. Під час роботи Ради регіонів Президент тоді вперше зустрівся з Військовою радою ВМС України, відвідав штаб Військово-Морських Сил і деякі кораблі.
Призначення Михайла Єжеля командувачем ВМС відбулось у непростий період україно-російських відносин, який політиками і пресою характеризувався як „холодна війна”. В Росії повним ходом йшла передвиборча президентська кампанія і карта Севастополя з проблемою Чорноморського флоту розігрувалися як козирні.
За попередніми домовленостями прем’єр-міністрів України і РФ 5 листопада 1996 року питання ЧФ мали бути вирішені остаточно, але із-за неузгодженості ряду питань цей термін перенесли на 15 січня наступного, 1997 року.
Незважаючи на ретельну початкову установку Києва морякам не займатися політикою, командувачу ВМС все-таки досить швидко прийшлося зайнятися „флотською” політикою. У Севастополі двічі проходили україно-російські переговори по Чорноморському флоту. Як і минулі, до якогось результату вони не призвели. І призвести не могли. Ще 26 листопада міністр оборони РФ Ігор Родіонов заявив, що Росія не погодиться на спільне базування ВМС і ЧФ у Севастополі, тож російська делегація демонструвала скоріше видимість, аніж бажання ділити флот.
Події почали розвиватися бурхливо і скандально. 30 листопада в інтерв’ю російській телепрограмі „Время” Леонід Кучма заявляє, що „розподіл флоту буде означати, що обидві сторони залишаться без флоту” і пропонує, що „найкращим варіантом вирішення проблеми ЧФ є збереження флоту під єдиним і спільним командуванням”.
Такої заяви в штабі ВМС від свого Верховного Головнокомандувача ніхто не чекав. Вона лише додала сили тим, хто з 1992 року намагався вивести український флот з українських бухт.
5 грудня 1996-го року з подачі московського мера Юрія Лужкова, Рада Федерації Росії 110-ма голосами проти 14 схвалила заяву про Статус Севастополя, якою визначила його частиною Росії і прийняла рішення „створити комісію з підготовки проекту законодавчого акту про статус міста Севастополя”.
6 грудня Верховна Рада України розцінила дії верхньої палати російського парламенту як висування територіальних претензій до України та посяганням на її суверенітет і заявила, що ніхто і ніколи не буде вести будь-яких переговорів, що суперечили Конституції, законодавству і національним інтересам нашої держави.
Окрім того, Верховна Рада прийняла звернення до міжнародних інституцій з приводу посягань на суверенітет України.
Після скандалу в Києві та Москві Президент Леонід Кучма заявив, що розподіл Чорноморського флоту має бути доведений до кінця!
Підбадьорене Москвою командування Чорноморського флоту вже відкрито зайнялося політичною діяльністю, а заступник командувача ЧФ віце-адмірал Г.Сучков і не приховував своєї причетності до організації антиукраїнських мітингів у Севастополі. Військово-Морські Сили офіційно мовчали, робота концентрувалася в управліннях штабу і в спеціальній групі з підготовки документів для переговорного процесу, створеній командувачем ВМС.
1-го, 14-го і 22-го грудня вищим керівництвом ЧФ у Севастополі були організовані мітинги з широкою участю військовослужбовців ЧФ, направлені проти розподілу ЧФ та на підтримку російського статусу Севастополя і рішень російської Думи.
Як повідомляла тоді преса, адмірали ЧФ на нарадах у штабі флоту ставили завдання антиукраїнським організаціям і рухам з проведення спільної тактики дій, блокування держадміністрації і міськради з метою змусити їх підтвердити російський статус Севастополя на сесії міськради.
Із українських громадських організацій їм активно протистояла лише „Просвіта”, решта організацій із громадсько- політичного життя Севастополя були фактично виключені.
17 січня 1997 року в Севастополь на відкриття будинку для військовослужбовців ЧФ прибув Юрій Лужков. На організованому з цього приводу мітингу під бурні оплески військовослужбовців ЧФ він заявив про можливе силове вирішення проблеми флоту. Від штабу ВМС реакції не поступило.
Як би на підтвердження сказаному напередодні, в ніч з 16 на 17 січня, з метою виведення з ладу було вчинено напад на телерадіоцентр „Бриз” ВМС України, єдину тоді телерадіоорганізацію, що твердо і послідовно відстоювала в Криму державні інтереси і об’єктивно висвітлювала ситуацію навколо проблеми розподілу Чорноморського флоту.
Ідеологічні структури ЧФ у Севастополі та Криму розгорнули на півострові справжню ідеологічну війну. В хід пішло все: мобілізація громадської свідомості на активне відстоювання російського статусу міста; підбурювання, в першу чергу людей похилого віку, до акцій масового протесту; поширення виключно негативної інформації про Україну і „порушення” тут прав росіян; психологічний тиск на депутатів міськради; організація потоку скарг і звернень мешканців Севастополя у вищі органи державної влади РФ про всенародну підтримку російського статусу свого міста й ідеї єдиного ЧФ; організація наступаючої пропагандистської кампанії і впровадження її до свідомості широкої російської громадськості; організація матеріалів на телебаченні і радіо про важке життя ЧФ і росіян у Севастополі; цькування в пресі військовослужбовців ВМС і жителів Севастополя, які відкрито підтримують позицію України і т.д. У відповідь інформаційним структурам ВМС командувач ВМС наказав мовчати – для вас ЧФ не існує!
Події, які в цей час мали місце у Севастополі, стурбували і міжнародну громадськість. У зв’язку з прийняттям рішень по українському Севастополю обома палатами Федеральних Зборів РФ на підтримку України від імені Європейського Союзу 24 грудня 1996 року виступила Ірландія. Україну в своїх заявах підтримали ОБСЄ і НАТО.
Засудження широкою громадськістю територіальних претензії Росії значно остудило гарячі голови її політикам. Активізувалася робота й комісії з розподілу Чорноморського флоту, російській делегації довелося погодитися не лише з українським формулюванням щодо розміщення головної бази їх флоту у Севастополі, але і з спільним базуваннями ЧФ і ВМС.
На відміну від командувача ЧФ, на той час уже адмірала В. Кравченка, командувач ВМС контр-адмірал Михайло Єжель постійно наголошував на дружніх стосунках з ЧФ, на співпрацю двох флотів та на можливості спільного базування двох флотів у севастопольських бухтах, що вже практично відбувалося з квітня 1992 року.
Йому таки вдалося налагодити не лише взаєморозуміння, а й підтримку своїх позицій головою севастопольської державної адміністрації Віктором Сємьоновим. 14 грудня на прес-конференції у Києві В. Сємьонов уже твердо виступив за український статус Севастополя, а заходи ЧФ з дестабілізації ситуації та мітинг 22 грудня визнав незаконними.
Широка міжнародна підтримка позиції України в питаннях статусу Севастополя зміцнила позиції української делегації і ВМС України в переговорному процесі з Росією та прискорила відпрацювання підготовчими комісіями відповідних угод.
Рада Федерації Федеральних Зборів Росії ще раз спробувала 26 грудня 1996 року призупинити чи повернути назад переговорний процес, але марно. Її звернення до Президента РФ Б.Єльцина оголосити мораторій на підписання міжнародних актів стосовно правового статусу Севастополя залишилися політичного декларацією.
15 січня до штабу ВМС прибув 1-й заступник Міністра оборони України генерал-полковник Іван Біжан. Після обговорення ситуації і напрацьованих документів він, разом з контр-адміралом М.Єжелєм, заявив, що проблема розподілу ЧФ перейшла з військової в суто політичну і близька до завершення. Військові експерти виклали свої аргументи та представили повні розрахунки параметрів розподілу ЧФ. Весь об’єм цієї роботи був проведений у штабі ВМС під керівництвом Михайла Єжеля. Подальше вирішення проблеми флоту вже мало стати справою політиків. Причин для звинувачень військових моряків у затягуванні переговорного процесу вже не стало.
З початком 1997 навчального року командувач ВМС затвердив доволі напружений план бойової підготовки, багато чого належало виконати вперше в історії ВМС. Це торкалося в першу чергу випробування ракетного і мінно-торпедного озброєння.
У той час, коли на Чорноморському флоті розгорнули широку ідеологічну компанію до 300-річчя російському флоту, проводили шумливі псевдонаукові конференції, встановлювали пам’ятні дошки, а на мітингах приймали звернення до Федеральних зборів „змусити Україну визнати наявність проблеми статусу Севастополя”, молоді Військово-Морські Сили під керівництвом свого командувача вдосконалювали досвід бойового застосування зброї і розпочали підготовку до міжнародних навчань „Сі Бриз-97”. Поволі почали налагоджуватися і робочі стосунки зі штабом ЧФ.
22 січня 1997 року корвет „Луцьк” виконав першу в історії ВМС ракетно-зенітну стрільбу, бойові кораблі в морі вчилися ставити мінні загородження і тралити фарватери.
З 15 по 22 квітня відбувся перший спільний збір-похід кораблів ВМС і Чорноморського флоту, підготовлений спільною роботою штабів ВМС і ЧФ. Успішне виконання кораблями навчально-бойових задач у морі, розвіяло штучно створену політичну проблему флоту, тезу про неможливість їх спільного базування і співпраці. Українські і російські моряки довели зворотне: співпраця можлива і необхідна. Спільний збір-похід – це прорив у стосунках ВМСУ і Чорноморського флоту, заявив на підведенні підсумків навчань командувач ВМС контр-адмірал Михайло Єжель.
Вихований на традиціях радянського флоту, Михайло Єжель щиро бажав зміцнення стосунків, розширення співпраці ВМС і ЧФ. В його словах про „братство народів і флотів” не було подвійного значення. І йому, попри величезну ідеологічну протидію, вдалося таки організувати, хоч і не таку широку й глибоку, як видавалося, та все ж таки взаємодію з ЧФ. Антиукраїнська опозиція лишилася відкритої підтримки офіцерів ЧФ, їм залишалося спиратися лише на організації ветеранів. У цім теж була заслуга Михайла Єжеля.
Спільний збір-похід продемонстрував, що епопея розподілу Чорноморського флоту доходить до свого кінця. Через місяць так і сталося. 17 травня в Севастополі було підписано Протокол з питань навігаційно-гідрографічного і гідрометеорологічного забезпечення безпеки мореплавства в Чорному і Азовському морях. Від МО РФ його підписав адмірал О.Комаріцин, а від України – генеральний директор Національного агенства морських досліджень і технологій О.Щипцов.
Політична і військова проблема розподілу Чорноморського флоту і пов’язані з нею надумані проблеми статусу Криму і Севастополя остаточно були виведені з міждержавних відносин України і Росії 28 травня 1997 року. Цього дня у Києві прем’єр-міністри України і Російської Федерації Павло Лазаренко і Віктор Чорномирдін підписали три базові угоди стосовно майбутнього Чорноморського флоту:
1. „Угоду між Україною та Російською Федерацією про статус та умови перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України”.
2. „Угоду між Україною та Російською Федерацією про параметри поділу Чорноморського флоту”.
3. „Угоду між Україною та Російською Федерацією про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України”.
До складу урядової делегації України входив і контр-адмірал Михайло Єжель. Підписання міжурядових угод по Чорноморському флоту відкрило нарешті можливість Президентам України і Росії підписати Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією.
Перший офіційний візит Президента РФ Бориса Єльцина в Україну відбувся 31 травня. Приїзд Б.Єльцина до Києва відкладався 15 разів – на заваді стояла проблема флоту. Після підписання договору Президенти виступили із спільною заявою, в якій дали спільну оцінку міжурядовим угодам з врегулювання флотської проблеми: „Чорноморський флот Росії і Військово-Морські Сили України набувають широких можливостей для подальшого поглиблення співпраці між двома країнами у військово-морській області на Чорному морі, будуть взаємодіяти у забезпеченні безпеки південних рубежів двох наших держав”.
На флоті зітхнули з полегшенням хоч добре розуміли, що наслідки конфронтації, як і тривала боротьба проти національного флоту України, забуттю не підлягають. Досягнуті домовленості, звичайно, військових моряків не задовольняли та контр-адмірал Михайло Єжель відчував себе переможцем. Йому вдалося зробити те, чого не змогли зробити його попередники – вивести з політичної орбіти флотську проблему і завершити розподіл Чорноморського флоту. І це була дійсно перемога, перемога ідеї відродження національного флоту України, здобута виснажливою ратною працею українських військових моряків, бо саме вони не дали можливості антидержавним силам впровадити в Севастополі і в Криму сценарій нищення держави 1918 року.
А дальше настав період технічного розподілу флотського майна, вірніше того, що від нього осталося. „Єдиний і неподільний Чорноморський флот” розділився як ядро урану. Відтепер джерело дестабілізації в Україні зникло, бажаючі розчленити Україну та зробити собі політичну кар’єру на флотській конфронтації втратили під собою ґрунт і основу.
Військово-Морські Сили отримали можливість подальшого розвитку як повноправний вид Збройних Сил з належною йому інфраструктурою і від жорсткої конфронтації перейти до рівноправної співпраці з флотами сусідніх держав, в тому числі і з Чорноморським флотом РФ.
У процесі розподілу Чорноморського флоту до складу ВМС було прийнято 43 бойових кораблі, 132 судна і катери, 12 літаків, 30 гелікоптерів, 227 берегових об’єктів, велику кількість техніки, озброєння, боєприпасів та іншого майна. Все це послужило основою для подальшого розвитку ВМС України, хоч і приймалося у більшості випадків, особливо кораблі, судна і літаки, непридатним для бойового використання. Але з Міністерства оборони наполягали: приймати без заперечень!
Розподіл ЧФ здійснювався в три етапи: в 1995-1996, в 1996-1997, і в 1997-1998 роках. Останні два етапи проводилися під керівництвом контр-адмірала Михайла Єжеля. На перших двох етапах прийом майна від Чорноморського флоту проводився поза межами Севастополя і Феодосії, на третьому етапі – в межах цих міст. Правда, чорноморцям вдалося приховати від розподілу близько десяти воєнних об’єктів.
Для прийому кораблів, технічного майна і інфраструктури від Чорноморського флоту командувач ВМС створив відповідну комісію, головою якої призначив свого першого заступника контр-адмірала Іллю Півненка. Основний термін прийому був визначений до 25 липня. У цей час до складу ВМС були прийняті підводний човен „Запоріжжя” (Б-435-У-01), три сторожові кораблі проекту 1135 (фрегати) – „Севастополь” („Разительный”), „Дніпропетровськ” („Беззаветный”), „Миколаїв” („Безукоризненный”), 2 малих протичовнових кораблі (корвети) – „Одеса” (МПК-43) і „Суми” (МПК-52), 2 морських тральщики – „Черкаси” („Зенитчик”) і „Жовті Води” („Разведчик”) та інші – всього 11бойових кораблів, 39допоміжних суден, 4 командні пункти, два вузли зв’язку, два госпіталі, 4 радіотехнічні пости і т.ін. Об’єкти ЧФ передавалися не лише ВМС, а й органам місцевої влади. Слід особливо зазначити, що, як і при підписанні угод по Чорноморському флоту, так і при прийомі його об’єктів під тиском центру і Міністерства оборони, багато в чому доводилось уступати. Прийняті бойові кораблі до складу ВМС не могли самостійно відійти від пристані, були фактично виведені із бойової готовності і, по всіх регламентних документах, більше підлягали утилізації, ніж ремонту. Особливо це стосувалося фрегатів, корветів, підводного човна і більшості суден, які в море так і не вийшли і згодом таки були утилізовані на металобрухт. Та команда була приймати, що передають, а прояв принциповості розглядався як непокора і продовження конфронтації.
Всі культурно-просвітницькі й інформаційні заклади флоту залишилися за Чорноморським флотом РФ, як і всі флотські установи в центрі міста. Підводний човен прийняли без акумуляторів, а замість станції з їх заряджання – один фундамент.
Керівництво Міністерства оборони, не бажаючи нової конфронтації, що могла виникнути при прийомі майна від ЧФ, наказало приймати все як є – потім, мовляв, розберемося. Відповідно, цього вимагав і контр-адмірал Михайло Єжель.До того ж, підписані угоди з розподілу ЧФ вимагали підписати ще близько 20 додаткових угод. У базових угодах було старанно обійдено поняття „оренда” та „іноземні війська”. Не вирішеними залишилися ряд спірних питань, у тому числі і порядок бойового застосування сил ЧФ з території України, питання делімітації та демаркації морського державного кордону України в Азовському морі і Керченській протоці, радіотехнічного і гідрографічного забезпечення безпеки мореплавства, а земельні ділянки, на яких базується Чорноморський флот, не набули правового арендного оформлення.
12 червня 1997 року на Чорноморському флоті Росії було урочисто піднято Андріївські прапори. На це свято від ВМС України офіційно був запрошений лише контр-адмірал Михайло Єжель. Журналістів ВМС з крейсера ЧФ „Адмірал Головко” перший заступник командувача ЧФ віце-адмірал Г.Сучков просто вигнав.
Військово-Морські прапори на українській частині Чорноморського флоту були урочисто підняті 1 серпня – в День Військово-Морських Сил України.
Михайло Єжель особисто настояв, щоб цей день став особливо святковим і пам’ятним не лише військовим морякам, а й всім севастопольцям і відзначався за всіма флотськими традиціями, широко і велелюдно.
На перше в історії ВМС святкування Дня Військово-Морських Сил України прибули Верховний Головнокомандувач Збройних Сил – Президент України Леонід Кучма, високі урядові гості, Міністр оборони України генерал-полковник Олександр Кузьмук, народні депутати, колишні командувачі ВМС України Борис Кожин і Володимир Безкоровайний, делегації з областей України, десятки тисяч севастопольців і гостей міста, зірки української естради.
Святкування дня ВМС стало всенародним оглядом бойової готовності українського флоту і визначенням його авторитету як у Севастополі, так і в Україні в цілому. Воно засвідчило перемогу не лише військових моряків, а всього народу у виснажливій боротьбі за флот, за право України бути морською державою.
Широке, всенародне святкування Дня Військово-Морських Сил України переломило громадську думку в Севастополі, значно підняло престиж і популярність заступника Міністра оборони – командувача ВМС контр-адмірала Михайла Єжеля і всього українського флоту.
Починаючи з серпня 1997 року, на всіх заходах, які проводилися в Севастополі і АР Крим присутність українських військових моряків вже була обов’язковою. В парадні розрахунки ВМС України вже ніхто ніколи більше не смів кидати гнилими помідорами і яйцями, як було до того, а зустрічали оплесками й квітами.
А участь у парадному розрахунку на параді на честь Дня Перемоги 9 травня 1998 року підрозділу дівчат-курсантів севастопольського Військово-Морського інституту викликала захоплення і гордість усього міста, про це довго говорили у Севастополі і в цьому є велика особиста заслуга контр-адмірала Михайла Єжеля.
Мужній, духовно стійкий, він віддавав себе службі повністю, понад усе ставив авторитет флоту, який вважав власним і болісно реагував на будь-які прояви халатності і безвідповідальності.
Продовження й розширення міжнародної діяльності Військово-Морських Сил України контр-адмірал Єжель М.Б. справедливо вважав базою підвищення бойової майстерності екіпажів кораблів українського флоту та росту їхнього міжнародного авторитету. Після спільного збір-походу з російськими моряками курс міжнародного співробітництва ВМС проліг до берегів Болгарії, де з 22 червня до 4 липня проходили міжнародні миротворчі навчання за програмою НАТО „Кооператив партнер-97”. Участь у них взяв корвет „Луцьк”. Досвід цих навчань знадобився ВМС для організації і проведення перших широкомасштабних міжнародних навчань за програмою НАТО „Партнерство заради миру” „Сі Бриз - 97”, господарями яких вперше виступали українські моряки.
Навчання „Сі Бриз - 97” проводилися з 25 по 31 серпня в північно-західній частині Чорного моря, в головній базі Південної ВМБ – смт. Новоозерне, в портах Одеса, Південний та на навчальному полігоні „Широкий лан” у Миколаївській області. В них взяли участь представники ВМС Болгарії, Грузії, Румунії, США і Туреччини. Не зважаючи на протидію Верховної Ради АР Крим, навчання „Сі Бриз - 97” пройшли надзвичайно успішно. Заключний етап навчань проходив у Новоозерному. Командувач ВМС у ті дні був весь у організаційній роботі, намагаючись провести перші міжнародні миротворчі навчання не гірше, чим їх проводили наші сусіди. Іце йому вповні вдалося.
Та спроби сіяти ворожнечу проти ВМС України не припинилися з розподілом Чорноморського флоту. Дещо змінилися лише акценти. Для організації „бурі народного протесту” проти співпраці ВМС з НАТО керівники російських общин і організацій Компартії України стягли до Євпаторії не лише своїх прибічників з усього півострова, Запоріжжя, Львова і Донецька. В Євпаторію прибуло і більше десяти автобусів з їхніми прибічниками з Волгограда, Ростова-на Дону та інших російських міст. Близько 2 тисяч противників НАТО, маршируючи під пекучим сонцем з червоними знаменами вулицями Євпаторії, з останніх сил призивали місцевих мешканців приєднатися до їхнього протесту. Та євпаторійці лишалися до них байдужими, і через кілька годин „всенародний протест” розвіявся як ранковий туман.
Навчання „Сі Бриз - 97” продемонстрували, що широка громадськість України, мешканці Криму і Севастополя підтримують курс ВМС на розширення міжнародної співпраці ВМС з НАТО, на розширення військово-морської дипломатії.
І вона активно розвивалася. З 22 по 28 вересня того ж року командувач ВМС Михайло Єжель на фрегаті „Гетьман Сагайдачний” здійснив перші свої офіційні візити до Туреччини в Стамбул та в базу Гьольджук, затим до Болгарії в порт Варну. Кораблі ВМС стали щорічно брати участь у навчаннях НАТО „Сі Бриз”, „Кооператив партнер”, „Бриз“, „Чорноморське партнерство”, а навчання „Сі Бриз” стали проводитися не лише у водах України, а й у Середземному морі.
Дістали продовження і далекі морські походи кораблів ВМС. Так, у липні 1998 року корабель управління „Славутич” під керівництвом командира походу капітана 1 рангу Ігоря Тенюха здійснив візити до Хорватії в п. Спліт, Туреччину в п. Тузла та в болгарські порти Бургас і Варна, взяв участь у міжнародних навчаннях „Бриз”. З 13 червня по 9 вересня 2000 року КУ „Славутич” під керівництвом капітана 1 рангу Ігоря Тенюха здійснив трансатлантичний похід до берегів США і ділові візити в порти Гібралтар (Велика Британія), Понта-Делгада (Португалія) і Нью-Йорк (США). У США він брав участь у „Міжнародному військовому огляді-2000”, присвяченому 220-річниці ВМС США.
Щорічно, починаючи з 1998 року, курсанти СВМІ стали проводити літню морську практику на навчальних катерах „Сміла”, „Чигирин” і „Нова Каховка” в походах до портів Румунії, Болгарії, Туреччини і Грузії.
Михайло Єжель постійно переймався проблемами своєї альма-матер – севастопольського Військово-Морського інституту, навчальним процесом, постійно підкреслював, що сьогоднішні курсанти представляють майбутнє Військово-Морських Сил України. Він добився створення при СВМІ оперативно-тактичного факультету, що відповідав військово-морській академії та військово-морського коледжа. Вони склали кузню кадрів для молодого українського флоту.
Указом Президента України від 23 серпня 1998 року контр-адміралу Михайлу Єжелю присвоєно військове звання „віце-адмірал”, а указом від 22 серпня 2000 року – військове звання „адмірал”. Михайло Єжель став першим військовим моряком, який у сучасній українській державі одержав вище військово-морське звання.
У серпні 2001 року в ході реформи Збройних Сил був ліквідований інститут заступників Міністра оборони і введені посади Головнокомандувачів видів Збройних Сил України. Відповідно, 21 серпня 2001 року адмірал Михайло Єжель призначається Головнокомандувачем Військово-Морських Сил Збройних Сил України.
Діяльність Михайла Єжеля не обмежувалася лише Військово-Морськими Силами. Указом Президента України від 30 травня 1998 року він був включений до складу комісії з питань морської політики при Президентові України. З цього приводу голова комісії професор О.Щипцов писав Михайлу Єжелю, що ця праця „сприятиме піднесенню економіки України, зокрема, її морегосподарського комплексу, розвиткові приморських регіонів, утвердженню України як морської держави”.
Визнання особистого вкладу Михайла Єжеля було одночасно і визнанням ролі та значенням Військово-Морських Сил як у Збройних Силах України, так і в державі.
Підтвердженням цього стали щорічні приїзди до Севастополя Президента України Леоніда Кучми на день ВМС України, його регулярні виходи в море на бойових кораблях українського флоту.
Звичайно, проблем у молодого флоту було багато. Особливо соціальних, і найголовніша з них – житлова. Вона довгі роки на зрушувалася з місця. Все ж таки, адмірал Михайло Єжель знайшов шляхи її вирішення. На будівництво житла для військовослужбовців він направив зусилля шефської допомоги областей України. І з’явилися у Севастополі, Одесі і Новоозерному будинки і квартири, збудовані для військових моряків на кошти міста Києва, Харківської, Донецької і Львівської областей. Кожна область України протягом року виділяла кошти на закупівлю житла для військовослужбовців підшефних частин.
А будівництво у Севастополі на кошти „Укрзалізниці” так званого „президентського” будинку, рівного якому за архітектурою, розмірами і умовами проживання у флотській столиці ще не було, стало своєрідним завершальним етапом виконання житлової програми Михайла Єжеля.
Слід зазначити, що вагомий внесок у медичне забезпечення особового складу ВМС внесла дружина Головнокомандувача Наталія Климентівна. Завдяки залученою нею шефської допомоги українські моряки отримали центральний шпиталь, поліклініку та стоматологічну поліклініку з сучасним медичним обладнанням.
Однак найголовнішими завданнями після розподілу ЧФ для адмірала М.Єжеля було формування родів ВМС та відновлення боєздатності кораблів і військових частин, прийнятих до ВМС після розподілу Чорноморського флоту. 17 квітня 1997 року вперше випробується береговий рухомий ракетний дивізіон, а через рік – і стаціонарний ракетний комплекс берегової оборони. Після успішних ракетних пусків вони розпочали нести бойове чергування, а це вже свідчило про створення берегового морського щита Військово-Морських Сил.
В 1997 – 2000 роках адмірал Михайло Єжель надзвичайно активно працював над добудовою ракетного крейсера „Україна” і корвета „Тернопіль”. Тоді здавалося, що питання про їх долю вирішені остаточно. 17 лютого 1999 року Президент підписав доручення Кабінету Міністрів по добудові крейсера, а 16 червня особисто брав участь в урочистому підняттю на „Україні” Державного Прапору.
„Рішення про добудову крейсера далося не просто, але прийнято остаточно”, – заявив на борту крейсера Леонід Кучма, і з задоволенням прийняв від Головнокомандувача ВМС на збереження Військово-Морський прапор, який мав бути піднятий на „Україні” після її добудови. Крейсер планувалося вивести в море в листопаді 2000 року. Але знайшлися теоретики від оборони, які довели керівництву держави про обтяжливість „України” для економіки держави, недоцільність його добудови, що ВМС він не потрібний і крейсер так і залишився недобудованим. Певно, з цим змирився і адмірал Михайло Єжель, бо уже в інтерв’ю журналу „Арсенал” за 2002рік (№2) він уже зазначав, що „відповідно до „Державної програми розвитку озброєння та військової техніки Збройних Сил України” науково-дослідні і дослідно-конструкторські роботи в галузі озброєння і техніки ВМС ЗС України до 2010 року спрямовані на створення тільки кораблів малої водотоннажності…” Але й корвет „Тернопіль”, який спустили на воду зі стапелів київського суднобудівного заводу „Ленінська кузня” в січні 2002 року, так там і залишився… Міністерство оборони України коштів на добудову кораблів не мало, а шефська допомога була явно не достатньою для таких обсягів роботи.
Не кращою складалася доля і кораблів, прийнятих від Чорноморського флоту. Коштів на їхній ремонт не було. Концентруючи шефську допомогу, адміралу Єжелю все ж таки деякі з них вдалося вивести в море: тральщики „Чернігів”; „Черкаси”, „Жовті води”, „Маріуполь”, середній десантний корабель „Кіровоград”, ракетні катери „Прилуки” і „Каховка” та ряд менших катерів і допоміжних суден. У 2002 році розпочався ремонт підводного човна „Запоріжжя” і на кошти, виділені шефами, в Греції закупили для нього акумуляторні батареї.
Та ремонт основних класів кораблів: фрегатів і корветів, стояв на місці. Кошти на їхній ремонт не виділялися. Створений в 2000 році за участі Президента України фонд по ремонту фрегата „Севастополь” так і залишився на папері. Впродовж усіх цих років місто Севастополь підшефному кораблю практичної допомоги не надавало. У такій ситуації Міністерство оборони приймає рішення кораблі і судна, що іржавіли – утилізувати, а ті з них, що було можливо, передати в оренду різним структурам. Головнокомандувач, надіючись на покращення фінансування кораблеремонтних робіт, старався основні класи кораблів, особливо фрегати, зберегти для їх подальшого бойового використання. Це було непросто, бо бажаючих утилізувати кораблі на метал знаходилось чимало.
Та все таки Військово-Морські Сили продовжували динаміку свого розвитку. У 2001 році відповідно до програми реформи Збройних Сил створюється ескадра різнорідних сил, яка включається до складу Сил швидкого реагування Збройних Сил України. Ескадра стала бойовим ядром українського флоту і у скорому часі під командуванням контр-адмірала Ігора Тенюха стала спроможною виконувати завдання як окремо, так і в складі об’єднаного угрупування Збройних Сил України.
Значні зусилля Головнокомандувач ВМС направляв на перетворення Чорного моря в зону співробітництва і в море дружби. Результатом його зусиль стало створення в форматі військово-морських сил держав Чорноморського басейну оперативного з’єднання за викликом „Блексіфор”. Його головними завданнями стали проведення пошуково-рятувальних операцій, контроль мореплавства, проведення операцій з гуманітарної допомоги, захист навколишнього середовища, боротьба з мінною небезпекою та інші завдання.
Відповідно до Державної програми будівництва і розвитку Збройних Сил слідуючий, 2003 рік, розпочався зі створення військ берегової оборони ВМС на базі сил 32-го армійського корпусу, який дислокувався в Криму. Ця робота мала завершити перетворення ВМС у цілісний, потужний і боєздатний військовий організм. Про це адмірал Михайло Єжель особливо наголосив у своїй доповіді на урочистих зборах, присвячених 10-й річниці ВМС України 31 липня 2002 року. Високо тоді оцінив Військово-Морські Сили Президент України – Верховний Головнокомандувач Збройних Сил України Леонід Кучма! У своєму привітанні військовим морякам він зазначив, що „Військово-Морські Сили народжувалися у гострій політичній ситуації… Але мужність і творча наснага особового складу, любов і підтримка українського народу стала головною запорукою створення повноцінних Військово-Морських Сил, здатних вирішувати своє відповідальне завдання з охорони морських рубежів нашої держави… ”
В кінці 2002 року розпочалося впровадження у життя Державної програми реформування і розвитку Збройних Сил України. Реформуванню і оптимізації відповідно до нової програми підлягали і Військово-Морські Сили.
Під час цих заходів скорочувалися військові частини, звільнялися військові об’єкти які, в основному, мали передаватися органам місцевої влади. Ті приймали їх неохоче і вибірково. Наприклад, військове містечко передислокованого у Феодосію батальйону морської піхоти приймати відмовлялися, а натомість стали вимагати у Головнокомандувача ВМС вивести всі флотські об’єкти з Балаклави, де спланували будівництво міжнародного туристично-рекреаційного центру. За цим планом науковий центр ВМС мав перетворитися в готель.
Адмірал Михайло Єжель проявив характер. Тоді керівники Севастополя покликали на допомогу... Президента України, який у квітні 2003 року перебував у Криму. Змінивши свій маршрут, Леонід Кучма разом з головою Адміністрації Президента Віктором Медведчуком та іншими високопосадовими особами 25 квітня відвідали севастопольський гарнізон. Верховному Головнокомандувачу Збройних Сил України представляли ВМС чомусь не військові моряки. Президент відвідав „жертву” розподілу ЧФ – морське судно-кабелеукладач „Новий Буг” (колишня „Цна”), яке свого часу М.Єжель не дозволив утилізувати, покинуте військове містечко морських піхотинців та військові об’єкти у Балаклавській бухті. Всі ці об’єкти свого часу були прийняті від Чорноморського флоту і відновлювалися силами особового складу без централізованого фінансування, лише за допомогою шефів. Президент визнав стан флотських об’єктів незадовільним, відзначив, що державно майно на них розграбоване, а умови служби українських моряків назвав „жахливими”. Того ж дня Головнокомандувач Військово-Морських Сил адмірал Михайло Єжель був звільнений з посади.
Отже, повторилася ситуація 1996 року. Винними знову стали військові моряки. Якщо віце-адмірал В.Безкоровайний звинувачувався у непоступливості на переговорах по розподілу ЧФ, то адмірал М.Єжель став винний у тому, що прийняв до складу ВМС розграбовані кораблі, судна і військові об’єкти й особливо не перечив високим указівкам утилізувати кораблі та передавати деякі судна ВМС в оренду комерційним структурам.
Вихований суворою флотською школою, він завжди вважав розпорядження вищого командування законом військової служби і вимагав цього у підлеглих. Коли весною 2002 року поступило розпорядження Міністра оборони генерала армії Володимира Шкідченка зняти з передвиборчих перегонів до Верховної Ради України заступника Головнокомандувача з виховної роботи, бойового офіцера-афганця, генерал-майора Анатолія Пахлю, Головнокомандувач все зробив для того, щоби він вибори не виграв. Крім того, заборонив військовослужбовцям балотуватися на виборах до міської ради, позбавивши таким чином ВМС депутатської підтримки. Він щиро вважав, що це покращить ситуацію навколо очолюваного ним флоту. І, як виявилося, помилився.
Разом з Головнокомандувачем у відставку пішли майже всі члени Військової ради флоту. До управління ВМС прийшла нова команда флотських офіцерів, вихована і підготовлена самим Головнокомандувачем.
Через два дні після цих подій голова севастопольської державної адміністрації Леонід Жунько заявив, що він вважає, що відтепер військові будуть більш зговірливими при передачі військових об’єктів і демілітаризації Севастополя.
Адмірал Михайло Єжель очолював Військово-Морські Сили України протягом шести с половиною років і пройшов разом з ними шлях від капітана 1 рангу до адмірала. На цьому шляху йому приходилося вчитися самому і вчити підлеглих. Це був не простий час і не простий шлях.
Доля визначила йому завершувати процес розподілу Чорноморського флоту, виробити концепцію майбутнього Військово-Морських Сил, створити роди сил ВМС та перетворити їх у повноцінний вид Збройних Сил.
Адмірал Михайло Єжель був досвідченим і талановитим флотоводцем і військовим дипломатом, людиною і офіцером, який твердо підтримував курс Президента України. Головнокомандувач ВМС працював надзвичайно багато і зміг значно розширити авторитет українського флоту як на кримському півострові, в Україні, так і на міжнародному рівні. Служив Україні чесно, самовіддано, флоту віддавав себе повністю і був державником, патріотом своєї Батьківщини у повному розумінні цього слова, любив флотську, особливо корабельну, службу, щиро піклувався про зміцнення державних позицій в Севастополі, зміцнення позицій української мови. Це далеко не всім подобалося.Він був достатньо авторитетним серед всіх категорій особового складу та не був політиком, цурався політичних рухів і не допускав їх впливу на ВМС. І, напевно, іронія долі якраз в тому і полягає, що саме йому довелося очолити флот, коли Військово-Морські Сили стояли на найвищій політичній хвилі, на грані міжнародних відносин та багато в чому визначали розстановку політичних сил в державі. А в політиці нічого постійного не буває. Заслуги і подвиги там оцінюються виходячи із політичних інтересів.
Вийшло так, що ці інтереси перевершили вплив і значення Військово-Морських Сил і самого їх Головнокомандувача.
Флотська історія почала новий етап свого розвитку і його належало очолити новому Головнокомандувачу.
Адмірал Михайло Єжель гідно продовжив справу своїх попередників. Він високо підняв Військово-Морський прапор і ствердив його як рівного серед рівних між флотами держав чорноморсько-середземноморського басейну, а Україну – як велику морську державу.
Він назавжди увійшов в історію сучасних Військово-Морських Сил як будівничий національного флоту, як патріот свого народу. Флотські традиції і флотську культуру він завжди ставив в основу флотської служби і став першим українським адміралом з часу Антона Головатого, що складав пісні і особисто організовував дозвілля і відпочинок офіцерського складу.
За період служби у Військово-Морських Силах адмірал Михайло Єжель нагороджений орденом Богдана Хмельницького 3-го ступеню, відзнаками Міністерства оборони „Ветеран військової служби”, „Доблесть і честь” та іменною вогнепальною зброєю. 6 жовтня 2003 року звільнився в запас і з сім’єю проживає в Києві та звязків з Військово-Морськими Силами, яким присвятив свої найкращі роки життя та віддав надзвичайно багато сил і енергії, не втрачає. Михайло Єжель і після звільнення в запас є прикладом самовідданого служіння своєму народу.