Олекса Pізниченко
Спадщина тисячоліть. Чим українська мова багатша за інші?

БУВАЛЬЩИНА ПРО ДВОХ ПОДОРОЖНІХ

IV. МОЛІМОСЯ СИНОВІ БОЖОМУ
Два закінчення іменників у давальному однини

Пригадуєте геніальний вірш Тараса Шевченка, написаний в казематі 1847 року? - "Мені однаково, чи буду я жить в Україні, чи ні..." Там є такі слова:

І не пом'яне батько з сином.
Не скаже синові: - Молись,
Молися, сину, за Вкраїну
Його замучили колись.

Тут слово СИН ужито тричі в різних формах: СИНОМ - в орудному відмінку, СИНОВІ - у давальному, СИНУ - у кличному.

Що ж це за форма така: СИНОВІ? Вона е паралельною ще одній формі того ж давального СИНУ. Але якби Тарас сказав: "Не скаже СИНУ...", то це був би омонім з кличним відмінком: СИНУ! Тож усім ясно, що три форми багатше, иіж дві. Але що ж це за форма, звідки вона у нашій мові? Досить відкрити будь-яку історичну, граматику і ми прочитаємо:

"Праслов'янські мови в давальному однини мали кінцівку -ОVI: synovi (ст.-сл. СИНОВИ)". (М. Грунський, П. Ковальов "Історія форм української мови", Харків, 1931, стор. 125.)

Подібну кінцівку автори виводять і для індоєвропейської мови, посилаючись на санскритське sunavе, авестійське vааhаvе, готське sunivе.

Отже, не слід навіть питати, "звідки вона у нашій мові". Вона споконвічна, вона нізвідки не принесена.

Бо що буває з принесеними, ми бачимо і на даній формі. Ось Ф. Філій цитує Т. А. Якубайтіса,: "-ОВИ в руських пам'ятках зустрічається дуже часто (себто, в українських! - О.Р.), між тим як у пам'ятках Московії число прикладів давального відмінку однини на -ОВІ аж надто обмежене, а до XIV ст. воно зникло зовсім". (Стор. 369.) Себто, принесене - не прижилося!

О. Шахматов сказав, як завжди, чітко і ясно: "У сучасному московському закінченні -ОВІ невідоме зовсім. Але пам'ятки доводять, що його знала стара мова". ("Историческая морфология", стор. 257.)

Поки були живі українські колоністи у північній та східній Московії, доти ця кінцівка і вживалася. А через сотню-дві років вона вигасла, щезла і не допомогла наявність її у старослов'янській. І не допомогли переселення українців протягом трьохсот літ, починаючи з 1654 року. На живому московському краєвиді нормою стала коротка кінцівка:

СЬІНУ, ОТЦУ, БРАТУ, а двоскладова -ОВИ вигасала, глушилася і пропала.

І знову шанобливо спиняєшся перед цією формою, розводиш руками, дивуєшся - як же вона протривала тисячі років? Як же наш народ не розгубив її, не погасив, не забув?

Та здивування стає ще більшим, коли читаєш, що це закінчення поширилося (так, так, поширилося!) ще й на місцевий відмінок. Ось цитую з книги Брицина М.Я., Жовтобрюха М.А., Майбороди А.В.

"Порівняльна граматика української і російської мови": "Крім того, для української мови характерним є закінчення - ОВІ (-ЕВІ), яке з'явилося в місцевому відмінку однини під впливом давального однини, і вживається переважно в іменниках чоловічого роду на означення істот, особливо людей: (на) братові, дідові, ковалеві, гостеві, коневі, коникові, птахові, волові, а також у середньому роді (назви істот): (на) немовляткові, зайчаткові". (Стор. 120.)

Я закликаю вчителів не говорити учням про цю форму спокійно, епічно, як говорять вчені. Кінцівка -ОВІ (-ОВИ), -ЕВІ, (-ЕВИ) заслуговує емоцій, бурі почуттів, пієтету, просто побожного до себе ставлення. А ми часто не знаємо, що це гордість нашої мови. Правду кажуть, що не завжди цінуєш те, що маєш. Як повітря, як здоров'я, як молодість. І лише втративши, починаєш шкодувати.

Далі

До змісту